Крім того, економісти фіксували великі внутрішньо виробничі резерви робочої сили, розвивали концепцію "дрейфуючої зайнятості", яка на промислових підприємствах оцінювалася в 15-20%. У сільському господарстві сезонний характер робіт вивільняв працівників або скорочував чисельність зайнятих на тривалий час. Офіційна економічна наука, відкидаючи твердження про наявність безробіття в планово-командній системі, визнавала наявність різних видів резервів трудових ресурсів. Зарубіжні економісти називали ці резерви формами безробіття. Сказане дає можливість зрозуміти концептуальні засади зайнятості в Україні в часи її перебування в складі колишнього СРСР, економічна політика якого визначала близьку і далеку перспективу зайнятості, її рівень, структуру та інші параметри. Особливо цінувалася зайнятість у державному секторі економіки, що складав близько 90%. Інші форми зайнятості населення вважалися менш вартісними: суспільство скеровувалося до повного одержавлення. Державна форма власності та державна система зайнятості оголошувалися метою соціалістичного суспільства. Ці тенденції в Україні досі ще не подолані, хоч в наш час немає відвертих захисників державного монополізму в організації зайнятості населення. Офіційна статистика досі подає насамперед народногосподарську структуру функціонування трудового потенціалу. Видно, що найбільше ресурсів праці зайнято в промисловості та будівництві. За цими галузями йде сільське і лісове господарство. Якщо до того додати зайнятих в інших видах і сферах матеріального виробництва, то вийде, що зайнятість в Україні структурно протилежна зайнятості в економічно розвинутих країнах передусім тому, що матеріальне виробництво поглинає набагато більше трудового потенціалу порівняно з іншими галузями народного господарства. Низькою є питома вага зайнятих у галузях, що безпосередньо обслуговують людину. Йдеться про освіту, охорону здоров'я, науку, соціальне забезпечення і т.п. Десятиліттями декларована турбота про людину ніколи в колишньому СРСР не знаходила свого реального втілення. Постійно порушувалася система ефективних мотивацій до праці. Внаслідок цього почала падати ЇЇ продуктивність. Так, в 1980-1985 рр. середньорічна продуктивність суспільній праці в Україні становила 3,5%, а в 1985-1990 рр. - 2,4%.
Дані засвідчують, що командно-планова система господарства із року в рік себе вичерпувала. Оскільки в перехідний період від економіки командної до економіки ринкової система зайнятості функціонує особливо неефективно, її важко пристосувати до нових умов. Коли заходить мова про трансформацію умов зайнятості в Україні в перехідний період, то напрошується паралель про зміну в суспільних відносинах у зв'язку з ліквідацією кріпосництва, внаслідок якого селянин опинявся у зовсім новій товарно-грошовій ситуації. Схожа ситуація є зараз в Україні, де офіційна пропаганда десятиліттями твердила про соціальний спокій, про гарантії зайнятості тощо. В результаті багато хто звик до такого стану, переклавши свої турботи "на начальство". В умовах "розвинутого соціалізму" адміністративне покарання відіграло важливу роль у формуванні трудової дисципліни, до якої "звик" колгоспник, робітник, пролетарський інтелігент. Зараз адміністративний диктат замінив плюралізм поведінки і думки, до чого "соціалістичний працівник" не вихований. Інфляційні процеси його також не стимулюють до ефективної праці. Все це спричинилось до неефективного функціонування системи зайнятості взагалі. Сказане можна спостерігати в матеріальному виробництві, науці, обслуговуванні та інших сферах народного господарства. У нових умовах система зайнятості вимагає нової "філософії", що сформувалася на грунті загальних цінностей. Старі командно-адміністративні методи щораз більше стають непридатними при переході до ринкових відносин. Необхідне використання інших мотиваційних механізмів. Поки що вони зустрічають спротив у частини населення, але ініціатива, відповідальність, постійний пошук, життєстверджуюче суперництво і навіть амбітність, спроба виділитися дуже потрібні для ефективної і продуктивної праці. Важливими для характеристики зайнятого населення є аналіз вікового, освітнього, статевого і національного компонентів. Кожний з них має відповідне економічне і соціальне навантаження, дозволяє виробляти ефективні регулятори, організаційні форми, мотиваційні механізми і т.п. Не слід забувати, що система зайнятості персоніфікується людьми, які за своєю природою і соціально-психологічною орієнтацією різні, керуються тільки їм притаманними цінностями. Валовий підхід до трудового потенціалу і зайнятості не виправдав себе. У цьому контексті, як вже зазначалося, важливо знати вікову структуру зайнятості. Основну категорію зайнятих у народному господарстві України, його сферах і галузях становлять працівники віком від 20 до 50 років, різко зменшується зайнятість після 55 років. Найтривалішим середній вік є у сільському господарстві, в якому питома вага жінок до останнього часу складала близько 40%. Найвища питома вага жіночої праці існує в невиробничих галузях, зокрема на підприємствах громадського харчування, де широко застосовується ручна праця. В останнє десятиліття було написано багато книг і статей про жіночу зайнятість, про необхідність механізувати їх працю, поліпшити умови роботи і т.