Кожна держава стикається з необхідністю реагувати на кризи, які виникають в інших
країнах. Тому однією із нових функцій держави, які виникають у зв’язку із інтеграцію у
світову економіку, є функції антикризового управління. Особливо вразливою до впливу
різноманітних криз є сфера послуг національної економіки, оскільки вона знаходиться на
243
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
стадії розвитку та механізми її управління є ще не повністю відпрацьованими.
Проблемами антикризового управління займається велика кількість вчених
економістів, зокрема А.Д. Чернявський, В.О. Василенко, Л.О. Лігоненко, М.В. Тарасюк, О.О.
Хіленко, Б.П. Масенко, Т.М. Афонченкова, З.Є. Шершньова, В.М. Багацький, Н.Д.
Гетманцева, С.В. Оборська, Т.Є. Пенкіна, А.М. Штангрет, О.І. Копилюк та ін. [1; 2; 3; 4; 5; 6]
Але всі ці науковці досліджували проблему антикризового управління на макрорівні, тобто
на рівні підприємства. Серед наукових праць практично відсутні комплексні дослідження
антикризового управління на макрорівні, тобто на рівні держави, що актуалізує тематику
даної статті.
Метою даної статті є дослідження категоріального апарату антикризового управління,
аналіз сучасного стану ринку житлово-комунальних послуг та вироблення практичних
рекомендацій для організації ефективного управління у сфері виробництва і надання
житлово-комунальних послуг.
Криза – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі, що загрожує
її життєстійкості у навколишньому середовищі.
Причини кризи можуть бути зовнішніми та внутрішніми. Перші пов’язані з тенденцією
і стратегією макроекономічного розвитку чи навіть розвитку світової економіки,
конкуренцією, політичною ситуацією в країні. Другі – з ризикованою стратегією
мікроекономічного розвитку, внутрішніми конфліктами, недосконалістю управління.
Причини криз можуть також носити природний характер, що відбивають явища клімату,
землетрусу й інших катаклізмів природного походження. А можуть носити техногенний
відбиток, пов’язаний з діяльністю людини. Якщо кризу розуміти саме таким чином, то
можна констатувати ту обставину, що небезпека кризи існує завжди і її необхідно
передбачити і прогнозувати. Практика показує, що кризи неоднакові не тільки за причинами
і наслідками, але й за своєю суттю. Необхідність у розгалуженій класифікації криз пов’язана
з диференціацією засобів і способів управління ними. Якщо є типологія і розуміння
характеру кризи, з’являються можливості зниження її гостроти, скорочення часу і
забезпечення безболісності протікання. Існують загальні й локальні кризи. Загальні кризи
охоплюють соціально – економічну систему, локальні – тільки частину її. Це поділ криз за
масштабами прояву. Звичайно він носить умовний характер. За проблематикою можна
виділити макро- і мікро кризи. Макрокризі властиві досить великі обсяги і масштаби
проблематики. Мікрокриза охоплює тільки окрему проблему чи групу проблем. За
структурою відносин у соціально-економічній системі і диференціацією проблематики її
розвитку можна виділити окремі групи економічних, фінансові, соціальних, організаційних,
психологічних, технологічних, політичних криз:
− економічні кризи відбивають гострі протиріччя в економіці країни чи економічному
стані окремого підприємства;
− фінансові кризи, характеризують протиріччя в стані фінансової системи. Це кризи
грошового вираження економічних процесів;
− соціальні кризи виникають при загостренні протиріч або зіткненні інтересів різних
соціальних груп чи утворень;
− політична криза – це криза у політичному устрої суспільства, криза влади, криза
реалізації інтересів різних соціальних груп, класів, в управлінні суспільством. Політичні
кризи, як правило торкаються всіх сторін розвитку суспільства і переходять в кризи
економічні;
− організаційні кризи виявляються як кризи поділу й інтеграції діяльності, розподілу
функцій, регламентацій діяльності окремих підрозділів, як відділення окремих одиниць,
регіонів, філій;
− психологічні кризи також часті в сучасних умовах соціально – економічного розвитку.
Це кризи психологічного стану людини, а також кризи в соціально – психологічному кліматі
суспільства;
− технологічна криза виникає як криза нових технологічних ідей в умовах явно
244
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
вираженої потреби в нових технологіях. Це може бути криза технологічної несумісності
виробів чи криза відторгнення нових технологічних рішень. У більш узагальненому плані
такі кризи можуть виглядати кризами науково – технічного прогресу – загострення протиріч
між його тенденціями, можливостями, наслідками.
