Інший важливий аспект менеджменту страхової компанії — показ-
ник обсягу страхових платежів. Майже вся діяльність страхувача в
Україні заснована на збиранні страхових платежів. З цих грошей фор-
муються страхові резерви, виплати страхових сум і страхових відшко-
23
дувань, витрати компанії. Тому найбільшої актуальності набувають
питання, пов’язані з управлінням страховими платежами та з їх пла-
нуванням. Вимоги підвищити фінансову стійкість спонукають стра-
хувачів збільшувати кількість договорів страхування. Ще одним спо-
собом підвищення фінансової стійкості може бути збалансованість
страхового портфеля — збільшення видів страхування і перерозподіл
відповідальності між страхувачами. Існує вид страхування, де збит-
ковість майже 100 %, однак він користується популярністю серед на-
селення і є обов’язковим видом. Щоб не працювати у збиток страху-
вачі змушені розвивати інші види страхування і за їх рахунок пере-
кривати свої збитки.
Важливий аспект менеджменту страхування — інвестиційна
діяльність страхувача. Способи найкращого розміщення страхових
резервів становлять інвестиційну стратегію. У країнах з розвиненою
ринковою економікою і твердою конкуренцією страхові компанії не
ставлять собі за мету одержати великі прибутки від страхової діяль-
ності. Основне завдання страхових компаній полягає в максималь-
ному збільшенні страхувальників і як наслідок зібраних страхових
премій з метою інвестування. І в цьому плані страхова компанія є
учасником інвестиційного процесу і змушена знати усі тонкості його
ринку. Це і є інший бік інвестиційного ринку, де для розвитку і
зміцнення позицій інвесторів страхувачі можуть виступати не як інве-
стори, а як суб’єкти страхового ринку, тобто страхувати інвестиційні
ризики. Цей аспект страхового менеджменту важливо враховувати
як розширення сфери впливу на страховий ринок.
1.6. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Поточний стан економіки визначається діяльністю суб’єктів, які
господарюють, майбутній — обсягами інвестицій у виробництво.
У процесі виготовлення продукції та надання послуг зношуються
основні фонди підприємств: будівлі, машини, обладнання. Для їх
відновлення нагромаджується амортизаційний фонд. Обсяг амор-
тизаційних фондів підприємств, нарахований за певний період часу,
визначає обсяг коштів, необхідних для простого відновлення зноше-
них основних фондів. Основні фонди підприємств відновлюються у
24
процесі інвестиційної діяльності. Якщо обсяг інвестицій дорівнює
обсягу амортизаційного фонду, відбувається просте відновлення.
Розподіл валового внутрішнього продукту (ВВП) на фонд спо-
живання та фонд нагромадження є важливою макроекономічною
пропорцією національної економіки. Від того, яку частину ВВП краї-
на витрачає на створення матеріально-технічної та фінансової бази
нових виробництв товарів та послуг, залежать майбутні обсяги ВВП
та відповідно добробут населення. Реалізація фонду нагромаджен-
ня — важливий напрям інвестиційної діяльності.
Закон України “Про інвестиційну діяльність” визначає інвестиції
як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються
в об’єкти підприємницької та іншої діяльності, внаслідок чого
створюється прибуток, або досягається соціальний ефект. Такими
цінностями можуть бути:
• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
• рухоме та нерухоме майно (будівлі, обладнання та інші матері-
альні цінності);
• майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та ін-
телектуальних цінностей;
• права користування землею, водою, природними ресурсами;
• сукупність технічних та економічних знань у формі документації,
навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації вироб-
ництва товарів та послуг, але не запатентованих (ноу-хау).
Існує багато визначень інвестиційної діяльності. Загалом можна
вважати, що інвестиційна діяльність — це комплекс заходів і дій фізич-
них та юридичних осіб, які вкладають власні кошти (у матеріальній,
фінансовій або іншій майновій формі) з метою отримати прибуток.
