Отже, не відмовляючись від необхідності здійснення стабілізаційної політики, слід змістити її акцент на стабілізацію фінансового становища підприємств та сприяння акумуляції національного інвестиційного потенціалу. Завдання зниження рівня економічних, соціальних та екологічних загроз національній безпеці вимагає забезпечення випереджаючих темпів зростання інвестицій у реальний сектор економіки порівняно з темпами зростання ВВП. Це неможливо без ефективної інвестиційної політики, яка повинна посідати центральне місце в комплексі заходів, що здійснюються в грошово–кредитній, фінансовій, зовнішньоекономічній сферах і спрямовані на становлення ефективної структури української економіки.
Штучне “насадження” інвестицій за умов збереження низького “попиту” на них з боку національної економіки за умов, коли інвестиції зростають швидше ніж реальні доходи, призводить до зниження норми прибутку та послаблення стимулів для приватного інвестування. І навпаки, збільшення “попиту” на інвестиції підвищує норму прибутку і сприяє децентралізованому стимулюванню інвестиційних процесів. Становище надмірної “пропозиції” інвестицій можливе, зокрема в разі диспропорційної динаміки окремих галузей економіки, наприклад внаслідок їхньої експортної орієнтації. Реальна ревальвація гривні за таких умов довершує пригнічення національної економіки та “попиту” на інвестиції. Відтак саме збільшення “попиту” на інвестиції за рахунок активізації господарських оборотів на внутрішніх ринках є головною ознакою дійсного економічного підйому. Воно повинно стати визначальним орієнтиром структурної та інвестиційної політики в Україні.
Найбільш перспективним стратегічним шляхом розвитку економіки України є, на думку авторів, технологічна модель, яка грунтується на підтримці й стимулюванні інноваційних “точок зростання”. Проте сьогодні в Україні немає для цього фінансового, а тим більше — соціального “запасу тривкості”. З огляду на дефіцит фінансових ресурсів, а також тривалий термін окупності більшості інноваційних проектів пропонується інша модель вибору пріоритетів, що складається з двох етапів (вони можуть частково поєднуватися).
1. Пріоритетне фінансування виробництва товарів народного споживання. Це, зокрема, дасть змогу завдяки швидкому обороту капіталу у цих галузях за короткий термін збільшити податкові надходження в бюджет і поступово створити матеріальну основу для подальшого фінансування структурної перебудови. Під пріоритетним фінансуванням слід розуміти цільове, контрольоване пільгове кредитування лише тих інвестиційних проектів, реалізація яких дасть змогу “розшити” вузькі місця у галузях, поліпшити їхній фінансовий стан з найменшими витратами й найменшим інфляційним ефектом.
2. Пріоритетне фінансування розвитку виробничої інфраструктури (шляхове господарство, транспорт, зв’язок), енергозберігаючих технологій і наукомісткого машинобудування, пов’язаного з авіакосмічною галуззю і військово–промисловим комплексом.
Вибір наведених інвестиційних напрямків ґрунтується на тому, що поки інноваційні “точки зростання” не визначені, необхідно надати пріоритетне значення галузям, розвиток яких дасть змогу реалізувати факторні переваги і використовувати високотехнологічну складову наявного виробничого потенціалу.
Початок реалізації другого етапу можливий в міру виникнення вільних фінансових ресурсів. Виробництва, що не є пріоритетними і не пов’язані з пріоритетними технологічними ланцюжками, повинні функціонувати на загальних принципах, тобто, як правило, без особливої державної підтримки.
Потрібно переосмислити і роль держави в процесі зміни технологічних укладів. З огляду на прогресуючу рецесію традиційного технологічного укладу, що супроводжується драматичними соціальними і фінансовими витратами, держава повинна зосередитися на забезпеченні його безболісного згортання з одночасною організацією фінансового забезпечення впровадження нових технологій. Державна підтримка нового технологічного укладу повинна обмежитися розвитком інфраструктури, організацією конкурентного середовища і найбільш сприятливих умов для приватного бізнесу, спрямованого на впровадження найбільш перспективних технологій.
За умов недозавантаження основних фондів необхідні інвестиції в оборотні кошти, зокрема у подоланні платіжної кризи [15], розвиток торговельної інфраструктури тощо. Наповнення каналів обігу платіжними інструментами, відновлення платоспроможності підприємств та населення мають стимулювати господарські обороти та забезпечити доцільність інвестицій в основний капітал, знизять їхню ризиковість та підвищать прибутковість [16]. Мають утворитися умови, за яких інвестори отримають змогу коректно визначати та використовувати найефективніші напрями вкладання власних фінансових ресурсів.
