48. Порядок здійснення емісії фінансових інструментів та залучення капіталу фінансовими посередниками.
Інвестиційні компанії залучають капітал шляхом розміщення цінних паперів власного випуску. Як правило, таке розміщення здійснюється за допомогою посередників та агентів, які ведуть безпосередні переговори з клієнтами та уповноважені укласти договір стандартного типу. За розміщення цінних паперів, емітованих фінансовими посередниками, сплачується винагорода на користь управляючої компанії. Ця винагорода може сплачуватись як за рахунок інвестиційної компанії за рахунок встановлених відрахувань на користь управляючої компанії, так і за рахунок індивідуального інвестора. Особливістю розміщення акцій інвестиційних фондів відкритого типу є продаж акцій за вартістю чистих активів на одну акцію. Продаж акцій інвестиційних фондів закритого типу здійснюється по ринковій вартості, яка може не відповідати вартості чистих активів на одну акцію.
Порядок розміщення цінних паперів інститутів спільного інвестування (ІСІ) в Україні регулюється Законом “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”. Розміщення цінних паперів може здійснюватись лише після реєстрації проспекту емісії цінних паперів ІСІ -(інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду або акцій корпоративного інвестиційного фонду) у ДКЦПФР. Проспекти подає на реєстрацію компанія з управління активами. За результатами діяльності за рік до проспектів емісій ІСІ відкритого або інтервального типу вносяться зміни. Проспектом емісії цінних паперів фондів відкритого типу може встановлюватися мінімальна кількість цінних паперів, які можуть бути придбані одним інвестором.
Крим відкритої підписки може здійснюватись приватне розміщення цінних паперів ІСІ - розміщення цінних паперів безвідкритого продажу шляхом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб. Приватне розміщення інвестиційних сертифікатів здійснюється у порядку, встановленому компанією з управління активами. У разі якщо недиверсифікований фонд закритого типу здійснює виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50 відсотків складаються з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі, він вважається венчурним фондом. Учасниками венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи.
На першому етапі, який не може перевищувати 6 місяців з початку розміщення, продаж цінних паперів інвестиційного фонду здійснюється за номінальною вартістю, ціна може бути збільшена на суму комісійної винагороди торговця цінними паперами. Якщо протягом 6 місяців активи фонду досягнуть рівня, який відповідає вимогам щодо мінімального обсягу активів, встановленого ДКЦПФР, реєструється випуск цінних паперів інвестиційного фонду, якщо обсяг активів недостатній - випуск вважається таким, що не відбувся, усі отримані кошти повертаються інвесторам у місячний строк.
Розміщення цінних паперів інвестиційних фондів здійснюються компанією з управління активами безпосередньо або через торговців цінними паперами, з якими компанія з управління активами уклала відповідні договори. Вимоги до договору про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів інвестиційних фондів затверджуються ДКЦПФР. Торговець цінними паперами під час розміщення цінних паперів фонду діє як повірений корпоративного інвестиційного фонду або компанії з управління активами пайового інвестиційного фонду, отримуючи за свої послуги комісійну винагороду. Важливим принципом є розміщення цінних паперів інвестиційних фондів є те, що їх продаж здійснюється за єдиними для всіх інвесторів цінами, встановленими на дату продажу, виходячи з вартості чистих активів фонду.
27.Управління капіталами як елемент фінансового посередництва. Форми управління капіталами.
Інформаційне посередництво, що надається у непрямій формі, передбачає що агент (тобто власник інформації) приймає від принципалів (тобто власників інвестиційних ресурсів) в управління капітал, отримуючи за це відповідну винагороду.
Управління капіталами здатне понизити міру ризику і невизначеності інвестицій.
На практиці управління капіталами здійснюється переважно в двох формах – по-перше, у формі управління фондами та, по-друге, у формі управління індивідуально визначеними активами.
Управління фондами притаманне тим видам фінансових посередників, які, випускаючи власні боргові зобов’язання, залучають кошти неінституціональних інвесторів та використовують отримані таким чином кошти для формування інвестиційного портфеля.
Найбільш яскравими представниками з числа інститутів, які надають послуги у сфері фінансового посередництва, здійснюючи управління фондами, є інститути спільного інвестування.
