• санкції за приховування доходів і несплату податку;
• організація обліку і контролю доходів, стягування податків.
Усі перелічені сторони і властивості системи оподаткування в
основному висвітлюються в новому законодавстві, відповідають
принципам переходу до ринкової економіки. Однак вони ще не усві-
домлені, не мають стабільності й не увійшли до складу фінансової
системи. Тому ще рано говорити про конкретні їх прояви. Зупинимо-
ся лише на окремих моментах.
Встановлення розміру доходів робітників та службовців, що не опо-
датковується прибутковим податком, безперечно, полегшує фінансове
становище тих верств, які мають малі доходи, але швидкий темп інфля-
ції і, відповідно, підвищення заробітної плати потребують постійно-
го коригування цієї суми у бік збільшення.
Принципове значення має введення прогресивного оподаткуван-
ня з підвищенням ставки податку в міру підвищення доходу; водно-
час непомірна прогресія здатна стримувати інтерес працівника до
збільшення власного доходу і тим самим — стимул до продуктивної
праці. Тривалі й гострі суперечки з приводу граничної податкової
ставки привели до встановлення її на рівні 30 %, що вважається ра-
ціональним.
Робляться спроби запровадити обов’язкове декларування доходів
громадян за усіма видами діяльності, включаючи індивідуальну, на-
домну, тимчасову, разову (інтелектуальну і фізичну), зведення воєди-
но усіх без винятку видів доходів й оподаткування загальної суми за
прогресивною шкалою. На наш погляд, зведення всіх доходів в єди-
ний і обкладення всієї суми прогресивним податком не можна визна-
ти економічно виправданим. Така система веде до втрати стимулів
громадян як до фізичної й інтелектуальної праці, так і до збільшення
їхніх доходів. Крім того, практично неможливо звести всі види до-
ходів в одну загальну суму, бо доходи неминуче приховуються. Вит-
рати на утримання додаткового штату податкової інспекції можуть
виявитися значно більші, ніж розмір податку від підсумовування до-
даткових доходів. Тому прогресивне оподатковування з підвищенням
ставки податку доцільніше здійснювати за окремими видами і кате-
горіями доходу без його підсумовування.
44
З позицій соціальної справедливості надзвичайно важливо
встановити категорії осіб, доходи яких або взагалі не повинні опо-
датковуватися прибутковим податком, або оподатковуватися за
пільговою шкалою. Вважаємо, що до цієї категорії, безперечно, нале-
жать пенсіонери, інваліди, годувальники багатодітних сімей, самотні
матері, учні, студенти. Правомірно також звільнити від податку або
оподатковувати за пільговою шкалою деякі види доходів, включаю-
чи пенсії, допомогу, стипендії, відсотки і виграші за вкладами, мате-
ріальну допомогу, винагороду за раціоналізаторські пропозиції та
інші аналогічні види доходів. Не повинні оподатковуватися прибут-
ки, що перераховуються громадянами на добродійні потреби і цілі.
Зараз спостерігається наближення до таких принципів побудови сис-
теми прибуткового податку.
2.5. КРЕДИТИ НАСЕЛЕННЯ
І ДЕПОЗИТИ НЕБАНКІВСЬКИХ
КРЕДИТНО-ФІНАНСОВИХ СТРУКТУР
У фінансових відносинах між державою і населенням крім опо-
даткування є ще один своєрідний момент, пов’язаний з рухом коштів
від населення до державної скарбниці, — кредити. Про це багато
людей навіть не мають уявлення, хоча є кредиторами держави.
Кредит — це економічні відносини, за допомогою яких здійснюєть-
ся мобілізація тимчасово вільних коштів і надання їх державі, під-
приємствам та організаціям на умовах повернення, строковості, за-
безпеченості й платності з метою розвитку виробництва. Кредит є
формою руху позичкового фонду, що акумулюється державою і
комерційними банками в результаті тимчасового вивільнення коштів
з господарського обороту, а також вільних коштів населення і бюд-
жету.
Встановлений у минулому порядок кредитування держави насе-
ленням України був своєрідною системою, яку з певною мірою умов-
ності можна називати добровільно-примусовою. Населення кредиту-
вало державу за допомогою придбання облігацій державної позики,
грошових сертифікатів, лотерейних квитків і збереження особистих
грошових заощаджень у державному ощадному банку. В умовах ко-
мандно-адміністративної системи іншої альтернативи збереження
грошових заощаджень населення практично не мало.
45
У процесі переорієнтування економічного курсу, повороту до рин-
кової економіки становище дещо трансформувалося. Підвищилися
процентні ставки за збереження грошей у державних банках, тобто
за надання їх у кредит державі. Збільшилася розмаїтість державних
цінних паперів.
