Зовсім протилежних принципів у єдиній сільськогосподарській політиці дотримуються
країни-члени ЄС. На дотування сільгосппродукції витрачається близько 30 млрд. фунтів
стерлінгів – майже половина сумарного бюджету ЄС, що фактично залишає
сільгоспвиробників із бідних країн без засобів до існування. У даний час європейська
економіка закрита протекціоністськими заходами, вартість яких еквівалентна 7% від ВВП
всіх країн Європейського Союзу і складає 600 млрд.дол. [4, с. 366-367].
Нам потрібно придивитися до досвіду провідних країн і перейняти заходи та механізми,
що добре зарекомендували себе. Почати активно працювати над оновленням на інноваційній
основі сільськогосподарської галузі, галузі яка забезпечує продовольчу безпеку країни.
Для формування національної інноваційної моделі необхідним є:
- розвиток механізмів, що адаптують до українських економічних умов світовий досвід
організації і фінансування високоризикових інноваційних проектів (лізинг, страхування
інвестицій, венчурне фінансування та ін.);
- створення інфраструктури для малого і середнього інноваційного підприємництва в
економіці країни;
- удосконалення управління інноваціями і приведення його до рівня, порівняного з
міжнародним;
- налагодження мережі інформаційних послуг, інжиніринга, стандартизації та
сертифікації технологічних процесів, товарів і послуг;
- протекціонізм інновацій через механізм митних тарифів, податків, кредитів,
страхування, тендерів на закупівлю техніки і технологій для державних потреб [1].
Галузь АПК потребує значних інвестицій для здійснення перетворень. Серед методів
фінансування інвестиційного процесу чільне місце посідає інноваціний лізинг –
господарська операція, що передбачає надання інвестором (лізингодавцем) у виняткове
користування підприємству-виконавцю інноваційного проекту (лізингоодержувачу)
основних засобів, що є власністю лізингодавця або набуваються ним у власність за
337
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
дорученням і погодженням із лізингоодержувачем у відповідного продавця основних засобів,
за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів та на термін
реалізації інноваційного проекту, який не перевищує терміну повної амортизації таких
основних засобів [5]. Використання інноваційного лізингу надасть змогу отримати аграріям
новітні зразки основних засобів без відволікання значних фінансових ресурсів із
виробничого процесу.
Висновки. Сектор АПК знаходиться в критичному стані і потребує негайних активних
дій з його реанімації. Перед аграрними підприємствами постають проблеми, пов‘язані з
вкрай незадовільним фінансовим становищем, недостатністю власних обігових коштів,
недоступністю кредитного капіталу, низькими стимулами до інвестицій, низьким рівнем
менеджменту та підготовки кадрів, неефективною та пасивною державною політикою.
Необхідними є заходи контролю за формуванням цін на підприємствах переробної галузі та
підприємствах-виробниках основних засобів для сільського господарства, особливо в
торгово-посередницьких та фінансових структурах. Ключовим є питання оновлення
матеріально-технічної бази на інноваційній основі. Важливу роль у цьому процесі може
відіграти лізинг, який позитивно зарекомендував себе у подібних умовах у зарубіжних
країнах. Вкрай важливою є бюджетна підтримка аграріїв через дотування
сільськогосподарської продукції – практики широко розповсюдженої у розвинутих країнах.
Список використаних джерел
1. Алимов О., Ємченко В. Промисловий потенціал України: напрями ефективного
розвитку // Економічний часопис-ХХІ. – 2003. - № 6 // www.soskin.info.
2. Статистичний щорічник України за 2006 рік. - К.: Консультант, 2007.
3. Чабан В.Г. Лізинг в АПК як інструмент запровадження інновацій // Економіка АПК.
– 2006. - № 3. – С. 34-39.
4. Маргарет Тэтчер. Искусство управления государством. – М.: Альпина, 2003. – 504 с.
5. Турило А.М., Черемисова Т.А. Оцінка ефективності інноваційного лізингу //
Фінанси України. - 2005.- № 1.- C. 44-49.
