застосовується у Нідерландах з 1999 року. Оцінка за цією системою складається з чотирьох
основних етапів:
- загальний опис і фінансовий аналіз банку на основі наявної звітності і результатів
останніх перевірок на місцях;
- розподіл банківської установи на великі управлінські підрозділи і види діяльності;
- оцінка ризиків і управління окремими підрозділами;
- агрегування показників і складання звітів.
Слід зазначити, що при оцінці розглядаються три категорії управління: внутрішній
контроль, організація та менеджмент, а також дев’ять категорій ризику: кредитний, ціновий,
процентний, валютний, операційний, стратегічний, ризик ліквідності, ризик ІТ-систем, ризик
репутації, цілісності і правового статусу. Значення кожної категорії для підсумкового
інтегрального показника визначається відповідно до затвердженої матриці ваг. За рахунок
універсальності та високої ефективності такі системи є найбільш придатними для оцінки
великих багатофілійних банків і банківських холдингів, які відіграють важливу роль в
економіці країн.
Отже, питання аналізу поточного стану банківської системи та його прогнозування
перебуває в полі зору пильної уваги усіх розвинутих держав світу і є частиною політики
центральних банків, спрямованої на підвищення відкритості та прозорості. У кожній країні
воно вирішується по-різному, в залежності від особливостей структури банківської сфери.
Необхідно створювати такі рейтингові системи оцінки діяльності банків, які б якомога
точніше відповідали можливостям їх ефективного застосування та давали дуже точні
результати. Ці системи повинні не тільки констатувати стан, а й давати певні прогнози та
завчасно попереджувати про можливість банківських криз.
Список використаних джерел
1. Ходачник Г. Э. Зарубежный опыт диагностики кризисного состояния в банковской
сфере [Електронний ресурс] // Режим доступу: // http://www.manage.ru/press/management
/2001.
94
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
2. Шумило І., Міщенко В., Лисенко Р. Теоретичні і практичні аспекти аналізу стану
фінансової системи економіки // Вісник НБУ. – 2006. - №3. – С. 6-11.
3. Управление деятельностью коммерческого банка (банковский менеджмент) / Под
ред. д-ра экон. наук, проф. И. О. Лаврушина. М.: Юристь, 2002. – 688с.
4. Севриновский В. Развитие систем банковского мониторинга: анализируя мировой
опыт [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.hedging.ru/publication/337.
УДК 330.341.1
В. М. ЧЕРНЕНКО
ФІНАНСОВІ ДОМІНАНТИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
У статті досліджуються існуючі теоретичні та практичні труднощі фінансової
складової інноваційного розвитку економіки України. Аналізується досвід провідних
країн світу (Фінляндії, Ізраїлю та ін.) та наводяться певні закономірності щодо
фінансової складової розвитку інноваційної сфери, зокрема, корпоративних НДДКР.
Постановка проблеми. Модель інноваційного розвитку економіки з різною ступінню
ефективності поширена в тих чи інших країнах сучасного світу. Виникає питання: чому одні
країни в процесах інноваційного розвитку досягли великих успіхів (розвинутий світ), а інші
(Україна) вже низку років тупцюють на одному місці? Очевидно щось дуже сильно заважає
успішному просуванню за цим прогресивним шляхом і одним із цих „щось” є фінансова
компонента, яка підлягає ретельному аналізу вчених і фахівців.
Системний супротив процесам інноваційного розвитку, наявність цілої низки проблем
та „вузьких місць», помилок, недостатнє фінансування інноваційної діяльності та
неефективні механізми його реалізації розглядаються фахівцями на сучасному
пострадянському просторі як об’єктивна реальність, дослідження якої може вивести на
правильний шлях „вступу” в інноваційний розвиток економіки країни.