Інвестор — це суб’єкт інвестиційної діяльності, який приймає
рішення та вкладає власні, позичені й залучені кошти в об’єкти інве-
стування.
Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи
влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.
Об’єктом інвестиційної діяльності є майно в різних формах, на яке
витрачено інвестиції та яке використовується для отримання прибут-
ку: основні та оборотні кошти, цінні папери, науково-технічна про-
дукція, інтелектуальні цінності, майнові права.
Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких спри-
яють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвестиційний ком-
плекс країни. До нього належать:
25
• підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних
матеріалів, машинобудування;
• проектні організації та установи;
• фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;
• органи державного управління, що регулюють функціонування
суб’єктів інвестиційної діяльності;
• інфраструктура фондового ринку.
Як зазначалося, національний дохід країни поділяється на фонд
споживання та фонд нагромадження. Останній є узагальненим річним
обсягом капіталовкладень усіх підприємств. Частка його може ста-
новити 20–30 % національного доходу. Останніми роками в Україні
на частку державних коштів припадає лише п’ята частка капіталь-
них вкладень, і можливе подальше її зниження.
За формами відтворення прямі інвестиції (капітальні вкладення)
поділяють на такі види:
• у нове будівництво — створення нових підприємств (вироб-
ництв) на нових місцях за новими проектами;
• на розширення виробництва — введення в дію нових основних
фондів, подібних до діючих, для екстенсивного збільшення обсягів ви-
робництва на діючих об’єктах;
• на реконструкцію — устаткування діючих виробництв новою
технологією та технікою за новими комплексними проектами;
• на технічне переустаткування — підвищення технічного рівня ви-
робництва за рахунок заміни старого обладнання на нове, продук-
тивніше.
За складом і характером витрат прямих інвестицій можна визна-
чити їх технологічну структуру:
• будівельні роботи;
• монтажні роботи;
• машини та обладнання;
• проектні роботи.
Період типової реалізації інвестицій поділяють на частини:
• підготовку (проектні роботи, організація фінансування, по-
годження, планування та матеріально-технічне забезпечення почат-
ку робіт);
• реалізацію — створення нового матеріального об’єкта;
• експлуатацію нового виробництва, отримання прибутку, за-
безпечення окупності інвестицій, подальшу роботу об’єкта.
26
1.7. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СТРАХОВОЇ СПРАВИ
Вигодонабувач — особа, вказана у страховому полісі, яка одер-
жує страхову суму у разі, якщо застрахований не буде в змозі отри-
мати її самостійно. Фіксується в страховому полісі.
Застрахований— фізична особа, об’єктом страхового захисту яко-
го виступає особисте страхування. Застрахованим водночас може бути
й страхувальником.
Об’єкт страхування — майновий інтерес страхувальника, який
може бути відшкодований у випадку настання страхової події.
Страхова вартість — вартість об’єкта страхування.
Страхова відповідальність — обов’язок страхувача виплатити
страхову суму чи страхове відшкодування. Установлюється законом
чи договором страхування.
Страхова премія(внесок, платіж) — плата за страховий ризик у
грошовій формі.
Страхова сума — грошова сума, на яку може розраховувати стра-
хувальник (застрахований) у разі настання страхової події.
Страховий захист — економічні відносини, що відображають су-
купність специфічних розподільних і перерозподільних відносин, по-
в’язаних з подоланням втрат, спричинених стихійними лихами й інши-
ми надзвичайними подіями.
Страховий інтерес — матеріальна зацікавленість особи у стра-
хуванні. У майновому страхуванні — страховий інтерес виражаєть-
ся у вартості застрахованого майна. В особистому — в гарантії одер-
жання страхової суми у випадку подій, пов’язаних з життям, здоро-
в’ям та працездатністю.
Страховий поліс — письмовий документ, видаваний страхувачем
страхувальнику (застрахованому). Засвідчує укладений договір стра-
хування і містить усі його умови.
Страховий ризик — імовірність настання збитку страхувальника
у результаті страхового випадку.
