Статистика
Онлайн всього: 16 Гостей: 16 Користувачів: 0
|
 |
Шпаргалки! - Економіка України |
|
Пошук по сайту
Пошук по сайту |
Головна » Шпаргалки! - Економіка України
Основні позитивні результати чинного економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що, по-перше, завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, і, по-друге, нині економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища.
Основні недоліки вітчизняного економічного механізму екологічного управління, на мою думку, полягають у тому, що він, по-перше, не спроможний заінтересувати товаровиробників у проведенні природоохоронних заходів за рахунок власних коштів;
по-друге, не кореспондує з іншими економічними показниками та підоймами господарської діяльності; по-третє, недостатньо оперативно й ефективно реагує на динаміку економічних і екологічних процесів у державі,
Слід наголосити, що ав останні роки істотно зросла кількість різновидів платежів як за використання природних ресурсів, так і за забруднення навколишнього середовища (в 1994 р. навіть впроваджено державний екологічний податок). Поряд з тим збільшено ставку платежів і штрафів за порушення екологічного законодавства. Значно розширилося коло природокористувачів, які зобов'язані здійснювати екологічні платежі, тим часом як кількість тих, хто мав певні пільги у природокористуванні, різко зменшилася.
Отже, існуючий в Україні економічний механізм екологічного управління переважно оперує групою таких регуляторів екологічної поведінки товаровиробників, які зрушують їх обмежувати свою природоруйнівну діяльність відповідно до вимог нормативних актів, постанов Т законів. Цю групу методів стимулювання природоохоронної діяльності, мабуть, можна охарактеризувати як доповнення до адміністративно-законодавчих підойм екологічного управління.
Проте вітчизняна політика за методом “батога” стосовно до природокористувачів-забруднювачів, які працюють у нинішніх складних економічних і соціальних умовах, аж ніяк не стимулює дотримання екологічних норм і зниження техногенних на-вантажень на природу. Розглянемо ж економічні передумови недієвості примусової групи стимуляторів природоохорони і раціонального природокористування в Україні:
— розмір платежів за забруднення встановлюється на не досить високому рівні через побоювання покласти непосильний фінансовий тягар на підприємства, що перебувають у скрутному економічному становищі;
— товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачатися на природоохоронні заходи, суми яких набагато — іноді в сотні разів — перевищують обов'язкові платежі;
— оскільки ці кошти відносяться на собівартість продукції та включаються до її ціни, остільки екологічні платежі фактично повертаються на підприємство від споживачів його продукції;
— місцеві органи влади можуть повністю або частково звільнити від платежів збиткові, але необхідні в регіоні підприємства;
— суми штрафів за природоохоронні порушення залишаються надто низькими порівняно з вартістю діяльності, спрямованої на ліквідацію екологічних наслідків цих порушень;
— недосконалість існуючих економічних регуляторів природокористування в сукупності з нерозвинутою системою бухгалтерського обліку та статистичної звітності щодо природоохоронної діяльності на підприємствах створює можливість фінансових лазівок для ухилення від встановленої плати. Так, наприклад, згідно з даними Міністерства статистики України, в 1995 р. платежі за забруднення природного середовища в межах лімітів були погашені підприємствами лише на 31 %, а за викиди забруднених стічних вод і розміщення токсичних відходів ще менше: відповідно, на 24 і 21 % '.
Отже, реалії вітчизняного екологічного управління свідчать про відсутність стимулюючого діяння нинішньої системи економічних регуляторів, про їх неспроможність спонукати природокористувачів до впровадження екологічно безпечних способів ведення господарства. По суті, економічні інструменти виконують роль фіскальних платежів, а функціонування існуючих еколого-економічних регуляторів виступає засобом нагромадження фінансових ресурсів у владних структурах.
Утвердження економічних (ринкових) підходів до управління природокористуванням у нашій державі означає наукову розробку і практична впровадження надійних економіко-правових механізмів оздоровлення природного середовища на всіх рівнях господарювання. Причому впровадження економічного механізму регулювання природокористування повинне здійснюватися шляхом не адміністративного тиску, а саме, так би мовити, економічного диктату, тобто створенням таких умов для виробничої діяльності, за яких господарюючим суб'єктам стало б вигідним досягнення екологічних цілей. При цьому утвердження економічних підходів до управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища зовсім не означає відмову від адміністративно-правових методів управління.
