Переваги цільових ФФБ:
- можливість акумулювати грошові кошти фізичних і юридичних осіб для фінансування
всього циклу будівництва;
- грошові кошти залучені ФФБ, не підлягають оподаткуванню податком на прибуток і
ПДВ;
- ФФБ залучає грошові кошти за допомогою укладення договору управління майном,
який за формою і по суті близький до раніше застосованих інвестиційних договорів, це
спрощує процедуру залучення грошових засобів фізичних осіб.
Недоліки цільових ФФБ:
- на стадії реєстрації ФФБ необхідно укласти іпотечний договір, який завіряється
нотаріально, що вимагає сплати держмита (0,1% від суми договору);
- ФФБ можна створити тільки після оформлення всієї проектно-кошторисної
документації будівництва;
- замовник будівництва несе відповідальність перед учасником ФФБ за своєчасність
будівництва і якість робіт,
- не допускається без згоди учасника ФФБ зміна умов договору управління майном [6,
с. 19].
Виходячи з вищевикладеного, ФФБ на сьогоднішній день є найнадійнішим способом
інвестування грошових коштів в об'єкти житлового будівництва.
Висновки. Цільові облігації не можна назвати однозначно бездоганним і безпечним
механізмом інвестування житла.
Цільові облігації є незабезпеченими цінними паперами. Тому у випадку банкрутства
емітента (забудовника) власники облігацій можуть втратити всі інвестовані в будівництво
кошти. А відсутність чітко налагодженої процедури визнання передачі права власності в БТІ
на об'єкти житлової нерухомості, оплачені цільовими облігаціями, може створити
вкладникові додаткові складнощі. Втім, якщо говорити про надійність тих чи інших
будівельно-інвестиційних схем на сьогоднішній день недоцільно, оскільки будівництво
будинку ведеться близько двох років, а нова редакція закону набула чинності тільки в 2006
році. Таким чином, перші результати буде видно не раніше 2008 року.
Щодо ФФБ, то ми вважаємо їх найменш ризикованою схемою фінансування житла на
первинному ринку. Оскільки для запобігання можливих ризиків перед створенням ФФБ
фінансова компанія здійснює експертизу всіх необхідних документів з боку забудовника із
залученням фахівців з будівництва, земельного законодавства та аналізує його фінансовий
стан. Упродовж усіх етапів будівництва фінансова компанія здійснює контроль цільового
використання грошових коштів, якості i терміну будівництва та фінансового стану
забудовника. З цього випливає, що для довірителів існує безліч переваг інвестувати в
будівництво за допомогою ФФБ, які підвищують надійність інвестування грошових коштів,
істотно зменшуючи ризики, можливі при використанні інших легітимних інструментів
інвестування в нерухомість. Також Законом України «Про фінансово-кредитні механізми…»
42
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
чітко визначено, що кожен з учасників будівельного процесу повинен займатися своєю
справою: управитель — фінансує будівництво, забудовник — будує будинки, страхова
компанія — страхує можливі ризики. І з цього випливає, що основним завданням фінансової
компанії як управителя є захист інтересів довірителів — учасників фондів фінансування
будівництва, які доварили йому управлення своїми заощадженнями [3].
Список використаних джерел
1. Закон України „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при
будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19.06.2003 р. // ВВР України. – 2003. -
№52. – Ст.377.
2. Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним
боргом та іпотечні сертифікати” від 19.06.2003 р. // ВВР України. – 2004. - №1. – Ст.1.
3. Андрущенко І. Механізм довіри заощаджень [Електронний ресурс]// Режим доступу:
http://www.terkom.com.
4. Бабенко М. Первинні накопичення // Українські економічні новини. – 2007. - №12. –
С. 10-15.
5. Паливода К.Становлення та розвиток іпотечного ринку житла в Україні // Вісник
НБУ. – 2006. - №12. – С. 4-5.
6. Подолянко В. Нові схеми фінансування нерухомості // Фінанси і кредит. – 2006. -
№12. – С. 13-20.
7. Шибаєва Н.В. Основні схеми фінансування будівництва житла в Україні //
Економіст. – 2007. - №2. – С. 34-39.
УДК 338.98
С. М. ЛОБОЗИНСЬКА
ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА ДІЯЛЬНОСТІ
ВІТЧИЗНЯНИХ БАНКІВ
У статті розглянуто теоретичні аспекти формування конкурентної політики
держави у банківському секторі. Окреслено процес формування конкурентного
середовища банківської діяльності шляхом розробки та прийняття норм
конкурентного законодавства, розподілу повноважень серед органів виконавчої влади,
вдосконалення інфраструктури ринку банківських послуг.