Страховий тариф (брутто-ставка) — розмір страхових пла-
тежів. Складовими частинами страхового тарифу є нетто-ставка і
навантаження. Нетто-ставка відображає витрати страховика на
виплати зі страхового фонду. Навантаження — витрати на ведення
справи.
Страхувач (андеррайтер) — юридична особа, яка приймає на себе
зобов’язання відшкодувати збиток чи виплатити страхову суму.
27
Страхувальник — фізична чи юридична особа, яка сплатила стра-
хові премії і має право одержати страхове відшкодування при настанні
страхового випадку.
Контрольні питання
1. Економічна сутність інвестицій.
2. Фактори, що впливають на попит на інвестиції.
3. Класифікації інвестицій.
4. Економічна сутність і функції страхування.
5. Класифікація страхування.
6. Сутність, мета і завдання інвестиційного менеджменту.
7. Основні поняття інвестиційної діяльності.
8. Види майнових та інтелектуальних цінностей, які можна вкла-
дати в об’єкти підприємницької діяльності.
Список використаної та рекомендованої літератури
1. Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — К.: Товари-
ство “Знання”, КОО, 1997. — 216 с.
2. Закон України “Про страхування” // Уряд. кур’єр. — 1996. —
18 квіт.
3. Лукінов І. І. Інвестиційна діяльність в забезпеченні стабільного роз-
витку // Персонал. — 2000. — № 1(2). — 200 с.
4. Страховое дело: Учебник / Под ред. Рейтмана Л. И. — М.: Рост.н/Д.,
1992. — 530 с.
5. Страхование: Учеб. для вузов. — М.: Страховой полис, ЮНИТИ,
1997. — 311 с.
6. Страхування: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. С. С. Оса-
дець, д-р екон. наук, проф. — К.: Вид-во КНЕУ, 1998. — 528 с.
7. Статистичний щорічник України за 1998 рік / За ред. О. Г. Оса-
уленка. — К.: Техніка, 1999. — 576 с.
8. Степанов Д. В. Страховий ринок України: 1995–1998 рр. // Фінан-
сові послуги. — 2000. — № 1–2. — С. 17–19.
9. Степанов Д. В. Сходные пути развития // Страховое ревю. —
2000. — № 4 (72). — С.41–44.
10. Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент: Навч. посіб. — К.:
МАУП, 1999. — 184 с.
28
Розділ 2
РОЗВИТОК ФІНАНСОВИХ СИСТЕМ
УКРАЇНИ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ
ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Фінанси і форми фінансових відносин в економіці. Фінансові
зв’язки між державою і підприємством, підприємством і дер-
жавою. Фінансові зв’язки між державою і громадськими
організаціями, державою і населенням. Податки і податкова
система. Кредити населення і депозити небанківських кредит-
но-фінансових структур. Бюджет і структура державної бюд-
жетної системи. Банки і банківська система
2.1. ФІНАНСИ І ФОРМИ ФІНАНСОВИХ
ВІДНОСИН В ЕКОНОМІЦІ
Сучасна ринкова економіка — складний господарський організм, до
якого належать багато різних виробничих, комерційних, фінансових
та інформаційних структур, що взаємодіють на тлі розгалуженої
системи правових норм підприємництва і об’єднуються єдиним по-
няттям — ринок.
Невід’ємною складовою ринкової економіки є гроші та грошовий
обіг. Переважна більшість матеріально-речових процесів в економіці
ринкового типу так чи інакше відтворюється у вигляді грошей.
Фінансові потоки і рухи коштів, які називають грошовим обігом,
утворюють розгалужену багаторівневу фінансову систему, що скла-
дається з численних каналів, що розгалужуються і з’єднуються. В ок-
ремих місцях і вузлах цієї системи містяться нагромаджувальні та
розподільні пункти, що регулюють спрямування та інтенсивність руху
фінансових потоків — готівки (банкноти, грошові знаки) і безготів-
кових коштів (рахунки, платіжні доручення, перекази).
