бюджетного періоду відкривають бюджетні рахунки і не пізніше 31 грудня або на останній
67
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
день іншого бюджетного періоду закриває всі рахунки відкриті у бюджетному періоді. Однак
визначення терміну “закриття рахунків” в законодавстві не наведено. В економічні літературі
під “закриттям рахунку” розуміють або обнуління сальдо рахунку, або припинення
функціонування даного рахунку. А органи казначейства щорічно відкривають нові рахунки,
що призводить до помилкового зарахування надходжень до бюджетів.
Так, у 2005 році відкриття рахунків для нового бюджетного періоду відповідно до
вимог Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 р.” проводилося з 14
лютого 2005 р., а зарахування на нові рахунки розпочалося з 28 лютого 2005 р. У структурі
рахунків для зарахування надходжень міститься символ звітності. У 2007 р. довідник
відповідності символу звітності коду бюджетної класифікації за доходами затверджений
наказом ДКУ від 15 січня 2007 р. № 5. Тому в процесі відкриття рахунків повинна бути чітка
послідовність: зміни до бюджетної класифікації, зміни до довідника відповідності символу
звітності коду бюджетної класифікації за доходами, відкриття рахунків. Тому варто
зазначити, що є необхідність відмовитися від практики відкриття нових рахунків кожного
бюджетного періоду, що надасть змогу уникнути проблем із зарахуванням платежів на
початку року. Достатньо провести перевідкриття рахунків без зміни самого номеру рахунку.
Існує необхідність визначення особливостей закриття рахунків після закінчення бюджетного
періоду. У зв’язку з тим, доречно зберегти в силі положення статті 57 чинного Бюджетного
кодексу України “Не пізніше 31 грудня або на останній день іншого бюджетного періоду
Державне казначейство України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному
періоді“, але варто доповнити її пунктом такого змісту: “Щорічно рахунки для зарахування
доходів бюджетів перевідкриваються під тими номерами, що діяли у минулому бюджетному
періоді. У новому бюджетному періоді під новими номерами відкриваються виключно
рахунки для зарахування нововведених податків, зборів та обов’язкових платежів, а також
тих, порядок зарахування яких до бюджетів змінився внаслідок внесення змін до чинного
бюджетного законодавства”. Ще однією з основних функцій Держказначейства та його
територіальних органів є розрахунково-касове обслуговування клієнтів. Однією з проблем в
обслуговуванні територіальними органами Державного казначейства України розпорядників,
одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів є обмін з клієнтами великою кількістю
документів, але обмінюватись великою кількістю інформації на паперових носіях не завжди
швидко і зручно [3, c. 33]. Транспортне сполучення і значне віддалення окремих сільських,
селищних рад з районними центрами не дозволяє головним бухгалтерам у разі потреби
(проведенні видатків, розподілу коштів на окремі реєстраційні рахунки, тощо), відвідувати
районні Управління державного казначейства. Аналогічну проблему банківські установи
вирішили створенням системи “Клієнт банку – банк”, яка на сьогоднішній день ефективно
використовується банками для обслуговування клієнтів. Запровадження спеціалізованої
програми “Клієнт казначейства - казначейство” допоможе місцевим бюджетам вирішити ряд
питань щодо більш раціонального використання робочого часу, оперативності у наданні
планових показників та отриманні інформації за рухом коштів на рахунках, зменшення
витрат на відрядження, тощо [4, с. 27]. Але впровадження даної системи вимагає
врегулювання цілого ряду питань. Перш за все, окрім розробки даного програмного
забезпечення, необхідно забезпечити розпорядників коштів комп’ютерною технікою та
телекомунікаційними зв’язками між ними та органами казначейства. Вирішення потребують
і питання стосовно захисту інформації. Крім технічного забезпечення необхідне і кадрове
забезпечення. Основними причинами невикористання навіть наявної комп’ютерної техніки є
відсутність навичок роботи працівників бухгалтерських та економічних служб бюджетних
установ, а особливо сільських та селищних рад.