Населенню реалізовуються не тільки облігації державних позик, а
й сертифікати, грошові зобов’язання. Почали здійснюватися компен-
саційні виплати за вкладами та облігаціями у зв’язку з інфляцією. На
жаль, вони далеко не компенсують населенню втрат від знецінення
грошей, зданих державі у кредит. Потрібно також зазначити, що на-
дання населенням державі коштів у борг, у кредит у вигляді вкладів і
за допомогою купівлі державних паперів усе ще маловигідне людям,
приносить мізерні доходи. В умовах деструкції державної фінансової
системи і грошового обігу гарантії повноцінного повернення населен-
ню кредитованих державі грошей у вигляді вкладів, облігацій, серти-
фікатів викликають сумніви.
Відсутність досить твердих, надійних гарантій повернення, низь-
ка фінансова вигідність вкладень у державні Ощадбанки призводять
до того, що значна частина заощаджень залишається на руках у насе-
лення, використовується для придбання товарів, не завжди потрібних
сьогодні, тобто в запас.
Кредитування держави населенням дотепер здійснюється, голов-
ним чином, шляхом зберігання грошових коштів тільки в державно-
му ощадному банку. Це зменшує можливості держави нагромаджу-
вати вільні кошти населення.
У світовій практиці важливою ланкою акумуляції вільних коштів
є небанківські кредитно-фінансові структури: інвестиційні, фінансові,
страхові та кредитні компанії, пенсійні фонди. Вони утворюють де-
позити, тобто приймають грошові внески або цінні папери (акції,
облігації, векселі) на збереження. Операції цих структур щодо залу-
чення коштів вкладників є депозитними. Свідченням депозиту є де-
позитний сертифікат — письмове свідоцтво кредитної установи про
депонування коштів, що засвідчує право вкладника на одержання
депозиту. Депонентом є фізична або юридична особа, яка внесла де-
позит.
В Україні система небанківських спеціалізованих кредитно-фінансо-
вих установ тільки починає формуватися. Вона охоплює в основно-
му державні фонди: сприяння, зайнятості, пенсійний, державного
страхування та інші. Останніми роками почали розвиватися відповідні
46
недержавні (приватні, громадські) організації. Створюються недер-
жавні пенсійні фонди, розширюються масштаби діяльності незалеж-
них комерційних страхових компаній.
Депозити кредитно-фінансових структур можуть бути поточними
(до запитання) і строковими. Поки що переважають перші.
Важливим фінансовим ресурсом банків є кошти органів Укрдерж-
страху. Вони акумулюють страхові внески юридичних і фізичних осіб
і утворюють грошові резерви, необхідні для виплати страхувальни-
кам відповідних відшкодувань. Завдяки тому, що виплата відшко-
дувань відбувається нерівномірно, а страхові платежі надходять
упродовж усього року, у страхових органів утворюються великі гро-
шові резерви для майбутніх виплат. Як кредити державі вони мо-
жуть бути вкладені, на нашу думку, у строкові банківські депозити.
Довгостроковий характер вкладень мають також ресурси запасних
і резервних фондів, фондів соціального призначення страхових
органів у частині, призначеній для фінансування капітальних вкла-
день. Як бачимо, зазначені кошти теж можуть бути джерелом серед-
ньо- і довгострокових депозитів.
Кредитні ресурси до складу фінансових ресурсів включати неправо-
мірно, оскільки їх фінансування не пов’язане зі створенням нових мате-
ріальних благ, а відбувається в результаті перерозподілу фінансових
ресурсів. Однак приріст вкладень населення в банках і приріст депо-
зитів варто розглядати як джерело фінансових ресурсів, оскільки в
матеріально-речовому аспекті їм відповідають ресурси, що вивільня-
ються внаслідок відсутності потреби виробляти в розглянутому пері-
оді на цю суму споживчі товари, і, отже, економічно обґрунтованим
напрямком їх використання є забезпечення розширеного відтворен-
ня. Далі, як кінцевий фінансовий результат процесу відтворення, їх
використовують для фінансування капітальних вкладень, приросту
власних оборотних коштів, витрат на соціально-культурні заходи,
науку, оборону, утримання органів державної влади і управління.