Розглянемо в найзагальніших рисах винятково складну фінансо-
ву систему, що постійно трансформується і має певні відмінності в
29
кожній країні, а також фінансово-кредитну систему. Ці системи фун-
кціонують в умовах сучасної ринкової економіки.
У широкому розумінні фінанси — це економічні відносини у про-
цесі утворення і використання фондів коштів, що опосередковують
розширене відтворення. Фінанси охоплюють усі види коштів в усій
різноманітності форм їх існування і руху. Разом їх називають фінан-
совими ресурсами.
Отже, поняття “фінанси” можна визначити як кошти і фонди в
найрізноманітніших видах і формах їх існування, включаючи готів-
ку, в тому числі валюту, безготівкові гроші на рахунках і вкладах,
цінні папери, що мають властивість бути грошовим еквівалентом.
Кошти можуть належати будь-яким власникам: державі та її органам,
територіальним і місцевим органам, громадським організаціям, сім’ям,
окремим особам.
Втім, навіть і таке визначення ще не характеризує фінанси за усієї
повноти їх прояву в економіці. Разом із засобами грошового обігу це
й система утворення, формування, розподілу, руху, використання
грошей. Тому в економіці під фінансами мають на увазі грошову си-
стему, яка включає як усі види коштів, так і трансформації, що відбу-
ваються з ними у процесі використання.
Фінанси впливають практично на всі елементи будь-якої еконо-
мічної системи. Тому правомірно говорити про фінансове управлін-
ня. Конкретні форми фінансових відносин — це потужний інстру-
мент впливу держави на господарські процеси, засіб взаємодії й уз-
годження економічних інтересів галузей, регіонів, підприємств,
окремих громадян. За допомогою фінансів регулюються міждержавні
економічні та політичні відносини. Фінанси сприяють саморегулю-
ванню економічних процесів.
Тим часом в Україні донедавна спостерігалося природне для еконо-
міки адміністративного типу недооцінювання можливостей фінансів,
девальвація їх ролі в суспільній свідомості. Консерватизм, недостат-
ня повага до фінансової системи і до закономірностей її функціону-
вання, локальні спроби змінити її окремими заходами призвели до
подальшого розладу фінансів і грошового обігу.
Невміння використовувати фінанси як дієві механізми управління
економікою породило напружений фінансовий стан підприємств і
галузей господарства, дефіцитність (що дедалі збільшується) бюджетів
держави загалом, Автономної Республіки Крим, регіонів та областей
України зокрема. Емісія та інфляція досягають величезних розмірів і
30
тому важко піддаються регулюванню з боку держави. За таких фінан-
сових умов жодна економічна система не спроможна ефективно фун-
кціонувати і переходить у кризовий стан.
Фінансові відносини є органічною складовою економічних відно-
син, яка виражає взаємодію і зв’язки у грошовій формі суб’єктів
економічної системи на різних рівнях. Насамперед виокремлюють
три категорії економічних суб’єктів: держава; підприємства і під-
приємці; населення (надалі, коли йтиметься про підприємців, мати-
мемо на увазі й підприємства, що функціонують на підприємниць-
ких засадах). Між ними розвиваються фінансові зв’язки, що виявля-
ються як фінансово-грошові потоки. Державними фінансами
вважаються кошти, якими в Україні розпоряджаються державні, рес-
публіканські (Автономної Республіки Крим) та місцеві органи.
Фінанси підприємств і підприємців використовуються для виробни-
чо-підприємницької господарської діяльності. Фінанси населення —
це особисті кошти сім’ї та окремих громадян.
Розглянемо загальну схему (рис. 2.1) фінансових зв’язків між
основними суб’єктами фінансових відносин, що характерна для еко-
номіки ринкового типу. Вона дає можливість зрозуміти, як здій-
снюється рух коштів між учасниками фінансових обмінів.