Суттєвою перевагою казначейської системи для органів місцевого самоврядування та
місцевих органів державної виконавчої влади є можливість отримання безвідсоткових
позичок з єдиного казначейського рахунку для покриття тимчасових касових розривів, що
виникають при виконанні місцевих бюджетів. Такі позики надаються, як правило, для
забезпечення витрат, пов’язаних з оплатою праці бюджетних установ, придбання продуктів
68
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
харчування, медикаментів, оплатою комунальних послуг та енергоносіїв [5, с. 28]. Однак,
якщо з наданням та поверненням короткострокових позичок проблем майже не виникає, то
порядок надання середньострокових позичок продемонстрував свою недосконалість. Він є
недостатньо прозорим, формалізованим, особливо процедура списання казначейством
погашених сум. Так, у 2005 р. згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України № 574 –
р було погашено заборгованість за середньостроковими позичками в розмірі 248,8 млн. грн.,
причому основна частина погашених сум – позички “багатим бюджетам” з відносно високим
індексом податкоспроможності – бюджету м. Києва – 120,1 млн. грн. (48,2 %), Автономної
Республіки Крим – 70 млн. грн. (28,1 %), м. Запоріжжя – 22,4 млн. грн.(9%), та м. Одеси –
16,8 млн. грн.(6,8%) [5, с. 29]. Також слід звернути увагу на наявність у 2006 р. прорахунків
при визначенні сум середньострокових позичок, належних до погашення, що спричиняло
заниження обсягів їх погашення, і які виправилися після виявлення їх Державним
казначейством України [6, с. 20]. Отже, механізм надання середньострокових позик
продемонстрував свою недосконалість у врегулюванні фінансових відносин між державним
та місцевими бюджетами, що вимагає подальшого вивчення та вдосконалення даного
процесу.
Нині органи місцевого самоврядування та вищі навчальні заклади мають право
розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитних рахунках. З кожним роком все більші
суми розміщуються в установах банків. Проте спостерігається часте розміщення коштів на
депозитні рахунки за ставками, що досить нижчі за середні в даному регіоні, та неправомірне
розміщення вільних коштів, які появляються в результаті несвоєчасного та неповного
виконання видаткової частини даного бюджету. Тому доцільно наділити органи казначейства
контрольними функціями у даному процесі з метою уникнення подібних ситуацій. В процесі
казначейського обслуговування місцевих бюджетів часто трапляються ситуації, коли
місцевою радою приймаються рішення з порушенням норм чинного бюджетного
законодавства чи рішення місцевої ради подається до органів казначейства несвоєчасно.
Мають місце часті внесення змін до розписів бюджетів і відповідно до кошторисів та планів
асигнувань розпорядників коштів. Цей фактор суттєво ускладнює своєчасність і
правильність обліку планових показників як бюджетів, так і розпорядників коштів в
фінансових та казначейських органах і як наслідок унеможливлює належний рівень
казначейського обслуговування місцевих бюджетів. Органи казначейства у даному випадку
не мають права вжити ніяких заходів та застосувати будь-які санкції до місцевих органів
влади. Тому доцільно врегулювати дане питання на законодавчому рівні.
Разом з тим, незважаючи на низку заходів, що проводились Держказначейством
протягом останніх років, залишається ряд невирішених питань, які відносяться до сфери
відповідальності органів Державного казначейства.
Так, в організації роботи Державного казначейства України мають місце численні
недоліки, основною причиною більшості з них є недостатній рівень виконавської
дисципліни.
За останні роки рівень плинності кадрів у органах Держказначейства сягає майже 30 %
на рік, що призводить до зменшення висококваліфікованих працівників.
У роботі територіальних органів Державного казначейства України присутні недоліки в
організації фінансово-господарської діяльності, зокрема в оформленні правовстановлюючих
документів на адміністративні об’єкти та земельні ділянки, які знаходяться на балансі (в
оперативному управлінні), наявності значних залишків відкритих асигнувань.
Отже, виконання бюджетів, їх якість, своєчасність, достовірність і прозорість у
багатьох випадках залежить від організації роботи в органах Державного казначейства. Тому
до казначейства як і до будь–якої самоврегульованої системи ставиться вимога постійного
вдосконалення, підвищення рівня ефективності управління бюджетними коштами,
спрощення та оптимізація існуючих процедур обслуговування клієнтів, тощо.
Таким чином, підсумовуючи вище викладене, до най важливіших завдань розвитку
вітчизняної казначейської системи виконання бюджетів слід віднести:
69
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
- вдосконалення нормативно-правового забезпечення;
- розробка єдиного програмного продукту для казначейського обслуговування як
державного так і місцевих бюджетів;
- розробка бази даних в органах казначейства з можливостями доступу до неї
фінансових інститутів держави;
- відмова від практики щорічного перевідкриття рахунків для зарахування
бюджетних надходжень;
- спрощення системи казначейського обслуговування розпорядників та одержувачів
бюджетних коштів;
- зниження рівня плинності кадрів у органах казначейства.
Список використаних джерел
1. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001. № 2542-III // Відомості Верховної Ради
України. – 2001. – № 37. – С. 189.
2. Павлюк К. В. Розвиток казначейської системи виконання державного бюджету //
Фінанси України. – № 2. – 2006. – С. 78–90.
3. Фастовець І. Система “Клієнт казначейства - казначейство”: досвід застосування //
Казна. – № 4 – 5(79). – 2007. – С. 33 – 35.