п. Складалися і популяризувалися навіть цільові комплексні програми механізації ручної праці. Однак механізми їх впровадження в життя були неефективними. Через те ручна праця жінок у народному господарстві не тільки не скоротилася, а й зросла. Отже, проблема умов жіночої зайнятості досить гостра. За останній час прийнято і розроблено ряд законів, які передбачають суттєво поліпшити умови зайнятості жінок. У Законі "Про охорону праці" є спеціальна стаття "Гарантії охорони праці жінок", якою забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах із залученням жінок до перенесення і пересування речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. В цьому законі є багато інших вимог, дотримання яких сприятиме поліпшенню використання жіночого трудового потенціалу. Пряме відношення до поліпшення умов зайнятості мають "Основи законодавства України про охорону здоров'я". У статті 28 йдеться про створення сприятливих умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я. В "Основах законодавства, .."встановлюються також єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробництва та інших процесів, пов'язаних із діяльністю людей, а також якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я .В Україні прийняті й інші законодавчі акти, які безпосередньо або опосередковано стосуються умов зайнятості. Однак, коли йде мова про реформування усієї системи зайнятості, то найістотніше значення мають заходи, спрямовані на зміни у відносинах власності, на роздержавлення, конверсію військових об'єктів і т.д. Одним із важливих демосоціальних вимірів є етнічна демохарактеристика. Можна по-різному трактувати роль і місце тих чи інших етнічних груп у державотворенні, але за всіх рівних умов процеси державотворенння протікають все ж із меншою соціальною напругою при більшій етнічній однорідності суспільства. Сьогоднішня Україна дає чимало доказів того, що соціальна напруга вища саме там, де має місце етнічна неоднорідність. Показовим щодо цього є ситуація в Криму та деяких інших регіонах. Отже, система зайнятості населення охоплює широкий спектр економічних, соціальних, природоохоронних, етнічних, політичних, культурних та інших відносин, які необхідно враховувати. Зайнятість не можна зводити тільки до працевлаштування і продуктивності праці, незважаючи на велику значимість цих аспектів.
Економіка суверенної України перебуває на етапі формування ринку праці відповідно до законів ринкової економіки. Правда, цей процес проходить доволі сповільнено. Проте такі темпи слід розцінювати,скоріше як позитивне явище, оскільки в умовах існування залишків старих економічних структур, при недостатніх капіталовкладеннях зростання масштабів безробіття могло б викликати певну соціальну напругу. В України вперше було легітимно визначено статус безробітного Законом "Про зайнятість населення". Цей закон був прийнятий у березні 1991 року, тобто тоді, коли Україна ще не була самостійною державою. У статті 2 Закону говорилося, що "безробітними називаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин через відсутність підходящої роботи не мають заробітку (трудового доходу). При цьому ці громадяни зареєстровані у державній службі зайнятості, а отже, дійсно вони шукають роботу та здатні приступити до праці". Це є законодавчим визнанням якісно нових економічних реалій української дійсності, яке потрібно вважати поступом на шляху до ефективного використання трудового потенціалу. В економічній і соціологічній літературі, в засобах масової інформації висловлювалися різні погляди стосовно перспектив зайнятості та масштабів безробіття. Дехто намагався спекулювати на безробітті, залякуючи громадянство соціальними вибухами і т.д. У цьому зв'язку буде доцільним звернутися до офіційної статистики, в якій відображено сучасний стан ринку праці в Україні . Дані свідчать, що безробіття в Україні поки що не набрало масового характеру, незважаючи на те, що працевлаштовуються лише трохи більше половини тих, хто звертається до служб зайнятості. Так, за даними Міністерства статистики, в Україні на початку 1991 р. було 28 млн. чоловік працездатних і 3 млн. осіб не працювало, проте лише 6,5% з них (195 тис.) звернулись до служб зайнятості. Це пояснюється тим, що значна частина населення добровільно безробітна, інша— недостатньо інформована, ще не звикла до нового статусу і віддає перевагу самостійному пошуку роботи. Прогнози, що безробіття в Україні буде розвиватися високими темпами і може набути масового характеру, не здійснилися.