Продаючи цінні папери власної емісії дрібним вкладникам (в Україні це – інвестиційні сертифікати, в інших країнах як правило - акції), інститути спільного інвестування одночасно торгують знаннями та досвідом своїх керуючих, а також розробками тих структур, які виступили спонсорами цих інститутів.
Діяльність інститутів спільного інвестування, які вкладають накопичені від продажу цінних паперів власної емісії кошти переважно в цінні папери, що обертаються на вторинному ринку, у кінцевому підсумку зводиться до управління індивідуальними капіталами дрібних інвесторів, диверсифікації особистих акціонерних портфелів з метою досягнення максимально стабільного та максимально можливого доходу протягом значного періоду часу. Ці функції здійснюються опосередковано, через продаж цінних паперів власної емісії.
Таким чином, реалізацію інститутом спільного інвестування цінних паперів власної емісії з точки зору управляючих цим інститутом можна розглядати як свого роду право на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами вкладників. В свою чергу для колективу вкладників інституту спільного інвестування таке делегування прав управляючому цим інститутом є, з одного боку, формою зниження невизначеності стосовно сукупності їх індивідуальних активів, та, з іншого боку, колективною формою зниження ризику інвестицій.
В діяльності інститутів спільного інвестування проявляється в специфічному вигляді “ефект” синдикату або консорціуму , учасники якого несуть однаковий інвестиційний ризик. В рамках інституту спільного інвестування якраз і здійснюється зрівнювання ризику окремих дрібних інвесторів. Однак якщо члени синдикату зрівнюють свої ризики завдяки прийняттю спільних рішень і угоді про спільне несення витрат, то зрівнювання ризиків вкладників інституту спільного інвестування здійснюється під контролем та управлінням професійних менеджерів.
Управління індивідуальними активами здійснюється за допомогою інституту довірчого управління коштів інвесторів, або, іншими словами, шляхом здійснення фінансовими посередниками трастових операцій. За допомогою такої форми фінансового посередництва також, як і у випадку з управлінням фондами, досягається зниження невизначеності інвестицій. Однак функція зрівнювання ризику з іншими інвесторами цій формі посередництва не притаманне.
49. Інвестиційний процес та його основні етапи.
Інвестиційний процес - це прийняття інвестором рішення щодо вибору об’єктів, обсягів та строків інвестування. Інвестиційний процес може бути представлений як послідовність п’яти основних етапів:
- 1. Вибір інвестиційної політики;
- 2. Аналіз ринку цінних паперів;
- 3. Формування портфелю цінних паперів;
- 4. Перегляд портфелю цінних паперів;
- 5. Оцінка ефективності портфелю цінних паперів.
На першому етапі фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.
На другому етапі, фінансовими аналітиками компанії з управління активами фондів (інвестиційних або пенсійних) або спеціалізованого департаменту страхової компанії або банку проводиться аналіз ринків тих категорій цінних паперів, які відповідають затвердженим принципам інвестиційної політики. В результаті такого аналізу робляться оцінки інвестиційної привабливості цінних паперів, складається прогноз доходності і визначається перелік можливих об’єктів інвестування.
На третьому етапі на підставі висновків фінансових аналітиків щодо інвестиційної привабливості цінних паперів компанією з управління активами приймається рішення про придбання цінних паперів. При цьому враховуються нормативні вимоги щодо структури нвестиційного портфелю, тобто заплановані придбання узгоджуються з структурою активів, передбаченою нормативними вимогами та інвестиційною декларацією. Після прийняття рішення з придбання конкретних цінних паперів подається заявка брокеру на виконання цієї операції.
На четвертому етапі , у зв’язку з мінливістю ринкових умов (зміна процентних ставок, курсів акцій, валютного курсу) частина цінних паперів може бути продана з метою придбання інших, інвестиційно привабливіших з метою оптимізації інвестиційного портфелю.