4. Ракитський В. Механізми удосконалення казначейського обслуговування // Казна. –
№ 4 – 5(68). – 2006. – С. 26 – 27.
5. Лучка А. В. Казначейське обслуговування місцевих бюджетів: теоретичні основи та
вітчизняна практика // Світ фінансів. – №1. – 2006. – С. 18 –31.
6. Виступ заступника голови Державного казначейства України Олени Чечуліної. За
матеріалами розширеної наради Державного казначейства України // Казна. – № 10. – 2006. –
С. 19 – 24.
УДК 336.7:303.63.(477)
І. Г. CКОМОРОВИЧ
МІСЦЕ БАНКІВСЬКОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ
СТАБІЛЬНОСТІ ГРОШОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
У статті розглянуто систему боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів,
одержаних злочинним шляхом, розроблену для банківських установ України, та її місце
у функціонуванні грошової системи держави.
Постановка проблеми. Одним з елементів грошової системи будь-якої країни є
регламентація як готівкових, так і безготівкових розрахунків. Це, зокрема, стосується
можливостей використання в якості засобу платежу тих чи інших грошових знаків та
необхідності забезпечення прозорості здійснення розрахунків з контрагентами. При цьому
особливий акцент робиться на налагодженні ефективної протидії легалізації (відмиванню)
доходів, одержаних злочинним шляхом, без чого ефективне функціонування грошової
системи та її органічна взаємодія з грошовими системами інших країн неможливі. Саме
антивідмивна система забезпечує безперебійний рух коштів між контрагентами,
розташованими в різних країнах, оскільки не виникає обмежень на відкриття
кореспондентських рахунків та на здійснення за їх допомогою розрахунків.
Українські банківські установи вже зіштовхувалися з такою проблемою, коли в 2001-
2002 рр. Міжнародна група по розробці фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей
(FATF) рекомендувала країнам, що входять до неї, закривати кореспондентські рахунки
70
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
українських банків. Таке рішення було викликане тим фактом, що в Україні не було створено
належних умов для боротьби з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом. У
результаті до рекомендацій FATF дослухалися великі банківські установи Німеччини,
Голландії та США, які закрили коррахунки українських банків.
Після прийняття в листопаді 2002 року Закону України «Про запобігання та протидію
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та налагодження дієвого
механізму виявлення та запобігання злочинних операцій Україну було вилучено з «чорного
списку» FATF. На основі створеної законодавчо-нормативної бази почав функціонувати
Державний комітет фінансового моніторингу, основними завданнями якого є повідомлення
Державної податкової адміністрації України та правоохоронних органів про виявлені
сумнівні та протизаконні операції. Усі організації, що надають фінансові послуги, у тому
числі банки, становлять первинний рівень у системі фінансового моніторингу. На них
покладено функції виявлення операцій, що пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів,
одержаних злочинним шляхом. Не дивлячись на законодавчі ініціативи, проблема виявлення
злочинних операцій досі залишається актуальною.
Аналіз останніх досліджень. Огляд публікацій, присвячених системі фінансового
моніторингу, показує, що найбільше уваги приділяється або закордонному досвіду ведення
боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом, або відповідним
статистичним показникам чи тіньовим схемам, що наводяться в економічних засобах масової
інформації. Поза увагою авторів залишаються практичні заходи, які повинні застосовуватися
суб’єктами первинного фінансового моніторингу, зокрема банками, для протидії незаконним
схемам руху коштів.
Постановка завдання. Статистичні дані свідчать, що частка повідомлень, отриманих
Державним комітетом фінансового моніторингу України від банків, становить більше 96
відсотків від загальної кількості повідомлень, які надходять від усіх суб’єктів первинного
фінансового моніторингу [1, с. 30]. Крім того, активність банків з кожним роком зростає –
від 700,9 тис. шт. повідомлень у 2004 р. до 816,9 тис. шт. у 2006 р. [2, с. 65]. З огляду на це,
побудова в банках дієвої системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних
злочинним шляхом, та запобігання фінансування терористичної діяльності набуває особливої
ваги.
Одержані результати. Проведений аналіз показав, що для забезпечення виконання
функцій суб’єктів фінансового моніторингу в банках повинен бути розроблений цілий
комплекс внутрішньобанківських нормативних документів, що регламентують здійснення
запобігання відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом. До них, зокрема, належать
правила внутрішнього фінансового моніторингу, програми здійснення фінансового
моніторингу, програма ідентифікації і вивчення клієнтів банку, критерії оцінки ризику
проведення клієнтом операцій з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним
шляхом та програми навчання і підвищення кваліфікації працівників. Крім того, повинен
бути призначений працівник, відповідальний за проведення фінансового моніторингу у
банку чи його філії [3].
