где нет валютных ограничений по текущим операциям платежного баланса, - в основном промышленно развитых государств и отдельных развивающихся стран, где сложились мировые финансовые центры или которые приняли обязательство перед МВФ не вводить валютные ограничения;
- Частично конвертируемые валюты стран, где сохраняются валютные ограничения;
- Неконвертируемые (замкнутые) валюты стран, где для резидентов и нерезидентов введен запрет обмена валют.
Мировой валютный (форексный) рынок включает отдельные рынки, локализованные в различных регионах мира, центрах международной торговли и валютно-финансовых операций. На валютном рынке осуществляется широкий круг операций, связанных с внешнеторговыми расчетами, миграцией капитала, туризмом, а также со страхованием валютных рисков и проведением интервенционных мероприятий.
С одной стороны, валютный рынок – это особый институциональный механизм, опосредующий отношения по купле-продаже иностранной валюты между банками, брокерами и другими финансовыми институтами. С другой стороны, валютный рынок обслуживает отношения между банками и клиентами (как корпоративными, так и правительственными и индивидуальными). Таким образом, участниками валютного рынка являются коммерческие и центральные банки, правительственные единицы, брокерские организации, финансовые институты, промышленно-торговые фирмы и физические лица, оперирующие с валютой.
Максимальный вес в операциях с валютой принадлежит крупным транснациональным банкам, которые широко применяют современные телекоммуникации. Именно поэтому валютные рынки называют системой электронных, телефонных и прочих контактов между банками, связанных с осуществлением операций в иностранной валюте.
18) Реформування системи держуправління економікою країн
Держава як економічний суб'єкт є носієм загальних економічних інтересів й реалізує їх, а всі інші економічні суб'єкти — носіями приватних економічних інтересів.
Інша суттєва відмінність держави як економічного суб'єкта. що випливає з попередньої, полягає в тому, що всі інші економічні суб'єкти є власниками тих чи інших факторів виробництва і метою своєї діяльності вважають отримання доходу, що виступає формою реалізації їхньої власності. Головне ж призначення держави як економічного суб'єкта — не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших економічних суб'єктів, і саме в цьому регулюванні полягає власна економічна діяльність держави. Для виконання цієї функції держава ке обов'язково повинна сама бути власником. Більше того, саме при відсутності у держави власності вона має можливість не заінтересовано, більш вільно й справедливо, а отже, й ефективно здійснювати економічне й соціальне регулювання.
В незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв'язання поточних питань кризового стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.
Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинута і поширена форма державного втручання в економічні і соціальні процеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.
Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється шляхом зниження ступеня директивності централізованого планування і надання йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференціювати підходи до державного управління різними групами підприємств залежно від виконуваних ними функцій у народному господарстві.
Наприклад, вирішальним може бути директивне планування і управління стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, у яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працюють підприємства важкої індустрії.
В цілому система державного планування і управління має займатися не встановленням розмірів випуску окремих видів продуктів та їх розподілом, а визначенням загальних правил господарювання, нормативних меж і умов діяльності підприємств.
Аспекти переорієнтації:
Нова адміністрація усвідомлювала, що є іще час і ресурси для того, щоб зупинити процес занепаду та криміналізації економіки і спрямувати економічні реформи в конструктивне русло. Ключовими аспектами такої переорієнтації є: активізація виробничих інвестиційних процесів із найбільш ефективним використанням всіх внутрішніх і широким залученням зовнішніх інвестиційних ресурсів при послідовному введенні механізмів банкрутства і звільнення від тягаря неефективного виробництва, а також послідовна політика зростання особистих доходів в структурі ВНП і перерозподілу цих доходів в реінвестиції.
Останнє є неодмінною умовою справжньої, а не декларативної "соціальної орієнтації ринкової економіки" і може бути визначено як розширення | соціальної бази ринку капіталів. По суті саме в цьому аспекті реформ реалізується їх головний соціально-економічний вибір: чи здійснюються вони в інтересах меншості з неминучою деградацією економіки, особистості і держави, а чи в інтересах більшості з неухильним зростанням як особистого багатства громадян, так і посилення держави.
