Статистика
Онлайн всього: 16 Гостей: 16 Користувачів: 0
|
 |
Бібліотека - Економіка - Наука й економіка |
|
Пошук по сайту
Пошук по сайту |
Головна » Бібліотека - Економіка - Наука й економіка
структуру, що забезпечуватиме координацію між самостійними інституціями, що
відповідають за різні ланки. Непогано б було досягти змагальності між інституціями, що
відповідають за однакові ланки інноваційного ланцюга.
Доцільним для нашого інноваційного поля було б використання досвіду фінського
фонду SITRA та ізраїльського Yozma. Фінський фонд SITRA — один из найбільш успішних
в світі прикладів застосування моделі державного венчурного фонду, в то й же час як
ізраїльський Yozma — моделі фонда фондів. Діяльність цих організацій дозволила
започаткувати з нуля сектор приватного венчурного бізнесу в своїх країнах. В обох випадках
надзвичайно позитивні зрушення були зумовлені не лише масштабністю фінансових
вкладень, а, насамперед, потужним „ефектом демонстрування”. Велика та корисна робота
цих фондів виступила яскравим свідченням для приватного бізнесу про те, що успішне,
ефективне, швидко зростаюче венчурне фінансування в певних конкретних умовах ведення
бізнесу є можливим.
Фінсько-ізраїльський досвід вказує на низку положень, які необхідно враховувати при
розбудові власного інноваційного простору. Перше зауваження стосується розумної
пропорції участі держави в організаційному та фінансовому аспектах в інноваційній сфері.
Частка державного фінансування не повинно складати більше 50% та необхідно уникати
надмірної бюрократичної регламентації процесу. Друге зауваження відноситься до
компетентності та високого професіоналізму керівництва як ключової умови досягнення
успіху. По-третє, діяльність фондів SITRA та Yozma ніколи не була б такою зразковою, якби
вона не доповнювалась формуванням розвинутої інфраструктури підтримки інновацій на
всіх стадіях інноваційного процесу. Система інституцій підтримки, зокрема фінансової, має
бути комплексною, закривати „вузькі місця” та „розриви” ринку на всіх тих стадіях розвитку
інновацій, де вони мають місце. У всіх країнах, що були успішними в забезпеченні
інноваційного розвитку, паралельно створювались інституції, що спрямовувались на різні
групи учасників і на різні етапи процесу. В українських умовах при формуванні
підтримуючих інституцій багато необхідних ланок є відсутніми.
Досвід розвинутих країн вказує на певні закономірності щодо фінансової складової
розвитку інноваційної сфери, зокрема, корпоративних НДДКР. Збільшення розмірів бізнесу
сприяє залученню додаткових фінансових ресурсів до інноваційної сфери, спрощує доступ
до необхідних грошових коштів. Цікавою закономірністю виступає стале збільшення частки
фінансування наукових досліджень та розробок за рахунок іноземних джерел. Так, цей
показник щодо промислових НДДКР становив у 2005 році для країн ЄС – 8,5% (1995р. –
6,4%), у 2004 році для Ірландії – 8,9% (2000р. – 6,0%), Великобританії – 17,2% (1995р. –
14,5%), Франції – 8,8% (1999р. – 7,0%) [20]. Оскільки в світі змагальність на міжнародних
ринках весь час посилюється, то звідси зростає значення залучення компаніями зовнішніх
джерел фінансування інноваційно-технологічного розвитку. Це призвело до того, що
98
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
протягом 1995-2005рр. відбулось зростання фінансування НДДКР з усіх джерел і
середньорічне значення цього показника склало 9,4% (чинник інфляції тут був врахований),
що було значно більше ніж темпи зростання внутрішніх витрат компаній – 4,9%.
Зростання масштабів фінансування наукових досліджень та розробок у провідних
країнах було проведено переважно за рахунок корпоративного бізнесу. Останній збільшив
свої витрати на 50% (порівняно з 8,3% в межах всієї країни). Завдяки цій тенденції питома
вага сектору корпорацій в національних витратах країн ОЕСР збільшилась до 61,6% у 2003р.
