Статистика
Онлайн всього: 4 Гостей: 4 Користувачів: 0
|
 |
Шпаргалки! - Економіка України |
|
Пошук по сайту
Пошук по сайту |
Головна » Шпаргалки! - Економіка України
3. Причини спаду виробництва у сільському господарстві України
До початку трансформаційного процесу більша частина аграрної продукції вироблялася великими підприємствами. Разом з тим уже тоді особисті підсобні господарства на своїх невеликих ділянках робили значний внесок у виробництво. На присадибних ділянках обсяги виробництва дещо зросли, тоді як у великих підприємствах вони істотно скоротилися.
Неявне та явне оподаткування сільського господарства. Досі сільське господарство не могло повністю розкрити свій потенціал, тому що, зокрема, воно оподатковувалось як безпосередньо, так і у прихованих формах. По-перше, великим підприємствам на продукцію, яку вони мусять постачати державі, як і раніше, встановлюються ціни, нижчі за ціни зовнішньоторговельного паритету. По-друге, оплата часто здійснюється з великим запізненням. То ці запізнення з оплатою на декілька місяців означають значне зменшення реальної ціни.
Великі транзакційні видатки у великих сільськогосподарських підприємствах. Середня забезпеченість земельними ресурсами та поголів'я худоби в сільськогосподарських підприємствах в Україні значно більші, ніж у країнах з ринковою економікою. Уряд України хоче й надалі сприяти розвиткові сільського господарства на основі великих підприємств. Стосовно обгрунтування цього часто вказується на зменшення виробничих витрат у великих підприємствах. Однак при цьому залишаються поза увагою транс-акційні видатки, які виникають у великих сільськогосподарських підприємствах у зв'язку з контролем за наслідками праці та дотриманням трудової дисципліни. Однак саме ці витрати на організацію праці обмежать зменшення загальних витрат у сільському господарстві.
Спад виробництва у сільському господарстві України переживають переважно великі підприємства. Низька трудова дисципліна на цих підприємствах загальновідома. Причиною цього є поведінка як керівників, так і працівників. Оскільки керівників сьогодні вибирають на загальних зборах членів підприємства або їх представників, цим керівникам здається доцільним не наполягати на суворому виконанні умов трудових договорів. Окрім цього, керівники великих підприємств надають корми та добрива для особистих підсобних господарств працівників та пенсіонерів за значно нижчими цінами, ніж можна було б одержати при їхньому альтернативному продажі.
Однак зниження трудової дисципліни зумовлюється не лише поведінкою керівників, а також і поведінкою працівників. По-перше, їх мотивація до праці не дуже висока внаслідок невеликого заробітку, який до того ж виплачується із затримками. По-друге, очевидно, що збільшилася їхня зацікавленість у тому, щоб працювати на своїй ділянці, а не на підприємстві.
Незадовільне пристосування структур аграрних підприємств до нових умов. Яскраво виражена подвійність структури сільського господарства в Україні з її поділом на великі підприємства та підсобні господарства не придатна для подолання проблем, викликаних ринковими умовами. Без державної підтримки великі підприємства здебільшого були б неконкурентоспроможними на міжнародному рівні, навіть за світових цін. Що ж до підсобних господарств, то вони хоча і є конкурентоспроможними, але лише тому, що неявне субсидіюються великими підприємствами та отримують від них матеріальні ресурси. Більшість цих господарств була б за ринкових умов теж нежиттєздатною.
Тому слід віддавати перевагу тим заходам, які заохочували б не збереження існуючого стану, а розвиток конкурентної боротьби між підприємствами за обмежений виробничий фактор “земля”. Така конкуренція за землю сприяла б тому, щоб земля переходила до “найстараннішого” господаря, що, в свою чергу, підвищувало б ефективність сільського господарства в цілому.
Затори у системі збуту. На конкурентоспроможність мають визначальний й витрати на транзакції між підприємствами. Транзакція – банківська операція, що складається з переказу грошей з одного рахунку на інший. Будь-яке підвищення вартості транзакцій у торгівлі з вітчизняними та іноземними підприємствами спричинюється до зниження специфічних для підприємств цін продажу та (або) підвищення відповідних закупівельних цін. Прагнення підприємств до раціонального господарювання призведе за такої ситуації до спроб збільшити обсяги самозабезпечення за рахунок власної переробки сировини і створити таким чином кращу основу для бартерних операцій. Від початку перехідного процесу витрати на транзакції між підприємствами в Україні дійсно значно зросли.
