б) запровадження сучасних індустріальних методів вирощування худоби і птиці;
в) комплексні системи зберігання і переробки сільськогосподарської продукції, які
відповідають європейським стандартам якості, санітарно-епідемічним та екологічним
нормам.
2. Розробка і освоєння науково - обґрунтованих економічних моделей розвитку і
трансформації українського села і його життя в усіх площинах від економічної і екологічної
до соціальної та культурної
3. Комплексні системи зберігання і переробки сільськогосподарської продукції, які
відповідають європейським стандартам якості, санітарно-епідемічним та екологічним
нормам.
4. Розробка і широке впровадження нових технологій і техніки для збирання врожаю,
і отримання продукції тваринництва з метою мінімізації непродуктивних втрат;
5. Створення і поширення комплексних безвідходних технологій глибокої переробки
продукції сільського господарства.
При наявності і обов'язковому виконанні законів, відповідному фінансуванні наукових
досліджень, створенні дієвого механізму широкого використання наукових досягнень на
виробництві, розробці і реалізації комплексних цільових виробничих проектів, постійному
підвищенні фахового рівня працівників аграрного сектора економіки, застосуванню прямих
дотацій виробнику сільськогосподарської продукції та активній роботі маркетологів як на
внутрішньому так і на зовнішньому ринках, Україна матиме реальну можливість займати
гідне місце у світі за обсягами експорту продукції аграрного сектора економіки, забезпечити
не лише власну продовольчу безпеку, а і високий рівень якості життя своїх громадян як у
місті так і в селі.
Висновки і пропозиції. Отже, накопичення та зростання якості людського капіталу –
ключового ресурсу інноваційної економіки є першочерговим завданням в Україні.
Раціональний розвиток аграрного сектору неможливий без системної перебудови і переходу
до інноваційної моделі розвитку, тому що резерви в модернізації підприємств для
забезпечення продуктової безпеки держави іншими способами вже вичерпані. Аграрний
сектор економіки зможе забезпечити необхідну кількість, структуру і асортимент харчової
продукції і сільськогосподарської сировини при обмежених фінансових ресурсах, тільки за
рахунок проведення інноваційного та науково-технологічного переозброєння підприємств,
інтенсифікацію землекористування в поєднанні із сталим розвитком країни основою чого
знову ж таки в першу чергу виступає людину, накопичений нею людський капітал та новітні
знання.
В науково-технологічного та інноваційного розвитку України, однією з головних
цілей визначено ефективне використання та розвиток національного науково-технологічного
потенціалу, а одним з її пріоритетних напрямів є формування наукоємних
виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних
структур (технопарків), створення конкурентоспроможних переробних виробництв,
технологічне і технічне оновлення аграрного сектору економіки, впровадження
високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів. На забезпечення прискореного
переходу аграрного сектору до інноваційної моделі розвитку створено інноваційну
структуру – технологічний парк “Агротехнопарк”, що забезпечуватиме становлення
високопродуктивного сільськогосподарського виробництва та інноваційного розвитку
аграрного сектору економіки. Продовольча безпека держави залежить від
економічної стабільності агропромислового комплексу, що є стратегічною умовою
національної безпеки.
310
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
Список використаних джерел
1. Закон України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” /
Офіційний вісник України. – 2003. - №3. - [Електрон. ресурс]. – Спосіб доступу: URL -
http://www.gdo.kiev.ua/zmist/2003/zmist.php?7.
2. Закон України “Про інноваційну діяльність” / Верховна Рада України. Закони. №40-
ІУ від 04.07. 2002.
3. Иванова Н. Инновационная сфера: итоги столетия // Мировая экономика и
международные отношения. – 2001. - № 8. – С. 22-34.
4. Лапко О.О. Інноваційна модель розвитку економіки та проблеми її становлення в
Україні // Економіка і прогнозування. – 2002. - № 4. – С. 154-161.
5. Мединська О.Я., Довгань О.М. Інноваційно-інвестиційне забезпечення
6. технологічного та економічного розвитку країни // Інноваційна економіка. – 2007. –
№ 3. – С. 12-16.
УДК 631.164.23
О. С. ПРОКОПИШИН
ВІДТВОРЕННЯ ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ
В статті визначено основні проблеми, що виникають при технічному забезпеченні
підприємств аграрного сектору. Обґрунтовано можливості відновлення технічного
забезпечення сільськогосподарських підприємств та забезпечення його подальшого
відтворення. Доводиться доцільність інвестування коштів у технічні засоби як
виробників сільгосппродукції, так і сторонніх інвесторів, зокрема, шляхом розвитку
фінансового лізингу.