Правила внутрішнього фінансового моніторингу банку мають, зокрема, містити таке:
1) опис організаційної структури внутрішньобанківської системи запобігання
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
2) вимоги до кадрового забезпечення внутрішньобанківської системи запобігання
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, права та обов'язки
відповідальних працівників банку та філії, а також інших працівників банку, відповідальних
за виконання програм здійснення фінансового моніторингу;
3) основні засади діяльності окремого структурного підрозділу банку із запобігання
легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (у разі його створення);
4) порядок обігу та забезпечення конфіденційності інформації щодо фінансових
операцій, які підлягають фінансовому моніторингу;
5) порядок прийняття рішення щодо надання інформації про фінансову операцію, яка
71
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
підлягає фінансовому моніторингу, до Державного комітету фінансового моніторингу
України;
6) порядок зберігання інформації з питань фінансового моніторингу.
Програми здійснення фінансового моніторингу розробляються банком відповідно до
окремих напрямів його діяльності з обслуговування клієнтів (проведення операцій з
готівкою, цінними паперами, платіжними картками, здійснення грошових переказів,
міжнародних розрахунків, укладення кредитних договорів та ін.) і потребують постійного
оновлення в процесі проведення фінансового моніторингу. Вони повинні містити визначені
законодавством України ознаки фінансових операцій, які підлягають обов’язковому та
внутрішньому фінансовому моніторингу, порядок їх виявлення, а також порядок
інформування про них відповідального працівника.
Обов’язковій ідентифікації у банках України підлягають:
1) клієнти, які відкривають рахунки в банку;
2) клієнти, які здійснюють операції, що підлягають фінансовому моніторингу;
3) клієнти, які здійснюють операції з готівкою без відкриття рахунку на суму, що
перевищує 50000 гривень, або еквівалент цієї суми в іноземній валюті;
4) особи, які діють від імені зазначених клієнтів.
Програма ідентифікації і вивчення клієнтів банку, повинна включати:
1) порядок здійснення ідентифікації клієнта під час встановлення відносин з ним;
2) заходи щодо уточнення інформації про клієнта та порядок їх проведення;
3) порядок забезпечення документального фіксування інформації про клієнта;
4) порядок та критерії класифікації клієнтів відповідно до оцінки ризику здійснення
ними операцій, що можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних
злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму;
5) порядок проведення заходів щодо перевірки інформації про клієнта або особу, яка
діє від його імені, у разі виникнення сумніву щодо її достовірності, з урахуванням ризику
проведення таким клієнтом операцій з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом;
6) заходи щодо додаткового вивчення клієнта та порядок їх проведення.
Ідентифікація клієнтів банку відбувається на підставі їх персональних та статутних
документів, які дають змогу переконатися щодо їх особи та правомірності функціонування.
Ці документи мають бути чинними та містити достовірну інформацію на час їх надання
банку. На їх підставі банк з’ясовує необхідну для себе інформацію.
Під час реалізації програми ідентифікації та вивчення своїх клієнтів банк за
результатами здійсненої ідентифікації клієнтів на етапі встановлення відносин з ними
формує та веде відповідні анкети. Вони є внутрішніми документами банку та містять
загальну персональну інформацію про клієнта, організаційні засади його функціонування, а
також відомості про його діяльність. Ці дані постійно уточнюються в процесі вивчення
клієнта. До них додаються результати щоквартального аналізу його операцій (щодо
відповідність фінансового стану та суті діяльності клієнта), а також висновки банку щодо
репутації клієнта та оцінки ризику здійснення ним операцій з легалізації доходів, одержаних
злочинним шляхом.
Ідентифікація особи не є обов’язковою у таких випадках:
1) проведення фінансової операції особою, що раніше була ідентифікована згідно із
чинним законодавством України;
2) укладення угод між банками, зареєстрованими в Україні.
Якщо ж банк встановлює кореспондентські відносини з іноземними банками, то він
повинен з’ясувати, чи вживає кореспондент належних заходів для запобігання легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом. У випадку недотримання таких
заходів банку не рекомендується встановлювати кореспондентські відносини з такими
фінансовими установами-нерезидентами. Для вивчення своїх клієнтів банк розробляє
критерії оцінки ризику проведення клієнтом операцій з легалізації (відмивання) доходів,
одержаних злочинним шляхом. Під особливу увагу потрапляють клієнти, що, зокрема,
72
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
займаються зовнішньоекономічною, туристичною чи благодійною діяльністю, надають чи
отримують фінансову допомогу, мають контрагентів в країнах, де не дотримуються
загальноприйнятих стандартів у боротьбі з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних
злочинним шляхом. На підставі виконання визначених критеріїв з урахуванням репутації
клієнтів, сфери та періоду їхньої діяльності на ринку банком здійснюється їх класифікація