Незважаючи на велику кількість незайнятого населення, підприємства України в 1992 р. потребували 129,1 тис. працівників, із них 118 тис. — робітничих професій. До служб зайнятості звертаються переважно інженерно-технічні працівники і службовці. Крім того, майже завжди є розбіжності між фахами спеціалістів, які шукають роботу, і тими, на які є попит. Щоб у цих умовах найбільш ефективно знайти відповідну роботу безробітному, на службу зайнятості могла б бути покладена функція організації професійного навчання тих, хто цього потребує. На жаль, ця важлива функція, якій на Заході приділяють велику увагу, в Україні недооцінюється. Не сформовано активної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації незайнятого населення. Регіональні служби зайнятості не проявляють належної уваги до створення нових робочих місць, до організації рекламно-пропагандистської та інформаційно-виховної роботи серед населення щодо вибору професій, соціального захисту, проведення профконсультацій і профорієнтації, організації професійного навчання тощо. Правда, вже нагромаджено певний досвід у розробці пакетів науково-методичних, організаційних матеріалів щодо планування, створення відповідних інформаційних банків, організації роботи окремих підрозділів центрів зайнятості на рівні областей, міст, районів; організації профорієнтаційної роботи і професійного навчання, взаємовідносин із підприємствами, організаціями, установами і навчальними закладами, здійсненню заходів соціального захисту безробітних тощо. За даними статистичної звітності на 1 січня 1995 року, найбільшу частину (42,8% ) безробітних складали особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємств (установ, організацій) або із скороченням чисельності зайнятих. Серед безробітних переважали жінки — 84,1% загальної чисельності. Це свідчить про те, що жінок частіше звільняють і їм важче працевлаштуватися, тобто жінки зазнають дискримінації на ринку праці. Незважаючи на те, що тривалість отримання допомоги безробітними чоловіками була в середньому менша, ніж у жінок, середній розмір допомоги, сплаченої їм за весь час незайнятості, значно перевищував аналогічний показник у жінок. Отже, чоловіки мають перевагу перед жінками, навіть перебуваючи у стані безробіття. Занепокоєння викликає те, що на початок 1995 р. четверту частину зареєстрованих безробітних складала молодь віком до 29 років. Більшість безробітних мали високий рівень освіти. Серед них є випускники середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які не змогли працевлаштуватися після їх закінчення. Згідно з оцінками фахівців, протягом 1993-1995 рр. найімовірніше збереження описаного стану українського ринку праці, тобто існування високого рівня прихованого безробіття (приблизно 20% зайнятих). Можливе й масштабне відкрите безробіття. До цього повинні бути готові як державні органи, так і широка громадськість. У даних умовах набуває значення роль профспілок. Вони повинні по можливості протидіяти закриттю підприємств, захищати інтереси працівників (особливо жінок), не допускаючи погіршення умов праці та її реальної оплати; брати участь в організації перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників під час структурної перебудови виробництва; створювати фонди для підтримки своїх членів на випадок їх звільнення у зв'язку з закриттям підприємства або скорочення чисельності працівників; сприяти організації громадських робіт. Наведені факти і міркування свідчать про те,що, по-перше, ринок праці в Україні формується повільно. Пояснюється це насамперед еволюцією форм власності, в'ялим розвитком приватного підприємництва та іншими гальмівними чинниками. По-друге, існують всі підстави для того, щоб передбачити масштабне безробіття в перспективі, для зменшення якого необхідна досконало розроблена державна соціальна політика.
