У 2000 р. МВФ тимчасово припинив виконання своїх зобов’язань перед Україною, посилаючись на завищення НБУ валютних резервів у 1997—1998 рр. Але завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі та зростанню експорту Україні вдалося протягом 2000 р. зменшити свій борг перед МВФ на 900 млн доларів. При цьому загальний зовнішній борг було зменшено на 2,5 млрд доларів.
Світовий банк, до якого входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), активно кредитує Україну. Причому, оскільки МАР кредитує найбільш бідні та ризикові країни, кредитування здійснюється лише по лінії МБРР. Як свідчить досвід України, проекти, що фінансувалися МБРР, виявилися у переважній більшості погано підготовленими та, врешті, збитковими. Відсутність мотивації у кредитодавця вибирати прибуткові проекти та проводити всебічний інвестиційний аналіз призводить до заспокоєності та впевненості у поверненні грошей, яке гарантоване державою незалежно від результату проекту.
На початок 2001 р. МБРР погодився кредитувати 18 проектів на загальну суму 2,8 млрд доларів та 16 млн німецьких марок. При цьому 12 проектів визначаються як інвестиційні, а 6 як системні, тобто такі, що спрямовані на створення ринкових інститутів та інструментів. Фінансування інвестиційних проектів відбувається на умовах самоокупності та обов’язкового внутрішнього корпоративного фінансування. Проте на початок 2001 р. українською стороною було отримано всього 245,1 млн доларів та 6,1 млн марок. Значна кількість проектів анулюється, оскільки або не ратифікується Верховною Радою, або обов’язки, взяті українською стороною, не виконуються. Часом проекти демонструють таку низьку рентабельність, що їхнє фінансування доводиться припиняти. Розмір пені за зарезервовані, але не використані ресурси, яку доводиться платити з державного бюджету, склав на початок 2001 р. 2,7 млн доларів. За цей час Світовий банк анулював понад 30 % загальної вартості кредитів, в результаті чого економіка України позбулася 270 млн доларів.
Загальновідомо, що МФО жорстко пов’язують надання фінансової допомоги з реалізацією українським урядом запропонованої моделі економічних перетворень. Такий тісний взаємозв’язок призвів до того, що МФО фактично отримали статус “консолідованого члена українського уряду”. Якщо, за незначним винятком, отримані від МФО кошти й не виглядають як традиційні інвестиції, їх можна з повним правом вважати інвестиціями у політичний розвиток України, у формування умов для майбутнього входження іноземних капіталів, в тому числі ТНК, на національні ринки.
Попри велике значення, яке завжди надається Україною проблемі співпраці з МВФ та Світовим банком, не слід ототожнювати цю співпрацю із створенням сприятливих умов для іноземних інвесторів. Через розбіжність критеріїв, які застосовують іноземні інвестори та МВФ до оцінки ситуації, поліпшення інвестиційного клімату цілком можливе навіть за умов погіршення стосунків з МВФ через недотримання певних макроекономічних показників. За цих умов приплив прямих іноземних інвестицій може розглядатися як компенсація втрати надходжень від кредитів МВФ. У попередні роки динаміка приватних іноземних інвестицій в українську економіку була обернено пропорційною динаміці кредитів МВФ.
Значні загрози можуть виходити також і від прямих іноземних інвестицій, які часто призводять до посилення залежності економіки від іноземного капіталу. Передусім це стосується інвестицій у підприємства, що здійснюють переважно експортне виробництво в межах схем виробничої кооперації ТНК. Погіршення світової економічної кон’юнктури призводитиме до згортання цих виробництв незалежно від економічного становища всередині країни. Небезпечними у цьому сенсі є також “викруткові” виробництва, які повністю забезпечуються імпортними комплектуючими і не мають ні власних технологій, ні можливості диверсифікувати джерела постачання. Прямі інвестиції також сприяють завоюванню ринків, встановленню контролю над потенційними конкурентами в країні інвестування. Нерідко такий контроль досягається неекономічними методами із застосуванням політичного тиску та нечесної конкуренції. Внаслідок цього діяльність підприємств з іноземними інвестиціями може спричинити витіснення товарів національного виробництва з ринку, “відтягування” до себе дефіцитних ресурсів, “витискання” з економіки вітчизняних капіталів. Для цього іноземні інвестори послуговуються формально ринковими засобами, а реально — перевагою у “ваговій категорії” ТНК над вітчизняними підприємствами. Транснаціональні корпорації абсолютно байдужі до економічного комплексу країни в цілому і орієнтуються на включення в систему міжнародного поділу праці лише високоприбуткових сегментів економіки, внаслідок чого занепадають менш дохідні галузі економіки, що посилює структурні диспропорції та конфлікт інтересів у національній економіці між макро– та мікрорівнями.
