Однак мінімальне страхування не підходить для продажу промислових товарів, коли ризик викрадення, розкрадання або неналежного поводження з товаром чи збереження товару потребує більшого покриття, ніж за умовами C. Оскільки термін CIP, на відміну від терміна CIF, як правило, не застосовується для продажу промислових товарів, доцільно було б затвердити найширше страхове покриття за CIP, радше ніж мінімальне за CIF. Але встановлення різних обов'язків продавця щодо страхування за термінами CIF і CIP призвело б до плутанини, тож обидва терміни обмежують обов'язки продавця щодо страхування мінімальним покриттям. Для покупця на умовах CIP особливо важливо приділяти увагу наступному: при необхідності додаткового страхування, він повинний домовитися з продавцем, чи останній надасть додаткове страхування, або ж покупець сам подбає про нього. Є також окремі випадки, коли покупець може захотіти одержати ще більший захист, ніж надається згідно вищезгаданих стандартних умов A, наприклад, страхування на випадок війни, повстань, громадських заворушень, страйків або інших робочих безпорядків. Якщо він бажає, щоб продавець забезпечив таке страхування, він повинний надати йому відповідні вказівки щодо того, в якому випадку продавець буде зобов'язаний, за наявності відповідних можливостей, забезпечити таке страхування.
4. "D"-терміни відмінні за своєю природою від "C"-термінів, тому що відповідно до "D"-термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни імпорту. Продавець зобов'язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту). Таким чином, "D"-терміни позначають договори прибуття, в той час як "C"-терміни вказують на договори відвантаження (відправлення).
Відповідно до "D"-термінів, за винятком DDP, продавець не зобов'язаний доставляти товар очищеним для імпорту в країну призначення.
Традиційно, за терміном DEQ продавець був зобов'язаний очистити товар для імпорту, оскільки товар мав бути вивантажений на причал і в такий спосіб ввезений до країни імпорту. Але внаслідок змін у процедурах митного очищення в більшості країн, зараз доречніше, щоб здійснювала очищення і сплачувала мита й інші збори сторона з місцем знаходження в відповідній країні. Таким чином, зміни до терміна DEQ було внесено з тієї ж причини, що й згадані раніше зміни в терміні FAS, і так само вони виділені заголовними літерами у преамбулі.
Виявилося, що в багатьох країнах використовуються торгові терміни, не включені в Інкотермс, переважно при залізничних перевезеннях ("франко кордон" - "franco border", "franco-frontiere", "Frei Granze"). Проте такі терміни звичайно не передбачають, що продавець зобов'язується нести ризик втрати чи пошкодження товару під час транспортування до кордону. За цих обставин бажано було б застосовувати термін CPT із зазначенням кордону. Якщо, з іншого боку, сторони мають на меті несення продавцем ризику під час перевезення, доречно застосовувати термін DAF із зазначенням кордону.
Термін DDU був запроваджений у версії Інкотермс 1990 року. Термін виконує важливу функцію у випадках, коли продавець готовий доставити товар до країни призначення без очищення його для імпорту й оплати мита. У країнах, де імпортне очищення може бути складним і займати багато часу, для продавця може бути ризиковано брати на себе зобов'язання доставити товар за пункт митного очищення. Хоча за умовами статей Б.5 і Б.6 терміна DDU покупець зобов'язаний нести додаткові ризики й витрати внаслідок можливого не виконання своїх обов'язків щодо очищення товару для імпорту, продавцю рекомендується не застосовувати термін DDU у відношенні країн, де можна очікувати утруднень при імпортному очищенні товару.
2,3,4. Види зовнішньоекономічної стратегії для економік, що трансформуються. Поняття зовнішньоекономічної стратегії. Стратегія лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків. Стратегія перехідного протекціонізму.
Економічна стратегія - це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного відтворення з урахуванням комплексу впливів ендогенних та екзогенних чинників, розрахована на тривалий період часу
Суб'єктом економічної стратегії може виступати будь-який суб'єкт, що здатен впливати на процеси власного відтворення завдяки своєму місцю в інституційній системі, розробляє і здійснює власну стратегію. Таким суб’єктом можуть бути особа, фірма, корпорація, ділове об'єднання, держава, міждержавне економічне об’єднання тощо.
