47.Фактори формування конкурентних переваг економік окремих країн за умов глобалізації.
Конкурентоспроможність як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або виробника на внутрішньому та зовнішньому ринках, здатність суб’єкта конкурентної боротьби протистояти міжнародній конкуренції на внутрішньому ринку та ринках інших країн [1] має, на думку авторів, виступати також як одна з визначальних характеристик стратегічного розвитку соціально–економічної системи.
За оцінкою Світового економічного форуму, у 2001 р. за рівнем конкурентоспроможності національної економіки Україна посідає 69–е місце серед 75 досліджуваних країн [2]. Менший рівень конкурентоспроможності мали лише економіки таких країн, як Гондурас, Бангладеш, Парагвай, Нікарагуа, Нігерія та Зімбабве. Отже, незважаючи на досягнуті протягом 1999—2001 рр. певні позитивні зрушення, необхідно посилити увагу до проблем розбудови конкурентоспроможності національної економіки та особливостей її досягнення в умовах глобалізації.
Глобалізація економіки поставила перед урядами багатьох країн проблему пошуку нового змісту механізмів адаптації внутрішнього економічного та політико–правового середовищ до сучасних умов економічної діяльності. Швидкі зміни чинників, які визначають конкурентоспроможність фірм на світових ринках, та динамічний розвиток глобального середовища змушують уряди створювати умови економічного зростання і процвітання нації, виходячи з оптимальної та передбачливої стратегії розвитку внутрішніх чинників конкурентоспроможності. Досвід останніх десятиріч ХХ ст. дав змогу зробити деякі висновки щодо змісту загальних вимог до державної політики, які забезпечують підтримку конкурентоспроможності національної економіки.
1. Досягнення успіху на світових ринках за сучасних умов неможливе без виваженої співпраці між фірмами та країнами їхнього базування. Внаслідок значного зростання цінової конкуренції в сучасному світі надпотужні корпорації вдаються до запровадження нової тактики розширення ринків збуту, включаючи й активну “гру” на державному рівні, підкріплюючи власні позиції у світі урядовою підтримкою.
2. Державна політика має мотивувати консолідацію суб'єктів економічних відносин в межах країни, а також вихід корпорацій на світову арену і залучення потужностей та ресурсів інших країн. На корпоративному рівні підтримання конкурентоспроможності відзначається дедалі глибшим об’єднанням фінансового та виробничого капіталів. У глобальному середовищі для успішної конкуренції національних можливостей вже не вистачає, про що свідчить багато прикладів злиття надпотужних гігантів у фінансовій, промисловій та інших сферах. Проблеми цінової конкуренції все активніше вирішуються в межах самих корпорацій. Одним з таких заходів є негласний розподіл ринків збуту на сфери впливу, що є нічим іншим, як поширенням транснаціонального монополізму.
3. Уряд повинен передбачати та виявляти критичну межу, за якою збільшення прибутковості окремих суб'єктів починає погіршувати умови роботи інших, внаслідок чого виникає загроза пригнічення розвитку перспективних напрямів. Зокрема, ще Дж. М. Кейнс відзначив, що умови процвітання окремої фірми не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, внаслідок чого виникають суперечності, які слід вирівнювати за допомогою “реанімації” порушених загальноекономічних пропорцій [3].
4. Досягнення високого рівня конкурентоспроможності визначається можливістю створення кращого продукту чи послуги в приблизно рівних умовах розвитку. Досвід ЄС свідчить про складність та суперечливість процесу інтеграції економік, що пов’язане з впливом уніфікації умов господарювання на функціонування національних суб'єктів економічних відносин. Проблема полягає в тому, що уніфікація законодавства створює значні труднощі для підтримання національного мотиваційного поля для суб'єктів ринку, що може призводити до втрати ними конкурентоспроможності. Крім того, в процесі інтеграції економічних систем загострюється конкурентна боротьба навколо передових та системоутворюючих сфер діяльності (найсучасніших технологій, комп'ютерів, комунікацій тощо), а тому зацікавленість країн у збереженні провідних позицій у цих сферах є предметом національних інтересів. Так звані “групи тиску” й уряди обов’язково відстоюватимуть національні інтереси, що може суперечити процесам інтеграції. Все це посилює необхідність підвищення ефективності державного регулювання як у сфері моніторингу можливих наслідків уніфікації законодавства або інших механізмів, які передбачає поглиблення інтеграції, так і у створенні нових конкурентних переваг для національних виробників. Це також свідчить про посилення ролі держави в умовах глобалізації.
