одержують від державних органів кошти у формі оплати, а також
певних асигнувань, дотацій, пільг, кредитів.
Фінансова політика держави спрямована не тільки на збирання не-
обхідних суспільству та державним структурам коштів і їх цільове ви-
користання на загальнодержавні соціальні потреби. Вона може бути
також заборонною і обмежувальною, нести елемент примусу, ство-
рюючи межі, в яких функціонує колективне або приватне підприєм-
ство. Отже, через систему жорстких фінансових санкцій держава може
змінити спрямованість підприємницької діяльності або взагалі забо-
ронити її. Так робиться в будь-якій розвиненій економічній системі,
практично в кожній країні незалежно від її суспільно-політичного
устрою, зокрема у країнах з ринковою економікою.
Однак масштаби вилучення коштів у підприємств як державної,
так і недержавних форм власності й заборонно-обмежувальні заходи
потребують перегляду та прийняття продуманих послідовних і ком-
петентних рішень на основі законів. На жаль, поки що доводиться
спостерігати інше. Наприклад, практично постійно змінюються ставки
податків, відрахувань, запроваджуються і скасовуються заборони.
Основною тенденцією розвитку фінансових відносин між держа-
вою і підприємствами при переході до ринкових відносин має бути
насамперед прагнення до їх вирівнювання, універсалізації незалежно
від форми власності, яку вони використовують у підприємницькій
діяльності. Водночас потрібно враховувати деякі елементи специфі-
ки, особливості податків і платежів, масштаби оподаткування, а та-
кож передавання підприємствам фінансових коштів з державного
бюджету, особливо у процесі інвестування підприємств пріоритетних
галузей народного господарства.
Дуже складними і багато в чому невизначеними залишаються
фінансові зв’язки між різними державними структурами та держав-
ними органами різних рівнів, які відображають одночасно розподіл і
перерозподіл фінансових ресурсів державного бюджету України (зв’я-
зок ДД на рис. 2.2).
Оскільки Україна стала самостійною державою, то колишній
республіканський фінансовий фонд є, по суті, її основним державним
бюджетом. З огляду на таку спадкоємність його можна назвати дер-
жавно-республіканським. Крім того, елементи фінансової державності
виявляються і на місцевому рівні як регіональні, муніципальні фінан-
сові ресурси і фонди у формі місцевих бюджетів.
34
Між цими трьома державними за природою фінансовими
структурами і складаються розподільні та перерозподільні фінансові
відносини. Нині вони набули особливої гостроти. Це зумовлено ви-
окремленням з колишнього СРСР незалежної Української держави,
здобуттям державного й економічного суверенітету, прагненням Ав-
тономної Республіки Крим, окремих регіонів до фінансової само-
стійності, а також у зв’язку із взаємними фінансовими претензіями
нових учасників поновлених фінансових відносин. Усе це позначаєть-
ся на відносинах, коли йдеться про створення і розподіл фінансових
ресурсів. Відбуваються істотні зміни у фінансових відносинах і фінан-
совій владі, а також змінюється співвідношення фінансових прав та
обов’язків на всіх рівнях і в усіх сферах економіки України.
Процес фінансової перебудови в Україні відбувається дуже
напружено насамперед тому, що на перших стадіях перебудови ре-
формі фінансових відносин не приділялося належної уваги. Вона ру-
халася вниз, тоді як рух знизу вгору було загальмовано. Не було при-
родного, погодженого делегування фінансових повноважень, їх
чіткої регламентації з урахуванням інтересів усіх рівнів. Потім відбу-
лося зворотне відторгнення фінансових функцій від центральних
органів України. У результаті централізовані в минулому державні
фінансові ресурси під тиском знизу перерозподілялися на користь
органів нижчих рівнів, центр поділився фінансовими правами і мож-
ливостями з областями, містами та районами.
Налагодження нормальних фінансових відносин між рівнями
державної фінансової системи України багато в чому залежить від
наявності та дотримання законів України, подолання місцевими
органами фінансової безпорадності.
Розглянемо фінансові відносини між підприємствами-контраген-
тами, що мають господарські зв’язки (рис. 2.3).
В умовах переходу до ринку активізуються фінансові відносини
між підприємствами всіх форм власності та видів підприємництва,
що випливають з їх економічних взаємозв’язків. Сукупність фінан-
сових, грошових розрахунків зумовлена наявністю господарських
договорів, які регламентують взаємні платіжні зобов’язання,
штрафні санкції, сплату неустойок за порушення договірної дисцип-
ліни, матеріальну винагороду за виконання особливих вимог.