(59,4% у 1995р.), в країнах ЄС – до 54,5% у 2005р. (53% у 1995р.). Частка держави навпаки
зменшилась до 30,5% (34% у 1995р.), в ЄС – до 34,7% у 2005р. (39% у 1995р.) [21]. У країнах
розвинутого світу питома вага витрат корпоративного сектору на НДДКР в загальних
НДДКР складає близько 65%, а щодо країн ОЕСР - то тут вона навіть доходить до 70%.
Частка науковців, які займаються науковими дослідженнями та розробками в межах
корпоративного сектору досягає 60% персоналу науки більшості країн розвинутого світу
[22]. В цьому аспекті також є дуже показовим приклад Китаю, що останнім часом показує
дуже високий динамізм розвитку. Якщо в 1996 році приватний сектор Китаю фінансував
науку лише в межах 43% сумарних інвестицій, то у 2005 році питома вага приватних
компаній збільшилась до 67% загальних інвестицій у НДДКР [23].
Сучасна тенденція інноваційного розвитку полягає у великому значенні великих
корпоративних утворень як частини високо розвинутого національного господарства у
фінансуванні інноваційних процесів, створенні технологій на базі проведення власних
НДДКР, ринковій дифузії інновацій. Саме великі корпорації здатні ефективно вирішувати ці
завдання. Переважна кількість нових розробок у розвинутих країнах світу фінансується
корпоративними структурами і значно менша – державними інституціями та вищими
освітніми закладами. Частка корпорацій у фінансуванні НДДКР в провідних країнах
становила: у США – 68,2%, Фінляндії - 70,2%, Південній Кореї та Японії – 72,4%. У країнах,
що розвиваються, присутні не настільки потужні національні корпорації, які не спроможні в
достатній мірі фінансувати створення лабораторій, дослідницьких центрів, наукових
інститутів. Тому держава в таких країнах фінансує значну частину витрат на НДДКР (50-
65%) і значна частка фінансування наукових досліджень припадає на вищі освітні заклади
(університети) [8].
Висновки. Об’єктивність існуючих труднощів залучення фінансових ресурсів до
інноваційної сфери, які перешкоджають прискореній прогресивній трансформації
української економіки визначається в значній мірі наявністю цілої низки економічних,
соціальних, психологічних, політичних, культурних особливостей розвитку, що здійснюють
сильний вплив на прийняття рішень на різних рівнях управлінської ієрархії. До сучасних
труднощів фінансової складової інноваційного розвитку економіки України можна віднести
наступні:
1. Викривленість структурної побудови фінансування інноваційної діяльності та
розвитку науки і техніки. Занадто низький рівень фінансово-ресурсного забезпечення
проведення державної політики в інноваційній сфері. Останнім часом питома вага видатків
на науку у ВВП становила близько відсотка, що ніяк не може задовольнити вимогам
інноваційного розвитку, участь держави у цьому не перевищувала половини відсотка ВВП.
Непристойно низьким були обсяги державних замовлень на сучасні новітні технології, які
становили щороку лише відсоток бюджетного фінансування наукової сфери.
2. Існуючі фінансові ресурси, що мали бути спрямовані державою на розробку та
проведення прогресивної політики інновацій, використовувались вкрай неефективно та
малорезультативно. Видатки з бюджету на науку роздрібнюються між значною кількістю
розпорядників, які просто не можуть їх ефективно використати за відсутності координації їх
витрачання за програмами. Значний фінансовий потік отримує академічна наука (до трьох
чвертей видатків загального фонду державного бюджету) і значно менше припадає на
вузівську науку та інших розпорядників. Програмно-цільовий механізм планування є
неефективним за відсутності відслідковування ефективності проведення робіт та отримання
99
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
відповідних результатів. Частка програмно-цільового (грантового) фінансування наукових
досліджень і розробок не перевищує 10 відсотків загальних витрат на науку при законодавчо
встановлених 30 відсотках (стаття 6 Закону України „Про пріоритетні напрями розвитку
науки і техніки”). Не використовуються нові форми фінансування проектів програми
розвитку високих наукоємних технологій щодо яких держава вкладає фінанси в розмірі до 30
відсотків вартості проекту, а решту коштів має інвестувати приватний інвестор.