Вступ. Адаптація сільськогосподарських підприємств до ринкових умов залежить від
ряду чинників, серед яких слід відмітити цінові, організаційно-виробничі, податкові,
фінансово-кредитні, коопераційно-інтеграційні, конкурентоспроможності продукції і
підприємства, економічного стану. Рівень адаптації у великій мірі залежить від наявності і
використання основних засобів і техніки, а також стану технічного обслуговування. Низький
рівень матеріально-технічного забезпечення є одним із основних індикаторів стримування
адаптації економічного механізму функціонування сільськогосподарських підприємств.
Конкурентоспроможність підприємств забезпечується не тільки успішним продажем
сільськогосподарської продукції, її якісними характеристиками, оптимальним
використанням внутрішньовиробничих джерел конкурентоспроможності продукції, але і
стабільністю економічного механізму функціонування підприємства. Основною проблемою
забезпечення конкурентоспроможності продукції є нарощування об’ємів виробництва і
продажу сільськогосподарської продукції, збільшення прибутку від реалізації, зниження
собівартості виробництва і затрат експлуатації, що у великій мірі визначається станом
технічного забезпечення підприємства.
Багаторічне вилучення реноваційних ресурсів на користь нагромадження призвело до
утворення великої накопичувальної потреби у відновленні (відшкодуванні) зношених
засобів, позбавитись якої тепер не просто. На даному етапі завдання полягає у приведенні
розмірів нагромадження і зносу створюваного виробничого потенціалу до рамок
економічних можливостей не шляхом форсування його збільшення, а через технічне
оновлення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретико-методологічні проблеми
відтворення ресурсного потенціалу аграрної сфери досліджували багато відомих вчених. Це
311
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
Я.К. Білоусько, П.Т. Саблук, П.А. Денисенко, М.Г. Лобас, Г.М. Підлісецький, М.І.Герун,
А.М.Головко, П.А.Денисенко та інші. Для поліпшення стану матеріально-технічного
забезпечення пропонується багато шляхів: надання пільгових кредитів на придбання техніки,
часткова або повна компенсація банківських відсотків, створення машино-технологічних і
прокатних станцій, надання техніки на умовах лізингу тощо. Як аргументи наводяться
розрахунки економічного ефекту та показники ефективності використання машин. Однак
більшість запропонованих у цих роботах заходів щодо створення сприятливих умов
оновлення засобів механізації, в тому числі амортизаційної політики в аграрному секторі, так
і не були реалізовані, а проблема технічного оновлення галузі з кожним роком загострюється
ще більше.
Постановка проблеми. Метою дослідження є обґрунтування можливостей
відновлення технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств та забезпечення
його подальшого відтворення.
Обговорення проблеми. Понад 80% наявної в агропідприємствах України
сільгосптехніки відпрацювали свій амортизаційний строк, а темпи її оновлення становлять
10-15% від потреби. Оновлення основних засобів виробництва у кілька разів менше їх зносу,
що веде до руйнування матеріально-технічної бази агропідприємств, підвищення
собівартості сільськогосподарської продукції та скорочення обсягів її виробництва, а в
кінцевому підсумку до зниження конкурентоспроможності виробництва
сільськогосподарської продукції.
Відновлення технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств та його
подальше відтворення можливий за рахунок використання всіх важелів впливу економічного
механізму, направлених на посилення інвестиційної діяльності в сільському господарстві.
Інвестиційні процеси в агропромисловому комплексі набули катастрофічного занепаду.
Обсяги інвестиційних вкладень у сільське господарство в 2005 році становили лише 4,6 % до
1990 року. Так, якщо в 1990 році інвестиції в основний капітал виробничого призначення на
1 га сільськогосподарських угідь становили 290 грн., то в 2005 році — лише 14 грн. у
порівнянних цінах [2]. У вартості основних засобів значну питому вагу мають матеріально-
технічні засоби, без яких неможливе ефективне господарювання в аграрному секторі.
Основними сільськогосподарськими машинами сільське господарство забезпечене лише на
48—64 %, а відсутність коштів на закупівлю запасних частин не дає можливості виконувати
необхідний ремонт техніки. Технічна готовність зернозбиральних комбайнів знизилась до 46,
а тракторів — до 66 % [4].
Через низький рівень рентабельності та невеликих обсягів виробництва за рахунок
власних джерел (прибутку та амортизації) аграрні підприємства не в змозі забезпечити
нарощування і відновлення основних засобів.
Однією з функцій амортизації є збереження основного капіталу на постійному рівні.
Тобто, амортизаційні кошти, які надходять у підприємство мають цільове призначення і
використовуються для забезпечення відтворення основних засобів. Рух амортизації охоплює
стадії виробництва й обігу продукції, яка виробляється за допомогою основних засобів
протягом усього періоду його функціонування. Цей процес не збігається в часі із
відтворенням основних засобів, яке за масштабами більше терміну корисного використання
активів на величину періоду придбання або створення нових засобів праці. Тому одним із
завдань, що стоять перед амортизацією, є відшкодування витрат, які були понесені на
придбання основних засобів, з метою нагромадження коштів для наступного їх відтворення.