Крім того, виникають нові форми фінансових взаємовідносин.
Так, за допомогою створення системи підприємств, заінтересованих
в участі у господарській і фінансовій діяльності один одного, роз-
35
миваються або навіть руйнуються відомчі перегородки. Насамперед
це виявляється при запровадженні підприємств акціонерних форм
власності. У цьому разі підприємства, маючи цінні папери один од-
ного, стають не просто суміжниками, а заінтересованими партнера-
ми. І хоча у процесі виробництва і постачань їхні інтереси різнять-
ся, акціонери здійснюють взаємний контроль, обмежуючи прояви
егоїзму однієї зі сторін у зв’язку із заінтересованістю у стабільності
й високому курсі спільних акцій.
У фінансовому аспекті така система означає створення умов
вільного переливання фінансового капіталу з галузі в галузь.
Справді, якщо підприємства і підприємці самостійно вирішують,
куди вкладати капітал, то навіть за наявності централізованих дер-
жавних капіталовкладень розміри інвестицій та об’єкти їх вкладен-
ня передусім визначає ринок.
Розглянемо особливий тип фінансових відносин між підпри-
ємствами, а також між державою і підприємством, опосередкований
наявністю банківської системи. Йдеться про фінансові зв’язки, що
виявляються у формі взаємовідносин підприємств і банків з приво-
ду кредитування у процесі господарської діяльності та надання бан-
ками фінансово-посередницьких послуг підприємствам. Крім того,
банки можуть стати і співвласниками-акціонерами підприємств, тоді
їх фінансові взаємовідносини можуть виникнути і з приводу част-
кового розподілу чистого доходу (прибутку).
Підприємство-споживач
Підприємство-постачальник
Регламентовані договором платежі,
штрафні санкції, неустойки
Оплата продукції, товарів, послуг,
регламентовані договором платежі,
винагороди, інвестиції
Рис. 2.3. Фінансові відносини між підприємствами
36
Фінансові потоки, що виникають у процесі становлення і функ-
ціонування фінансових ринків, де суб’єктами відносин стають банки,
біржа, підприємства і підприємці, — набувають особливого значен-
ня. Якщо розглядати банки як своєрідні “фінансові підприємства”,
то описувані фінансові відносини правомірно віднести до специфіч-
них відносин між підприємствами, організаціями виробничої і неви-
робничої сфер, з одного боку, і фінансовими підприємствами — з іншо-
го. До таких підприємств належать комерційні та будь-які інші фінан-
сово-кредитні товариства, зокрема й страхові. Якщо ж у відносинах з
підприємствами бере участь державний банк, то, по суті, виникає
фінансовий зв’язок між підприємствами і державою.
Ринкові відносини потребують гнучкого механізму різнобічного
грошово-кредитного регулювання господарського обороту, руху
матеріальних цінностей, фінансових потоків, де визначальну роль
відіграють елементи банківської системи. Глибина і розмаїтість фінан-
сових зв’язків, грошових переміщень між підприємствами (підприєм-
цями) і банками характеризують зрілість ринкових відносин, ступінь
становлення і розвитку ринкової економіки в державі.
Поглиблення фінансових зв’язків і відносин між підприємствами і
банками, взаємопроникнення їх функцій в умовах вільного ринку є
потужним важелем фінансового впливу на економічні та соціальні
процеси, засобом регулювання грошового обігу. Організацію бан-
ківської системи в економіці ринкового типу докладніше висвітлимо
в наступних підрозділах.
Перехід до госпрозрахункових відносин усередині підприємств,
переведення структурних підрозділів на колективний підряд та інші
форми організації й оплати праці активізують внутрішньогоспо-
дарські фінансові відносини, де підрозділ є самостійним фінансовим
об’єктом. Такі відносини найчастіше пов’язані з формуванням і роз-
поділом власного прибутку та прибутку структурної одиниці, підроз-
ділу, колективного фонду оплати праці та із встановленням пайової
участі кожного працівника у прибутку підрозділу. Також виникають
фінансові відносини між структурним підрозділом і підприємством з
приводу відрахування частини прибутків структурної одиниці на ко-
ристь усього підприємства. Такі відрахування неминучі, якщо підпри-
ємство функціонує як цілісна господарська одиниця з власними фон-
дами, прибутками, витратами.