6) Реформування зовнішньоекономічної сфери діяльності України (+ см. №13)
Одним з найважливіших факторів утвердження реального суверенітету України є проведення зовнішньоекономічної політики, яка забезпечувала б інтеграцію національної економіки до світової, надійно захищала український ринок, сприяла здійсненню ефективної структурної перебудови і розвитку ринкових відносин.
Економічна інтеграція є об'єктивним процесом розвитку стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними господарствами, Їх пристосування одне до одного з метою найбільш ефективного використання своїх ресурсів. Необхідність економічної інтеграції як для України, так і інших держав обумовлена об'єктивними потребами економічного зростання та інтернаціоналізації господарської діяльності. Україна належить до тих держав, чий економічний розвиток тривалий час базувався на використанні внутрішніх ресурсів.
Нині економіка України характеризується низьким ступенем участі в міжнародному поділі праці. Зовнішня торгівля перебуває у скрутному становищі. Ще більше занепокоєння викликає нераціональна товарна структура зовнішньої торгівлі країни.
Серйозною перешкодою на шляху розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни є величезний розмір зовнішнього боргу.
В той час, як інформаційно-технологічна революція корінним чином змінює структуру світового виробництва і міжнародного обміну, посилює взаємозалежність держав, наша країна виявилась осторонь світових потоків капіталів, науково-технічних знань, міжнародної кооперації.
Ситуація, що склалась, значною мірою відбиває загальний кризовий стан економіки України. Зокрема вона є результатом слабкої експортної бази країни. Продукція більшості галузей народного господарства є неконкурентноспроможною на світовому ринку. Участь України в міжнародному поділі праці гальмується недостатньо розвиненою інфраструктурою зовнішньоекономічної діяльності, оскільки раніше вона була пристосована до умов державної монополії. .
Сучасний етап світового розвитку характеризується збільшенням масштабів господарської діяльності, поглибленням інтеграційних процесів і міжнародного поділу праці, посиленням економічної взаємодії і взаємозв'язку між країнами.
Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі Ще жодна країна не спромоглася створити ефективну національну економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи.
Україна, як й інші постсоціалістичні країни, довгі роки мала жорсткі обмеження на зовнішню економічну діяльність. Саме тому, ще й сьогодні її економіка характеризується низьким рівнем економічного зростання. Більше того, в Україні низький обсяг експорту, який поєднується з його вкрай незадовільною структурою. Україна, що впродовж десятиріч перебувала в ізоляції від світових ринків, сьогодні експортує лише три основні категорії товарів: сировину, продукцію металургії, цукор. Машини, устаткування та інші механізми (враховуючи воєнний експорт) становлять лише 14,1 % експортного обороту1. Такий стан робить розвиток українського експорту повністю залежним від коливань кон'юнктури на зовнішньому ринку, а структура українського зовнішньоторговельного обміну все більш набуває рис, притаманним слаборозвинутим в економічному розумінні, країнам.
Існуюча модель входження України до світового господарства, основою якої є обмін сировини і товарів традиційного експорту на товари переважно споживацького призначення, створює перепони прогресивним структурним перетворенням української економіки.
Ситуацію погіршує також вплив світовою ринку на внутрішнє ціноутворення. Цьому сприяли, як "шокова" відміна контролю за цінами у країні і введення конвертованості національної валюти, так і наближення внутрішніх цін до світових". Світові ціни стали орієнтиром для вітчизняних експортноорієнтованих галузей, почався перехід і до похідних від світових цін на внутрішньоукраїнській торгівлі імпортними і імпортнозамінними товарами. Результатом цього стало те, що внутрішні ціни на основні українські товари перебільшили світові (в перерахунку за поточним курсом гривні). Така переорієнтація на світові ціни без структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності розвинутої ринкової структури, призвели до неконкурентоспроможності за ціновими параметрами цілої низки продукції вітчизняного виробництва.