5. Уряди мають закласти в механізми економічного регулювання країни певний “запас міцності” на випадок зростання ізоляціонізму, який неминуче виявляється з боку інших країн. Зростання протекціонізму — це, головним чином, результат посилення конкуренції на світовому ринку, яка висунула перед багатьма надпотужними корпораціями проблему необхідності зниження цін. Проте таке зниження ускладнює можливості продовження активної інноваційної стратегії, яка потребує досить високих обсягів капіталовкладень. Відповідно тиск на уряди з боку ТНК з метою недопущення загострення цінової конкуренції лише посилюється. Звинувачення одних країн іншими у надмірному протекціонізмі здебільшого відбувається на тлі високого протекціоністського захисту національної економіки, тому заклики до вільної торгівлі та усунення бар’єрів мають на меті лібералізацію зовнішніх ринків. Очевидно, що країни намагаються отримати більше користі від “відкриття” саме тих сфер, де іноземний конкурент програє або принаймні не перешкоджає діям національних експортерів. Національним виробникам у такій спосіб відкривається доступ до ресурсів та зарубіжних ринків збуту своєї продукції.
6. Довгострокове збереження конкурентоспроможності невідривно пов’язане зі збереженням базових показників економічної безпеки. Так, загроза посилення тенденції до втрати високопродуктивних робочих місць, збільшення кількості екологомістких об’єктів тощо не тільки виправдовує тимчасову ізоляцію, але й зумовлює необхідність коригування економічного курсу. Ці корективи насамперед полягають в ідентифікації основних перешкод (переважно внутрішніх) розвитку інноваційних секторів, зниження рівня життя населення тощо з впровадженням механізмів усунення цих перешкод. Таким чином, нормативно–правове поле держави повинно містити механізми вбудованих регуляторів, здатних оперативно адаптувати систему економічної мотивації до змін у глобальному середовищі з метою забезпечення економічної безпеки держави.
7. У країні, де забезпечення конкурентоспроможності виведене на рівень державної політики, особлива увага приділяється розвитку за допомогою засобів інноваційно–промислової політики нових сфер, покликаних забезпечувати її конкурентоспроможність у майбутньому. Для цього передбачається централізація ресурсів, які мають спрямовуватися на досягнення цієї мети. Посилення “спеціалізації” країн у міжнародному поділі праці та їхнє прагнення розмістити на власній території переваги, які стануть визначальними у конкурентній боротьбі третього тисячоліття, вказують на відведення цим перевагам чільного місця в державній стратегії. Так, наприклад, виробництво продукції, яка має системоутворюючий характер (унікальні технології, нові розробки в комп’ютерній сфері тощо) дало можливість США отримувати ексклюзивний прибуток з кожного “оберту” розгалуження попиту у світі.
8. Поряд з вирішенням проблем запровадження й підтримки мотиваційних важелів для випуску конкурентоспроможних товарів уряди стимулюють підкріплення цього процесу необхідним рівнем платоспроможного попиту фірм та населення. Політика доходів, зокрема, спрямовується на недопущення зниження рівня та якості життя населення. Для цього передбачені регулювання мінімальної заробітної плати, відшкодування її знецінення при зростанні інфляції, системи соціального страхування і медичного обслуговування, державні дотації та стипендії тощо. За допомогою “інвестицій в людину” держава зменшує витрати національних компаній на освіту та охорону здоров'я найманих робітників, а також розширює місткість внутрішнього ринку збуту.