Слід також забезпечити умови для зближення норми прибутку в реальному секторі та грошово–фінансовій сфері, формування в національній економіці обґрунтованої норми прибутку, яка б стимулювала перетік інвестицій у реальний сектор. Особливу увагу потрібно приділити проблемам стимулювання переходу на енергозберігаючі технології, оскільки удосконалення процесів постачання та споживання в Україні енергоносіїв може розглядатися як вагомий засіб вивільнення значних інвестиційних ресурсів.
Пріоритетні завдання в галузі інвестиційної діяльності, які визначено урядом, не можна вважати дієвими та перспективними. Так, погляд авторів, не поліпшить стану справ у інвестиційній сфері введення в дію Податкового, Митного, Бюджетного, Земельного та Цивільного кодексів; прийняття нового механізму нарахування та використання амортизаційних нарахувань; створення технопарків, розвиток страхових та фондових ринків; впровадження системи спільного інвестування тощо. Приватизація, яка вже триває майже 10 років, не дала відчутних результатів, тому прискорення її темпів або очікування її грошового розвитку теж не змінить ситуацію на краще [17].
Не дасть очікуваних результатів використання інструментів удосконалення механізму захисту прав інвесторів та заходів щодо забезпечення відкритості та прозорості процесу приватизації державного майна з одночасним застосуванням процедур реструктуризації боргових зобов’язань підприємств, що приватизуються, перед бюджетами та державними цільовими фондами, оскільки більшість суб’єктів господарювання є практично неплатоспроможними. Внаслідок тотальної неплатоспроможності також навряд чи повною мірою спрацюють інститут спільного інвестування та механізм гарантії збереження вкладів населення.
Ключове завдання нової інвестиційної політики полягає в тому, щоб адаптувати сучасну модель інвестування до конкретних умов перехідного періоду, коли внутрішніх принципів самоорганізації ринкової економіки явно недостатньо для вирішення проблем, що постають [18].
Для того, щоб пожвавити виробництво і підвищити його рентабельність, потрібні кошти для ліквідації дефіциту оборотних коштів і нормалізації платежів, а також на хоча б початкову модернізацію й освоєння конкурентоспроможних видів продукції. Умовно їх можна назвати пусковими інвестиціями. У результаті їхнього освоєння економіка повинна давати віддачу і тим самим залучати інвестиції [19].
Для пускової стадії характерні дві основні задачі:
• залучення інвестицій за умов інвестиційної непривабливості;
• організаційна підготовка до ефективного сприйняття масштабних інвестицій.
Практика свідчить, що діючі підприємства не зовсім готові освоїти інвестиції. Потрібні спеціальні організаційні форми, що настроюють господарський механізм на роботу за умов ринку, сприяють відповідній зміні психології інженерного складу
43.Тарифні пільги та преференції як елемент керування торговельною політикою.
Відносно товарів, що переміщуються через митний кордон України застосовують три види ставок ;
1) преференційні - це особливі пільгові ставки, які включають звільнення від сплати мита і застосовуються до товарів, які походять з держав, що разом з Україною входять до митних союзів або створюють спеціальні митні зони, а також при встановленні якогось спеціального преференційного рішення відповідно до міжнародних договорів за участю України.
Преференції (це встановлення преференційних ставок для зазначених товарів) застосовуються до товарів (країнам що розвиваються) від 1-ї до 24-ї товарної групи (за винятком товарів товарних груп 22 та 24 - пива і тютюнові вироби)
2) Пільгові ставки - застосовуються до товарів які мають походження з держав або економічних союзів, що користуються в Україні режимом найбільшого сприяння, а також до товарів з країн, які розвиваються (у межах товарних груп позицій 25-97).
3) Повні ставки - по інших товарах. Повним митом оподатковуються товари із Тайваню, ЮАР, Сербії, Хорватії, Словенії. За характером угоди застосовують:
- ввізне мито;
- вивізне мито .
46.Україна в інтеграційних угрупуваннях.
Заснування Євразійського економічного співтовариства (ЄЕС) чітко окреслило дисбаланс у відносинах Російської Федерації з країнами СНД. Основні зусилля Російської Федерації спрямовуються на створення такої нової архітектури безпеки на пострадянському просторі, що дає можливість ЄЕС, Раді колективної безпеки, іншим політичним та силовим структурам СНД доповнювати одне одного. Але водночас це посилює потенційні ризики регіональної нестабільності й створює напруженість у відносинах між окремими державами-учасницями СНД та у відносинах з іншими угрупованнями держав, що формуються на пострадянському просторі.