Постановка проблеми. За словами відомого американського фінансиста Алена
Грінспена єдиним ефективним засобом попередження виникнення банківських криз є
належний рівень конкуренції між фінансовими інститутами. Саме конкуренція стимулює
учасників фінансового ринку до економічного суперництва за вигідні позиції на ринку
банківських послуг, що в свою чергу призводить до витіснення з ринку неефективних
фінансових структур та неякісних банківських продуктів. При цьому визначальним
чинником розвитку і вдосконалення конкуренції на ринку банківських послуг є його
конкурентне середовище. Отже, пріоритетним напрямком реалізації загальнодержавної
конкурентної політики у сфері банківництва повинен стати процес формування
конкурентного середовища діяльності банків.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вітчизняні науковці Осадчук В., Буряк П.,
Альошина Є., Загруба Ю., Тігіпко С. та інші розкривають питання конкурентоспроможності
банківських інститутів. Економічне суперництво в умовах глобалізації та лібералізації руху
капіталу розглядається Лютим І., Юрчуком О., Корнєвим В. та ін. Проте особливості
43
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
перехідної економіки України вимагають якісно нових досліджень у царині формування
належного конкурентного середовища банківської діяльності.
Формулювання цілей статті. Наукове дослідження спрямовується на розгляд
теоретичних аспектів формування конкурентного середовища діяльності вітчизняних банків
шляхом реформування чинного конкурентного законодавства, розподілу повноважень
органів державного контролю за суб’єктами конкурентних відносин, розбудови
інфраструктури ринку банківських послуг.
Виклад основного матеріалу дослідження Конкурентне середовище банківського
бізнесу в умовах різноманітних моделей конкуренції формується в результаті впливу на
фінансовий ринок множини різнорідних чинники, що характеризуються певною сферою
впливу, часовим періодом, інтенсивністю. Вітчизняні науковців Гірченко Т. Д. та Кузнєцова
А. Я. виділяють основні чинники конкурентного середовища за суб’єктами ринку, діяльність
яких створює умови для конкуренції [1, 45]:
• держава та її конкурентна політика;
• суб’єкти банківського бізнесу, які вступають на ринок та загострюють конкуренцію;
• споживачі, які здійснюють вплив на суб’єктів ринку;
• постачальники фінансового капіталу (заощаджень) на ринок;
• банківські продукти, які займають певний сегмент ринку;
• безпосередньо фінансово-кредитні організації.
Подаючи таку авторську класифікацію чинників конкурентного середовища за
суб’єктами ринку, на нашу думку, недоцільно виділяти банківські продукти як окремий
чинник формування конкурентного середовища за ознаками суб’єктів ринку. Логічнішим
видається доповнити чинник «суб’єкти банківського бізнесу» таким продовженням:
«результатом діяльності яких є розробка конкуруючих банківських продуктів».
На нашу думку, визначальним чинником формування конкурентного середовища є
конкурентна політика держави у розрізі трьох складових:
• розробка та впровадження норм конкурентного законодавства;
• формування структури органів виконавчої влади щодо забезпечення державного
моніторингу та контролю за дотриманням економічної конкуренції у банківництві;
• розбудова інфраструктури ринку банківських послуг.
Не можна категорично заперечувати роль споживачів банківських продуктів та
постачальників фінансового капіталу у формуванні конкурентного середовища. Проте їхня
роль є радше другорядною, аніж визначальною. Визначальним вплив названих суб’єктів
ринку банківських послуг є на процеси інтенсифікації (загострення) економічного
суперництва, а не на створення базових умов розвитку конкуренції. Отож, саме конкурентна
політика держави здатна забезпечити інституційне фундамент для розвитку конкурентних
відносин.
Для діагностики якісного стану конкурентного середовища діяльності вітчизняних
банків необхідно здійснити аналіз ключових характеристик зазначених напрямків державної
конкурентної політики у сфері банківництва. Саме це здатне забезпечити системне бачення
конкурентного середовища.
Правовою основою для реалізації конкурентної політики в Україні є законодавство про
захист економічної конкуренції, яке ґрунтується на нормах, визначених Конституцією
України (стаття 42 закріплює принцип державного захисту конкуренції у підприємницькій
діяльності) та складається із Законів України «Про Антимонопольний комітет України»
(1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), «Про захист економічної
конкуренції» (2001 р.)., нормативно-правових актів, які не заперечують чинному
законодавству [2].
Конкурентне законодавство в Україні є складним. За оцінками провідних експертів, у
концептуальному плані воно наближається до європейської моделі з окремими рисами
американської моделі конкурентного права [3, 223]. І з цим можна цілковито погодитись,
якщо піддати його ретельному аналізу.