Здійснення другого вибору вимагає комплексної високопрофесійної економічної політики, яка б включала заходи щодо земельної реформи, серйозні зміни в механізмах, темпах і орієнтирах приватизації, створення нової, набагато простішої і ефективнішої податкової системи, всебічного заохочення підприємництва, в т.ч. шляхом радикального зниження податкового тягаря, нові підходи до формування і виконання бюджету, ретельне використання держкапіталу в інтересах створення повноцінного ринку капіталу і розширення його соціальної бази тощо.
Основні орієнтири такого економічного курсу були накреслені ще в доповіді Президента у Верховній Раді у жовтні 1994 року.
Але слід усвідомити, що здійснення такого курсу вимагає не лише високого професіоналізму і глибокого розуміння сутності проблем з боку самих реформаторів, але, насамперед, зміни існуючого правового простору, всієї архаїчної системи законодавства, яке об'єктивно блокує будь-який прогрес в сфері економіки і суспільного розвитку. Ця обставина змушувала адміністрацію акцентувати увагу на політичних аспектах державного будівництва, які невіддільні від проблем подолання економічної кризи, причому цей зв'язок "політики з економікою" виявляється тим сильнішим, чим глибшою є економічна криза, що спіткала нас.
19) Розвиток економічних відносин із країнами СНД
20) Інвестиційна політика в Україні,активізація
Виділимо особливості та перспективи інвестування в Україні. Можна констатувати, що Україна ще не створила політичних, економічних та організаційних умов для залучення серйозних та ефективних зовнішніх коштів у потрібних обсягах і формах. Виділимо низку пріоритетних напрямків для іноземного інвестування:
1. аграрний сектор(але треба зазначити, що на сільське господарство можна розраховувати лише у плані внутрішнього споживання, а не експорту через насиченість і гостру конкуренцію на аграрних ринках Заходу та їхньою сильною митною захищеністю, а також через несприятливу екологічну ситуацію в Україні, що спричиняє невідповідність продукції рослинництва й тваринництва світовим санітарним і якісним стандартам),
2. кондитерська промисловість, зокрема виробництво соків, шоколаду,
3. нафтогазовий комплекс(передусім це стосується будівництва Одеського терміналу, нафтопроводу Одеса - Броди, реконструкції п'яти нафтопереробних заводів у Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську, Одесі та Херсоні, газоперекачувальних стагнацій),
4. аерокосмічний потенціал,
5. літакобудування,
6. машинобудівні галузі{за деякими підрахунками, їхня комплексна інвестиційна підтримка за рахунок зовнішніх та внутрішніх коштів здатна довести питому вагу даної продукції у загальному обсязі експорту України до 30-35 %),
7. військово-промисловий комплекс(здається також необхідним розробити програму залучення іноземного капіталу до процесу конверсії оборонних підприємств та захисту українських технологій і авторських прав у даній сфері),
8. галузі видобувної промисловості,
9. курортно-рекреаційна галузь,
10. об'єкти незавершеного будівництва.
У галузі стимулювання надходження в Україну іноземних інвестицій важливою складовою є податкова система. Тому вивчення зарубіжного досвіду оподаткування має велике практичне значення.
У 90-ті рр. основною тенденцією у державному регулюванні іноземних прямих інвестицій стала лібералізація. Існує три рівні регулювання:
двосторонній, регіональний та багатосторонній. На всіх трьох рівнях усе більшого значення набуває розвиток концептуальних основ, принципів та стандартів міждержавної координації регулювання прямих іноземних інвестицій. Збільшується кількість спеціальних угод з інвестиційних питань, у яких закріплюються умови допущення інофірм на ринки та захисту інтересів інвесторів.
Проблеми прямих іноземних інвестицій розглядаються на таких регіональних та міжрегіональних форумах, як НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, а також у рамках Зони вільної торгівлі Північної та Латинської Америки, Європейської Енергетичної Хартії. 00Н теж намагається зберегти свою традиційно високу роль у вивченні процесів міжнародного інвестування та виробленні заходів практичної політики стосовно ТНК.