Переваги інституційних основ ЄЕС як перспективного механізму реалізації зовнішньополітичних завдань Росії на пострадянському просторі над існуючими структурами в рамках СНД для багатьох експертів досить очевидні. Водночас стає зрозуміло, що СНД у вигляді структури з ідентичними горизонтальними зв'язками існувати вже не може. Фактично з утворенням ЄЕС інтеграційне навантаження на СНД зменшується, зокрема у короткостроковій перспективі.
Для того щоб виграти час для організації системи ефективної протидії дезінтеграцій ним тенденціям на пострадянському просторі, російська сторона впродовж останнього року певною мірою підтримувала ініціативи України та інших країн СНД щодо реального введення в дію зони вільної торгівлі СНД. А вже на жовтневому 2000 р. самміті "інтеграційної п'ятірки" держав-учасниць СНД Російська Федерація внесла свої пропозиції щодо розширення співробітництва країн Митного союзу у валютно-фінансовій, промисловій та макроекономічній сферах. Але за своїм інтегральним політичним характером ЄЕС, безперечно, відрізняється від Митного союзу: Євразійське економічне співтовариство поряд з економічними може висувати ще політичні та військові завдання.
Згідно з сучасними науковими підходами, це є важливою характерною рисою "нового регіоналізму", що властивий міжнародним відносинам кінця ХХ - початку ХХІ століття. За теорією шведського професора Бьорна Хетне, "новий регіоналізм" означає багатовимірність, що включає в себе торгово-фінансові, соціально-політичні, військові, екологічні та інші виміри [8]. Росія має потужний економічний потенціал, практично може самостійно розвиватися. Казахстан - розвинута країна, що шукає вихід на Захід. Білорусь прагне знайти вихід на Схід. Білорусь у геополітичному вимірі дуже важливий партнер для Росії, хоча Кремль не задовольняє динаміка <проведення реформ у Білорусі. Киргизія економічно слаборозвинута країна, але вона вступила до ВТО. Таджикистан перебуває в стані перманентного військового конфлікту. Тому членство згаданих країн у ЄЕС, де економіка розширює свої межі до політики і військового співробітництва, виглядає більш прагматичним, ніж у Митному союзі. Симптоматично, що наступного дня після переговорів в Астані відбулась нарада голів держав-учасниць Договору про колективну безпеку в Бішкеку.
В новому об'єднанні зберігаються колишні структури Митного союзу - Міждержрада, Інтеграційний комітет і Міжпарламентська асамблея. Принцип голосування у співтоваристві будуватиметься на основі частки фінансування співтовариства та економічного потенціалу країни. За Росією закріплено 40% голосів, за Білоруссю і Казахстаном - по 20%, за Киргизією і Таджикистаном - по 10%. За словами заступника голови адміністрації президента Росії С. Приходька, підписання Договору про заснування ЄЕС варто розглядати "як перший крок у створенні більш зрозумілої, ефективної системи взаємодії п'яти країн в економічній сфері на принципах, аналогічних тим, що діяли у колишньому Європейському Економічному Співтоваристві".
Доцільно зазначити, що нині механізм відсоткового голосування Ради Європейського Союзу визначено за іншим принципом - пропорційно до чисельності населення країн-учасниць [4]. Тому новий принцип голосування можна вважати технічним важелем політичного впливу РФ на держави ЄЕС. Нині Росія юридично одержала можливість залучати партнерів по ЄЕС до своїх позицій, володіючи у новій організації найбільшою кількістю голосів. Для України - це знак того, що час "пострадянського романтизму" у двосторонніх та багатосторонніх міждержавних відносинах, пов'язаний з ілюзією рівноправності та рівних політичних й економічних можливостей, закінчився. Зрозуміло, що такого роду "принцип справедливості" (зокрема, щодо залежності політичної "ваги" країни у регіональному співробітництві від її економічних можливостей) буде трансформуватися на перспективи розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин у рамках СНД.
Відповідно до договору про створення Євразійського економічного співтовариства, інтеграційний комітет ЄЕС розміщується в Алмати та Москві, Міжпарламентська асамблея - у Санкт-Петербурзі, Суд - у Мінську. Таким чином, Москва прагне у перспективі розширити політичну сферу діяльності ЄЕС до формату СНД. У перспективі боротьба з тероризмом та транснаціональною злочинністю через укладення угод між органами міждержавного співробітництва СНД та ЄЕС може бути приводом для залучення до цієї системи співробітництва силових структур СНД, в яких, зокрема, бере участь і Україна.