Значну загрозу може становити відплив прибутків з країни услід за прямими інвестиціями в неї. Досить яскравим прикладом створення загроз національним економікам внаслідок діяльності іноземних інвесторів є становище в Латинській Америці, яке склалося у 80—90–х роках ХХ століття. Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону, але через відсутність спеціальної промислової стратегії він мав форму переважно короткострокових вкладень. До того ж характерною особливістю ряду приватизаційних програм була передача за низькими цінами підприємств іноземним фірмам в рамках конверсії зовнішнього боргу або приватизації. Відтак досить швидко відплив капіталу у вигляді репатріації прибутку перевищив надходження, викликавши подальше зростання дефіциту платіжного балансу. Відсутність належного регулювання може мати наслідком експлуатацію іноземними інвесторами дешевих ресурсів (робочої сили, сировини, виробничих фондів, екології) без належної компенсації. Це, зокрема, може набувати таких форм, як виплата надто низької заробітної плати при високій інтенсивності праці, зростання безробіття внаслідок реструктуризації підприємств, закупівля сировини за низькими цінами, несплата амортизаційних відрахувань за використання виробничих фондів у рамках спільних підприємств, забруднення навколишнього середовища тощо. Зрештою, транснаціональний капітал з метою захисту своїх інтересів може здійснювати потужний політичний тиск на країну–реципієнта, змушуючи її вживати невигідні для національного виробника чи національної економічної безпеки заходи, спонукаючи до зовнішньополітичних кроків, які не завжди відповідають національним інтересам.
Таким чином, важливою складовою економічної політики держави–реципієнта іноземних інвестицій є здійснення належного регулювання їхнього залучення та використання. В разі його відсутності позитивний ефект від іноземних інвестицій може стати незначним, а іноді — взагалі нівелюватися. Досвід функціонування іноземних інвестицій в Україні свідчить про невикористання їхніх потенційних переваг, а подекуди й про їх негативний вплив на економічну систему.
На погляд авторів, відсутність позитивних результатів прямого іноземного інвестування в Україні пов’язана (поряд з об’єктивними чинниками інвестиційного клімату) також і з помилковою стратегією стимулювання іноземних вкладень. Зокрема, іноземні інвестиції розглядаються в Україні переважно з позицій поповнення платіжного балансу, а ще й як засіб наповнення бюджету в процесі приватизації. Отже, в центрі уваги державної політики знаходиться власне приплив фінансових ресурсів. Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при цьому нехтуються.
При формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету, мінімізація інфляції. Хоча досить часто засоби, за допомогою яких досягалися зазначені цілі, об’єктивно призводили до погіршення підприємницького та інвестиційного середовища в країні. Йдеться, зокрема, про політику високих процентних ставок, які гальмували інвестиційні процеси, демонетизацію економіки та зменшення платоспроможного попиту підприємств і населення на внутрішньому ринку, посилення фіскального тиску з метою бюджетної консолідації, політику “дорогої гривні” тощо.
Таким чином, фактично під гаслом сприяння залученню іноземних інвесторів спостерігалося витіснення з бізнесу, а зрештою — з країни чи з легальної економіки вітчизняних капіталів. Збільшення питомої ваги іноземних інвестицій у валових капіталовкладеннях в українську економіку свідчить про “ефективність” такого витіснення. За посередництва держави відбувається своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими інвесторами з цілком передбачуваним результатом. Власне, постійне зменшення темпів приросту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) свідчить про те, що і для іноземних інвесторів заходи, які вживалися, виглядали не досить привабливо.
Отже, попри певні позитивні тенденції, відзначені в динаміці економіки України в другій половині 1999—2001 рр., є всі підстави констатувати збереження в Україні негативного інвестиційного клімату. Зрештою, цей складний комплекс взаємопов’язаних чинників може визначатися інвестором суто індивідуально. У будь–якому разі, головним джерелом інформації для потенційного інвестора весь час залишатимуться не стільки офіційні повідомлення щодо “гостинності” країни, скільки фактичний потік ПІІ до країни та міркування щодо перспективності ведення бізнесу в ній. Приплив прямих іноземних інвестицій до України й досі залишається незначним.
