За системою явної переваги держава закріплює ліцензії за певними
фірмами без попередніх заявок чи переговорів;
- Надаючи ліцензії за "методом витрат" держава змушує претендентів конкурувати на неціновій основі. Наприклад: раніше прийшов - раніше отримав. або розподіл ліцензій на імпорт промислової сировини в залежності від кількості виробничих потужностей;
- Найсправедливішим та ефективним є аукціон квот на конкурентній основі.
Отже, на сьогоднішній день у суб'єкта ЗЕД існує три шляхи отримання квоти чи ліцензії на експорт товару:
- отримання держзамовлення (чи держконтракту, за якого квота і ліцензія видають безкоштовно;
- можна отримати експортну квоту і ліцензію у МЗЄЗТ, оплативши повністю експортне мито;
- можна купити квоту на аукціоні і безкоштовно стати власником ліцензії
27. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності: компетенція, мета, засоби.
Система регулювання ЗЕД.
Регулювання ЗЕД України здійснюється:
- державою в особи її органів в межах їх компетенції;
- недержавними органами управління економікою;
- самими суб'єктами ЗЕД.
Органами державного регулювання ЗЕД є:
- Верховна Рада;
- Кабінет Міністрів;
- Національний банк;
- Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі;
- Державна митна служба;
- Експортно-імпортний банк;
- Центральне статистичне управління;
- Міністерство іноземних справ;
- податкові відомства.
Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи регулювання ЗЕД
Правове регулювання ЗЕД включає:
- розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм міжнародного права;
- приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;
- укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про ліквідацію подв. оподаткування)
Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків здійснюються за допомогою таких важелів, як:
- реєстрація суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;
- реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;
- розробка системи нетарифного регулювання ЗЕД;
- митне регулювання;
- оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕД і удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері зовнішньоекономічних відносин).
До економічних регуляторів належать:
- розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;
- затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів суб'єктів ЗЕД;
- система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;
2. Державне регулювання ЗЕД та його функції.
Мета - прийняття системи протекціоністських норм і заходів, направлених на захист національного товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринку.
Завдання держави помогти вивезти експортерам як можна більше продукції і обмежити імпорт, роблячи свої товари конкурентними на внутрішньому ринку.
Існує: вільна торгівля політика мінімального державного вміщання у внутрішню і зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових попиту і пропозиції.
Протекціонізм - державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торгівельної політики.
Тарифні - ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні - всі інші, а саме:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що дозволені до експорту і імпорту)
- квотування (контингентування);
- ліцензування;
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів).
Основним показником, що оцінює ЗЕД є платіжний баланс - співвідношення між сумою платежів, здійснених даною країною за кордоном, і сумою надходжень у цю країну за певний період (рік, квартал, місяць). Перевищення надходжень над платежами утворює активне сальдо. Платіжний баланс включає платежі й надходження від зовнішньої торгівлі, різного виду послуг іноземній клієнтурі (транспортних, поштово-телеграфних від закордонного туризму)
28,29. Основні види і форми зовнішньоекономічної діяльності. Митно-тарифне регулювання.
Держава застосовує правові, адміністративні та економічні методи регулювання ЗЕД
Правове регулювання ЗЕЗ включає:
- розробку та прийняття нормативної бази в Україні та виконання норм міжнародного права;
- приєднання України до міжнародних організацій та конвенцій;
- укладання міждержавних угод; (договори про торгівлю та угоди про ліквідацію подв. оподаткування)
Адміністративне регулювання зовнішніх зв'язків здійснюються за допомогою таких важелів, як:
- реєстрація суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;
- реєстрація зовнішньоекономічних контрактів;
- розробка системи нетарифного регулювання ЗЕД;
- митне регулювання;
- оперативне регулювання ЗЕД; ( з метою збалансованого розвитку ЗЕД і удосконалення інструментів реалізації зовнішньоекономічної політики країни в особливих випадках застосовують заходи оперативного регулювання ЗЕД,а саме: тимчасове зупинення ЗЕД та застосування індивідуального ліцензування за порушення чинного законодавства України у сфері зовнішньоекономічних відносин).