Тому велике значення для перспектив багатостороннього співробітництва в рамках СНД мають підсумкові документи Бішкекської зустрічі ДКБ, у яких визначено регламент, функції та завдання створюваних в інтересах держав-учасниць ДКБ коаліційних сил. Це свідчить про початок нового витка військової інтеграції групи країн СНД, об'єднаних Договором про колективну безпеку. Генеральний секретар Ради колективної безпеки В. Ніколаєнко зазначив: "Країни-учасниці ДКБ створять спеціальні військові контингенти, що дислокуватимуться на території своїх держав. Ці підрозділи проходитимуть постійну підготовку, і будь-яка держава-учасниця ДКБ при потребі зможе на них розраховувати. Керувати цими силами буде спеціально створений регіональний військовий штаб".
Трансформація ДКБ у структуру швидкого реагування суттєво змінює військово-політичну ситуацію в регіоні. Подібна мобільна організація може виправдати своє існування та ефективно функціонувати лише при наявності потенційного (деякою мірою рівного за силою) супротивника . Першочерговим завданням ДКБ у Бішкеку заявлено саме протидію афганському тероризму . Щодо цього як досить загрозливу тенденцію для забезпечення гарантій національної безпеки України можна вважати можливість перенесення образу супротивника ДКБ в очах широкої російської громадськості на неформальне угруповання ГУУАМ (упродовж останнього року російська сторона постійно звинувачує у підтримці чеченських терористів такі країни-учасниці ГУУАМ, як Грузію та Азербайджан). Водночас функціонери ДКБ намагаються заперечувати подібний розвиток подій. Зокрема, Генеральний секретар Ради колективної безпеки вважає, що не може бути й мови про суперництво ДКБ з іншою регіональною організацією в рамках СНД, відомої як ГУУАМ - Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан і Молдова. Якщо ГУУАМ вважає за доцільне прийняття додаткових заходів по забезпеченню безпеки, зокрема, шляхів транспортування енергоносіїв, що проходять її територією, то такі кроки цілком зрозумілі. Учасникам ДКБ зрозумілі і такі заходи ГУУАМ, як створення і використання спільного миротворчого батальйону [2].
Але наявність у рамках СНД двох угруповань держав, що активно формуються і мають різну політичну спрямованість , безумовно ставить питання про рівень і характер майбутніх стосунків між ними. За деяких умов, політичним фундаментом формування характеру відносин ЄЕС та країн ГУУАМ може стати намагання сторін домінувати у системі міжнародних транспортних коридорів та трансрегіональному співробітництві.
Враховуючи високі ставки та ризики створення ситуації подібного суперництва, доцільно визначити стратегічні підходи до розвитку відносин держав-учасниць ЄЕС та країн ГУУАМ. Для цього можна проаналізувати різні форми взаємного співвідношення процесів глобалізації, транснаціоналізації та регіоналізації.
Новий світовий порядок поки не знайшов оптимального балансу між глобалізацією та регіональними проблемами. Різні наукові школи, що вивчають міжнародні відносини, по різному трактують феномен сучасного регіоналізму. Реалісти вважають міжнародну систему "анархічною", оскільки визначальну роль у ній відіграють егоїстичні інтереси держав. Інституціоналісти вважають, що таку "анархію" можна виправити за допомогою міцних та ефективних інститутів - каркасу різного роду регіональних блоків та альянсів.
Прихильники когнітивного підходу вбачають у регіоналізмі вид соціальної рефлексії, що базується на переважних на даний момент (і здатних змінюватись у процесі взаємного пристосування) уявлень щодо ідентичності та територіальної спільності. Досить поширена у Західній Європі концепція "виникаючого регіоналізму " (emerging regionalism), або "регіонобудівництва " (region building), що є непрямою реакцією на когнітивний підхід. У деяких випадках регіоналізм трактують як "явище, що конструюється ", яке не можна виокремити з соціально-економічного контексту [10]. Наприклад, крах старого біполярного світу спровокував появу таких нових форм регіоналізму, як Чорноморське економічне співробітництво. До рушійних сил регіоналі зації зараховують не тільки держави, а й неурядові структури (економічні "групи інтересів" тощо) [9]. Наприклад, учасники приватних проектів нафтопроводів певною мірою визначають геоекономічну ситуацію на північно-західних кордонах Російської Федерації [1]. Зрозуміло, що проекти приватних європейських корпорацій та російського "Газпрому" щодо будівництва обхідних газопроводів значною мірою можуть визначити геоекономічні перспективи України.