44
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
Державне регулювання конкуренції у банківській сфері представлене у спеціалізованих
законодавчих актах. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» у статті 53
«Забезпечення конкуренції у банківській системі» зазначається, що банкам забороняється
укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів,
інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди. Банку
забороняється встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче
собівартості банківських послуг у цьому банку, а також вчиняти будь-які дії щодо
впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Вважаємо недоліком
відсутність у Законі чіткого положення щодо порядку проведення державного контролю за
дотриманням правил конкурентної боротьби у банківській сфері. Хоча у статті 8 Закону
України «Про Антимонопольний комітет» зазначено, що здійснення іншими органами
державної влади повноважень Антимонопольного комітету у сфері контролю за
дотриманням антимонопольного законодавства не допускається [6], на нашу думку це не
зовсім коректно звучить щодо банківського ринку, який згідно чинного законодавства
регулюється та контролюється Національним банком. Зважаючи на особливості діяльності
банківських інститутів, існує реальна потреба у закріпленні на законодавчому рівні взаємодії
Національного банку України та органів Антимонопольного комітету у проведенні
комплексу заходів щодо захисту конкуренції на ринку банківських послуг, чітко
розмежувати повноваження щодо контролю за додержанням антимонопольного
законодавства та застосуванням заходів впливу до порушників, виключити дублювання
функцій.
Згідно Закону про банки факти недобросовісної конкуренції щодо надання тих чи
інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цьому банку
подальшого надання таких послуга бо здійснення операцій [4]. Стаття 54 Закону України
«Про банки і банківську діяльність» вносить свої корективи у застосування реклами
банківськими структурами. Зокрема зазначається, що банкам забороняється поширення
реклами у будь-якій формі, що містить неправдиву інформацію про їх діяльність у сфері
банківських послуг. Порушуючи вимоги даної статті, Національний банк має право
застосувати заходи впливу до банків [4]. Зокрема на виконання своїх функцій НБУ з метою
захисту прав споживачів зобов’язав банки під час укладання договорів про надання
споживчих кредитів висвітлювати правдиву інформацію про реальну вартість кредиту для
позичальника шляхом ознайомлення клієнта з реальною, а не номінальною ефективною
ставкою процента. Тобто банки зобов’язані інформувати клієнта про орієнтовну сукупну
вартість кредиту з урахуванням: процентної (номінальної) ставки за кредитом, вартості всіх
супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з
отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту ( у тому числі на користь третіх осіб –
страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо) [5].
Стаття 34 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачає застосування
Національним банком ще одного інструмента формування та захисту конкурентного
середовище – надання дозволу на придбання чи збільшення істотної участі у банку фізичним
та юридичним особам. Зокрема Національний банк України може відмовити у наданні
письмового дозволу, якщо це загрожуватиме інтересам вкладників та кредиторів або
перешкоджатиме розвитку конкурентного середовища у банківській системі [4].
Отож, можна констатувати, що банківське законодавство у загальних питаннях
забезпечення формування та розвитку конкурентного середовища у банківській системі
державний контроль покладає на Національний банк України, який реалізує свої функції
банківського регулювання та нагляду згідно Закону України «Про Національний банк
України». Це висвітлюється у статті 55, де зазначається, що головною метою банківського
регулювання та нагляду є захист інтересів вкладників та кредиторів [6]. При цьому сутність
захисту суб’єктів конкурентних відносин (в тому числі вкладників та кредиторів) на ринку
банківських послуг полягає у захисті економічної конкуренції у банківській сфері. Саме цей
Закон закріплює функції центрального банку щодо реєстрації та ліцензування банків,
45
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
проведення дистанційного нагляду, інспектування, встановлення економічних нормативів
діяльності банків, застосування заходів впливу у випадку загрози належного розвитку
конкурентних відносин між учасниками банківського ринку.
У 2002 році було прийнято Закон України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг», (сюди належать й професійні послуги на ринку
банківських послуг), мета якого визначається як створення правових основ для захисту
інтересів споживачів фінансових послуг, та правове забезпечення діяльності і розвитку
конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні [8]. У ст. 11 «Достовірність
реклами та інформації» та ст. 12 «Право клієнта на інформацію» закріплено основні засади
захисту споживачів фінансових послуг від недобросовісної конкуренції.