УДК 351.82:338.43
Р. П. ХІРІВСЬКИЙ
ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ЯК ЧИННИК ІННОВАЦІЙНОГО ОНОВЛЕННЯ
У статті досліджена сутність інтеграційних процесів в аграрній сфері економіки
України. Вказані переваги та недоліки вертикальної інтеграції як форми інтеграційних
процесів в контексті вступу України до СОТ.
Постановка проблеми. В процесі трансформації аграрного сектора в Україні набули
поширення процеси розукрупнення виробництва, його децентралізації. Головною метою
даного процесу було надання засобів виробництва безпосереднім учасникам ринкових
відносин - селянам. Очікувалось, що зміна форм власності стане потужним стимулюючим
(мотиваційним фактором), що зумовить збільшення обсягів та ріст ефективності
виробництва сільськогосподарської продукції.
Проте результати не оправдали цих оптимістичних прогнозів. Відбулось погіршення
стану ґрунтів, зменшення продуктивності праці, зниження ефективності використання
засобів виробництва. Звідси - погіршився рівень забезпечення населення продуктами
харчування, зросли ціни на ці товари та сільськогосподарську сировину.
Аналіз останніх публікацій. Дані проблеми досліджувались окремими українськими
338
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
вченими. Серед них варто відзначити І.І. Лукінова, І.Я. Мессель-Веселяка, П.Т. Саблука, Т.О.
Осташко, В.Т. Нанівську, В.А. Амбросова і ін. У їхніх працях докладно досліджується стан
ринкового середовища в агропромисловому комплексі нашої держави, організаційні фактори
підвищення ефективності функціонування агроформувань та перспективи створення
інтегрованих агропідприємств з огляду на вступ в ВТО.
Основною метою даної роботи є дослідження змісту та напряму зміни структури
агропромислового виробництва з позицій оцінки його масштабів як економічної категорії,
виявлення факторів, що гальмують процеси подальшої структуризації, концентрацію та
укрупнення суб'єктів господарювання в агропромисловій сфері.
Виклад основного матеріалу. На протязі останніх десятиріч в економічно розвинених
державах сільське господарство і вся система виробництва продовольчих товарів, а також
товарів із натуральної сировини зазнали складних організаційно-структурних змін. Сутність
даних процесів полягає у зростанні рівня конкуренції і спеціалізації сільськогосподарського
виробництва, збільшення долі харчових продуктів та сільськогосподарської сировини
несільськогосподарських галузей економіки у загальних обсягах виробництва галузі,
сформувалось агропромислове виробництво.
Завдяки науково - технічній революції проходить інтенсивний процес модернізації
галузей господарства, який проявляється у запровадженні нових типів виробництва. На зміну
традиційній прийшла нова, індустріальна форма організації праці. Сутність цього процесу
зводиться до становлення в сільському господарстві індустріальної форми праці, що
приходить на зміну попередній традиційній. Реалізація досягнень НТР, розширюючи
масштаби виробництва, об'єктивно потребує концентрації та спеціалізації виробництва. В
основі цього процесу лежить розвиток суспільного поділу праці.
Матеріальний фундамент для такого об'єднання створюється усуспільненням
виробництва. Конкуренція і товарний обмін вузькоспеціалізованих і дезінтегрованих у
процесі суспільного поділу праці підприємств породжують концентрацію виробництва, а на
певному досить високому рівні розвитку продуктивних сил концентрація виробництва
викликає різні форми кооперування, комбінування та інтеграції у межах міжгалузевих
зв'язків і готує ґрунт для економічного об'єднання підприємств аграрного та промислового
типу. Отже, агропромислова інтеграція — закономірне, економічно обґрунтоване і соціально
необхідне явище. Це результат еволюційної дії ряду чинників, пов'язаних з НТР, посиленням
суспільного поділу і кооперації праці [1].
Економічне об'єднання підприємств, що інтегруються, може набувати різних форм.