Ці великі витрати на збут сільськогосподарської продукції зумовлені в першу чергу інституційними недоліками, найважливішим з яких є відсутність конкуренції. Питання щодо того, хто має право зберігати, транспортувати чи вантажити зерно, вирішується не виключно на анонімному ринку послуг по збуту продукції, а бюрократичним шляхом і в залежності від особистих стосунків. Внаслідок високих цін збуту ціни виробника в Україні значно нижчі, ніж ціни на світовому ринку. Тому сільське господарство від сприятливих зараз експортних умов виграє менше, ніж воно могло б мати, якби існувала еластична пропозиція послуг по реалізації продукції.
Витрати на транзакції в міжнародній торгівлі. Взаємозв'язок між світовими та внутрішніми цінами в Україні вирішальною мірою залежить від експортної політики країни. На початку трансформаційного процесу була впроваджена розгалужена система експортних квот і ліцензій. У 1994 р. для більшості продуктів ці квоти й ліцензії були скасовані. З початку 1996 р. експорт аграрної продукції офіційно не підлягає ні квотуванню, ні ліцензуванню. На фоні відносно еластичного попиту на український аграрний експорт в цілому це збільшення витрат в короткостроковому періоді означає скорочення експортних доходів та цін виробника. В тривалішій перспективі втрати ще більші, тому що зменшення обсягів торгівлі зумовить скорочення інвестицій у торговельну інфраструктуру порівняно зі звичайними умовами. Також відбувається значна деформація структури торгівлі, а саме в бік тих операцій, які можна здійснити відносно швидко і без ризику,
Правова невизначеність. Правові рамкові умови діяльності аграрного сектору визначаються багатьма інстанціями (Адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів, міністерствами, парламентом, Національним банком, різними державними комітетами). Рішення, які ухвалюються цими інстанціями, часто погано скоординовані й нерідко суперечать одне одному через невизначеність повноважень та відмінність цілей. Закони часто змінюються, причому інколи навіть зі зворотною дією. Вітчизняні та іноземні підприємці, які були б готові нести комерційний ризик діяльності в Україні, мусять побоюватися, що раптові зміни політики можуть звести нанівець всі їхні плани.
Розвиток аграрного сектору ускладнюється також відсутністю правових гарантій щодо торговельного партнера.Відсутність надійної правової системи дозволяє порушувати договірні умови. З цієї причини існує тенденція до уникнення масштабних угод, а ділові відносини розвиваються лише на основі довіри, яка створюється в ході кропіткої і повільної роботи.
4. Шляхи виходу з кризи
Реалізація сільськогосподарського потенціалу — а отже, і майбутня конкурентоспроможність аграрного сектору — залежатиме в Україні від двох істотних факторів.
По-перше: в якому обсязі відбуватиметься адаптація у використанні земельних угідь та у структурі тваринництва? Стара схема відведення площ під різні культури, сформована плановою економікою, не орієнтувалася на альтернативні витрати у народному господарстві. В Україні, де ця схема, напевно, була досить деформованою ще за старих часів, використання площ ще й сьогодні залишається майже незмінним. На сьогодні час бракує механізму, за допомогою якого земля переходила б до кращого господаря.
По-друге: в якому обсязі можуть бути збільшені врожайність у рослинництві чи продуктивність тваринництва, хай навіть при збереженні нинішньої форми використання площ, але завдяки використанню кращих ресурсів. Завдяки поліпшенню техніки можна знизити виробничі витрати по всіх видах сільськогосподарської продукції в Україні. Завдяки цьому можна збільшити абсолютні переваги щодо витрат або ж зменшити їх абсолютні недоліки, збільшити експорт та зменшити імпорт. Однак якщо виробництво спрямоване на максимізацію добробуту, тоді воно повинно орієнтуватися на відносні переваги щодо витрат. Навіть якщо Україна завдяки використанню кращої техніки зможе налагодити більш дешеве виробництво багатьох сільськогосподарських продуктів та їх вигідний експорт, добробут країни можна максимізувати не за рахунок однакового інвестування у виробництво всіх цих продуктів, а за рахунок відмови від виробництва деяких з них на користь спеціалізації тих видів продукції, які є відносно конкурентоспроможними.