До економічних регуляторів належать:
- розробка і встановлення податків у сфері зовнішніх зносин;
- затверджений порядок нагромадження і використання валютних коштів суб’єктів ЗЕД;
- система розрахунків та кредитування експортно-імпортних відносин;
Тарифні - ті що засновані на використанні митного тарифу; Нетарифні - всі інші, а саме:
а) кількісні методи (визначають кількість і номенклатуру товарів, що дозволені до експорту і імпорту)
- квотування (контингентування);
- ліцензування;
б) методи скритого протекціонізму (до них входять різноманітні митні формальності, санітарно-ветеринарні норми, система внутрішніх податків і зборів, різноманітні адміністративні правила, які прямо не перешкоджають імпорту, але по суті, створюють приховані перешкоди для ввозу іноземних товарів).
Особливості митного регулювання при здійсненні експортно-імпортних операцій;
а) Митні тарифи і рівні митного регулювання"
Одним із найбільш поширених регуляторів ЗЕД є митний тариф. Практично всі країни світу за його допомогою вирішують найрізноманітніші завдання: (від захисту вітчизняного виробника до поповнення державного бюджету за рахунок коштів, вилучених на кордоні) Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі митної справи є Державний митний комітет України.
У міжнародній практиці митне регулювання здійснюється на таких 4-х рівнях
1. Зона вільної торгівлі. У межах цієї зони країни-учасниці скасовують між собою торгові бар’єри, зберігаючи їх при цьому відносно третіх країн. Прикладом вільної торгівлі є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), яку засновано у 1960р..
2. Митний союз. У межах митного союзу країни-учасниці не тільки скасовують всі обмеження в торгівлі між собою, але й засновують єдину систему зовнішніх торговельних обмежень, що усуває тим самим необхідність існування митної служби на внутрішніх кордонах. Відносно торгівлі прикладом митного союзу є Європейська економічна співдружність.
3. Спільний ринок, - у рамках якого учасники крім свободи торгівлі користуються свободою переміщень всіх факторів виробництва (міграція робочої сили і капіталу).
4. Повний економічний союз, в якому країни-учасниці уніфікують свою економічну політику стосовно торгівлі, міграції робочої сили і переливу капіталу.
Митні тарифи - будь-якої країни являють собою перелік товарів, що обкладаються митом. Ці товари об’єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару.
Митний контроль здійснюється митними службами, які виконують слідуючи операції:
- фіскальну (справл. мито, митні збори, акциз, ПДВ при імпорті товарів)
- правову (проводять самостійно слідства у справах контрабанди);
- економічну (є органом економічної політики України);
- виконують функцію валютного регулювання (контроль за поверненням валютної виручки)
30. Основні критерії та показники конкурентоспроможності національних економік.
Визначальним чинником конкурентоспроможності національної економіки є наявність умов для формування стійких конкурентних позицій національних підприємств. Отже, політика підвищення конкурентоспроможності національної економіки полягає в забезпеченні, насамперед всередині країни, реального конкурентного середовища та, що не менш важливо, здатності підприємств вести конкурентну боротьбу, яка має конструктивну спрямованість. Рівень такого забезпечення і визначає головний критерій конкурентоспроможності національної економіки.
Складовими конкуренції як економічного процесу є конкурентне середовище і конкурентоспроможність підприємств та галузей. Фактично різниця між цими двома складовими є різницею між мікро– та макрорівнями економіки. Особливістю економічних реформ в Україні став надмірний ухил у бік макрореформ — створення конкурентного середовища засобами приватизації, демонополізації, розукрупнення підприємств, лібералізації цін та торгівлі. Увага ж проблемам розвитку власне підприємств практично не приділялася. Внаслідок цього спроби налагодження конкурентного середовища в Україні не справили очікуваного позитивного впливу на економічну динаміку, а посилення конкурентного тиску внаслідок лібералізації імпорту не сприяло, як правило, зміцненню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та національної економіки в цілому. Це стало на заваді розвитку в Україні конкуренції як цілісного регулюючого економічного процесу.
З огляду на те, що конкурентоспроможність підприємств формується в конкурентній боротьбі внаслідок вибору ними адекватної стратегії діяльності, відсутність стратегії чи помилки у її виборі призводять до неефективного витрачання обмежених виробничих ресурсів, втрати часу як найбільш цінного фактора ринкового успіху. На жаль, стратегія економічної трансформації в Україні не сприяла виробленню більшістю підприємств власних конкурентних стратегій, що призводить до їх програшу у конкурентній боротьбі із зарубіжними компаніями, які вже пройшли етап власного становлення.