Своєрідним компромісом між регіоналізацією та глобалізацією можна вважати спроби втілити в життя моделі транснаціональних регіонів. Трансрегіональне співробітництво може бути результатом спільних зусиль держав, міждержавних корпоративних коаліцій транснаціонального регіонобудівництва тощо [11].
Саме до такої моделі трансрегіонального співробітництва доцільно віднести створення системи колективних відносин для захисту спільних економічних інтересів у рамках ГУУАМ. Але інституалізацію ГУУАМ можна розглядати і як спробу збалансування впливу домінуючої в регіоні держави - версія "балансу сил". Разом з тим вбачається, що формування ЄЕС є наслідком необхідності зміцнення геополітичних позицій Росії на пострадянському просторі. За цих умов важливим фактором регіональної стабільності стає така структура міждержавного співробітництва, як СНД. Саме механізми Співдружності незалежних держав значною мірою відповідають функціональному характеру платформи корпоративної стабільності та безпеки на пострадянському просторі.
Сучасні форми трансрегіонального співробітництва (Рада Балтійських держав, ГУУАМ) експериментальні у тому значенні, що сам склад їх учасників свідчить про бажання подолати лінії розподілу між Сходом та Заходом. Вони здійснюють спробу налагодити "горизонтальне" співробітництво між країнами-членами НАТО, кандидатами до цього блоку, нейтральними державами та колишніми радянськими республіками. Західноєвропейські експерти, як правило, розглядають нові моделі трансрегіонального співробітництва як засіб оптимального "розподілу праці" у Старому Світі [7]. Таку інтеграцію вони пропонують, з одного боку, як доповнення до розширення НАТО та ЄС, а з другого - як компроміс при обговоренні перспектив розширення євроатлантичних структур на Схід [6].
У цьому зв'язку виникає як мінімум три концептуальні проблеми.
По-перше, ідея регіонобудівництва як у рамках ГУУАМ, так і в рамках ЄЕС припускає формування нової ідентичності , заснованої на уявленні про природний характер зв'язків між складовими частинами нових регіонів. Якщо Україна зробила вибір у бік європейської ідентичності, то подібне поки що неможливо очікувати, наприклад, від Узбекистану. До того ж, на думку російського вченого В. Тішкова, "ідентичність - це не тільки уявлення про те, що є група, яка постійно змінюється, це завжди боротьба за контроль над даним уявленням, за те, що становить головні риси і цінності групи. Боротьба не тільки політична. Вона точиться й у сфері науки та релігії, в галузі мовних відносин, символіки, історичних та територіальних проблем тощо" [3]. Тому питання виникнення, наприклад, "балтійської ідентичності" розглядаються Тішковим як досить складні: "країни Балтії, що вбачають себе частиною Північної (Латвія, Естонія) чи Центральної (Литва) Європи, вважають себе цивілізаційно відмінними від Росії" і тому інстинктивно відокремлюються від усього східного [5]. Якщо провести аналогії до перспектив ЄЕС та ГУУАМ, то можна дійти висновку про початок формування Північної та Південної євразійської ідентичності на фундаменті колишньої радянської квазіідентичності.
По-друге, трансрегіоналізація кидає виклик подальшому розвитку українсько-російських відносин, бо, виникаюча система "багаторівневих політичних лояльностей " випробовує відносини стратегічного партнерства на міцність.
Саме тому на порядку денному регіонобудівництва виникають нові завдання, зокрема щодо формування у рамках Співдружності незалежних держав механізмів регіональної стабільності , спрямованих на створення сприятливих умов для співпраці не тільки окремих держав-учасниць СНД, а й регіональних угруповань, зокрема, таких як ЄЕС і ГУУАМ. Доцільно переглянути погляди та стереотипи щодо пріоритетності двосторонніх відносин і прямого діалогу замість багатосторонніх міждержавних конференцій у вирішенні нагальних проблем на пострадянському просторі та недоцільності створення наддержавних структур (насамперед за участю Росії) й повноцінної участі у їх роботі. Таким чином, на сучасному етапі регіонобудівництва в рамках СНД ігноруються саме ті процедури, за допомогою яких можна конструювати ефективні комбінації транснаціональних альянсів ГУУАМ та ЄЕС для оптимального використання корпоративного потенціалу союзів.
По-третє, ефективна реалізація проголошених президентами країн ГУУАМ намірів перетворити його на міжнародну організацію насамперед передбачає чітке визначення місця цієї структури на новій георегіональній мапі світу. За своїм цільовим та функціональним характером ГУУАМ можна визначити як Організацію трансрегіонального економічно го співробітництва країн Європи та Азії, або Трансрегіональну економічну співдружність.