Умовно їх можна поділити на дві основні групи: горизонтальні та вертикальні. І в тих, і в
інших знаходять відбиття і конкретне втілення об'єктивний процес зростання усуспільнення
виробництва, але в різних площинах. Історія розвитку горизонтальної інтеграції значно
глибша ніж вертикальної. Вона проявляється у зростанні частки великого виробництва в
межах галузі. Сутність даного процесу проявляється в процесах концентрації й централізації
виробництва та капіталу, створенні спільних великих підрозділів з виробництва певної
сировини та продукції. Це можуть бути комплекси, фірми, ферми, кооперативні
господарства. Під вертикальною розуміють інтеграцію поза будь-якою однією галуззю.
Вплив підприємства-інтегратора поширюється на суміжні галузі виробничої й економічної
діяльності, які нерозривно пов'язані з ним у процесі виробництва певного продукту, його
переробки і збуту. На відміну від промислового виробництва тут поєднуються неідентичні
типи виробництва і діяльності. Найчастіше фірмою-інтегратором виступають промислові або
збутові підприємства, які диктують фермерам чи сільськогосподарським і промисловим
підприємствам технологію виробництва, умови постачання і збуту товарів, ціни, якість
продукції. Інакше кажучи, вони с координаторами і організаторами виробництва. Така
інтеграція охоплює сільське господарство, переробну промисловість, торгівлю, складське
господарство, перетворюючи їх на органічну систему з єдиним управлінням. Організаційною
формою об'єднання є агропромислове об'єднання. Вертикальна інтеграція здійснюється у
двох напрямах — встановлення вертикальних зв'язків на засадах договірних відносин між
339
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
формально незалежними партнерами і прямого включення раніше самостійних підприємств
до складу торгового чи промислового об'єднання, яке у такий спосіб стає агропромисловим.
У результаті вертикальної інтеграції значно зростає ефективність виробництва кінцевого
продукту, оскільки знижуються витрати виробництва у технологічній ланці, починаючи з
виробництва і закінчуючи реалізацією готової продукції, відмови від проміжних ланок в
організації й управлінні тощо.
У 1950-х роках набула повоєнні роки на основі вертикальної інтеграції в економічно
розвинених країнах Європи та у США розвинулась «квазіформа» інтеграції —
диверсифікація. Сутність її полягала в проникненні великих промислових і торгових
компаній, не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально в сільське
господарство, скуповування ними земель і організація на них виробництва певної продукції.
Конкретним вираженням цієї форми інтеграції стали конгломерати. Проте, у зв’язку з
економічною неефективністю даних утворень це призвело до цілого ряду банкрутств. Тому
на зміну даній “формі” прийшла вертикальна інтеграція. Вертикальна інтеграція розширює
масштаб і силу впливу підприємства в галузі, що створює для нього певні конкурентні
переваги за рахунок зміцнення конкурентної позиції та/або збереження конкурентних
переваг.
Як і кожна форма інтеграції, вертикальна інтеграція має ряд переваг та недоліків.
Найбільшими її перевагами являються:
1) можливості розширення масштабів виробництва;
2) підвищення його ефективності, завантаження потужностей,;
3) гарантований збут, полегшений доступ до нових технологічних розробок, якими
володіють партнери по інтеграції, та ін.
Попри чисельні переваги вертикальна інтеграція має й ряд недоліків:
1) Втрата впливу на окремі ланки ринкового середовища і, як наслідок, втрата їхньої
конкурентоспроможності.
2) Збільшення транзакційних витрат на утримання структур і окремих ланок, що
відповідають за здійснення вертикальної інтеграції;
3) Можливість ланцюгової реакції внаслідок високої взаємо зв’язку виробництва.