Об'єкт економічної стратегії визначається сферою дії суб'єкта і може бути уособленим іншим суб’єктом, суспільним інститутом (системою відносин між суб’єктами) або суспільною системою в цілому.
Стратегічна мета – це орієнтир діяльності суб'єкта, сенс його розвитку. В узагальненому вигляді вона полягає у забезпеченні тривкого збалансованого економічного відтворення суб'єкта стратегії та конкретизується залежно від системних характеристик суб’єкта. Стратегічна мета є надсистемною характеристикою і може передбачати значну структурну модифікацію суб’єкта.
Стратегічні напрями деталізують мету, визначають шляхи її досягнення, виходячи із системних характеристик суб'єкта.
Стратегічні завдання являють собою конкретні цілі на довготерміновий період, що реалізують стратегічні напрями та виходять з характеристик об'єкта стратегії. Стратегічні завдання можуть становити основу стратегічного плану.
Стратегічні пріоритети визначають вагу окремих стратегічних завдань у формуванні економічної стратегії суб'єкта.
Економічна система, яка перебуває у стані трансформації від командно-адміністративних до ринкових відносин, характеризується специфічними рисами.
Значним впливом структурних факторів. Ці фактори формують коефіцієнти основних макроекономічних рівнянь, які в класичній економічній теорії прийнято вважати незмінними. У результаті порушується узгодженість динаміки реального, грошово-кредитного і зовнішньоекономічного секторів.
Недостатнім розвитком ринків. Це створює серйозні перешкоди для встановлення цін рівноваги на провідних ринках і об'єктивного визначення ефективності прикладення капіталів, формує дефіцит децентралізованої інформації для прийняття управлінських рішень.
Розбіжностями між рівнями цін на національних і міжнародних ринках (йдеться не стільки про товарні ціни, скільки про ціни робочої сили, грошей, капіталу тощо).
Слаборозвиненістю капіталу як фактора виробництва. Це спотворює ціну капіталу, значно зменшує мобільність. Дефіцит капіталу обмежує дію механізмів конкуренції і перешкоджає становленню стабільної і розгалуженої структури власності.
Екстремальними випадками економічної динаміки. Високі темпи інфляції, глибокий економічний спад і значне недозавантаження потужностей, чималий надлишок трудових ресурсів та інші особливості зміщують дію макроекономічних моделей у "прикордонні", малодосліджені області. Тимчасом класичні концепції розроблені для незначних відхилень головних економічних індикаторів від рівноважних значень.
Аспекти інституційної недостатності в перехідній економіці:
• відсутність організаційної інфраструктури, яка властива ліберальній ринковій економіці;
• слабкість фінансових посередників, здатних ефективно розмістити активи;
• низький рівень комерціалізації державних підприємств до початку приватизації;
• некваліфікований менеджмент, нездатний забезпечити грамотне корпоративне управління в умовах дерегуляції економіки;
• відсутність інфраструктури для проведення політики розвитку конкуренції;
• слабкі законодавча база та система судочинства, що веде до несприятливих умов для виконання контрактів;
• нездатність місцевого управління вирішувати проблеми регіонального розвитку;
• відсутність неурядових організацій, які допомагають розвитку ринкової економіки.
Внаслідок цього економічні стратегії суб’єктів господарювання, що мають становити основу відтворення суспільної системи, потерпають від серйозних деформацій. Переслідуючи власні економічні інтереси (інтереси власного виживання), суб’єкти входять у суперечність з інтересами інших суб’єктів, як рівних собі в суспільній ієрархії, так і тих, що перебувають на інших "поверхах" останньої. Фактично місце зруйнованої ієрархії планово-адміністративних відносин поки що не посідає нова ієрархічна структура суб'єктів приватної економічної влади, створення якої потребує значного часу і певних умов. Це й виявляється у зростанні взаємного відчуження пересічних громадян, суб’єктів господарювання та держави.
Стратегія зовнішньоекономічної лібералізації для перехідної економіки містить у собі три основні аспекти: рівень торговельних обмежень; форму торговельних обмежень; структуру обмежень. Відповідно, оцінка вибраної країною стратегії лібералізації залежить від трьох факторів: ступеня відкриття національної економіки; ступеня прозорості; ступеня нейтральності.