Складний етап реформування транзитивної економіки України потребує посилення
інноваційної активності і застосування нових підходів до фінансування інновацій. Інновації
визначають основні показники виробничо-господарської діяльності підприємств, напрямок
змін на довгостроковий період, забезпечують конкурентоспроможність українських
підприємств в майбутньому.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Невирішені раніше частини загальної
проблеми. Слід зазначити, що проблемами інновацій та інноваційного розвитку займалися
багато вітчизняних учених, серед них Ю.Бажал, А.Гальчинський, В. Геєць, Б.Гриньов,
В.Гриньова, А.Чухно, О.Амоша, В.Гойло, Л.Мусіна, Б.Данилишин, В.Чижова, О.Пушкар,
О.Ястремська, О.Новікова, В.Онікієнко, М.Крупка, Г.Андрощук та інші [1-9]. Важливий
внесок у вивчення проблем інноваційного розвитку чи розвитку економіки знань внесли
закордонні вчені-економісти: П.Друкер, О.Тоффлер, Д.Белл, Т.Сакайя, Б.Санто, Б.Твісс,
Й.Шумпетер, І.Перлакі, В.Томсон, В. Іноземцев, Б. Кузик, Н.Іванов, В.Іванов, Б.Мільнер,
Е.Вільховченко, Н.Терпецький, А.Пригожин, Р.Фатхутдінов, П.Завлін, А.Казанцев,
Ю.Яковець та інші [10-15].
Узагальнення опублікованих за даною проблематикою робіт дозволило зробити
висновок, проте що питання виявлення теоретичних та практичних труднощів фінансової
компоненти інноваційного розвитку економіки України та знаходження ефективних шляхів
їх подолання недостатньо розроблені як у науковому, так і в прикладному аспектах і вимагає
ретельної уваги з боку сучасних дослідників.
Формулювання цілей статті. Метою даної статті є дослідження досвіду провідних
країн світу, а також реальних існуючих труднощів та серйозних проблем фінансування
95
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
інноваційного розвитку економіки України в напрямку забезпечення підвищення
конкурентоспроможності українських технологій, товарів і послуг та знаходження
ефективного механізму вирішення цих проблем.
Виклад основного матеріалу дослідження. Практика розвинутих країн свідчить про
важливість дотримання тенденції збільшення розмірів фінансування наукових досліджень та
розробок у співвідношенні з розмірами ВВП (показник наукоємності) для забезпечення
повноцінного інноваційного розвитку економіки країни. Розвинутий світ завжди ставить за
мету досягнення високого рівня наукоємності валового внутрішнього продукту - не менше
3%. Так, останнім часом рівень наукоємності ВВП у трьох світових центрах (США, Японія,
Європа) становив десь 2 – 3,5%. Лідерами за цим показником виступають такі європейські
країни як Швеція та Фінляндія (3,5 – 4%). Українська ж реальність вражає низькими
значеннями цього показника: 2000р. – 1,20%, 2002р. – 1,16%, 2005р. – 1,30%, 2006р. – 0,96%
[16-18]. При цьому не дотримується законодавчо встановлена норма щодо рівня
наукоємності в 1,7% і ще дуже далеко до рівня 1990 року – 3,11% ВВП. В результаті
недостатнє фінансування науки виступає як потужний чинник зменшення частки України на
світових ринках наукоємної продукції. На сьогодні цей показник для України складає всього
0,05%, для Росії – 0,13%, країни ЄС – 35%, США – 25%, Японія – 11%. Країни-інноватори
постійно відслідковують питому вагу витрат на фінансування фундаментальної науки
порівняно з ВВП, бо недофінансованність цієї сфери може призвести до дуже негативних
наслідків для розвитку країни.
Досвід провідних країн вказує на різноманітні шляхи вирішення проблеми
фінансування інноваційної діяльності в межах всієї економіки. Так, у Німеччині виділяються
значні кошти на фінансування НДДКР, що складає 2,4% від ВВП і за цим показником вона
займає сьоме місце в світі. Цікаво, що тут 70% наукових досліджень фінансується
приватними компаніями і лише 30% - державою. Виділення грошових коштів на інноваційне
підприємництво здійснюється на пільгових умовах або за рахунок джерел венчурного
фінансування. З 2000 року діє програма підтримки державою мережі інноваційних інститутів
в регіонах. Малий інноваційний бізнес тут має право на грошову підтримку з боку держави
при патентуванні винаходів, а Патентне управління допомагає вивести розробку на ринок та
продати.