9. В умовах розвитку глобалізації уряди змушені зважати на неможливість довгострокового збереження конкурентоспроможності національної економіки без координації власної економічної політики з країнами–партнерами у глобальному середовищі. Внаслідок поглиблення взаємопроникнення та поширення економічної діяльності у світовому масштабі уряди змушені регулювати дії резидентів на зовнішніх ринках. Некоректні дії щодо компаній інших країн з метою накопичення спекулятивного прибутку, зловживання дешевизною ресурсів, використання внутрішніх тимчасових труднощів з метою встановлення економічного диктату та інші такі дії призведуть згодом до блокування глобальних ресурсів розвитку конкурентоспроможності і загальмують економічний розвиток самої країни–агресора.
У цьому аспекті недосконалість моніторингу та узгодження глобальних проблем економічного розвитку призводить до перманентних кризових потрясінь та збільшення диференціації у світі, що в майбутньому визначить гальмування рівня конкурентоспроможності багатьох провідних країн. Крім цього, експансіоністські дії країн–лідерів, які поширюють прецеденти недовіри і негативних наслідків глобалізації, ускладнюють здійснення відповідної координації. Формування координаційних міжнародних організацій у сфері дотримання справедливої конкуренції у світовому масштабі внаслідок зіткнення великої кількості інтересів є процесом еволюційним і надзвичайно складним, проте важливим і необхідним, що зумовлено обмеженістю можливостей національних урядів вирішувати глобальні проблеми конкурентоспроможності.
50. Формування та оцінка параметрів національного інвестиційного клімату
стан національної інвестиційної сфери в Україні протягом 1991—2001 рр. можна охарактеризувати як критичний. До 1997 р. обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у п’ять разів, або в середньому зменшувався на 21 % щорічно (табл. 4.3), і лише в 1998 р. почалося його деяке зростання. В розрахунку на душу населення інвестиції скоротилися з 1684 грн у 1990 р. до 395 грн у 2000 р. (в цінах 2000 р.). Обсяг інвестицій в основний капітал у 2000 р. складав лише 22,3 % від рівня 1990 р. Норма інвестицій (відношення інвестицій в основний капітал до ВВП) скоротилася з 18,5 % в 1990 р. до 11,8 % в 2000 р., тобто більш ніж на третину. На думку авторів, фактична норма інвестицій в економіці України є ще нижчою і не перевищила у 2000 р. 5 %, оскільки реальний ВВП з урахуванням “тіньової” складової становить щонайменше 150 % офіційного. “Тіньовий” сектор за своєю природою не здійснює інвестицій в основний капітал, а, як правило, використовує виробничі потужності офіційного сектора.
Варто зауважити, що, незважаючи на помітну тенденцію зростання інвестицій в останні роки та зростання ВВП протягом 2000—2001 рр., норма інвестицій суттєво не змінилася. За розрахункової потреби в інвестиціях на структурну перебудову економіки — 200 млрд доларів [1], на інвестування в 2000 р. було спрямовано лише 3,5 млрд.
За підсумками 9 місяців 2001 р. в структурі інвестицій власні кошти підприємств становили 66 %, кошти державного та місцевого бюджетів — 11 %, іноземні інвестиції — 5 %. Отже, основним джерелом фінансування інвестицій в Україні залишаються власні кошти підприємств, що, з огляду на їх обмеженість, не дає змоги дійти висновку про позитивні якісні зрушення в інвестиційній сфері в Україні. Таким чином, постає гостра необхідність активізувати інші форми фінансування інвестицій, зокрема залучення підприємствами заощаджень населення, коштів інституційних інвесторів, бюджетів різних рівнів, а також нерезидентів.
Поряд зі зростанням інвестицій в реальному вимірі, погіршується їх структура. Порівняно з 1990 р. значно скоротилася частка сільського господарства (більше ніж у шість разів) та будівництва об’єктів соціальної сфери (на 40 %). У структурі капіталовкладень у промисловість зросла частка низькотехнологічних галузей: електроенергетики — на 90 %, нафтогазової промисловості — на 124 %, чорної металургії — удвічі, харчової промисловості — на 60 %. Натомість частка машинобудування скоротилася майже у п’ять разів. Поряд з цим слід відзначити стійку тенденцію до поліпшення технологічної структури інвестицій, яка характеризується співвідношенням витрат на активні (машини та устаткування) та пасивні (будівлі) елементи основного капіталу. Починаючи з 1995 р., витрати на обладнання зростають, а на пасивні елементи — зменшуються. За результатами 9 місяців 2001 р. витрати на пасивні елементи основного капіталу склали 46,4 %, а на активні — 44,4 %, що, проте, на 15—20 % менше, ніж в західних розвинених економіках, і дорівнює показнику 1990 р. Згідно з потребами підтримки високих темпів економічного зростання та прискореного технологічного оновлення економіки витрати на активні елементи основного капіталу мали б бути в Україні ще вищими.