Сильний спад аграрного виробництва пояснюється в першу чергу високим рівнем неявного оподаткування. Експортні паритетні ціни в Україні знаходяться значно нижче рівня цін на світовому ринку. Окрім цього, цінове співвідношення всередині країни не відповідає співвідношенню на світовому ринку. Тому до сільськогосподарських підприємств не доходять сигнали, які б змушували їх пристосовуватися до умов на світовому ринку. Підвищення експортних паритетних цін можна було б здійснити протягом короткого часу навіть при нинішній структурі виробництва і споживання завдяки зниженню витрат на транзакції. І навпаки, для мобілізації значних наявних ресурсів продуктивності потрібно поліпшити конкурентоспроможність вітчизняних підприємств. Однак це вимагало б пристосування до умов на світовому ринку та переходу підприємств до господарювання під власну відповідальність, тобто такого розвитку подій, якого можна досягти, очевидно, лише у середньостроковій перспективі.
Значний потенціал сільського господарства України можна розвинути, якщо уряд у майбутньому переведе стрілки у позитивному напрямку. Нинішня слабкість українського аграрного сектора лише на перший погляд зумовлена відсутністю техніки і капіталів у підприємствах; безпосередніми причинами є брак структурних реформ та нерозвиненість інститутів ринку у системі виробництва та збуту, за що несе відповідальність уряд. Лише після усунення цих недоліків можна буде знайти довготермінове та ефективне розв'язання технічних та фінансових проблем сільського господарства України.
Аграрний сектор охопила глибока фінансово-економічна і соціальна криза, що супроводжувалася різким спадом сільськогосподарського виробництва. У 1997 р. виробництво валової продукції сільського господарства по всіх категоріях господарств зменшилося (порівняно з 1990 р.) на 42,2 % (з 48,6 млн. до 28,1 млн. грн.). Водночас споживання продовольства у розрахунку на пересічного громадянина України знизилося до недопустимого рівня: м'яса - до ЗО %, молока - до 46, яєць - до 37, хліба - до 74, картоплі - до 34, овочів - до ЗО і фруктів - до 19 % від фізіологічної норми харчування. На полицях магазинів переважають продукти іноземного виробництва, ціна яких висока, а якість низька. Ці тенденції набули стабільного характеру, а рівень падання виробництва наближається до критичної межі. В 1997 р. витрати на обробіток грунту у землеробстві дорівнювали 5 млрд. грн., а весь урожай, проданий за закупками і бартером, не перевищував 3 млрд. грн. У тваринництві витрати на утримання худоби, приміщень і корми сягали 4 млрд. грн., а виручка - тільки 2 млрд. У цілому в 1997 р. витрати сільського господарства становили 18 млрд. грн., а надходження від продажу продукції - лише 10 млрд. 87,2 % господарств стали збитковими. Практично зруйновано галузі промислового птахівництва і свинарства, а також вівчарства, льонарства і хмелярства. Разом з тим оцінка продовольчих товарів, вироблених з сільськогосподарської сировини, перевищує 50 млрд. грн., тоді як при належному фінансуванні виробничих потреб може досягти 87 млрд.
Порушення закону вартості призвело до значної втрати сільським господарством цінового паритету порівняно з промисловим виробництвом. Кредитна і податкова політика не враховує специфіки цієї галузі з уповільненим оборотом капіталу. Процес розвитку форм власності та господарювання, а також реформування колективних господарств у більш раціональні господарські структури поки що не дають позитивного результату. Особливо руйнівну силу має диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, зумовлений ігноруванням об'єктивних економічних законів вартості та відтворення. Як наслідок, за останні 7 років виробництво продукції сільського господарства скоротилося більш як на половину.
До того ж, помилкова політика держави щодо значних обсягів надходження продовольчих ресурсів за імпортом призводить до прямого підриву вітчизняного сільськогосподарського виробника.
Недосконала і малоефективна організація державного управління АПК не відповідає сучасним вимогам. Сьогодні для неї характерні низька економічна обгрунтованість, нерідко - некомпетентність, авантюрна поспішність у прийнятті життєво важливих рішень, які зачіпають інтереси багатьох людей, непослідовна реалізація на практиці прийнятих (як правило, тимчасових) положень, аграрної політики як сукупності технологічних, технічних, соціально-економічних, фінансових і правових заходів.