Особливість амортизації виявляється в тому, що вона використовує свої функції тільки за
умови беззбиткової діяльності підприємства, тобто необхідне реальне надходження коштів
підприємству в розмірі, не менше визначеної собівартості продукції, частина з яких буде
джерелом створення амортизаційного фонду, що використовуватиметься на просте
відтворення основних засобів.
Як зазначає академік М.Чумаченко, відтворювальна функція амортизації основних
засобів зберігалася протягом усієї історії товарного виробництва і ринкових відносин.
312
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
Частина виручки від реалізації виробленого товару, яка дорівнює сумі нарахованої
амортизації, може бути перерахована на спеціальний рахунок у банку, вкладена в цінні
папери, залишена в складі оборотних коштів підприємства і врахована при розробці його
фінансового плану. Однак при будь-якому варіанті накопичення амортизація основних
засобів використовується тільки на їх відновлення як джерело інвестицій [7].
На думку М.А. Проданчука створення амортизаційного фонду у пасиві балансу, який
буде виконувати лише контролюючу функцію і ніяким чином не впливатиме на збільшення
активів і пасивів підприємства, дасть можливість здійснити перехід на інвестиційно-
технологічний шлях розвитку, активізувати інвестиційну діяльність, провести фінансове
оздоровлення [5].
Необхідність залучення інвестицій до процесу технічного оновлення виробничих
потужностей сільськогосподарських підприємств обумовлюють об’єктивну потребу в
розвитку лізингового бізнесу. Сучасні лізингові відносини в Україні знаходяться на стадії
становлення. Понад 90% наявних у підприємствах АПК сільськогосподарських машин
відпрацювали свій амортизаційний строк, а темпи списання зношеної техніки у кілька разів
перевищують їх закупівлі. Світовий досвід свідчить, що одним із ефективних методів
інвестування, який дає змогу без різкої фінансової напруги підприємства забезпечити
формування матеріально-технічної бази, є лізинг – один із найпрогресивніших методів
матеріально-технічного забезпечення. За даними російських дослідників, у 2004 році питома
вага лізингу в загальному обсязі придбання основних засобів становила: у США – 50%, в
Європі – 40, в Азії – 80, у Росії – 9-15% [1]. В Україні в загальному обсязі інвестицій в
основні засоби частка лізингу не перевищує 3-5%. Низький рівень лізингового бізнесу в
Україні зумовлений як недосконалістю законодавчої бази, так і неврегульованістю
організаційно-економічного механізму лізингової діяльності.
Лізинг дає можливість не залучати позичений капітал, економити на витратах,
пов’язаних із володінням майном, встановлювати за погодженням з лізингодавцем гнучкий
порядок здійснення лізингових платежів. Лізингоодержувач може скористатися податковими
пільгами: лізингові платежі відносять на собівартість продукції, включають до валових
витрат і, таким чином, зменшують суму оподаткованого прибутку. За умови використання
лізингу, лізингоодержувачу надається можливість оперативного поновлення виробничих
фондів за рахунок одержання в користування нового дорогого обладнання без його повної
оплати. Лізинг одночасно активізує інвестиції приватного капіталу у сферу виробництва,
поліпшує фінансове становище безпосередніх товаровиробників і підвищує
конкурентоспроможність малого і середнього бізнесу.
У західних країнах розвиток лізингових відносин підтримується державою, оскільки
вони стимулюють експортну діяльність національних товаровиробників, прискорюють
оборотність капіталу, підвищують ліквідність підприємств. Для держави фінансове
заохочення лізингу є засобом стимулювання продажу нової техніки, постійного прискорення
оновлення виробничих фондів, інтенсифікації розвитку національної економіки та
підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку.
Лізингове кредитування в інвестиціях в основний капітал агропідприємств України
поки що не стабільне і не перевищує 10%. У розрахунку на 1 га вартість машин, одержаних
за лізингом, щорічно становить від 7 грн. ( у 1999 році) до 1-3 грн. (у 2000-2006 роках), що не
може суттєво вплинути на технічне оснащення агроформувань. У Львівській області
сільськогосподарські товаровиробники одержали тільки 0,13 машини на кожні 1000 га
сільгоспугідь, а вартість цієї техніки становить лише 7,6 грн. на 1 га [6].
Однак, незважаючи на низку переваг, лізинг – найдорожчий спосіб залучення коштів,
але одночасно є ефективним інструментом управління фінансовими ресурсами
агропідприємств. Нині в Україні є всі підстави для того, щоб розвивати всі види лізингу.
До основних напрямків удосконалення лізингових відносин в аграрній сфері слід
віднести: доопрацювання механізму залучення фінансових інвестицій у Державний
лізинговий фонд; розширення мережі лізингових компаній, зменшення величини лізингової