3. Застосування процедури зупинення дії статей законів щодо фінансування та
стимулювання інноваційної діяльності. Відповідними законами протягом останніх років
були зупинені норми щодо рівня фінансування науково-технічної, наукової та освітянської
сфер, а також щодо застосування сприятливих пільгових умов для інноваційного розвитку.
Щорічне фінансування освіти не відповідає сучасним вимогам і не досягає норми в 10
відсотків від ВВП.
4. Не виконуються законодавчі положення щодо спрямування не менше 10 відсотків
коштів, отриманих від приватизації державного майна, на фінансову підтримку інноваційної
діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.
5. Фінансово-ресурсні перешкоди як певний вид “вузьких місць” національної
інноваційної системи, що існують у вигляді недорозвинутості інститутів венчурного
фінансування, які знижують ризики капіталу, що переходить до інвестицій в новітні
високоризикові проекти. „Квазівенчурність” існуючого національного капіталу, бо
українські венчурні фонди мають переважно закордонне походження і не проявляють інтерес
у поширенні високо конкурентних технологій і свої капітали інвестують в цінні папери
великих компаній машинобудівної, будівельної, енергетичної, переробної промисловості, а
не у високотехнологічну сферу.
Ефективне подолання вищеназваних труднощів та недоліків дозволить добитись
значних успіхів на шляху інноваційної моделі економічного розвитку, забезпечення
соціальної стабільності та суспільного добробуту України.
Список використаних джерел
1. Амоша О.І. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення //
Економіст. – 2005. - №6. – С. 28-32.
2. Бажал Ю.М. Знаннєва економіка: теорія і державна політика // Економіка і
прогнозування. – 2003. - №3. – С. 71-86.
3. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи України. – Харків:
Константа, 2006. – 272 с.
4. Гриньов Б.В, Губенко П.Т., Гусєв В.А. Проблеми формування інноваційної системи
в Україні. // Економіка і прогнозування. – 2004. - №3. – С. 127-138.
5. Данилишин Б., Чижова В. Науково-інноваційне забезпечення сталого економічного
розвитку України // Економіка України. – 2004. - №3. – С. 4-11.
6. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку (За ред. акад.
НАН України В.М.Гейця). – К: Ін-т економіки та прогнозування, „Фенікс”, 2003.
7. Мусіна Л.О. Основні засади переходу до економіки знань: перспективи для
України // Економіка і прогнозування. – 2003. - №3. – С. 87-103.
8. Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації. /
Упор. Г.О.Андрощук, М.М.Шевченко. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 304 с.
9. Чухно А.А. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і закономірності розвитку //
Економіка України. – 2002. - №12. – С. 61-67.
10. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального
прогнозирования. М.: «Academia”, 1999. – 246 с.
11. Шумпетер Й. Социализм, капитализм и демократия. М.:”Экономика”, 1995.
12. Сакайя Т. Стоимость, создаваемая знаниями, или История будущего// Новая
индустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В. Л. Иноземцева. М.: Academia,
100
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
1999. - С. 337-371.
13. В. Л. Иноземцев. Расколотая цивилизация. Наличествующие предпосылки и
возможные последствия постэкономической революции. М.: Academia-Наука, 1999. – 412 с.
14. Иванов В.В. Национальная инновационная система как институциональная основа
экономики постиндустриального общества // Инновации. – 2004. - №5. - С. 3-10.
15. Кузык Б.Н., Яковец Ю.В. Россия-2050: стратегия инновационного прорыва. М.:
Экономика, 2004. – 632 с.
16. Наукова та інноваційна діяльність в Україні: Стат. зб. / Держкомстат Україні. – К.,
2006. – 362 с.
17. Статистичний щорічник України за 2005 рік. – К., 2006. – 591 с.
18. Аналітичні матеріали Інституту економіки та прогнозування НАН України про
результати дослідження динаміки розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності за
1991-2006 рр.
19. Финляндия: ставка на инновации // Электронное издание «Наука и технологии
России» - 11.10.2007. - STRF.livejournal.com.