Фінансові зв’язки між підприємством і його структурними підрозді-
лами (цехами, ділянками, бригадами), які не є самостійними одини-
цями, наведено на рис. 2.4.
37
Підрозділ підприємства
Підприємство
Виручка від реалізації продукції,
позики, інвестиції
Відшкодування матеріальних витрат,
плата за ресурси, відрахування від прибутку,
платежі за роботу і послуги інших підрозділів,
внески на формування спільних фондів
Рис. 2.4. Фінансові зв’язки між підприємством
і його структурними підрозділами
Така схема можлива за наявності розвиненого внутрішньови-
робничого госпрозрахунку, самофінансування підрозділів, системи
взаємних розрахунків, коли структурна одиниця одержує і розподі-
ляє виторг (прибуток) від власної діяльності, тобто перетворюється
у фінансовому плані на своєрідне підприємство всередині підприєм-
ства (у будівництві, приміром, це трест і будівельно-монтажні та бу-
дівельні управління). Розвиненість внутрішніх фінансових відносин
між підрозділами, а також підрозділів із спільною адміністрацією
підприємства призводить до необхідності ведення власного бухгал-
терського обліку, окремого рахунку структурної одиниці (субрахун-
ку). Однак доцільність фінансового суверенітету підрозділів, струк-
турних одиниць підприємства може виявитися сумнівною; у будь-
якому разі тут мають існувати розумні межі.
Фінансові зв’язки між структурними підрозділами підприємства і
підприємством, адекватні зв’язкам між підприємствами або між
підприємством і державою, вмотивовані лише тоді, коли структур-
ний підрозділ є досить відособленою виробничо-економічною оди-
ницею і якщо поділ фінансів і перехід до взаємних фінансових розра-
хунків стимулюють збільшення доходів та підвищення ефективності
роботи.
38
2.3. ФІНАНСОВІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ ДЕРЖАВОЮ
І ГРОМАДСЬКИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ,
ДЕРЖАВОЮ І НАСЕЛЕННЯМ
До громадських організацій звичайно зараховують партійні, проф-
спілкові, спортивні, культурно-освітні організації, різні спілки і фон-
ди. Частина з них мають свій бюджет, сформований за рахунок членсь-
ких внесків, пожертвувань, доходів від господарської діяльності.
Фінансові відносини держави з такими організаціями мають будува-
тися на податковій основі або на принципах пайової участі держави
в доходах.
Однак багато громадських організацій — установи культури, ос-
віти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, спорту — перебу-
вають на бюджетному фінансуванні. У таких організаціях фінансові
потоки формуються переважно в напрямку від держави до цих органі-
зацій. Держава, зрозуміло, не повинна чинити податкового тиску на
добродійні фонди й організації, які допомагають їй виконувати сус-
пільно необхідні функції, скажімо, у сфері соціального забезпечення.
Вважається також обґрунтованою державна політика фінансового
сприяння таким добродійним фондам, як дитячий, миру, культури,
милосердя і здоров’я. Пільги з оподаткування правомірно надаються
як цим фондам, так і організаціям, що виділяють кошти на добро-
чинні потреби або виконують інші соціальні функції в інтересах сус-
пільства.
Фінансові відносини між підприємствами і населенням харак-
теризуються найпростішими і найпомітнішими зв’язками. Підприєм-
ства виплачують працівникам заробітну плату й інші види грошових
винагород, що входять в оплату праці. Це центральний, найбільший
за масштабами грошовий потік від підприємств до населення. Але
можуть бути й інші потоки. Так, ощадні, комерційні, страхові банки
до певної міри можна зарахувати до фінансових підприємств; від них
також утворюються грошові потоки до населення у вигляді відсотків
на вкладах та у вигляді страхових виплат. З грошових фондів під-
приємств також здійснюються деякі соціальні й інші виплати те-
перішнім або колишнім їх працівникам і членам їхніх сімей. До таких
виплат у міру розвитку акціонування належать дивіденди, що випла-
чуються за акціями, які перебувають на руках у населення, а також
повернення у грошовій формі особистої або приватної власності під
час звільнення працівника або у разі його смерті.