Ми розглянули фінансову систему країни у відносинах між її основ-
ними учасниками — державою, підприємствами, населенням. Це вну-
трішні для країни фінансові потоки. Однак поряд з ними є й потоки
між державами, що мають важливе значення для функціонування
фінансової системи. Учасниками міждержавних зв’язків можуть бути
ті самі суб’єкти фінансових відносин, тобто держава, підприємства і
підприємці, населення. Але поки що визначальним учасником є дер-
жава. Підприємства тільки починають підключатися до зовнішніх
47
фінансових зв’язків. З розвитком зовнішньоекономічних фінансових
відносин у міру переходу до ринкової економіки зможуть активізува-
тися також підприємства і населення.
Важливою для характеристики фінансового стану країни є
проблема зовнішнього боргу, зумовленого тим, що валютні доходи
державного бюджету нижчі, ніж його витрати. Проблема зовніш-
нього боргу стає особливо гострою, якщо він перевищує деяке гра-
ничне допустиме значення. Надто великий зовнішній борг створює
ситуацію, коли сплата відсотків за нього поглинає значну частину
надходжень валюти від експорту.
Якщо до того ж імпорт перевищує експортні надходження валю-
ти, то для сплати відсотків доводиться робити нові борги, що ла-
виноподібне нагромаджуються. Держава змушена розплачуватися за
них національним багатством, золотим запасом, зовнішніми актива-
ми державного банку. При цьому падає курс гривні й знижуються
шанси на досягнення її конвертованості. Навіть на внутрішньому
фінансовому ринку тверда валюта перемагає гривню, відбувається
його доларизація.
Щоб охарактеризувати фінансовий стан держави, дуже важливо
простежити й проаналізувати внутрішній державний борг. Він ха-
рактеризує фінансові відносини всередині країни між державою з
одного боку і підприємствами та населенням — з іншого. По суті
внутрішній борг — це борг держави населенню і колективам під-
приємств. Він зумовлений тим, що державний бюджет позичив у них
кошти на державні потреби. За формою ж ці кошти позичені не в
населення і підприємств, а у державного банку, що зберігає кошти
підприємств і населення й утворює з них позичковий фонд, кошти
якого й використовуються для надання в борг державі. Але від цьо-
го суть не змінюється, тому що повертати кошти їхнім власникам
доводиться незалежно від того, хто зберігав їх і хто розпоряджався
ними.
Внаслідок дефіцитності державного бюджету, перевищення його
витрат над доходами частину витрат доводиться покривати по-
зичковими коштами, що призводить до збільшення внутрішнього
державного боргу.
Внутрішній державний борг і дефіцит державного бюджету не такі
вже й безневинні для підприємств і населення. Обмежуються державні
соціальні програми, державний банк гальмує видачу коштів, вини-
кає невпевненість у надійності вкладів і заощаджень, відбувається
48
надмірна емісія грошових знаків, тобто друкуються все нові й нові
гроші, що породжує товарний дефіцит та інфляцію.
Розгляд фінансової системи показує, що перехід до ринкової
економіки настійно потребує її оздоровлення, налагодження нормаль-
ного функціонування цієї системи на всіх рівнях, стабілізації грошо-
вого обігу поряд з іншими напрямками освоєння ринкових відносин.
2.6. БЮДЖЕТ І СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОЇ
БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ
Економічне реформування народного господарства України
докорінно змінює фінансове управління соціально-економічними
процесами, що здійснюється за допомогою бюджетного регулюван-
ня джерел надходження і напрямків використання коштів.
Бюджет (від англ. budget — сумка) — це система показників, що
характеризують джерела надходження і розподіл коштів. Поняття
“бюджет” можна тлумачити, з одного боку, як сукупність, масу фінан-
сових ресурсів, коштів, які має у своєму розпорядженні будь-який
економічний суб’єкт (держава, республіка, регіон, підприємство), з
іншого — як співвідношення доходів і витрат економічного суб’єкта,
баланс його коштів, що характеризує відповідність їх джерела
надходження і витрат упродовж певного періоду.
Державний бюджет має ширше тлумачення. Це основний фінансо-
вий план утворення і використання централізованого грошового фонду
держави; він забезпечує дотримання пропорцій між рухом фінансових
ресурсів та підтримання структури одержання й витрат коштів і
збалансованості вартісних потоків у масштабі держави. У загально-
державному бюджеті України виокремлюють республіканський бюд-
жет (Автономної Республіки Крим) і місцеві бюджети (обласні, міські,
районні, сільські, селищні). Вони взаємоузгоджені й утворюють єди-
ний державний бюджет, що вказує на джерела грошових доходів і
характер їх розподілу за видами і напрямками витрат.