З огляду на еколого-економічну ситуацію в Україні, досвід організації природоохоронної діяльності та обставини господарювання, що складаються під час переходу до ринку пріоритетним напрямом формування дійової екологічної політики слід вважати фінансово-економічне заохочення господарюючих суб'єктів, які прагнуть знизити обсяги шкідливих викидів і відходів виробництва.
33) Науково-технічний потенціал України, його збереження і розвиток
Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх її наукових засобів і ресурсів.. Науково-технічний потенціал включає в себе:
• матеріально-технічну базу. сукупність засобів науково-дослідницької праці, в тому числі наукові організації, наукове устаткування і пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.;
• кадри наукової системи: вчених, дослідників, конструкторів, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний інтелект;
• інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банк патентів, авторських свідоцтв, банк даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.;
• організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР, організаційно управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР. Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки:
- • науково-технічну революцію;
- • науково-технічний прогрес;
- • технічний і організаційний розвиток.
Прискорення НТП характерне для такої системи виробництва, яка базується на вивченні і використанні дії об'єктивних, економічних законів. Високоефективний і раціональний НТП розвивається за умов:
1. зацікавленості використання НТП у нарощуванні обсягів виробництва, розширенні власності, впровадженні нових технологій;
2. пріоритету НТП в поліпшенні умов праці, забезпеченні соціальної спрямованості економіки, виробництва продукції широкого вжитку;
3. конкуренції у використанні нових досягнень НТП, боротьби за лідерство на ринку;
4. підтримки розвитку НТП державою і кредитними установами;
5. . тісних науково-технічних, виробничих і ринкових зв'язків наукових установ і виробничих підприємств.
В Україні НТП розвивався не на основі вищезгаданих умов, а на основі ідеологічного протиборства з країнами Заходу. Внаслідок цього НТП і його напрями визначали такі чинники:
- суспільна власність на засоби виробництва;
- спрямуванням розвитку науки і техніки на мілітаризацію, на розвиток військово-промислового комплексу;
надання пріоритету розвитку НТП для виробництва засобів виробництва.
Внаслідок цієї політики у сфері НТП стали відчутними такі її негативні прояви в економіці України на початку 90-х років:
• технічне і технологічне відставання від розвинутих країн світу;
• висока матеріале- і енергомісткість виробництва;
• відносна ізольованість у науково-технічному і технологічному обміні;
• високий рівень затратності виробництва;
• низький рівень інтенсифікації виробництва, продуктивності праці;
• спад виробництва й економічна криза.
Однак навіть за таких умов розвитку НТП в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати Найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, деміліта-.іризації технологій, посилення соціальної їх спрямованості, прискорення 'НТП, посилення інтенсифікації виробництва тощо. Таким чином, йдеться не про створення науково-технічного потенціалу, а про реорганізацію діяльності вже створеного на новій економічній основі.
У 1991 р. Верховна Рада України розглянула і прийняла Закон Про основи державної науково-технічної політики в Україні. Трохи пізніше при Кабінеті Міністрів України створено комітет з науково-технічного прогресу, орган, покликаний на основі даного закону Цйдійснювати державне регулювання НТП у незалежній Україні, реалізовувати науково-технічну політику на практиці. Цим законом Передбачено регулювання всіх фондів, програм, контрактів, проведення експертиз, створення умов для інтеграції науки і освіти.
На сучасному етапі в Україні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.
Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкуренто-спроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація і навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією і децентралізацією в управлінні НТП, між державним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.
Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1453 науково-дослідні, проектно-конструкторські й проектно-наукові установи, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону
Кількість спеціалістів, що виконувала науково-дослідні, проектно-конструкторські роботи, в 1995 р. становила 1798 тис. ос., з яких науковий ступінь доктора наук мали 4,1 тис. ос., кандидата — 22,2 тис.ос. У галузі науки працює 1224 академіки, 451 член-кореспондент. Наукові установи України здатні розв'язувати найскладніші науково-технічні проблеми. Багато напрацювань і розробок, особливо в галузі фундаментальної науки, матеріалознавства, літакобудування, кораблебудування, середнього і точного машинобудування, приладобудування та інших, уже в недалекому майбутньому можуть вивести цілий ряд галузей економіки України на рівень світових досягнень науково-технічного прогресу." Отже, першочергове інвестування наукових досліджень, розробки прогресивних технологій і нових зразків техніки, розвитку інформаційних систем і комп'ютеризації виробництва в найближчій перспективі зможуть забезпечити, значне зростання виробництва, суттєве підвищення якості продукції та її конкурентноздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Однак глибока економічна криза, яка охопила все народне господарство, вкрай негативно позначилася на розвитку науки і техніки. Скорочення виробництва валової і товарної продукції, валового внутрішнього продукту і національного доходу створили несприятливі умови і для розвитку науки й техніки.
Науково-технічний прогрес — це безперервний і довготривалий процес докорінних якісних і кількісних змін у техніці й технології виробництва, енергетиці, знаряддях і предметах праці, в організації планування, виробництва й управління в характері трудової діяльності людей. Базується він на розвитку науки і техніки, розширенні масштабів наукових досліджень і використанні їх результатів у практиці народного господарства. Для того, щоб дати ґрунтовну характеристику такого комплексного процесу, як науково-технічний прогрес, необхідно вивчати і використовувати досвід економічного й технічного розвитку зарубіжних країн. Зміна структури виробництва, впровадження наукомістких технологій та інші чинники інноваційної стратегії, регулювання економіки впродовж тривалого післявоєнного періоду визначили динамічний розвиток найбільш промислове розвинених країн світу, сприяючи поглибленню технологічних та економічних зв'язків між ними. Великий розвиток науки й освіти, підвищення їх ролі у розвитку наукомістких технологій і науково-технічного прогресу та інформаційної індустрії, що в сукупності називають сферою виробництва нових технологій, зумовлює великі якісні й кількісні зміни співвідношень у структурі інноваційного процесу, від якого залежить економічне зростання і розвиток продуктивних сил.
В Україні затрати на науку з кожним роком скорочуються і сильно відстають від зарубіжних країн.
Науково-технічна діяльність, яка переживає глибокий занепад, не може , бути основою науково-технічного прогресу і зростання національної економіки.
Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати великий ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них і вого обладнання, технологій, матеріалів і "ноу-хау", значна частина із р уже не відзначається новизною.
Оцінками перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного) слід визначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, в основі відносних переваг однієї сучасної постіндустріальної економіки перед іншою лежить перш за все наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля між високорозвинутими країнами і, перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв'язки.
Для розвитку наукового потенціалу України в першій половині 90-х років характерні такі основні риси:
1. Цей потенціал формувався в рамках колишнього СРСР як його складова частина і, хотіли б ми чи ні, ще деякий час буде нести на собі тягар пріоритетів, вибраних колишнім політичним та науковим керівництвом.
2. Науковий потенціал України в умовах загальної кризи (економічної, політичної, екологічної, культурної тощо) різко скорочується, але навіть на сьогодні Україна за рівнем свого наукового (не технічного) потенціалу входить до 20 найбільш розвинутих держав світу.
3. Державна економічна політика (в своїй зовнішньоекономічній частині), викладена в різноманітних програмах та концепціях, не була націлена на використання наукового потенціалу держави як основи розвитку експортного та анти-імпортного виробництва.
4. Наукова політика і перш за все політика фінансування НДДКР базувалась на концепції "збереження" науково-технічного потенціалу. Цей підхід невірний сам по собі: науковий потенціал неможливо законсервувати. Він підлягає надзвичайно швидкому моральному та фізичному старінню у всіх своїх складових частинах. Окрім того, така концепція означає не що інше, як консервацію старих наукових пріоритетів (замість активного реформування їх системи), протекціонізм неконкурентноздатних на міжнародній арені наукових напрямів замість концентрації зусиль на окремих найбільш перспективних.
Наука включається у сферу зовнішньоекономічних зв'язків, міжнародного поділу праці за кількома ключовими напрямами. По-перше, через той ефект, що матеріалізується в товарах та послугах і створює відносні переваги окремим галузям та виробництвам в конкурентній боротьбі. По-друге, через інтернаціоналізацію системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів. По-третє, через інтернаціональну систему інтелектуальної власності, торгівлю нематеріалізованими результатами наукової праці. По-четверте, через іноземне фінансування НДДКР на території України та участь іноземних інвесторів в присвоєнні отриманих наукових результатів. По-п'яте, через систему кооперованих, спільних досліджень за участю вчених різних країн.