Держава відіграє пасивну роль у фінансуванні інвестиційної діяльності в Україні. Так, за даними Рахункової палати України, попри зазначені у Законі “Про державний бюджет України на 1999 рік” 1130 млн грн централізованих капіталовкладень реально було профінансовано лише 463,3 млн грн, або 2,6 % валових капіталовкладень в основні фонди. Централізовані капіталовкладення, передбачені Законом про Державний бюджет на 2000 р., становили лише 2,8 %. За підсумками 9 місяців 2001 р. обсяг централізованих капіталовкладень становив 1,1 млрд, або 6,5 % від фактичних інвестицій в основний капітал за рахунок усіх джерел фінансування.
..........................
Рушійною силою іноземних інвестицій є позитивна різниця в нормі прибутку, яка може бути отримана в країні вивезення капіталу. Визначальний вплив на імпорт капіталу мають структурні чинники — об’єктивні та суб’єктивні умови інвестування, об’єднані терміном “інвестиційний клімат”. Стан інвестиційного клімату в перехідній економіці — один з важливих інтегральних показників послідовності та успішності процесу економічної трансформації.
Оскільки базовою метою будь–якого інвестора є отримання належної віддачі від вкладення капіталу, головна характеристика інвестиційного клімату — спроможність економіко–правового середовища забезпечити цю віддачу. У такому вимірі поняття інвестиційного клімату збігається з поняттям підприємницького клімату. Проте вони не тотожні. Адже цілком можлива ситуація, за якої економіко–правове середовище є несприятливим для отримання високого прибутку, проте інвестиції можуть дати значну віддачу у стратегічній перспективі за рахунок оволодіння ринками збуту, ресурсами, вигідного геостратегічного положення. І навпаки, умови можуть сприяти швидкому збагаченню внаслідок спекулятивної, монопольної або незаконної діяльності чи використання пільг, наданих іноземному інвестору. Проте цей інвестор не розглядатиме своє вкладення як довгострокове і прагнутиме до якнайшвидшої репатріації максимальної частки прибутку. Таким чином, одним з базових орієнтирів державної економічної стратегії має бути максимальне зближення параметрів підприємницького та інвестиційного клімату та одночасне сприяння зростанню як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій.
Досвід залучення іноземних інвестицій у країни Центральної та Східної Європи, зокрема в Україну, дає змогу виявити низку системних вад економіко–правового середовища, які заважають припливові капіталу, тобто роблять інвестиційний клімат несприятливим.
Експерти, спираючись на власні дослідження та результати опитувань іноземних інвесторів, виокремлюють такі вади:
• недосконалість правового середовища;
• політична нестабільність;
• непередбачуваність і непрозорість державної політики;
• неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування;
• надмірна фіскальна активність держави;
• вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку;
• обтяжлива митна політика;
• недосконалість галузей інфраструктури;
• недорозвиненість інституцій ринку;
• “клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки;
• низький рівень життя.
Неважко помітити, що значна частина наведених перешкод стосується макроекономічних чинників інвестиційного клімату, які не можуть бути усунуті тільки шляхом удосконалення системи державного управління.
Залучаючи іноземних інвесторів, країна з перехідною економікою, як правило, розраховує на такі наслідки.
Зменшення дефіциту платіжного балансу. Цю функцію ефективніше виконують портфельні інвестиції як більш динамічні.
Компенсацію загального дефіциту фінансових ресурсів для розвитку економіки та фінансування структурної перебудови тощо.
Збільшення обсягів виробництва, зокрема, створення нових експортоорієнтованих виробництв.
Зростання доходів бюджету, підприємців та населення внаслідок зростання ефективності економіки, створення нових робочих місць.