У дохідній частині бюджету відображається надходження кош-
тів — платежів з доходу підприємств та організацій, податку з обо-
роту, податків з населення та інших платежів; у видатковій — спря-
мування коштів на загальнодержавні потреби — фінансування на-
родного господарства, соціально-культурні заходи, витрати на
49
управління, оборону тощо. Державний бюджет як центральна лан-
ка фінансової системи й основний фінансовий план країни органіч-
но пов’язаний із фінансовими планами (і їх виконанням) усіх
суб’єктів суспільного виробництва через оподатковування доходів,
фінансування витрат. Держава використовує бюджет для регулюван-
ня перерозподілу доходів підприємств і населення з метою ефектив-
ного розвитку економіки (регіонів, галузей), здійснення важливих
соціальних програм.
Бюджети і бюджетне регулювання існують у будь-якій соціально-
економічній системі як ринкового, так і неринкового типу. Однак
характер побудови бюджетів, способи їх формування, затвердження
та виконання принципово різняться.
У централізованій директивно-плановій економіці бюджет цілком
підпорядкований державному економічному плану і випливає з ньо-
го, він не має самостійного значення. Такий підхід на державному рівні
випливає з пануючої у планово-розпорядницькій економіці тенденції
надання провідної ролі матеріально-речовим чинникам і другоряд-
ної — фінансовим. У результаті в умовах командно-адміністративної
системи до розробки, розгляду і затвердження державного бюджету
існували тенденції формального ставлення, його автоматично схва-
лювали і затверджували.
У країнах з ринковою економікою ситуація дещо інша. Упоряд-
куванню, затвердженню та аналізу виконання державних бюджетів
приділяється велика увага. Так, бюджети на державному рівні й рівні
територіальних одиниць є основною, визначальною формою фінан-
сового планування. Зазначимо, що цей факт спростовує уявлення
про те, що в умовах ринкової економіки немає централізованого
державного планування. Навпаки, бюджетно-фінансове плануван-
ня у країнах з ринковою економікою налагоджено краще, ніж у дер-
жавах із плановою соціалістичною системою ведення господарства.
У більшості капіталістичних країн дотримуються усталеної
демократичної процедури прийняття бюджетів на загальнодержав-
ному і муніципальному рівнях. Бюджети обговорюються в парламен-
тах і комісіях якнайдетальніше за всіма видатковими статтями і навіть
за окремими об’єктами. Тим самим уряди позбавлені можливості вит-
рачати народні гроші не за призначенням.
Нині в Україні бюджет так само став предметом розгляду і
затвердження. Але, затвердивши бюджет, про нього одразу забува-
ють і згодом приймають рішення, що руйнують його.
50
Для підтримання стабільності господарства, запобігання кризо-
вим ситуаціям, забезпечення пропорційності та збалансованості,
функціонування й розвитку різних секторів і сфер економіки важли-
ве значення має контроль за фінансовими потоками, своєчасне кори-
гування дохідних і видаткових статей бюджету, тому що реальні
фінансові відносини відрізняються від намічених у проектах і планах.
Звичайно грошові витрати перевищують початкові намітки, а дохо-
ди виявляються нижчі за очікувані. Тож постає потреба коригувати
бюджети, використовувати резерви з тим, щоб спрямувати економічні
процеси в потрібне русло, узгодити їх з фінансовими можливостями.
Отже, маємо всі підстави стверджувати, що бюджет є інструментом
фінансового регулювання економіки, а бюджетна система становить
одну з провідних ланок державного управління економікою.
Загалом в умовах ринкової економіки ступінь державного втру-
чання в утворення, рух, розподіл фінансових ресурсів значно менший,
ніж в економіці неринкового типу. Водночас бюджетно-регулююча
функція держави в деяких країнах з ринковою системою досить висо-
ка і має тенденцію збільшуватися.
За допомогою бюджетів, так само як і за допомогою пов’язаних з
ними оподаткування і податкових пільг, субсидій і субвенцій, держав-
них інвестицій, процентних ставок, держава здійснює регулювальний
вплив на товаровиробників, а через них — на ринок товарів і послуг,
капіталу, робочої сили. Власне, бюджет і ринкові регулятори — це
елементи механізму управління економікою. Приміром, за допомогою
податків можна збільшити надходження коштів до бюджету і тим
самим мати можливість збільшити державні замовлення, державні
інвестиції, соціальні витрати і вплинути на структуру виробництва,
напрямки його розвитку, ефективність.
Бюджети становлять складну і багатокомпонентну систему, мають
розгалужену багаторівневу структуру.
Побудова бюджету характеризує його структуру, склад, організа-
цію, способи управління ним на всіх рівнях відповідно до економіч-
них суб’єктів, що мають грошові доходи і зазнають витрат, розпо-
ряджаються фінансами, беруть участь у грошовому обігу.