У зв’язку з тим, що конкурентоспроможність будь–якого суб’єкта ринкових відносин може бути визначена лише в процесі фактичної конкурентної боротьби, питання зміцнення конкурентоспроможності слід розглядати через призму проблеми ефективності конкуренції та конкурентних відносин [4]. На жаль, роки економічних перетворень фактично стали роками розгортання кризи конкурентоспроможності української економіки.
Трансформаційні процеси в Україні в останні роки не сприяли подоланню монополізму української економіки. Через украй несприятливі умови для підприємницької діяльності, низьку доступність кредитних ресурсів, високу зарегульованість економіки загальмовано процес утворення нових підприємств, а вже створені — позбавлені змоги вести активну інноваційну діяльність. У результаті, внаслідок природного прагнення до уникання конкуренції підприємства, що набули господарської самостійності, ведуть пошук конкурентних переваг в зрощуванні із структурами держвлади та отриманні відповідних пільг та преференцій або у виході до “тіньового” сектору економіки, реалізуючи “рентну” модель конкуренції. За такого становища не доводиться вести мову про встановлення міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств під час конкурентної боротьби між ними.
Криза конкурентоспроможності стала одним з провідних чинників загострення соціально–економічних проблем. Аналіз специфіки цієї кризи вказує на її системність, отже, її подолання вимагає застосування важелів розбудови високомотиваційного соціально–економічного середовища, відмінних від існуючих в сучасній практиці. В умовах кризи єдиним засобом консолідації суб’єктів національної економіки є дотримання державою економічних інтересів усіх суб’єктів господарювання за умов підвищення продуктивності праці. Для цього господарський механізм повинен передбачати безпосередній зв’язок між рівнем доходів громадян, їх купівельною спроможністю, збільшенням бюджетних надходжень і зростанням прибутковості національного виробництва та економії всіх видів ресурсів. Інші шляхи вже виявили свою хибність й неспроможність реально змінити ситуацію.
Найбільш дискусійними у зв’язку з цим є питання щодо механізмів досягнення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки. Одні фахівці пропонують віддати пріоритет стратегії “технологічного ривка”, інші — посиленню інвестиційного напряму забезпечення структурної перебудови.
Останніми робиться наголос на беззаперечній здатності інвестицій примусити запрацювати промисловість і вирішити проблему неплатежів. Зустрічаються також і думки про необхідність зміцнення національної грошової одиниці та посилення впливу фінансової політики в цілому. Останнім часом також посилилося лобіювання різного роду обмежень в економічній діяльності.
Цілком очевидно, що кожному із зазначених напрямів притаманні виважені і раціональні пропозиції, які за певних обставин можуть бути залучені до загальної стратегії відновлення конкурентоспроможності національної економіки. Але очевидно й те, що жоден з цих напрямів сам по собі не виконує функцію ініціатора злагодженої й продуктивної праці в Україні.
Одним з важливих напрямів підвищення конкурентоспроможності національної економіки є орієнтація на інновації і прогресивні технології. У забезпеченні даного напряму доцільно застосовувати пільгове оподаткування для цих типів виробництва. Українська модель економіки повинна закласти у внутрішньому середовищі підвалини для високопродуктивної праці. При цьому держава повинна охороняти мотиваційні можливості внутрішнього середовища та підтримувати ефективну роботу всіх суб'єктів господарювання.
Отже, основними умовами розбудови високого рівня конкурентоспроможності національної економіки є такі:
1) переведення функціонування всіх суб'єктів економіки на ефективну роботу в умовах конкурентного середовища;
2) забезпечення паритетності міжгалузевого переливу капіталу за рахунок вирівнювання умов капіталотворення на різних сегментах ринку;
3) залучення “тіньового” сектору до сфери легального обігу фінансових ресурсів і розширення на цій основі власних ресурсів для здійснення підприємницької діяльності;
4) формування економічної політики з урахуванням пріоритетів національної безпеки;
5) переорієнтація на внутрішні джерела розвитку з метою зниження залежності від країн–партнерів та міжнародних організацій;
6) створення стабільної та несуперечливої нормативно–правової бази для впровадження стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки України.