Стрілками на рис. 2.1 позначено напрямки фінансових (грошових)
потоків між учасниками, агентами фінансових відносин. Потоки мо-
жуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Внутрішні потоки харак-
Д
е
р
ж
а
в
а
ДД
ДН
ДП
ПН
ПП
НН
НД
НП
ПД
Рис. 2.1. Загальна схема фінансових зв’язків в економіці
31
теризують розподіл коштів усередині однієї групи між різними напрям-
ками державних витрат, різними підприємствами, окремими катего-
ріями населення.
Виходячи із загальної принципової схеми фінансових взаємодій
в економіці виокремимо значніші її представницькі зв’язки і розгля-
немо детальніше фінансові відносини на різних рівнях. Це, зокрема,
такі види зв’язків і фінансових потоків: “держава — підприємство”
(ДП), “підприємство — держава” (ПД), “держава — населення”
(ДН), “населення — держава” (НД), “держава — держава” (ДД),
“підприємство — населення” (ПН), “населення — підприємство”
(НП), “підприємство — підприємство” (ПП), “населення — населен-
ня” (НН).
Зв’язок “держава — держава” характеризує перерозподіл коштів
з одних каналів бюджету в інші. Зв’язок “підприємство — підпри-
ємство” відображає фінансові потоки між підприємствами, а зв’я-
зок “населення — населення” визначає рух коштів між окремими гру-
пами населення, сім’ями, громадянами.
2.2. ФІНАНСОВІ ЗВ’ЯЗКИ
МІЖ ДЕРЖАВОЮ І ПІДПРИЄМСТВОМ,
ПІДПРИЄМСТВОМ І ДЕРЖАВОЮ
У зв’язках “держава — підприємство” і “підприємство — держа-
ва” можна виокремити фінансові відносини між державою та держав-
ними підприємствами.
За допомогою системи оподаткування, а також різних платежів і
відрахувань підприємств до державного бюджету та інших централі-
зованих фондів держава через свої фінансові органи реалізує право
власності на засоби виробництва, вилучаючи у підприємств і центра-
лізуючи частину їх прибутку, тобто держава одержує від підприємств
кошти. Але фінансовий потік на цьому рівні не односторонній.
Підприємства також можуть одержувати від держави кошти. Держав-
на фінансова підтримка підприємств здійснюється за допомогою пря-
мих асигнувань, приміром, централізованих капітальних вкладень і
дотацій, а також як надання різних економічних пільг (з оподатку-
вання, через звільнення від сплати певних платежів). Відтак виника-
ють розгалужені фінансові потоки (рис. 2.2) в обох напрямках. Такі
32
зв’язки посідають поки що чільне місце в економіці України. Проте в
міру роздержавлення економіки і розвитку колективної та приватної
власності вони слабшатимуть, а взаємодія держави і підприємств ко-
лективної і приватної власності посилюватиметься.
Рис. 2.2. Фінансові зв’язки “держава — державне підприємство”
Держава
Державне
підприємство
Податки, платежі,
відрахування
Централізоване бюджетне фінансування,
асигнування, дотації, пільги
Фінансові відносини між державою і підприємствами недержавних
форм власності різняться видами грошових надходжень і платежів.
Взаємовідносини цього типу складаються відповідно до економічної
ролі держави, функцією якої є створення коштів державного,
республіканського (Автономної Республіки Крим) і місцевого бюд-
жетів, що йдуть на задоволення суспільних потреб. Ці кошти створю-
ються через їх вилучення, насамперед у підприємств. Це основний
канал фінансових надходжень до державного бюджету. І хоча вилу-
чення коштів у підприємств зменшує їх інтерес до одержання прибут-
ку, державі доводиться це робити.
Державні органи застосовують систему податків, платежів, ренти
за користування землею, систему орендної плати, одержання частки
прибутку за наявності у підприємства частини власності, що належить
державі.
Однак зазначимо, що держава не є лише пасивним виконавцем су-
спільних функцій. Вона може виконувати стосовно недержавних під-
приємств і підприємців роль активного учасника фінансових відно-
син, надаючи свої замовлення і спрямовуючи фінансові ресурси у по-
трібну сферу виробництва. У цьому разі недержавні підприємства
33