Отже, інвестиційні обміни стають однією з найважливіших характеристик сучасного міжнародного економічного життя та однією з найголовніших тем міжнародних політичних відносин. Можливість привнести спільно з прямим інвестуванням непрямі технологічні переваги (підготовка кадрів тощо) змушує замислитися над заохоченням надходжень інвестицій з метою збільшення цих другорядних ефектів із зростанням обсягів інвестування. Безперечно це є дуже актуальним на даний період для України.
Для залучення іноземних інвестицій в Україну та їх ефективного використання необхідно:
1. На державному рівні відмовитися від мети залучення іноземних інвестицій будь-якою ціною, тобто не ставити іноземні компанії в більш привілейоване положення, ніж національні. Разом з тим, надати їм принаймні національний режим та ряд гарантій, які широко використовуються в світовій практиці, як засоби залучення іноземних інвестицій.
2. Чітко визначити сфери (аж до самих підприємств) цілком або частково закритих для іноземних інвесторів, а також те, де закордонні капіталовкладення спеціально б заохочувались. Одночасно розробити такі програми заохочення іноземних інвестицій, які не давали б можливості всім без винятку користуватися пільгами та привілеями.
3. Оскільки більша частка іноземних інвесторів на українському ринку — це невеликі та середні підприємства, стимулювання та заохочення малого бізнесу може в певній мірі вплинути на подальший приток підприємницького капіталу.
4. Крім сприяння малого бізнесу необхідно розробити спеціальні програми розвитку відсталих регіонів, де іноземні компанії могли б нарівні з національними брати участь у різноманітних перспективних проектах.
5. Аналогічна політика заохочення іноземних інвесторів може застосовуватися і в галузевому розрізі.
6. Необхідно створити цілу мережу інформаційних центрів та агентств як в Україні, так і за її межами, з метою ознайомлення потенційних зарубіжних інвесторів з можливостями та перспективами роботи в Україні, а також наданням їм різних консультаційних послуг.
7. Крім створення нових спільних підприємств або з 100% іноземною власністю, вкрай необхідно розробити механізми використання таких форм проникнення іноземного капіталу, як злиття та поглинання.
8. Продовжити вирішення питань участі зарубіжних інвесторів в приватизації держмайна й придбанні цінних паперів українських підприємств.
9. Сприяти розширенню та поглибленню співробітництва України з іншими країнами світу в галузі інвестиції як на дво-, так й на багатосторонній основі.
В цілому, перспективи заохочення та використання іноземного капіталу в Україні багато в чому будуть залежати не лише від створення дійсно привабливого клімату для іноземних інвесторів, але й в значній мірі від успішного проведення економічних реформ.
Потенційні переваги, які мають іноземні інвестиції для народного господарства будь-якої країни, є чинними і для України; в узагальненому вигляді їх можна представити таким чином:
— Прямі інвестиції відкривають простір для реструктуризації та модернізації виробничого апарату без нової заборгованості. Вони можуть стати каталізатором розвитку приватного підприємництва.
— Прямі іноземні інвестиції означають надходження додаткових коштів для вкладення (накопиченого за кордоном) капіталу в економіку країни-реципієнта і таким чином можуть сприяти економічному росту.
— Іноземні інвестиції сприяють залученню сучасних технологій, ноу-хау у сфері менеджменту та маркетингу, а також створенню нових та збереженню існуючих робочих місць.
— Іноземний партнер залучається до економічного життя країни. На відміну від деяких колишніх представників керівного кадрового складу планової економіки іноземний інвестор зацікавлений у якнайвищій продуктивності та рентабельності капіталовкладень. Завдяки перспективним чи ретроспективним зв'язкам з'являються важливі імпульси для вітчизняної промисловості.
— Іноземні інвестиції стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці. Завдяки цьому вони надзвичайно сприяють підвищенню конкурентоспроможності і створюють для партнера з СНД трамплін для експорту на Захід.
— Прямі іноземні інвестиції спроможні поглибити розуміння взаємозв'язків та закономірностей ринкової економіки. Забезпечуючи досвідом роботи на сучасному ринковому підприємстві, вони також сприяють піднесенню трудової етики та зацікавленості в якості продукції. Чим більшого прогресу досягла та чи інша країна у переході до ринкової економіки, тим більше відзначено проектів ПІІ.