18.Криза 1991-1999 років та її наслідки.
38.Соціальні наслідки ринкових трансформацій 1990-99 рр.
Десятилітня економічна криза має два чітко виражені періоди:
1990–1995 рр. – період стрімкого (прогресуючого) нарощування темпів падіння;
1995–1999 рр. – період поступової санації (оздоровлення) – скорочення інтенсивності падіння і накопичення передумов виведення економіки з кризи.
Упродовж 1990-1995 рр. в економіці України тривала затяжна криза. В цей період економіка зазнала найвідчутніших втрат: ВВП на душу населення знизився на 46,5%, промислове виробництво – на 40,6%, с/г – на 32,5%.
У 1993 р. Україна зазнала найбільшого у світі злету інфляції — на 10155%.
Лише у 1994 році падіння ВВП склало 22,9%, а промислового виробництва – 27,8%.. Повністю розбалансованою виявилася грошова та фінансова система. Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Інших механізмів його обслуговування не було. Наслідком цього стала рекордна (навіть за світовими стандартами) гіперінфляція, яка перевищила 10 250%. Тільки за 1994 рік валютний курс українського карбованця в доларах США знизився у 8,3 раза.
Ситуація ускладнилася практичною відсутністю основних атрибутів національної економіки, втратою дієздатності держави, глибокими суперечностями між законодавчою та виконавчою владами, далеко не в усьому сприятливою зовнішньоекономічною та політичною кон'юнктурою. Стан української економіки характеризувався розладом фінансово-кредитної та грошової систем, платіжною кризою, скороченням матеріального виробництва, спадом інвестиційної діяльності та стрімким падінням життєвого рівня населення.
Перехід від високомонополізованої планової економіки до змішаної економіки конкурентного типу в Україні значною мірою був ускладнений через успадковані від колишнього СРСР структуру і спеціалізацію української економіки, а також внаслідок істотних прорахунків економічного й політичного характеру.
Економічна спадщина
Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох десятиріч на основі розподілу праці в Радянському Союзі, Україна виробляла в середньому лише близько 20% кінцевого продукту. У промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із низьким вмістом додаткової вартості. Слід зважити й на те, що 1990 р. частка міжрегіональної торгівлі у загальному обсязі торгівлі України становила 82.1%, себто Україна залежала від зовнішньоекономічних зносин більше, ніж інші країни — члени колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та більшість країн Європейського Співтовариства (ЄС).
Рішення про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими цінами, прийняте республіками колишнього Радянського Союзу, дуже негативно відбилось на українській економіці. Так, якщо 1991 р. середня ціна імпортованої сирої нафти дорівнювала 50 доларів США за тонну, то наприкінці 1993 р. вона вже піднялась до рівня світової ціни —близько 120 доларів за тонну. В середині 1993 р. Україна отримувала природний газ із Росії й Туркменістану за ціною від 15 до 30 доларів за тисячу кубічних метрів, а на початку 1995 р. ця ціна сягнула вже 70 доларів , і до сьогодні вона постійно коригується у бік її збільшення.
Рекордно високий рівень інфляції в Україні 1993 р. значною мірою спричинений саме цим стрімким підвищенням цін на енергоносїї. За підрахунками фахівців, більш як 85-90% загального обсягу спаду виробництва пов'язано з недостатньою забезпеченістю промисловості й сільського господарства України енергоресурсами . Слід зазначити, що, згідно з попередніми розрахунками фахівців на підставі прогнозованих потреб ключових галузей промисловості України, у 1995-1996 роках очікується стрімке зростання споживання і, відповідно, імпорту нафти й вугілля
Помилковість і невизначеність економічної політики перших років незалежності
Всеосяжна економічна й політична криза багато в чому пов'язана з невизначеною, а часом просто деструктивною економічною політикою перших років після здобуття незалежності. Прагнення до якнайскорішого демонтажу адміністративно-командної системи і звільнення від пануючого ультраетатизму закономірно вивело на передній план неоліберальну ідеологію, що спиралась на дерегуляцію й роздержавлення економіки. Це був шлях епігонства ідей монетаризму як універсальної моделі ринкової трансформації без урахування економіко-соціологічних реалій України.