Як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію в різних країнах відрізняються. Саме така різниця є об'єктивною основою міжнародного поділу праці і участі країни в цьому процесі. Внутрішні ціни відбивають суспільне необхідні витрати праці, ідо складаються в кожній окремій країні через особливості її соціально-економічного розвитку і специфіку зовнішньоекономічних зв'язків.
Фактором, що гальмує процес вдосконалення структури українського зовнішньоторговельної о обміну, є нестабільність валютного курсу. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його відносної вартості щодо долару.
Наслідком цього процесу, як правило, є зниження ефективності експорту і підвищення ефективності імпорту, що призводить доскорочення першого і збільшення другого.
Однак класичні наслідки ревальвації в Україні проявляються не повною мірою, що зумовлено специфікою фінансової ситуації в країні. Зростання неплатежів, бартеризація обміну, розповсюдження грошових сурогатів роблять експорт більш привабливим, ніж поставки на внутрішній ринок: при експорті гарантована оплата відвантаженої продукції реальними грошима. Обмеженість внутрішнього платоспроможного попиту перешкоджає збільшенню імпорту.
Разом з тим, експорт все більшої кількості вітчизняних товарів стає збитковим, а імпорт -все більш прибутковим. Таким чином, укріплення гривні обертається придушенням вітчизняного виробника, перш за все в експортноорієнтованому та імпортнозамінному секторах.
Отже, лібералізовані зовнішньоекономічні зв'язки, амортизуючи незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, не завдали кардинального впливу на вітчизняне виробництво, перш за все на його структуру, посилили труднощі і породили нові проблеми. Очевидним є те, що досягнутий ступінь зовнішньої відкритості української економіки не враховує реальних можливостей країни. "Шокова" лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, підпорядкована вирішенню окремих поточних завдань, призвела до того, що у системі зовнішньоекономічного регулювання утворилася низка слабких ланок, які суттєво знизили керованість економічними зв'язками з боку держави.
Надавши простір для дії ринкових сил і механізмів у сфері господарчої взаємодії із зовнішнім світом, держава намагалась здійснювати регулюючі і контрольні функції у сфері зовнішньоекономічної діяльності шляхом використання прийнятих у світовій практиці інструментів. Маючи можливість використовувати у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності практично весь спектр загальноприйнятних засобів і методів, державні органи освоїли і відносно ефективно застосовують лише деякі з них: імпортний тариф, податки на імпорт (ПДВ і акцизи), ліцензування ввозу і вивозу специфічних товарів, валютний курс гривні, контроль за надходженням експортної виручки, режим функціонування в Україні іноземного капіталу і засоби економічної дипломатії.
В той же час, недостатньо використовувались прийняті в зарубіжній практиці інструменти протекціоністського захисту національного виробництва і внутрішнього ринку. З досвіду країн ринкової економіки добре відомо, що за умов депресії і Швидкого зростання конкуруючого імпорту, у зовнішньоекономічній політиці відбувається зсув у бік протекціонізму. Більше того, в кризових ситуаціях істотно зростає роль держави, а для регулювання зовнішньоекономічних операцій використовуються в першу чергу нетарифні, адміністративні методи, котрі мають найбільший ефект. Результатом цього, за оцінками багатьох спеціалістів, наша країна вийшла на більш високий рівень лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і відкрила вітчизняний ринок для іноземної конкуренції більше, ніж це було зроблено в інших країнах світу. Це підсилює труднощі господарювання, які переживає наша країна, шкодить економічній безпеці держави, а також послаблює міжнародні позиції України, позбавляючи її можливості адекватної реакції на дискримінаційні заходи зарубіжних партнерів.
Таким чином курс на лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності і відкриття вітчизняної економіки відповідає загальним принципам і напрямкам ринкових перетворень. Однак, помилки і недоліки в ході проведення політики лібералізації і формування державної системи зовнішньоекономічного регулювання (в першу чергу, в галузі недостатнього використання захисних заходів і державної підтримки промислового експорту) визначили низку серйозних труднощів і деформацій у самому процесі зовнішньоекономічного розвитку країни.
В процесі трансформації економіки України особливе значення має той аспект державної політики, який передбачає розробку ефективного механізму використання внутрішнього потенціалу країни з урахуванням зовнішньоекономічних факторів стабілізації