В загальному плані необхідно розробити надвідомчу політику сприяння іноземним інвестиціям, яка була б обов'язковою для
всіх державних установ. Як на середню, так і на довгострокову перспективу слід добиватися зростання довіри інвесторів до того, що умови для інвестування будуть поліпшуватися і залишатимуться стабільними.
Якщо говорити конкретно, ми вважаємо, що у сфері сприяння іноземним інвестиціям в Україну пріоритетними є такі три заходи: — право власності на землю, рівноправна участь іноземців у
приватизації,
— Агентство сприяння інвестиціям, формально засноване у 1995 р., повинно врешті-решт розпочати свою роботу; необхідно також запровадити посаду уповноваженого, відповідального за ШІ;
— правове забезпечення дієвості запроваджуваних законів, насамперед у сфері оподаткування; зниження зборів. В Україні треба ще багато зробити у сфері прямих іноземних інвестицій. Приклад інших східноєвропейських країн, де відбуваються реформи— в першу чергу Угорщини, — показав, що чистий приплив іноземних інвестицій може сприяти оздоровленню (фінансуванню) платіжного балансу за рахунком поточних операцій та технологічному оздоровленню економіки.
Іноземні інвестори знають, що для створення привабливого інвестиційного клімату зі стабільними, несуперечливими та прозорими правовими рамками потрібні роки. Разом з тим можна очікувати, що багато потенційних інвесторів будуть готові до посилення своєї діяльності в Україні, якщо процес реформ активно продовжуватиметься і якщо буде видно, що уряд оперативно й цілеспрямовано працює над усуненням згаданих перешкод.
21) Демонополізація економіки України
Антимонопольна діяльність — це комплекс заходів, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення законодавства.
Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополії, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднання), або повне виключення конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополій, вони, як правило, не підпадали під дію антимонопольного законодавства.
До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі..
Тим самим законом заборонялися трести і картелі(пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглинались, а картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах.
Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно вело до істотного послаблення конкуренції або до встановлення монополій.
Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи.
Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об'єднань нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою та технологічною залежністю).
На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм з метою запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та несумлінною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право приймати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету.
22) Рентабельність основних галузей народно господарства
23) Банківська система в Україні,роль комерційних банків в розвитку ринкових відносин
Банки выступают основными институтами кредитно-денежной системы. Именно они организуют обращение значительной части кредитных денег, занимающих доминирующее положение в общем объеме денежной массы. Более того, банки располагают возможностью создавать такие деньги и тем самым увеличивать их предложение.
Банковская система обеспечивает взаимодействие хозяйствующих субъектов. Ее формируют:
1. Центральный банк. Он выступает главным кредитором всей банковской системы, обладает монопольным правом денежной эмиссии. Он контролирует состояние денежной системы страны и обеспечивает в случае необходимости те или иные меры по поддержанию устойчивости денег. В роли центрального банка в нашей стране выступает Национальный банк Украины.
2. Коммерческие банки — это коммерческие организации, занимающиеся предпринимательством в сфере кредита, то есть аккумулирующие и размещающие на принципах платности, срочности и возвратности свободные денежные средства. Они также обслуживают коммерческие операции по договоренности с клиентом, получая за это определенную плату. Коммерческие банки подразделяются на универсальные, занимающиеся всем спектром банковских операций, и специализированные, осуществляющие кредитно-финансовую деятельность в ограниченной сфере. Среди последних выделяются:
• инвестиционные банки, осуществляющие кредитование капитального строительства;
• инновационные банки, предоставляющие кредиты под осуществление научно-технических программ;
• ипотечные банки, которые предоставляют ссуды под залог недвижимого имущества (земли, здании и т. п.).
Коммерческий банк представляет собой финансовый институт, который принимает вклады и выдает коммерческие ссуды. Можно сказать и так: банк — это предприятие, которое покупает и продает деньги. Он выступает в роли посредника между держателями временно свободных денежных средств и теми, кто в них нуждается.