Цікавий досвід надає Фінляндія, яка займає першу позицію в світі за рейтингом
конкурентоспроможності та ефективністю впровадження інновацій в економіку. При
складанні рейтингу враховувались такі чинники як загальний стан економіки, концентрація
наукомістких виробництв, обсяг інвестицій у НДДКР і освіту (лише Швеція та Ізраїль
витрачають більше ніж Фінляндія на фінансування інноваційних процесів). Таємниця успіху
Фінляндії в тому, що її уряди завжди першочергову увагу надавали необхідності
інвестування науки. Всі фінські уряди, починаючи з кінця 1980-х років, фінансували науку та
інновації у всіх можливих сферах діяльності. Крім того, вони активно займались
просуванням інноваційних продуктів та технологій на міжнародних ринках. Останній уряд
прем’єр-міністра Матті Ванханена сприяв в 2007 році зростанню державного фінансування
наукових досліджень і розробок: якщо в 2006 році воно складало 3,5%, от ВВП, то в 2007
році - вже 4 %.
Лише за кілька десятиріч економіка Фінляндії змінила орієнтацію з використання
природних ресурсів на високу наукомісткість виробничих процесів. В кінці 70-х років значне
збільшення фінансування науково-дослідних робіт та розробок зіграло вирішальну роль у
швидкій переорієнтації економіки Фінляндії. Навіть у тяжкі часи економічного спаду на
початку 90-х років обсяги інвестування наукової діяльності зростали. За кількісним
показником інвестицій у наукові дослідження ця країна є одним з лідерів світу: в 2006 році
на наукову сферу державою було виділено 1,6 млрд. євро (близько 3,4% від ВВП). Близько
80% коштів розподіляється міністерством торгівлі і промисловості та міністерством освіти.
Фінансування науки у вищих навчальних закладах (основна частка фундаментальних
досліджень країни і частина прикладних) відбувається через Академію Фінляндії. В
96
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
питаннях фінансування для Академії Фінляндії пріоритетними є наступні напрями
досліджень: в сферах медицини, біологічних наук і оточуючого середовища; культури і
суспільства; природознавства та техніки. При виділенні коштів враховується, що проекти
будуть сприяти не лише розвитку науки, але і зміцненню міжнародної співпраці. Однак, які б
не були пріоритети, гроші отримують лише ті науковці, що займаються найбільш
перспективними і якісними дослідженнями на світовому рівні. Заявки, що надходять в
Академію Фінляндії, щорічно потребують фінансування проектів в загальному обсязі 1,2
млрд. євро. Позитивний висновок отримають проекти на загальну суму близько 250 млн.
євро. Переважна частка бюджетних коштів спрямовується університетам. В 2006 році через
Академію Фінляндії університетам було надано 257 млн. євро, що склало 15% від загальних
державних витрат на наукову сферу. Над виконанням наукових проектів в межах вищих
навчальних закладів плідно працювали три тисячі дослідників.
Окрім цього фінансуванням інновацій займається спеціальний фонд Sitra – фінський
національний фонд технологічного розвитку, що працює під патронажем парламенту з
молодими інноваційними компаніями в якості звичайного фонду венчурного спрямування.
Історично саме цей фонд виконав державне завдання щодо формування венчурного ринку в
країні. Sitra вкладає кошти обсягом 100 тис. - 15 млн. євро в обмін на 30–40% акцій
інноваційних компаній-реципієнтів. В сучасних умовах фонд Sitra обслуговує близько 70
„стартапів” і звичайно працює з однією компанією протягом 3 - 5 років, а потім продає її
акції на ринку іншим інвесторам.