Особливо важливим на даний момент напрямом є заохочення іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих вчених за кордон. З іншого— можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку економіки та інноваційної
діяльності є управління цими процесами. Інновація—це виробничий фактор який визначає формування продуктивності й вагового національного продукту на тривалу перспективу. Конструктивна науково-технічна програма просто необхідна для економіки, яка послаблена існуючим погіршенням зовнішніх умов розвитку й внутрішніми труднощами зростання, і яка прагне стати на ноги, використовуючи власні сили. Незважаючи на зазначені недоліки необхідно сказати що нині Україна має певну законодавчу базу у сфері регулювання економічних відносин відносин підприємництва так звану “кровоноснув систему економічного простору. Це закони “Про власність” “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”, “Про іноземні інвестиції”, “Про захист прав споживачів” та ін.
Важливим напрямом у загальній системі інноваційної стратегії є формування системи стимулів (фінансових та законодавчих) для підтримання інноваційних технологій і підприємництва у сфері науки, науково-технічної діяльності.
У найбільш загальному розумінні латинське слово “стимул” означає побудження до дії, поштовх, збуджувальну причину. У найзагальнішому значенні до стимулів належать засоби, за допомогою яких можна впливати на той чи інший вид діяльності, позитивно визначати його функціональні та якісні властивості.
Під час реалізації мети інноваційного розвитку увага повинна бути спрямованою на:
— орієнтування й підтримку наукових досліджень;
— регулювання напрямів науково-технічного розвитку;
— розвиток високих або “тягових”, технологій;
— розвиток промислової і культурної інфраструктури;
— захист вітчизняної промисловості, підвищення її конкурентноздатності;
— стратегічне планування;
— фінансову підтримку розміщення ресурсів;
— удосконалення системи стимулювання;
— сприяння розвиткові торговельної та банківської мережі;
— освіту й підготовку кадрів;
— сприяння процесам обігу інформації;
— організацію передачі технологій;
— ліцензійно-патентне право (патентування, доступність патентної інформації);
— непряме регулювання (правове, фінансове);
— нагляд за інноваційною діяльністю та її оцінку;
— розвиток методів управління;
— спостереження за впливом науково-технічного прогресу на суспільство;
— створення сприятливого інноваційного клімату;
— вивчення закономірностей інноваційного процесу, подальший розвиток і вдосконалення інтенсифікаційних методів.
Стимулювання інновацій та підприємництва у сфері науки має особливо важливий аспект у загальній системі стимулів всього інноваційного процесу. Стадії науково-дослідиих і технологічних розробок є первинним джерелом техніко-економічного застосування інновацій, яке вирішальною мірою зумовлює науково-технічні, економічні передумови підвищення ефективності та якості нових технологій. Саме на цих етапах безпосередньо формується техніко-економічний потенціал інновацій, закладаються техніко-економічні переваги, зумовлюється їх подальше промислове та особисте, споживання.
Аналіз результатів державного нагляду: навіть високий технічний рівень продукції машинобудування, забезпечений на стадії розробок нових зразків, суттєво знижувався у процесі їх промислового виробництва через порушення вимог стандартів і технічних умов. Малою є частка участі українських підприємств в експорті продукції. Не дістає поширення сертифікація виробленої продукції. Розглядаючи науково-технічну активність України крізь призму якості й стандартизації виробленої в ній продукції, можна визначити, що вона помітно послаблена і характеризується дуже" низькими темпами підготовки підприємств до діяльності в умовах ринку і конкурентної боротьби. Про це свідчать зниження технічного рівня промислової продукції, невиконання умов стандартів і технічних умов, слабкий розвиток експортабельної продукції та реалізації її за ВКВ, надто повільне впровадження сертифікації в практичну діяльність підприємств України.
Такий стан справ об'єктивно зумовлений тією обставиною, що механізм командно-адміністративної системи, який раніше більш-менш забезпечував зростання обсягів і підвищення якості продукції, нині зруйнований, а новий (зокрема, ринковий) ще або не створений, або не досяг необхідного рівня.
|
|
|