Звичайно відкритість національної економіки виміряється частиною експорту та імпорту у ВНП чи національному доході. Але при цьому не враховуються відмінності між малою, середньою та великою економіками, більш того, при цьому не простежується зв'язок з вибраною стратегією. Зокрема, більша частина експорту чи імпорту в національному доході не обов'язково означає дійсну відкритість національної економіки в плані доступності національного ринку для іноземних виробників.
Альтернативний підхід, який заснований на концепції "інституціональної відкритості", стверджує, що економіка вважається більш відкритою для міжнародної торгівлі, чим менше обмежень для національних суб'єктів із виходу на зовнішній ринок і для зарубіжних суб'єктів зі входу на національний ринок (включаючи не тільки торговельні обмеження, але й обмеження з конвертованості). З аналітичного погляду ступінь відкритості національної економіки у цьому випадку може бути вимірянний частиною товарів, охоплених непрямими податками, субсидіями, кількісними та валютними обмеженнями в загальному обсязі товарів, які реалізуються за світовими цінами.
Ступінь прозорості визначається співвідношенням стабільних, ясних, широко відомих правил і розпоряджень чи наказів уряду, міністерств та відомств, які досить часто змінюються. Прикладами більшої прозорості в перехідній економіці можуть бути: заміна квот та ліцензій тарифами, розподіл валютних коштів - рівним доступом до іноземної валюти, спеціального режиму експорту - його повною лібералізацією.
Структура протекціонізму має особливе значення для стратегії ефективного розміщення ресурсів. Оскільки національні виробники завжди стикаються з можливістю вибору національного чи зовнішнього ринків при реалізації своєї продукції, то рівень захисту вітчизняного ринку порівняно з рівнем підтримки експортерів визначає характер розміщення ресурсів і різницю між імпортозаміщуючою та експортоорієнтованою стратегіями.
Імпортозаміщуюча стратегія рекомендується для великих економік східноєвропейських країн: захищені місткі внутрішні ринки дозволяють використовувати фактори економії на масштабах виробництва. До того ж високі витрати виробництва не обов'язково є обмежувачем для внутрішньоорієнтованого економічного росту. Разом із тим, в умовах різкого скорочення платоспроможного внутрішнього попиту у великих перехідних економіках дана стратегія має обмежене значення і слабоефективна. Отож, її використання можливе за наявності певних умов.
Експортноорієнтована стратегія властива для малих та середніх економік країн регіону (а також для великих економік зі стиснутим внутрішнім попитом): попит на внутрішніх ринках не забезпечує існування рентабельних виробництв, їх конкурентоспроможність. При цьому рівень та характер підтримки експорту визначається не тільки масштабами економіки, але і реальними завданнями, з якими стикаються східноєвропейські країни у зовнішньоекономічній діяльності. Наприклад, прагнення країни до збалансованості торговельного і платіжного балансів може призвести до підтримки експорту нерентабельних виробництв, оскільки тільки за рахунок експорту рентабельних видів продукції дану проблему часто вирішити не можна. Вибір експортне орієнтованої стратегії країн з перехідною економікою може бути зумовлений і тим, що структуру експорту в умовах лібералізації починають формувати галузі, які в принципі с неперспективними для розвиненої країни: енергомісткі, видобувні, сировинні тощо, тобто з мінімальним рівнем добавленої вартості. Цінові сигнали зовнішнього ринку орієнтують на переважний розвиток цих галузей як конкурентноспроможних. Відмова від підтримки галузей із високим рівнем доданої вартості може привести до поступової трансформації структури економіки східноєвропейської країни до структури народного господарства, властивої для більшості країн, що розвиваються.
Тому, наприклад, у прийнятій 1994 р. Сеймом програмі економічного розвитку країни на 1994-1997 pp. "Стратегія для Польщі" серед 10 вузлових програм одне із центральних місць відводиться програмі "Міжнародна конкурентоспроможність господарства". У ній формулюється експортоорієнтуюча стратегія розвитку, коли фінансова та інші переваги одержує виробництво на експорт. У результаті експорт за чотири роки зросте на 33,3 %, а імпорт - усього на 18%.