Взагалі можна назвати такі основні причини сучасного кризового стану аграрного сектора:
- відсутність до цього часу стратегічно спрямованої та всебічно відпрацьованої державної аграрної політики; хибність сформованої на перших етапах незалежності під впливом частини політиків і економістів думки про те, що в умовах ринку регулююча роль держави не тільки не доцільна, але й шкідлива (в урядових колах панувала думка, що за колишньої системи управління українське село буквально розквітало, і про дальше його піднесення годі думати, внаслідок чого нині переважає аграрна політика регіональних (обласних і районних) державних структур або й окремих посадових осіб, яка не завжди узгоджується з чинним законодавством і суперечить прогресивним аграрним перетворенням; підтвердженням цьому є той факт, що в 1997 р. фінансування протиепізоотичних заходів було забезпечено лише на 58,3 %, реалізації державної програми селекції в :рослинництві - на 38,4, державної програми селекції у тваринництві - на 49,3, докорінного поліпшення земель - на 26,3, поповнення фонду підтримки фермерських господарств - на 27,8 і підтримки виробництва продукції тваринництва - на 6 % річної суми, закладеної до бюджету;
-- непомірний для колективних та індивідуальних виробників сільськогосподарської продукції диспаритет цін на неї та промислові вироби, що надходять до галузі, а також надмірний податковий і кредитний тиск;
- недооцінка владними структурами світового досвіду щодо необхідності розпочинати відбудову економіки з сільського господарства;
- викорінення сформованого ще за радянських часів споживацького ставлення до сільського господарства, що проявляється в намаганні взяти від нього якнайбільше продукції за найнижчими цінами (ще й сьогодні сільське господарство України практично розглядається як один з найдешевших донорів економіки). Наслідком такого ставлення до села є посилення його зубожіння. Українське село ніколи не було досить впорядкованим у соціальному і комунально-побутовому відношеннях. Тому. погіршення економічного розвитку села зумовлює подальше загострення його соціальних проблем, що, в свою чергу, спричиняє нові економічні ускладнення в сільському господарстві та в країні в цілому.
Вихід з ситуації, що склалася, бачиться у розробці та поетапному здійсненні стратегічно зорієнтованої державної аграрної політики.
Аналізуючи сучасний стан АПК і причини, які зумовили сталу тенденцію до спаду сільськогосподарського виробництва і поглиблення кризових явищ у його виробничій і соціальній сферах, робиш висновок, що нові підходи до формування аграрної політики України повинні визначатися з урахуванням таких засад:
- чесне визнання грубих помилок і прорахунків, які мали місце в розвитку АПК протягом тривалого періоду, визначення принципових, науково обгрунтованих напрямів і методів економічних перетворень у цій сфері на основі становлення та розвитку багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки;
- забезпечення дійсно пріоритетного розвитку АПК (при цьому7 мають бути чітко визначені та окреслені напрями цінових і фінансово-кредитних відносин для гарантування справедливого, еквівалентного обміну);
- усунення недосконалої, довільно формованої практики ціноутворення, стрімкого зростання цін, насамперед, на товари народного споживання, засоби виробництва і послуги для села, надуманої багатоканальної системи оподаткування, комерційних послуг банків, які грунтуються на високих процентних ставках плати за користування кредитом;
- запровадження у період переходу до ринку державного цінового регулювання з метою досягнення паритетності цін на продукцію сільського господарства, здійснення заходів щодо підтримання цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників;
- посилення впливу держави на економіку шляхом активного державного регулювання, присутності великих держзамовлень, бюджетної підтримки пріоритетних галузей, використання гнучкої податкової політики (лише державне регулювання в кризовий період дозволяє сконцентрувати ресурси на пріоритетних напрямах і створити необхідні передумови для економічного зростання; винятково важливо визначити, що саме слід виробляти, а не просто нарощувати будь-який вид продукції);
- надання товаровиробникам дійсної свободи і самостійності щодо вибору форм власності та господарювання, виробництва і продажу продукції, розподіл} одержаних доходів і визначення справедливої винагороди за працю, створення рівних економічних умов для всіх суб'єктів господарювання (шкідливим є твердження про те, що тотальна приватизація виробничих ресурсів (включаючи і землю) є чи не єдиним засобом розв'язання корінних завдань оновлення АПК: світовий досвід аграрних перетворень говорить, що головним стимулюючим фактором розвитку виробництва є не право виробників на власність, а їх право на результати своєї праці, можливість використання всієї виробленої продукції та одержаних від цього доходів на власний розсуд;