Сучасні економічні умови характеризуються високою динамічністю, не стаціонарністю,
що визначає нестабільні умови функціонування і незадовільний рівень прогнозування
динаміки розвитку соціально-економічних систем. Це призводить до «уразливості»
соціально-економічних систем, до впливів як зовнішнього, так і внутрішнього середовища, і
зумовлює необхідність використання спеціального апарату управління, такого, як
антикризове управління. Останнім часом цей термін набув значного поширення, однак
розуміння сутності цього напряму управління, його змісту, особливостей, теоретичного
підґрунтя ще знаходиться на стадії формування. Це спричинює різні підходи та тлумачення,
нетотожність оцінок окремих базових положень. За останні роки у країнах СНД видано
значну кількість спеціалізованих колективних та індивідуальних монографій, науково-
методичних видань, присвячених проблемам антикризового управління, в яких поряд з
іншими питаннями знайшли висвітлення і змістовні ознаки цього терміну. Більшість видань
розглядають антикризове управління як одну із функцій менеджменту організацій.
Наприклад, загальновизнано, що антикризове управління слід розглядати як один з
функціональних напрямів управління організацією, тобто, згідно з концепцією М. Мескона,
як «процес планування, організації, мотивації та контролю, необхідний для того, аби
сформулювати та досягти цілей, що стоять перед організацією». Виживання, тобто
можливість існувати якомога довше, є найважливішим завданням більшості організацій,
тому антикризове управління, безперечно, є складовою менеджменту організації в цілому.
Ця точка зору підтверджується у визначенні антикризового управління проф. Е.О.Уткіна –
«складова загального менеджменту організації, використовує його кращі прийоми, засоби та
інструменти, орієнтується на запобігання можливим ускладненням у діяльності організації,
забезпечення її стабільного та успішного функціонування». Окремими українськими
дослідниками, зокрема в роботі Н.В. Туленкова, висловлюється думка, що будь-яке
управління організацією повинно бути антикризовим, тобто побудованим на врахуванні
ризику та небезпеки кризових ситуацій. Цю ж точку зору підтримує проф. Е.М. Коротков.
Відповідно до його визначення «антикризове управління має свій предмет впливу –
проблеми, реальні та очікувані фактори кризи, тобто усі прояви загострення протиріч, які
викликають загрозу їх гострого прояву».
Відповідно до такого тлумачення проф. Н.В. Туленковим пропонується
диференціювати антикризове управління залежно від стадії (глибини) кризи на такі підвиди:
1) передкризове управління, яке здійснюється для своєчасного виявлення та
розв'язання проблем (прийняття рішень) з метою запобігання кризі;
2) управління в умовах кризи, метою якого визнається стабілізація нестійких станів та
збереження керованості системи;
3) управління процесами виходу з кризи, яке здійснюється з метою мінімізації втрат та
втрачених можливостей під час виведення організації зі стану кризи.
Безумовно, будь-яке управління в певним мірі повинно бути антикризовим, і тим
більше стає таким по мірі вступу організації у стадію кризового розвитку. Ігнорування цього
обумовлює суттєві негативні наслідки, врахування – сприяє безболісному проходженню
кризи.
Водночас визнається некоректним змішування (певне ототожнення) понять
«антикризове спрямування управління» та «антикризове управління». Особливістю
антикризового управління є не тільки спрямування, а й структурно-логічна побудова,
спеціальний інструментарій, окремий суб'єкт проведення, що в комплексі і дає змогу
розглядати антикризове управління як окремий напрям управлінської діяльності. Отже,
дослідження літературних джерел на предмет визначення поняття «антикризове управління»
доводить, що антикризове управління має місце в основному на підприємствах і в
245
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
організаціях. Але існує ще цілий ряд проблем, пов’язаних з виникненням криз на
загальнодержавному рівні, які залишаються поза увагою сучасних науковців.
До галузей, в яких на сьогоднішній день найбільше відчувається кризовий стан,
належить сфера житлово-комунальних послуг. Відповідно до висновку РНБОУ від 17
листопада 2006 року стан сфери житлово-комунальних послуг в Україні на сьогодні є
критичним та таким, що становить небезпеку для життєдіяльності громадян та суспільства.
Шляхів виходу з кризи не видно, як і усвідомлення її причин. Міністерство з питань
житлово-комунального господарства України вважає, що для того, аби вивести галузь з
кризової ситуації, необхідне щорічне фінансування у розмірі 50 млрд. грн. Житлово-
комунальні послуги – результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов
проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах,
комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-IV
житлово-комунальні послуги поділяються за: функціональним призначенням та за порядком
затвердження цін і тарифів [7, с. 514].
Залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються
на:
− комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води,
водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення
побутових відходів тощо);
− послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання
внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне
обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів,
освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів
тощо);
− послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання,
укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);
− послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів
конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих
елементів конструкцій тощо).
Залежно від порядку затвердження цін і тарифів на житлово-комунальні послуги вони
поділяються на три групи:
− житлово-комунальні послуги, ціни тарифи на які затверджують спеціально
уповноважені центральні органи виконавчої влади;
− житлово-комунальні послуги, ціни тарифи на які затверджують органи місцевого
самоврядування для надання на відповідній території;
− житлово-комунальні послуги, ціни тарифи на які визначаються виключно за
договором (домовленістю сторін).
Сучасний стан житлово-комунального господарства України потребує поліпшення
системи управління житлово-комунальним господарством, зволікання з його реформуванням
призвели до того, що підприємства галузі неспроможні ефективно працювати в ринкових
умовах і надавати споживачам послуги належних рівня та якості.
На сьогоднішній день сфері житлово-комунальних послуг притаманні такі недоліки:
− законодавство у сфері житлово-комунального господарства не повністю відповідає
директивам Європейського Союзу та Європейській хартії місцевого самоврядування, що не
сприяє створенню привабливого інвестиційного клімату;
− потребує удосконалення існуюча система тарифування на житлово-комунальні
послуги, у тому числі з правом адекватного реагування на підвищення цін на енергоносії, в
напрямку стимулювання зниження витрат та економії ресурсів.
− потребує удосконалення системи соціального захисту населення у сфері житлово-
комунального господарства, є необхідність в провадженні програм інформування населення
з питань реформування житлово-комунального господарства, законодавства в сфері ЖКГ,
246
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
щодо регулювання взаємовідносин споживачів і виробників/виконавців житлово-
комунальних послуг.
− необхідне впровадження нових підходів в систему фінансування галузі з метою
залучення позабюджетних коштів в процес реформування та розвитку житлово-
комунального господарства, розвитку співпраці з вітчизняними, міжнародними
інвестиційними та фінансовими установами, донорськими організаціями, а також залучення
інвестицій, грантів, фінансових ресурсів, позик.
З метою ліквідації вищевказаних недоліків у практиці надання житлово-комунальних
послуг доцільно запровадити:
− задоволення потреб споживачів у житлово-комунальних послугах належного рівня та
якості за економічно обґрунтованими цінами і тарифами;
− забезпечення ефективної роботи та розвитку підприємств житлово-комунального
господарства в умовах ринку;
− підвищення рівня прозорості у взаємовідносинах суб’єктів ринку з надання
(отримання) житлово-комунальних послуг;
− зниження техногенного впливу на навколишнє природне середовище;
− стимулювання економного і раціонального використання ресурсів, насамперед
енергоносіїв.
Організація ефективного управління у сфері виробництва і надання житлово-
комунальних послуг передбачає:
− розмежування повноважень органів місцевого самоврядування, місцевих державних
адміністрацій з управління підприємствами житлово-комунального господарства,
встановлення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги, визначення нормативів їх
споживання, витрат і втрат енергетичних і матеріальних ресурсів;
− запровадження моніторингу стану реформування і розвитку житлово-комунального
господарства, діяльності підприємств для реалізації органами місцевого самоврядування
власних повноважень із забезпечення населення житлово-комунальними послугами високого
рівня та якості;
− формування інституту власників житлового фонду, органів самоорганізації населення
(будинкових комітетів), утворення компаній — замовників житлово-комунальних послуг, в
управління яких передається комунальний житловий фонд;
− забезпечення державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій у
сфері централізованого водо-, теплопостачання та водовідведення, запровадження нових
видів управління об’єктами централізованого водо-, теплопостачання та водовідведення,
заснованого на розподілі відповідальності між власниками комунального майна та
підприємствами, яким воно передано в експлуатацію.
Список використаних джерел
1. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. – К.: ЦУЛ,
2003. – 503 с.
2. Чернявський А.Д. Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. – К.: МАУП,
2006. – 256 с.
3. Лігоненко Л. О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні
засади та практичний інструментарій. – К., 2000. – 390 с.
4. Масенко Б.П., Афонченкова Т.М. Антикризове управління: Навч.-метод. посіб. для
студ. ВНЗ / Європейський ун-т. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005. – 263 c.
5. Шершньова З.Є., Багацький В.М., Гетманцева Н.Д., Оборська С.В., Пєнкіна Т.Є.