На п’ятому етапі проводиться періодична оцінка доходності інвестиційного портфелю та пов’язаних з ним ризиків. Фактична доходність інвестиційного портфелю порівнюється з доходністю еталонного інвестиційного портфелю (альтернативного портфелю, який міг би бути сформованим в рамках інвестиційної політики, типової для даного фінансового посередника). Проведені розрахунки і оцінки виконують контрольну функцію - при недостатній ефективності управління інвестиційним портфелем керівництвом може бути прийняте рішення про відмову від послуг компанії з управління активами.
50. Розробка і перегляд інвестиційної політики. Інвестиційна декларація.
Фінансовий посередник повинен визначити основні принципи інвестиційної політики. Будь-який тип фінансового посередника, чи то страхова компанія, пенсійний фонд, комерційний банк та інвестиційна компанія при формуванні інвестиційної політики повинен враховувати вимоги законодавства щодо складу активів. В рамках вимог щодо складу активів фінансовий посередник може обрати будь-яку комбінацію різних фінансових інструментів, які на його думку відповідатимуть вимогам приватних інвесторів.
Вибір інвестиційної політики повинен проводитись згідно з вимогами законодавства, та з урахуванням інвестиційних декларацій.
Для інвестиційних компаній, які надають послуги з колективного інвестування, законодавством передбачено, що інвестиційна декларація - документ, що є складовою частиною регламенту інституту спільного інвестування та додатком до договору з компанією з управління активами, в якому визначаються основні напрями та обмеження інвестиційної діяльності інституту спільного інвестування.
Проектом Закону “Про недержавні пенсійні фонди” також передбачається, що інвестування пенсійних активів здійснюється на підставі інвестиційної декларації, що затверджується недержавним пенсійним фондом. Інвестиційна декларація є невід’ємною частиною пенсійних схем і подається до державного органу при реєстрації недержавного пенсійного фонду. В інвестиційній декларації визначаються основні напрями інвестування пенсійних активів, вимоги щодо ліквідності та доходності активів, диверсифікації інвестицій, відомості про об’єкти інвестування.
На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна політика, яка включає в себе:
визначення інвестиційних цілей;
структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;
критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).
Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з метою досягнення конкретної кінцевої мети - максимізації очікуваного доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики, на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.
51. Принципи і типи інвестиційної політики.
Принципи інвестиційної політики:
На першому етапі інвестиційного процесу розробляється інвестиційна політика, яка включає в себе:
визначення інвестиційних цілей;
структуру інвестиційного портфелю за типами вкладень;
критерії вибору об’єктів інвестування (методику інвестиційного аналізу).
Цілі інвестування визначаються, виходячи з тих зобов’язань, які взяв на себе фінансовий посередник перед персональними інвесторами. Крім того, визначаючи інвестиційні цілі, фінансовий посередник повинен враховувати інвестиційні ризики, оскільки між ризиком і доходом існує обернено пропорційна залежність. З урахуванням та законодавчо встановлених обмежень щодо складу інвестиційного портфелю, фінансовий посередник визначає види фінансових інструментів, з яких складатиметься інвестиційний портфель, та потенційну частку кожного з них. Крім того інвестиційна політика має містити основні принципи формування та управління інвестиційним портфелем (або тактику інвестиційного менеджменту).
Загальним для усіх типів фінансових посередників принципом інвестиційної політики є диверсифікація, тобто таке комбінування елементів портфелю, при якому досягається мінімальний ризик при максимальному доході. Таким чином, диверсифікація як стандарт інвестиційної політики, є фактором зменшення інвестиційних ризиків.
Загальні принципи диверсифікації полягають у таких вимогах:
* частка цінних паперів одного емітента в інвестиційному портфелі фінансового посередника не може перевищувати 5%;
* фінансовий посередник не може володіти більш ніж 10% акцій з правом голосу одного емітента.
Типи інвестиційної політики
Інвестиційна політика фінансових посередників розробляється з метою досягнення конкретної кінцевої мети - максимізації очікуваного доходу інвесторів та збереження вкладеного капіталу. В залежності від розмірів очікуваного доходу, термінів його отримання та джерел формування можуть бути вироблені відмінні форми інвестиційної політики, на базі яких формуються інвестиційні портфелі фінансових посередників.
Інвестиційна політика в залежності від строку виплати доходу поділяється на 1) політику максимізації капіталу інвесторів та 2) політику максимізації поточного доходу інвесторів.