39
Грошові потоки спрямовуються від населення підприємствам за
реалізовані ними товари і послуги. Це безпосередньо стосується
підприємств торгівлі, громадського харчування, сфери платних по-
слуг. У міру розвитку підприємництва, роздержавлення і приватизації
дедалі більша частина цього грошового потоку надходить до
підприємств недержавних форм власності. Найінтенсивніші фінансові
зв’язки між державою і населенням зображено на рис. 2.5.
Рис. 2.5. Фінансові зв’язки між державою і населенням
Держава
Населення
Пенсії, допомоги, стипендії, пільги, кредити
на будівництво житла та інші потреби,
відсотки за державними цінними паперами
Податки, вклади, позики, лотереї, різноманітні
платежі, мита, відсотки за кредит, плата
за страхування, плата за викуп держмайна
2.4. ПОДАТКИ І ПОДАТКОВА СИСТЕМА
В умовах економічної реформи закономірно підвищується роль по-
датків як основного інструмента, що регулює вплив держави на роз-
виток ринкових відносин. Це найважливіший елемент, що забезпечує
ефективність реформ з позицій стабілізації економіки і підтримання
соціальної справедливості. “Податок — це економічна основа урядо-
вої машини і ніщо інше”, — писав К. Маркс.
В економічній науці податки поділяються на дві групи: прямі —
переважно прибуткові, і непрямі — на споживання. Прямі податки із
заробітної плати або інших доходів населення, є прямим відрахуван-
ням частини доходів населення до державної скарбниці. Щодо непря-
мих податків (їх ще називають акцизами), то вони звичайно “захо-
вані” у ціні товару (в окремих країнах доданий до ціни товару пода-
ток оголошується відкрито).
40
Характеризуючи прямі податки, потрібно виходити тільки з до-
ходів, до яких належать заробітна плата або інші грошові надход-
ження окремого індивіда. Підприємство, скажімо, також виплачує
податок з прибутку, але з огляду на кінцеве споживання податки з
підприємств — непрямі. Податок з обороту, що є податком на спо-
живання (акцизом), затушований сплатою його до бюджету підпри-
ємствами й організаціями під час передавання з однієї товаропро-
відної мережі в іншу, а не безпосередньо кінцевому споживачеві. При
цьому податок сплачується ще до продажу товару споживачеві. Тому
до бюджету надходить фактично ще нереалізована додаткова
вартість у вигляді кредитів банку, забезпечених товарними запасами.
Досвід окремих країн, а тепер і власний, свідчить про те, що при-
роді товарно-грошових відносин найбільше відповідає податкова си-
стема регулювання доходів. По суті, податки становлять граничну
форму економічних нормативів, у межах якої кількість їх стає мі-
німальною, вони набувають єдиного вираження і єдиних правил дії
для всіх підприємств, а їх розміри стають стабільними, не зазнають
частих змін.
Усі податки вилучаються державою і спрямовуються до держав-
ного і місцевого бюджетів. На відміну від нормативів, що встановлю-
ються плановими, відомчими та галузевими органами, податки (точ-
ніше, податкові ставки) встановлюються на законодавчій основі.
Із правових, юридичних позицій податкова система — це норми,
що регулюють розміри, форми, методи і строки безоплатного вилу-
чення державою частини грошових доходів підприємств, організацій,
населення у вигляді загальнодержавних податків, місцевих цільових
платежів і зборів, що встановлюються законодавчими актами.
Податкове регулювання доходів має на меті зосередити в руках
держави, у державних, місцевих бюджетах кошти, необхідні для ви-
рішення проблем соціального, економічного, науково-технічного роз-
витку, що стоять перед народом, країною, регіонами, галузями.
Оподаткування належить до відомих способів регулювання до-
ходів і є джерелом поповнення державних коштів. Загальні принци-
пи оподатковування сформулював А. Смітт у відомій книзі “Дослід-
ження природи і причин багатств народів”. Він запропонував роз-
глянути три джерела податку: ренту, прибуток і заробітну плату.
Наведемо загальні погляди А. Смітта на цю проблему:
1. Піддані держави повинні (за можливості) відповідно до влас-
них здібностей і сил брати участь в утриманні уряду, тобто відповід-
41
но до доходу, яким вони користуються під заступництвом і захистом
держави... Кожний податок (зауважимо це раз і назавжди), який у
кінцевому підсумку припадає тільки на один з трьох згаданих видів
доходу, є обов’язково неоднаковим.