Історія розвитку сільськогосподарського виробництва в країнах Європи, США та
Японії показує: ріст рівня економічного розвитку веде до гармонізації розвитку промислової
та сільськогосподарської праці. Суспільний в умовах високих рівнів розвитку продуктивних
сил суспільний поділ праці об'єктивно зумовлює необхідність об'єднання раніше
самостійних функцій і процесів на основі розвитку міжгалузевих зв'язків [2].
За умов недостатнього розвитку продуктивних сил в суспільстві відбувалась
децентралізація виробництва, збільшувалась кількість незалежних підприємств. Проте досвід
(зокрема і Український) показує що галузі виробництва не можуть існувати незалежно одна
від одної. Тому, окрім спеціалізації, необхідно зосереджувати увагу і на такій характеристиці
виробничого процесу як кооперація. Така ситуація спостерігалась в українській економіці (в
т.ч. в її аграрній сфері) на протязі 90-х років минулого століття. Тому, на нашу думку,
доцільним є залучення інвестицій з інших галузей господарства (в тому числі й з
промисловості). Чим складнішими, чисельнішими і ширшими будуть зв'язки з виробництва
готового до споживання продукту, тим гострішою постає потреба зведення в єдине ціле
вузькоспеціалізованих галузей, підприємств і виробництв. Доцільність розвитку цих зв'язків
зумовлена рядом чинників, основними з яких є досягнення високої стабільності та
ритмічності в постачанні переробних підприємств сільськогосподарською сировиною;
розвиток вузької спеціалізації, а отже, і концентрації виробництва, що забезпечує економію
праці, повнішу зайнятість робочої сили протягом року та ефективніше використання
виробничих потужностей як у промисловості, так і у сільському господарстві; зниження
витрат виробництва тощо. Тому, необхідно щоб виробництво сировини, переробка та
реалізація готової продукції були зосередженні в одних руках. Саме створення потужних
агрохолдингів, що об’єднували б сільськогосподарські організації та переробні підприємства
340
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
дозволить підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва Також необхідно
зазначити, що аграрні проекти великих промислових компаній змінюють уявлення про
українське сільське господарство, роблять його більш прозорим [3].
Особливо яскраво виявляються переваги потужних агрохолдингів в контексті
перспективи вступу України до Всесвітньої організації торгівлі (ВТО). Адже саме великі
агрохолдинги отримують значно більшу перспективу ніж малі господарства, в яких
виникають проблеми з контролем якості продукції, концентрації продукції і ін.
Агрохолдинги мають свою сировинну базу, переробку, зберігання та транспортування,
упаковку, розповсюдження. Назва більшості з них встигла стати брендом. Велике
підприємство здійснює повний цикл виробництва продукції. Дані агрохолдинги є
конкурентоспроможними на зовнішньому ринку, їхня продукція має нижчу собівартість в
порівнянні з закордонними аналогами. Вони мають велику перспективу залучення інвестицій
за рахунок розміщення своїх акцій на фондових біржах. Існують великі можливості до
капіталізації підприємств[4].
Необхідно зазначити, що дані, конкурентноздатні підприємства є основними
платниками податків в сільській місцевості, рівень заробітної плати на них значно перевищує
середньостатистичний в сільському господарстві. За рахунок вищих фінансових
можливостей дані підприємства здатні вкладати кошти в модернізацію виробництва, що, в
перспективі, позитивно відбивається на їхній рентабельності та на якості продукції. На даний
момент в Україні існує близько 60 потужних агрохолдингів, котрі активно інвестують
фінансові активи в сільське господарство [5]. Найбільш негативним моментом у розвитку
агрохолдингів в Україні є перспектива банкрутства та зникнення дрібних агропідприємств
внаслідок конкурентної боротьби. Оптимальним виходом з даної ситуації для дрібних
виробників є входження до складу більш потужних структур, якими і є агро холдинги.
Важливо також зачепити таку економічну категорію як економія на трансакційних витратах.
Саме зосередження кількох циклів виробництва, переробки та реалізації продукції в межах
однієї структури призводить до значної економії на витратах пов’язаних з укладанням
контрактів, дотриманням прав власності та ін [6].