У 2000 р. приплив прямих іноземних інвестицій був більшим, ніж у 1999 р., але не перевищив рекордного рівня 1998 р. (див. рис. 4.1). У вартісному вимірі надходжень ПІІ все ж недостатньо для відчутного впливу на перебіг макроекономічних процесів в Україні. У розрахунку на душу населення ПІІ в Україні на порядок менші, ніж в країнах Центральної Європи. Серед 25 держав Центральної і Східної Європи та Середньої Азії (станом на початок 2001 р.) за обсягом залучених іноземних інвестицій Україна посідала 8 місце, а за рівнем іноземних інвестицій на душу населення — 22 місце (табл. 4.6). При цьому пряме інвестування за кордон українські резиденти майже не здійснюють. Отже, відбувається зростання залежності економіки України від інших країн, яке призводить до відпливу доходів з країни за відсутності компенсуючого грошового потоку, негативно впливаючи на платіжний баланс України в стратегічній перспективі.
Станом на 1 жовтня 2001 р. прямий іноземний капітал склав в Україні 4 млрд 194 млн дол. США, тобто 85 доларів на одного мешканця України. Хоча в Україні зареєстровано прямі інвестиції з 112 країн світу, переважна частина вкладень (понад 70 %) була здійснена нерезидентами лише з восьми країн: США (16,8 %), Кіпру (9,5 %), Нідерландів (8,8 %), Великобританії (8,7 %), Російської Федерації (7,0 %), Німеччини (6,3 %), Віргінських островів (5,8 %), Швейцарії (4,5 %) та Республіки Кореї (4,1 %). Розподіл прямих інвестицій в Україну за країнами походження засвідчує значну частку в них вкладень з офшорних зон — Кіпру, Британських, Віргінських островів, Ліхтенштейну (2 %). Це свідчить про те, що даний капітал має вітчизняне чи принаймні російське походження, тобто значна частка прямих інвестицій в Україну здійснюється за рахунок коштів, раніше вивезених з неї. За оцінками експертів, близько 25 % кількісного складу спільних підприємств (СП) та від 30 до 55 % (залежно від галузі) сукупних іноземних інвестиційних вкладень сформувалися на основі легалізованого вітчизняного капіталу, ввезеного через офшорні компанії. Особливо значною є частка таких СП у кольоровій та чорній металургії, хімічній промисловості, машинобудуванні.
51.Характеристика основних етапів трансформаційних перетворень на початку 90 років.
Структурні проблеми, що виникли в Україні в період трансформації, зумовлені відсутністю відпрацьованих ринкових інституційних механізмів, які б забезпечили гармонізацію інтересів різних суб'єктів ринкової економіки та їх узгодження зі стратегічно важливими інтересами суспільства в цілому. Наслідком є викривлення розподілу як первинних, так і наявних доходів, що зумовлює їх загальну нестабільність нестійкість моделі економічного розвитку країни.
Формування протекціоністської моделі економіки (1992-1996рр.)
Економічну політику цього періоду можна характеризувати як антиринкову, спрямовану на підтримку одних підприємств за рахунок інших, створення сприятливих умов для первісного нагромадження капіталу окремими, наближеними до влади суб'єктами господарювання.
В умовах економічного спаду та гіперінфляції 1992р., 1993р., 1994р. (за ці роки споживчі ціни зросли відповідно в 21, 102 і 5 разів3) сталися значний інфляційний перерозподіл поточних доходів і знецінення накопичених заощаджень; це були роки надзвичайного збагачення окремих суб'єктів господарювання, близьких до тих чи інших ресурсів. "Велика гра" на інфляції і використанні подвійного валютного курсу, що полягала в можливості отримання значних доходів від різниці між вартістю запозичених і повернутих після знецінення сум, або між офіційним і ринковим курсами вільно конвертованої валюти (ВКВ), дозволила окремим підприємцям надзвичайно збагатитися. На рівні інституційних секторів виграли фінансові корпорації, які лише в 1992-1993рр. спромоглися збільшити свої наявні доходи в 4,3 рази. Додатковим деформаційним чинником стало намагання держави будь-що зберегти бюджетні доходи, для чого використовувалося підвищення податкового навантаження. Так, у 1993р. обсяги реальних чистих податків зросли в 6,7 разів. В результаті, частка ВВП, що перерозподіляється через сектор ЗДУ, зросла з 24,1% в 1992р. до 43% в 1994р. та 47,8% у 1996р. (найвищий рівень за період).