Зменшення залежності від імпорту через розвиток галузей, що його замінюють.
Впровадження нових технологій виробництва, ввезення та освоєння нової техніки та устаткування.
Активізацію конкуренції на внутрішньому ринку, диверсифікацію та удосконалення методів і форм конкуренції.
Появу реального ефективного власника колишнього державного майна.
Впровадження сучасних методів управління, здобуття нових знань у сфері маркетингу, менеджменту, збагачення кадрового потенціалу управлінського та фахового персоналу, підвищення правової та управлінської культури ведення бізнесу.
Прискорення розвитку слаборозвинених територій. Зокрема, з цією метою може застосовуватися механізм спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку.
Полегшення інтеграції країни до міжнародного співтовариства, оскільки “популярність” країни серед інвесторів, насиченість фондового ринку капіталами нерезидентів обумовлює більш виважене та поважне ставлення до країни на міжнародній арені. Залучення великих інвесторів дає змогу отримувати в їхній особі своєрідну “протекцію” в національних та наднаціональних організаціях і в процесі входження до економічних та політичних об’єднань тощо.
“Конкуренція” за залучення іноземних інвесторів спонукає національні уряди до запровадження для них спеціальних сприятливих умов. Зокрема, особливий режим стосовно іноземних інвестицій запровадили 143 країни світу [9]. Більшість країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн для заохочення надходжень прямих інвестицій широко використовують приватизацію державних підприємств.
Водночас проникнення в національну економіку іноземного капіталу може спричинити й негативні наслідки, створюючи загрози економічній безпеці. У переважній більшості випадків ці загрози не є умисними, а випливають з реалізації основної функції інвестиції — забезпечення максимальної прибутковості використання активів.
Як засвідчив досвід кінця ХХ століття, потоки портфельних інвестицій можуть стати надпотужним чинником економічної дестабілізації на регіональному або глобальному рівнях, джерелом швидкого погіршення становища платіжних балансів країн та їхніх національних валют. Постійне збільшення швидкості фінансових потоків внаслідок розвитку систем електронних транзакцій, наявність у розвинених країнах світу значного фіктивного капіталу у вигляді цінних паперів, які не мають реального забезпечення, уможливлюють значні хвилеподібні міграції спекулятивних капіталів і дають підстави й надалі очікувати посилення загроз економічній безпеці держави внаслідок дії цього чинника.
Сальдо платіжного балансу України по портфельних інвестиціях за 1994—2000 рр. додатне і складає 1708 млн доларів США. Позитивне сальдо викликане фактичною відсутністю вкладень резидентів у зарубіжні цінні папери, тобто інтеграція України в цей сектор світового фінансового ринку є слабкою та односторонньою (рис. 4.2). Відчутний приплив іноземних портфельних інвестицій в українські облігації внутрішньої державної позики спостерігався з початку 1996 р. Він постійно зростав та сягнув найвищого значення в першому кварталі 1998 р. З ІІ кварталу почався відплив вкладень нерезидентів в українські цінні папери, пов’язаний з наростанням кризових очікувань. Криза осені 1998 р. фактично завершила коротку історію портфельних інвестицій в Україні. Значний приплив портфельних інвестицій, зафіксований у ІІ кварталі 2000 р., пов’язаний з реструктуризацією облігацій державної позики. При цьому ринок корпоративних цінних паперів залишається у зародковому стані.
Протягом 1994—1997 рр. Україною здійснювалося активне залучення коштів міжнародних фінансових організацій. В цілому кредити міжнародних фінансових організацій (МФО) є пільговими, оскільки ставки по них невисокі, а видаються вони на порівняно тривалий термін. За цими ознаками кошти, залучені у МФО, можуть вважатися капіталами. Проте вважати ці кошти інвестиціями у повному розумінні цього терміна можна далеко не завжди.
Капітали Міжнародного валютного фонду у вигляді кредитів урядові почали надходити в Україну з 1994 р. З цього часу борг України перед МВФ зростав, і на початок 1999 р. склав 2,5 млрд доларів. Повернення боргу розпочалося у 1999 р. У цей час борг повертався кредитами того ж МВФ.