У Законі виокремлено положення, згідно якого всі фінансові установи повинні
здійснювати свою діяльність з врахуванням вимог антимонопольного законодавства та
законодавства про захист від недобросовісної конкуренції (ст. 17 «Недопущення обмеження
конкуренції на ринках фінансових послуг»). Закон закріплює за Антимонопольним
комітетом право на контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг (ст. 21
«Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг»).
На нашу думку, під час формування політики державного регулювання важливим є
врахування положення статті 19 Закону, а саме, що пріоритетними завданнями для
вирішення у сфері фінансових послуг повинні стати: захист інтересів споживачів фінансових
послуг; забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та
захисту прав їх учасників; запобігання монополізації та створення умов розвитку
добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг [8].
Тобто цей Закон мав би розкривати основні засади захисту конкуренції на ринку
фінансових послуг, проте його не можна назвати базовим щодо формування загальних
принципів захисту конкуренції на ринку фінансових послуг. Оскільки всі положення містять
узагальнених характер, абсолютно не прописані специфічні механізми реалізації заходів
щодо попередження та усунення антиконкурентних дій з боку учасників ринку фінансових
послуг. А, зважаючи на специфіку ринку фінансових послуг, розроблятися такі механізми
повинні з врахуванням особливостей банківського економічного суперництва, характеристик
ринків банківських продуктів, рівня забезпечення вирішення соціально-економічних
проблем країни.
Недоліком, з позиції правового регламентування захисту конкуренції на ринку
банківських послуг, є і те, що значна частина Закону присвячена висвітленню процесу
організації та діяльності спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері
регулювання ринків фінансових послуг (небанківських фінансових інститутів). При цьому,
зважаючи на існування виключно законодавчих актів, спрямованих на державне
регулювання ринку банківських послуг (ЗУ «Про Національний банк України», ЗУ «Про
банки і банківську діяльність») доцільно було б створити або окремий законодавчий акт
щодо захисту конкуренції на ринку фінансових послуг, на зразок який діє в Російській
Федерації, або розробити окремі положення щодо захисту конкуренції у Банківському
кодексі. Зокрема один з розділів міг би носити назву: «Захист конкуренції у банківській
системі». Оптимальнішим з огляду на існуючу чинну законодавчу базу є другий варіант.
Важливим аспектом у формуванні конкурентного середовища банківської діяльності є
правова регламентація діяльності банківських об’єднань та промислово-фінансових груп
через призму концентрації банківського капіталу. Зокрема Закон України «Про фінансові
послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у ст. 16 надає право банкам на
добровільних засадах об’єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить
антимонопольному законодавству України [8]. Детальніше сутність банківських об’єднань
описано у ст. 9 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Суттєвим є положення,
яке передбачає ліквідацію банківського об’єднання з ініціативи Національного банку
України за рішенням суду, якщо діяльність такого банківського об’єднання суперечить
антимонопольному законодавству України [4]. Роль Антимонопольного комітету при
46
Наука й економіка, 2008 р., № 3 (11)
реалізації контролю за процесом створення банківських об’єднань чітко законодавство не
визначає. Лише згідно підзаконного нормативно-правового акту (Положення про порядок
створення і державної реєстрації банківських об’єднань, затвердженого Постановою
Правління НБУ №337 ) установчі документи банківської корпорації повинні погоджуватися з
Антимонопольним комітетом як і процес створення холдингової групи [9]. При цьому
процедура одержання згоди Антимонопольного органу законодавчо не визначена, як і
інструментарій державного впливу за вже створеними банківськими об’єднаннями. Разом з
тим законодавством встановлена пріоритетність НБУ у застосуванні заходів впливу до
банківських об’єднань - порушників антимонопольного законодавства, що, на нашу думку,
не є доречним і потребує подальшого врегулювання щодо розмежування повноважень НБУ і
Антимонопольного комітету. Не врегульованими залишаються питання антимонопольного
регулювання діяльності промислово-фінансових груп. Згідно Закону України «Про
промислово-фінансові групи в Україні» на банки – учасники промислово-фінансової групи
не поширюються обмеження щодо внесків комерційних банків до статутних фондів інших
підприємств і організацій. У частині інвестування коштів у розробку або розвиток і
модернізацію виробництва кінцевої та проміжної продукції промислово-фінансової групи.
Набуті банками корпоративні права власності та інші майнові права в цих випадках
зберігаються за банками після реорганізації або ліквідації промислово-фінансової групи [10].
Згідно ст. 5 Закону контроль та перевірку діяльності промислово-фінансових груп
здійснюють у межах своєї компетенції Кабінет міністрів України, органи державної
податкової інспекції, Національний банк України, Антимонопольний комітет України. Не
висвітлює цей Закон і специфіку контрольних процедур Антимонопольного комітету під час