- ефективна гнучка система державної підтримки сільського господарства як обов'язкова умова нової аграрної політики (досвід розвинутих країн показує, що вони надають цій галузі всебічну і значну фінансову допомогу; така політика має бути спрямована не тільки на виробництво достатньої кількості продукції, але й на збереження природного середовища, закріплення населення в сільській місцевості, підтримання традиційного способу життя на селі, тощо);
- відмова раз і назавжди від ідеї бездотаційного функціонування цієї життєзабезпечуючої галузі економіки (не можна виключати й такого варіанта, при якому в період переходу до ринку сільське господарство може бути виведене з-під всеохоплюючого впливу ринкової стихії, про що говорить досвід усіх високорозвинутих країн Західної Європи, СІЛА, Канади, Австрії, а також Китаю). Економіка цих країн базується на принципах активного втручання держави в розвиток сільського господарства шляхом регулювання макроекономічних пропорцій, які формують паритетність цін на продукцію промисловості та сільського господарства, а також обсяги виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, компенсуючи збитки, які її товаровиробники можуть зазнати від прийнятих державою рішень. Адже сільськогосподарське виробництво є пріоритетною галуззю, і тому в цих країнах існує якщо не повне, то значне підпорядкування розвитку багатьох інших сфер економіки інтересам саме продовольчого сектора, що, в свою чергу, є запорукою досягнення високих кінцевих результатів.
Найважливішими концептуальними підходами до розробки і практичної реалізації такої аграрної політики слід вважати:
- чітке визначення кінцевої мети аграрної політики, якою доцільно визнати відновлення і зміцнення місця та ролі України в світовому виробництві продукції сільського господарства, з поступальною орієнтацією на виведення цієї галузі української економіки на рівень найрозвинутіших в аграрному відношенні країн світу;
- підпорядкування суті, цільового призначення, етапів і способів здійснення аграрної політики інтересам селянина (не протиставляючи інтереси селян і держави, слід виходити з того, що інтерес селянина є пріоритетним, визначальним, а інтерес держави -похідним від нього);
- поступальну орієнтацію на комплексне розв'язання проблем соціально-економічного розвитку АПК в усіх його складових - сільському господарстві, переробних галузях, соціальній та виробничій інфраструктурах.
Досвід переконує, що, не розв'язавши головного продовольчого питання, не віднайшовши правильних, зважених підходів до здійснення аграрних перетворень в Україні, не зрозумівши істинних прагнень і запитів селянина, не зробивши всього необхідного для їх задоволення, не можна розраховувати на швидкий вихід з глибокої економічної кризи держави.
16) Макродинамічна ситуація в сучасній Україні
17) Валюти і Валютний ринок і стан, проблеми та їх вирішення
Валюта – это не новый вид денег, а особый способ их функционирования, когда национальные деньги опосредуют международные торговые и кредитные отношения. Таким образом, деньги, используемые в международных экономических отношениях, становятся валютой.
Различают понятия “национальная валюта” и “иностранная валюта”.
Под национальной валютой понимается установленная законом денежная единица данного государства. Национальная валюта – основа национальной валютной системы. В международных расчетах обычно используется иностранная валюта – денежная единица других стран. К иностранной валюте относят иностранные банкноты и монеты, а также требования, выраженные в иностранных валютах в виде банковских вкладов, векселей и чеков. Иностранная валюта является объектом купли-продажи на валютном рынке, хранится на счетах в банках, но не является законным платежным средством на территории данного государства (за исключением периодов сильной инфляции). Категория “валюта” обеспечивает связь и взаимодействие национального и мирового хозяйства.Валюты по степени конвертируемости, т.е. размену на иностранные, различаются на:
- Свободно конвертируемые валюты, без ограничений обмениваемые на любые иностранные валюты. В новой редакции Устава МВФ (1978 г.) это понятие заменено понятием “свободно используемая валюта”. МВФ отнес к этой категории доллар США, марку ФРГ, иену, фунт стерлингов, французский франк. Фактически свободно конвертируемыми считаются валюты стран,
|
|
|