Надмірна концентрація наявних доходів у секторі загального державного управління. В 1996р. частка сектора ЗДУ у валовому наявному доході сягнула позначки 38,0%, а за період 1994-1999рр. у середньорічному обчисленні — 32,5%. При цьому, наявні доходи державного сектора використовувалися неефективно, значну частку бюджетних витрат складали позички, субсидії підприємствам, що випускали неліквідну продукцію. В рамках бюджетного фінансування використовувалися схеми "підживлення" окремих підприємств і галузей через державні інвестиції, кредити під гарантію Уряду, взаємозаліки в поєднанні з державними замовленнями, повернення податку на додану вартість (ПДВ) посередникам і псевдоекспортерам тощо.
М'яка, протекціонистська та високодефіцитна бюджетна політика створила ситуацію, за якої доходи ефективно працюючих підприємств ставали джерелом фінансування неефективних підприємств (у 1992р. дефіцит складав — 13,8% ВВП, або 56,7% доходів зведеного бюджету; в 1993р. — відповідно, 5,1% та 15%, в 1994р. - 8,9% та 21%; в 1995 - 6,6% та 13,1%; в 1996 - 4,9% та 13,8%). Це призвело до виведення з обороту значних ресурсів і перетворення їх на нагромаджені запаси готової продукції.
Отже, результатом першого етапу ринкової трансформації України стало формування протекціоністської моделі економічного розвитку, анти-ринкової за своєю суттю. Така модель зумовила вкрай неефективний розподіл фінансових ресурсів, унеможливила вихід із кризи на базі масштабної модернізації економіки, на тривалий час законсервувала технологічну відсталість країни. За таких умов, економічне зростання могло відбуватися лише в межах резервних потужностей і надлишку трудових ресурсів старої кваліфікації, наприклад — у експортоорієнтованих, але технологічно застарілих та енергоємних виробництв.
52. Характеристика стану надходження інвестицій в Україну.
Рушійною силою іноземних інвестицій є позитивна різниця в нормі прибутку, яка може бути отримана в країні вивезення капіталу. Визначальний вплив на імпорт капіталу мають структурні чинники — об’єктивні та суб’єктивні умови інвестування, об’єднані терміном “інвестиційний клімат”. Стан інвестиційного клімату в перехідній економіці — один з важливих інтегральних показників послідовності та успішності процесу економічної трансформації.
Сальдо платіжного балансу України по портфельних інвестиціях за 1994—2000 рр. додатне і складає 1708 млн доларів США. Позитивне сальдо викликане фактичною відсутністю вкладень резидентів у зарубіжні цінні папери, тобто інтеграція України в цей сектор світового фінансового ринку є слабкою та односторонньою (рис. 4.2). Відчутний приплив іноземних портфельних інвестицій в українські облігації внутрішньої державної позики спостерігався з початку 1996 р. Він постійно зростав та сягнув найвищого значення в першому кварталі 1998 р. З ІІ кварталу почався відплив вкладень нерезидентів в українські цінні папери, пов’язаний з наростанням кризових очікувань. Криза осені 1998 р. фактично завершила коротку історію портфельних інвестицій в Україні. Значний приплив портфельних інвестицій, зафіксований у ІІ кварталі 2000 р., пов’язаний з реструктуризацією облігацій державної позики. При цьому ринок корпоративних цінних паперів залишається у зародковому стані.
Протягом 1994—1997 рр. Україною здійснювалося активне залучення коштів міжнародних фінансових організацій. В цілому кредити міжнародних фінансових організацій (МФО) є пільговими, оскільки ставки по них невисокі, а видаються вони на порівняно тривалий термін. За цими ознаками кошти, залучені у МФО, можуть вважатися капіталами. Проте вважати ці кошти інвестиціями у повному розумінні цього терміна можна далеко не завжди.
Капітали Міжнародного валютного фонду у вигляді кредитів урядові почали надходити в Україну з 1994 р. З цього часу борг України перед МВФ зростав, і на початок 1999 р. склав 2,5 млрд доларів. Повернення боргу розпочалося у 1999 р. У цей час борг повертався кредитами того ж МВФ.
У 2000 р. МВФ тимчасово припинив виконання своїх зобов’язань перед Україною, посилаючись на завищення НБУ валютних резервів у 1997—1998 рр. Але завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі та зростанню експорту Україні вдалося протягом 2000 р. зменшити свій борг перед МВФ на 900 млн доларів. При цьому загальний зовнішній борг було зменшено на 2,5 млрд доларів.