Найпоширенішою є класифікація фінансових посередників в залежності від джерел отримання доходу або від структури активів, наведена нижче.
1. Інвестиційна політика базується на придбанні акцій:
фонди агресивного зростання - мета: високі доходи у короткостроковій перспективі; активи формуються з акцій, вартість яких має перспективи швидкого росту, з метою їх подальшого перепродажу; дивідендні доходи незначні;
фонди зростання (growth funds) - мета: стабільні доходи у довгостроковій перспективі; активи формуються з акцій, які мають перспективи зростання ціни у довгостроковій перспективі, дивідендні доходи незначні; принципи управління активами не передбачають їх продажу при кон’юнктурному (тимчасовому) зростанні вартості цінних паперів;
фонди зростання і доходу (growth and income funds)- мета : помірно високі доходи у довгостроковій перспективі; активи формуються з акцій “блакитних фішок” та облігацій або привілейованих акцій з достатньо високими фіксованими доходами; орієнтуються на отримання дивідендних доходів;
фонди доходних акцій (equity income funds) - високі поточні доходи за рахунок вкладення коштів у високодивідендні акції.
міжнародні фонди - мета : високі доходи у середньостроковій перспективі; активи формуються з акцій іноземних компаній з потенціалом довгострокового зростання та облігацій іноземних держав з порівняно високими процентними доходами; інвестиційна політика не спрямована на продаж акцій з метою отримання доходу у короткостроковій перспективі, базується на принципах, притаманних для фондів зростання;
галузеві фонди - мета : отримання високих доходів за рахунок інвестицій у підприємства конкретної галузі; активи формуються з акцій та інших цінних паперів підприємств галузей, стосовно яких існують надійні прогнози щодо прибутковості і зростання обсягів випуску на даному етапі розвитку економіки - комп’ютерні та телекомунікаційні технології; фармацевтичні компанії , нові медичні технології;
збалансовані фонди - мета : помірно високі доходи у довгостроковій перспективі; активи формуються з акцій та облігацій (акції складають 75% активів; облігації - 25% активів), мета мінімізація ризиків з поєднанням можливостей зростання та поточного доходу; основним принципом управління портфелем є стабільне співвідношення між акціями і облігаціями;
фонди змінного доходу (flexible income funds) - орієнтуються на забезпечення високих поточних доходів, на відміну від збалансованих фондів не витримують структуру активів у постійній пропорції, активно продають і купують цінні папери з метою отримання доходу від торгівлі цінними паперами;
2. Інвестиційна політика базується на придбанні облігацій (bond funds):
фонди державних цінних паперів - мета: збереження вартості коштів інвесторів та отримання надійних доходів; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації;
фонди корпоративних облігацій - мета: отримання помірно високих доходів; активи формуються з довгострокових або короткострокових облігацій; інвестиційна політика передбачає активне управління портфелем облігацій, вартість яких коливається разом зі змінами ринкової процентної ставки, отримання доходів від продажу облігацій та реінвестування в інші облігації;
фонди іноземних облігацій - мета : отримання високих доходів; активи формуються переважно з облігацій іноземних держав, за якими сплачуються достатньо високі процентні доходи; інвестиційна політика достатньо ризикована, що пов’язане з валютними ризиками (складністю точного прогнозування майбутнього курсу іноземної валюти);
фонди високодоходних облігацій (junk bond funds) - мета : отримання дуже високих доходів за рахунок вкладення коштів у ризиковані облігації при нехтуванні завданням збереження вкладеного капіталу.
3. Інвестиційна політика базується на придбанні інструментів грошового ринку:
фонди грошового ринку (money market funds) - мета : отримання доходів у короткостроковій перспективі з надійних джерел (казначейські векселі, високоліквідні муніципальні та корпоративні цінні папери), виникли як альтернатива ощадних рахунків банківської системи.
Практика інвестиційної діяльності свідчить, що найдоходнішими та найризикованішими є фонди акцій, високий рівень доходу та достатньо високі ризики (насамперед, валютні) характерні для фондів іноземних облігацій, найменш прибутковими і, водночас, майже безризиковими є вкладення в державні облігації та облігації резидентів.