Сукупність бюджетів утворює систему, в якій можна виокремити
кілька рівнів за аналогією з фінансовою системою, частиною якої є
бюджетна.
За видами суб’єктів розрізняють бюджет державний і бюджети його
територіальних частин, галузевих, виробничих одиниць, бюджети гро-
мадських організацій, бюджети сімейні та особисті (рис. 2.6).
51
Така схема поділу бюджетів за видами залежно від суб’єкта, орга-
ну, організації, у віданні та розпорядженні яких перебуває бюджет,
властива як ринковій, так і неринковій економіці. Однак через неуз-
годженість структури органів управління й організаційних структур
територіальних і виробничих (галузевих) одиниць наповнення наве-
деної схеми конкретним змістом, способи формування і використан-
ня окремих бюджетів, їх взаємодія істотно різняться.
Галузеві бюджети в ринковій економіці не відіграють такої істот-
ної ролі, як у планово-директивній, оскільки галузеві міністерства або
взагалі не існують, або розпоряджаються вкрай обмеженими грошо-
вими ресурсами. Набагато більшу роль відіграють бюджети під-
приємств, виробничих організацій, підприємців.
У міру роздержавлення, переходу на госпрозрахункові методи
роботи і самофінансування бюджети підприємств та організацій,
юридичних осіб ставатимуть щодалі незалежніші за державний бюд-
жет. Однак ця незалежність не поширюється на деякі узаконені фор-
ми взаємодії бюджетів: податкові вилучення з бюджетів підприємств,
організацій, підприємців до державного, територіального бюджетів,
зворотні грошові потоки у вигляді капіталовкладень, субсидій, суб-
венцій, що направляються підприємствам та організаціям з держав-
ного і місцевих бюджетів.
В економіці ринкового типу бюджети громадських організацій
суворо відокремлені від державного. Допускається лише часткове
Рис. 2.6. Поділ бюджетів за видами суб’єктів
Сімейні та особисті бюджети
(сім’ї, громадянина, батьків, дітей)
Бюджет громадських організацій
(партій, рухів, фондів, громадських об’єднань)
Галузеві бюджети і бюджети виробничих одиниць
(галузевих відомств, асоціацій, підприємств, організацій,
підприємців)
Державний бюджет України, бюджети територіальних
одиниць (республіканський — Автономної Республіки
Крим, областей, міст, районів, селищ)
52
переливання коштів державного бюджету в бюджети добродійних і
культурно-освітніх громадських організацій. Політичні організації не
повинні користуватися грошима з державних джерел.
Що стосується сімейних та особистих бюджетів, то вони форму-
ються в економіці будь-якого типу. У колишній радянській соціалі-
стичній системі вважалося прогресивним формувати помітну части-
ну бюджету сім’ї (приблизно четверту частину) через суспільні фонди
споживання, насамперед на безкоштовну охорону здоров’я, освіту,
соціальні виплати, стипендії, продаж товарів за пільговими цінами,
тобто сімейний бюджет частково формувався безпосередньо з держав-
ного. В економіці ринкового типу також є суспільні фонди споживан-
ня, але вони в сімейному бюджеті займають незначну частку.
Розглянемо структури бюджетної системи і її функціонування.
В ієрархічно упорядкованій, з чітким підпорядкуванням бюджетній
структурі України вирізняють такі бюджети:
• державний (єдиний, загальний);
• Автономної Республіки Крим (входить до загально державного);
• міст Києва, Севастополя; обласних міст і їх районів; районні;
• міст районного масштабу;
• селищні;
• сільські.
Наведена бюджетна структура максимально наближена до тієї, що
складається нині в Україні як незалежній державі. Вона має досить
конкретний адміністративно-територіальний характер, типові риси,
властиві бюджетам великих країн із розгалуженим територіально-
адміністративним поділом. Принципові розбіжності державно-тери-
торіальних бюджетів в економіці неринкового і ринкового типів по-
лягають не так в елементах структури, як у характері формування
бюджетів.
Для економіки державно-адміністративного типу характерне
прагнення до гіпертрофованої ролі, що стримує вплив на рух фінансів
загальнодержавного бюджету, через який пропускається основна ча-
стина національного доходу країни. Наприклад, у радянській еко-
номіці через загальнодержавний бюджет проходило 80 % бюджетних
надходжень і витрат, тоді як республіканські та місцеві бюджети мали
мізерні фінансові доходи і витрати.
В економіці ринкового типу вплив державного бюджету також
великий, проте і значну роль у фінансовому обігу відіграють регіо-
53