Світовий банк, до якого входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР), активно кредитує Україну. Причому, оскільки МАР кредитує найбільш бідні та ризикові країни, кредитування здійснюється лише по лінії МБРР. Як свідчить досвід України, проекти, що фінансувалися МБРР, виявилися у переважній більшості погано підготовленими та, врешті, збитковими. Відсутність мотивації у кредитодавця вибирати прибуткові проекти та проводити всебічний інвестиційний аналіз призводить до заспокоєності та впевненості у поверненні грошей, яке гарантоване державою незалежно від результату проекту.
На початок 2001 р. МБРР погодився кредитувати 18 проектів на загальну суму 2,8 млрд доларів та 16 млн німецьких марок. При цьому 12 проектів визначаються як інвестиційні, а 6 як системні, тобто такі, що спрямовані на створення ринкових інститутів та інструментів. Фінансування інвестиційних проектів відбувається на умовах самоокупності та обов’язкового внутрішнього корпоративного фінансування. Проте на початок 2001 р. українською стороною було отримано всього 245,1 млн доларів та 6,1 млн марок. Значна кількість проектів анулюється, оскільки або не ратифікується Верховною Радою, або обов’язки, взяті українською стороною, не виконуються. Часом проекти демонструють таку низьку рентабельність, що їхнє фінансування доводиться припиняти. Розмір пені за зарезервовані, але не використані ресурси, яку доводиться платити з державного бюджету, склав на початок 2001 р. 2,7 млн доларів. За цей час Світовий банк анулював понад 30 % загальної вартості кредитів, в результаті чого економіка України позбулася 270 млн доларів.
На погляд авторів, відсутність позитивних результатів прямого іноземного інвестування в Україні пов’язана (поряд з об’єктивними чинниками інвестиційного клімату) також і з помилковою стратегією стимулювання іноземних вкладень. Зокрема, іноземні інвестиції розглядаються в Україні переважно з позицій поповнення платіжного балансу, а ще й як засіб наповнення бюджету в процесі приватизації. Отже, в центрі уваги державної політики знаходиться власне приплив фінансових ресурсів. Завдання забезпечення умов для ефективної реалізації інвестицій при цьому нехтуються.
При формуванні економічної політики в Україні постійно наголошувалося на необхідності створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів. Серед таких умов, як правило, називаються досягнення стабільності національної грошової одиниці, балансування бюджету, мінімізація інфляції.
Станом на 1 жовтня 2001 р. прямий іноземний капітал склав в Україні 4 млрд 194 млн дол. США, тобто 85 доларів на одного мешканця України. Хоча в Україні зареєстровано прямі інвестиції з 112 країн світу, переважна частина вкладень (понад 70 %) була здійснена нерезидентами лише з восьми країн: США (16,8 %), Кіпру (9,5 %), Нідерландів (8,8 %), Великобританії (8,7 %), Російської Федерації (7,0 %), Німеччини (6,3 %), Віргінських островів (5,8 %), Швейцарії (4,5 %) та Республіки Кореї (4,1 %). Розподіл прямих інвестицій в Україну за країнами походження засвідчує значну частку в них вкладень з офшорних зон — Кіпру, Британських, Віргінських островів, Ліхтенштейну (2 %). Це свідчить про те, що даний капітал має вітчизняне чи принаймні російське походження, тобто значна частка прямих інвестицій в Україну здійснюється за рахунок коштів, раніше вивезених з неї. За оцінками експертів, близько 25 % кількісного складу спільних підприємств (СП) та від 30 до 55 % (залежно від галузі) сукупних іноземних інвестиційних вкладень сформувалися на основі легалізованого вітчизняного капіталу, ввезеного через офшорні компанії. Особливо значною є частка таких СП у кольоровій та чорній металургії, хімічній промисловості, машинобудуванні.
Важливо зазначити, що діяльність в СЕЗ і ТПР в Україні спрямована сьогодні переважно на розвиток підприємств старого технологічного укладу, посилення експлуатації природних та людських ресурсів країни чи її геостратегічного положення. На жаль, поки що не виправдовуються розрахунки на активізацію за допомогою цих інструментів іноземних інвестицій до “точок зростання”, які містяться у сфері високотехнологічного та інтелектуального виробництва. На думку фахівців [13], однією з основних проблем українських СЕЗ і ТПР є те, що при їхньому проектуванні було неправильно розраховано базові конкурентні переваги регіону, які б сприяли залученню до нього інвестицій. Між тим, як свідчить світовий досвід, податкові пільги не можуть бути основними чинниками залучення капіталів, особливо довгострокового характеру.