Важливу роль відіграє TEKES - Національне фондове агентство з технологій та
інновацій, що виступає в якості „засівного інвестора”. Ця організація підпорядковується
міністерству торгівлі і промисловості та розподіляє більшу частину бюджетних коштів, що
йдуть на прикладні дослідження. В звичайних умовах агентство TEKES надає третину
коштів необхідних для проведення заявленого інституцією проекту, а частину, що
залишилась, вкладає партнерська компанія. Крім того, TEKES застосовує й інші форми, що
підтримують науку: інвестиційні кредити і гранти, метою яких є створення „стартапів” та
проведення НДДКР. В 2006 році внесок TEKES в дослідні проекти і розробки фірм, учбових
закладів і науково-дослідних інститутів склав 465 млн. євро, що забезпечило реалізацію 2000
проектів. Після завершення цих проектів було підготовлено 2400 публікацій, близько 950
дипломних і дисертаційних робіт, подано біля 750 заяв на патенти [19]. Агентство TEKES
змінює та проводить корекцію своїх пріоритетів кожні три роки за підсумками обговорень з
представниками наукової сфери, промисловості та міністерськими чиновниками.
На прикладі Фінляндії можна побачити, що можна стати успішною інноваційною
державою навіть не маючи власної розвинутої фундаментальної науки. Фінський досвід
доводить, що економіку, що заснована на знаннях, можна побудувати на рівні провідних
постіндустріальних країн (таких як США, Швеція, Ізраїль та інших) завдяки довгостроковим
вкладенням в інновації, науку і освіту, застосуванню прогресивних фінансових механізмів
підтримки інновацій державою, результативній взаємодії з бізнесовою сферою.
Україна має активно використовувати досвід Фінляндії та інших країн (Ізраїлю, Чилі та
інших) для формування ефективного фінансового механізму підтримки інноваційного
розвитку. Однак, завдання переносу в українські умови закордонного досвіду не є простим.
Ефективність будь-якого інструменту, методу суттєво залежить від особливостей місцевого
бізнес-середовища, в якому вони застосовуються до прикладних інновацій. Мережа Centers
of Excellence в Фінляндії, програма SBIR в США, центри трансферту технологій
передбачають підтримку інновацій на початкових стадіях. Фінські „Центри переваг”
займаються безоплатним фінансуванням інноваційних проектів, що, однак, викликає високі
ризики корупції. Фонди "засівного фінансування" (TEKES в Фінляндії) беруть на себе
відповідальність за перехід від опробовування ідей до стадії перших промислових зразків та
створення невеликих інноваційних фірм ("стартапів"). Вони надають інформаційну допомогу
та співфінансування проектів, розподіляючи ризики з приватними вкладниками. Існує
цікавий досвід державних венчурних фондів, а також фондів фондів: вже наведений вище
97
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
фонд SITRA у Фінляндії, Yozma в Ізраїлі, фонди SBIC в США. SITRA проводить
фінансування проекту напряму, а інші фонди виконують це опосередковано, фінансуючи
через інші венчурні фонди. Вони ведуть проекти, починаючи з створення „стартапів” і до
початку швидкого зростання та тиражування нового бізнесу. Діяльність універсальних
інституцій підтримки інновацій (Фонд Чилі, програма Аванчі в Мексиці) охоплює практично
всі етапи розвитку і впровадження інновацій і вони виступають в якості „центрів збірки”
інноваційного процесу, як посредники між всіма його участниками.
В умовах низької інноваційної активності підприємств та корпорацій України,
нерозвинутих фінансових та фондових ринків, низького рівня застосування права найбільш
ефективною могла б стати форма універсальних інституцій підтримки інновацій (Фонд Чилі,
програма Аванчі). Такі форми стають „оболонкою захисту” інноваційного процесу від
несприятливих впливів зовнішнього середовища, яка забезпечує безперервність „конвеєру”
інновацій. На жаль, брак на вітчизняному ринку достатньо підготовлених інноваційних
менеджерів, а також „вузькі місця” українського бюрократичного апарату обмежують
можливості застосування досвіду Чилі. В вітчизняних умовах доцільно створювати