Стратегія радикальної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, яка вперше у Східній Європі була прийнята в Польщі, а потім і в деяких інших країнах регіону на межі 80-90-х pp., є прямим наслідком корінних змін у баченні законів та закономірностей розвитку сучасної економіки. Відродження ортодоксальної теорії вільного ринку та вільної конкуренції на початку 80-х pp. безпосередньо пов'язано з незадовільними результатами використання на практиці протягом декількох десятиліть фундаментальних ідей кейнсіанства та марксизму. Теорія вільного ринку та конкуренції була підтримана концепціями монетаризму, раціональних очікувань і суб'єктів, що максимізують прибуток, які в кінцевому результаті були спрямовані на різке обмеження втручання держави до економічного життя. Для країн із перехідною економікою суперечною стала роль держави в самому процесі лібералізації зовнішньоекономічної діяльності та розвитку міжнародної конкуренції: чи має цей процес проходити під контролем і жорстким регулюванням з боку держави, чи вона має якомога швидше вийти з цієї сфери та обмежити свою роль лише створенням правил гри.
Розроблені на цій основі і підтриманні МВФ стратегії різкого зняття торговельних бар'єрів привели у ряді країн до сильної зовнішньої конкуренції на національних ринках. Першочергові девальвації валют в 1989-1991 pp. і низький рівень заробітної плати дозволили протягом певного часу національним виробникам успішно конкурувати з іноземними постачальниками без масових банкрутств і масового безробіття. Але ці конкурентні переваги носили характер тимчасових і не забезпечували умов для структурної перебудови і модернізації виробництва, перш за все, через нестачу фінансових ресурсів. Пізніше, коли вартість національної валюти зросла, і різниця у витратах праці скоротилась, ситуація різко змінилась на користь іноземних виробників. Уряди східноєвропейських країн під натиском промислових і сільськогосподарських виробників змушені були посилити їх захист. Торговельні тарифи було збільшено в Польщі, Угорщині та інших країнах в 1991-1992 pp. в Угорщині введено нові квоти в 1992 р. У Росії та Україні відхід від лібералізації зовнішньоекономічної діяльності відзначався в 1993-1994 pp. у формі введення режиму спеціальних експортерів, підвищення торговельних тарифів, використання множинності валютних курсів. У програмі стабілізації угорського уряду, прийнятій 1995 p., передбачено введення додаткової платні за ввіз товару у розмірі 8 %. Подібна практика свідчить про поступову трансформацію зовнішньоекономічної стратегії країн з перехідною економікою від нової ортодоксальної лібералізації до перехідного протекціонізму.
Стратегія перехідного протекціонізму заснована на розумінні об'єктивного становища, за якого виробництво є настільки неефективним і його структура так спотворена, що робить основну частину продукції цих країн неконкурентоспроможною на зовнішньому і (за умови зняття бар'єрів на шляху імпорту) внутрішньому ринках. Ці виробництва (чи їх частина) мають бути протягом певного часу захищені з тим, щоб мати можливість структурно перебудуватися, що створить умови для їх відкриття для зовнішньої конкуренції.
Підприємства в доперехідній економіці пристосувалися до виробництва та продажу товарів за зниженими цінами на сировину та робочу силу. Перехід до обміну на основі світових цін приводить до більшого зростання цін на сировину, ніж на робочу силу. Ціна на готову продукцію в перехідних економіках значно зросла порівняно з ростом заробітної плати, але впала порівняно з цінами на сировину. Підприємства починають переходити до іншої моделі співвідношення витрат на сировину та заробітну плату, яка визначається ціновими пропорціями зовнішнього ринку. У цьому випадку захист виробників є помилковим - це призведе до появи додаткової ренти і відкладе пристосування до нових цін.
З іншого боку, оскільки більша частина підприємств на початку перехідного періоду не готова до адекватної і швидкої адаптації до цінових сигналів зовнішнього ринку в силу об'єктивних причин, то практично повне усунення бар'єрів входу до національного ринку для іноземних конкурентів зробить національних виробників неконкурентоспроможними. Отже, центральне питання зовнішньоекономічної стратегії країн із перехідною економікою є не у визнанні необхідності тимчасового протекціонізму, а у визначенні пріоритетів, характеру і тенденцій захисту національних виробників.