20. Eurostat – Science and technology, OECD Science, Technology and Scoreboard. – 2005.
21. OECD Science, Technology and Scoreboard. – 2005. P.A-190,A-191; Eurostat – Science
and technology.
22. Инновационная экономика / Под ред. А.А. Дынкина, Н.И. Ивановой. – М.: Наука,
2004. – 352 с.
23. Кокшаров А. Внутреннее развитие через глобальную єкспансию // Експерт. –
Россия. – 2006. - №46. – С. 25-35.
УДК 336.742
Л. М. ЧИЖ
ОСОБЛИВОСТІ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА РИНКУ БАНКІВСЬКИХ МЕТАЛІВ
У статті розглянуто основні детермінанти ціноутворення на ринку дорогоцінних
металів зі сторони попиту та пропозиції, визначено роль центральних банків у процесі
ціноутворення, розглянуто основні чинники прогнозу динаміки цін на ринку банківських
металів. Виявлено основні типи операцій із золотом, які зосереджено на міжнародному
міжбанківському ринку безготівкового металу.
Існує низка домінуючих чинників ціноутворення на ринку золота, які склались
історично і які достатньо легко піддати верифікації, в тому розумінні, що вичленити їх дію з
поміж дії усіх інших достатньо просто; також просто спрогнозувати їх вплив щодо напрямку
руху цін на ринку. Це також є специфікою інвестиційної діяльності на золотих ринках.
Проблему особливостей розвитку ринку банківських металів висвітлюють у своїх працях
В.Мельник [1], М.Фатєєв [2], В.Міщенко [3], Ю.Блащук, Е.Іванов. Однак і досі залишаються
маловивченими питання ціноутворення на ринку банківських металів.
Метою роботи є дослідження особливостей ціноутворення на ринку банківських
металів та чинників прогнозу динаміки цін на банківські метали.
Для досягнення даної мети поставлено такі основні завдання:
- з’ясувати чинники формування ціни на ринку банківських металів;
- визначити основні елементи ціноутворення зі сторони пропозиції і попиту на ринку
банківських металів.
Необхідно для подальшого аналізу виділити такі основні детермінанти ціноутворення
на ринку дорогоцінного металу:
- зі сторони попиту – промислове споживання, споживання у ювелірному секторі,
101
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
інвестиції. Що стосується промислового споживання, то золото застосовується досить
широко, хоча в достатньо обмеженій кількості виробничих процесів. Перш за все, це
високоточні верстати, інструменти, радіоелектроніка, комп'ютерна техніка, медичне
обладнання. Споживання золота для ювелірних потреб має історичну обумовленість. Однак,
основне його споживання достатньо чітко географічно локалізовано. Перш за все,
найбільшими споживачами золота є Арабські країни та Індія;
- зі сторони пропозиції – обсяги й рентабельність видобутку та позиція центральних
банків й інших власників офіційних золотих резервів. Видобуток золота є найбільшою
складовою у структурі джерел надходження металу на світовий ринок. Він також достатньо
локалізований, кількість фірм, що здійснюють видобуток, розробку нових родовищ чи
первісну обробку, – невелика, а їхні дії можуть достатньо ефективно відслідковуватись
ринками чи конкурентами. Необхідно наголосити, що спроможність фірм, які здійснюють
видобуток металу, еластично реагувати на зрушення в попиті, є вельми обмежена. Це
пов'язано з низкою обставин, таких як: кількість та якість розвіданих родовищ; технологічні
інновації у сфері видобутку; рентабельність видобутку.
Продаж золота з офіційних резервів також відчутно визначає пропозицію золота на
ринку. Однак, його роль в процесі ціноутворення досить специфічна. По-перше, центральні
банки продають вже наявні та стандартизовані золоті активи, що робить лаг між рішенням
про збільшення пропозиції та самою операцією продажу мінімально коротким. По-друге,
очікування поведінки офіційних власників золота є потужним чинником визначення ціни як
у теперішньому періоді, так на майбутнє. Тобто, оголошення центральними банками про
наміри щодо своїх золотих активів практично негайно інтерпретується ринками як певний
сигнал, який впливає на процес ціноутворення в напрямку, в якому органи грошової влади
|
|
|