2. Податок, який зобов’язується сплачувати кожна окрема особа,
має бути точно визначений, а не довільний. Строк сплати, спосіб пла-
тежу, сума платежу — усе це має бути зрозумілим і визначеним для
платника і будь-якої іншої особи.
3. Кожен податок повинен стягуватися тоді й таким чином, коли і
у який спосіб платникові буде найзручніше його платити.
4. Кожен податок має бути так задуманий і розроблений, щоб він
утримував із кишень народу значно менше, ніж він приносить у дер-
жавну скарбницю.
Як бачимо, А. Смітт виходив з таких принципів оподаткування:
рівномірність, визначеність, простота і зручність, необтяжливість,
стабільність, рівнонапруженість, обов’язковість, соціальна справед-
ливість, допустимість.
Природно, що побудувати систему оподатковування, яка від-
повідала б усім переліченим принципам, складно. Чимало вимог, що
продиктовані ними, майже сумісні та досить суперечливі. У цьому —
окрім політичної нестабільності — полягає причина постійної зміни
видів і ставок податків.
У податковій системі платниками податків є, з одного боку, всі
види підприємств, організацій, установ, а з іншого — населення.
Від населення до держави утворюється зворотний фінансовий потік
у вигляді податкових платежів і форм кредитування держави населен-
ням. Таке кредитування здійснюється у вигляді вкладів у державні
ощадні банки, придбання облігацій державних позик, сертифікатів,
лотерейних квитків, інших видів державних цінних паперів.
У формуванні фінансових відносин між населенням і державою пев-
ну роль відіграє прибутковий податок. Такий податок стягується з
громадян залежно від індивідуального доходу із заробітної плати
бухгалтерією підприємств, але за природою він державний. Прибут-
ковий податок забезпечує надходження до державного бюджету при-
близно 10–12 % загального доходу. У майбутньому в міру збільшен-
ня грошових доходів населення могли б істотно збільшитися і над-
ходження коштів державі за цією статтею. Зазначимо, що через низькі
доходи більшості груп населення державні органи не можуть покла-
дати на нього значну частину фінансового тягаря у вигляді прибут-
42
кового податку. Внаслідок цього посилюється податковий тиск на
підприємства і збільшується державний борг за рахунок використан-
ня державою коштів, узятих у населення в борг.
Упродовж десятків років існувала вкрай недосконала з того ж зору
система оподаткування громадян. Основний її недолік полягав у тому,
що податкова ставка понад певну межу доходу, не оподатковувано-
го податком або оподатковуваного низьким податком, була пос-
тійною і не залежала від рівня доходів.
Нові законодавчі акти України про податки багато в чому зміни-
ли на краще систему оподатковування громадян, що діяла раніше.
Основні об’єкти нової системи оподатковування характеризуються
насамперед тим, що всі доходи громадян диференційовані за група-
ми, причому в кожній з них упроваджено власну шкалу оподаткуван-
ня. Виокремлюють такі об’єкти оподаткування:
• заробітки, які одержують громадяни за виконання трудових обо-
в’язків;
• доходи, одержувані від виконання разових робіт та інших видів
робіт не за місцем основної роботи;
• доходи від індивідуальної трудової діяльності;
• авторські винагороди за створення, видання, виконання або інше
використання творів науки, літератури і мистецтва, а також винаго-
роди авторів відкриттів, винаходів, промислових зразків;
• доходи від підприємницької діяльності та інші їх види, не пов’я-
зані з виконанням трудових обов’язків;
• доходи громадян від ведення сільського господарства;
• оподатковування іноземних громадян і осіб без громадянства;
• доходи, що одержують особи, які не мають постійного місця про-
живання у країні.
Така розгалужена система прибуткового оподатковування відоб-
ражає тенденції ринкової економіки, для якої характерні свобода
підприємництва і різке розширення форм та видів економічної діяль-
ності громадян, доходи від якої підлягають оподаткуванню.
У будь-якій системі оподатковування населення принципове зна-
чення мають такі моменти:
• наявність мінімальної суми доходу, взагалі не оподатковувано-
го прибутковим податком;
• зміна розміру податку (що вимірюється в абсолютному виразі
або у відсотках до прибутку) залежно від доходу;
• наявність і розмір граничної, найвищої ставки податку, що
стягується з досить великих доходів;
43
• зведення різних видів доходів одного громадянина в єдиний
загальний дохід;
• податкові пільги і звільнення від податку певних категорій
громадян та видів доходів;
