Шпаргалки! - Інвестиційний аналіз. Інвестування

10.Гібридні цінні папери, їх види та характеристики.
Гібридні цінні папери - привілейовані акції, інвестиційні сертифікати, конвертовані облігації тощо. Це такі цінні папери, які мають певні характеристики як інструментів власності, так і інструментів позики. Наприклад, привілейовані акції засвідчують дольову участь їх власників у статутному фонді товариства та дають їм право на гарантоване отримання фіксованого розміру доходу (незалежно від результатів діяльності цього товариства) у вигляді дивідендів, але, разом з тим, власники таких акцій не отримують права на управління товариством.
Привілейовані або преференційні акції- це акції , які засвідчують права її власника на одержання дивідендів( фіксованих), на переважне право першочергового одержання дивідендів, на пріоритетну участь в розподілів майна АТ. Бувають кумулятивні, некумулятивні, з пайовою участю, конвертовані, з коригованою ставкою дивідендів. Вони забезпечують інвестору фіксований доход, не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10% статутного капіталу. Але такі акції не дають участі в управлінні АТ, не мають права голосу на зборах.
Конвертовані облігації-облігації, які за бажанням власника можуть обмінятись на інші ЦП ( акції), що випускаються цим же емітентом.
Інвестиційний сертифікат-документ, який надає ті ж самі грошові права, що й акція, а його власник має такі ж права на отримання інформації, що й акціонер.

11.Похідні цінні папери (деривативи), їх види та характеристики.
Інструменти “фіктивного капіталу другого порядку”, наряду з акціями та облігаціями, є також досить поширеними об'єктами торгівлі на фондових ринках, в першу чергу - депозитні розписки, варранти, опціони, ф'ючерси.
Депозитні розписки - це цінні папери, які вказують, що їх власник має акції певної іноземного акціонерного товариства (АТ), які зберігаються в одному із банків, і володіє правом на отримання дивідендів, а також на частину активів цього АТ у випадку його ліквідації. Депозитні розписки дають можливість доступу на зарубіжні фондові ринки.
Варрант - специфічний вид цінних паперів, який випускається разом з привілейованими акціями і облігаціями і дає їх власнику право на покупку простих акцій по обумовленій ціні протягом встановленого періоду часу (як правило, кількох років). Введення такого інструменту дозволяє корпорації знизити проценти регулярних виплат по облігаціям та привілейованим акціям, оскільки власник варранта має можливість отримати прибуток на курсовій різниці простих акцій у випадку зростання їх ринкової вартості понад вартість, визначену у варранті.
Опціон - угода (контракт) між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його і отримує право до обумовленої дати по фіксованій ціні купити певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон (так званий опціон на покупку), або продати їх йому (опціон на продаж). Особливістю опціону є те, що його власник отримує право купити або продати акції на завчасно обумовлених умовах, а продавець контракту приймає на себе обов'язок по його виконанню. Опціони є найбільш популярним фондовим інструментом. (До речі, перші опціони відомі ще з ХVII століття). Бурхливий розвиток ринку опціонів призвів до появи різноманітних його видів, спеціальних організованих ринків опціонів (як то, Чиказька опціонна біржа), формування поряд із первинним вторинного ринку опціонів.
Ф'ючерс - це контракт, згідно з яким особа, яка уклала його, бере на себе зобов’язання по закінченні певного строку продати своєму клієнту (або купити у нього) відповідну кількість фінансових інструментів по обумовленій ціні. На відміну від опціону, розрахунок по завершенню строку ф'ючерсного контракту є обов'язковим.
12.Суб’єкти фондового ринку. Інвестори, емітенти, посередники та інфраструктурні організації.
Такими основними учасниками фондового ринку є:
Емітенти цінних паперів - господарюючі суб'єкти, які від свого імені випускають цінні папери і зобов'язуються виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Вони випускають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для свого розвитку. Емітентом цінних паперів може бути також держава в особі своїх органів та органи місцевого самоврядування, які можуть випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів та окремих проектів;
Інвестори - фізичні та юридичні особи, які мають вільні фінансвові ресурси і наміри вкласти їх у фінансові активи з метою одержання коштів доходу у вигляді дивідендів, процентів або приросту ринкової вартості таких фінансових активів.
Посередники - юридичні особи, які опосередковують зустрічний рух коштів та цінних паперів як на первинному, так і на вторинному ринку. Потрібно розрізняти дві групи посередників:
власне посередники, тобто структури, які допомагають емітентам та інвесторам здійснювати купівлю-продаж цінних паперів на комісійних умовах, але не використовують власних коштів для проведення таких операцій. До цієї групи відносяться торговці цінними паперами, в першу чергу - брокери та андеррайтери;
фінансові посередники - активні учасники фондового ринку, які купують фінансові інструменти на власний розсуд і, як правило, за власний рахунок, формують інвестиційний портфель та отримують доход від його володіння та від подальшого перепродажу цінних паперів. В міру ускладнення фінансової системи усе збільшується набір послуг, які надають фінансові посередники та, відповідно, з'являються нові види фінансово кредитних установ.
Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або групи учасників фондового ринку, які становлять його суб'єктну інфраструктуру:
власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники, але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято відносити:
саморегулюючі організації - біржі та добровільні об'єднані професійних учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників саморегулюючої організації обов'язковими. Досягається виконання встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім учасникам фондового ринку в обов'язковому порядку встановлено вимогу бути членом хоча б одного професійного об'єднання (така вимога діє в Україні);
розрахунково-клірінгові установи - установи, які здійснюють платежі по операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед тим, що біржа - не банківська установа, вона є тільки місцем проведення торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди, тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений банк - центральний (національний) банк або один із найбільших комерційних банків країни;
депозитарні установи - установи, які здійснюють облік, збереження і фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;
інвестиційні консультанти - структури, які здійснюють інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі - потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію. Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та ліцензується;
аудитори - спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в ті чи інші цінні папери.

13.Інфраструктура фондового ринку та функції інфраструктурних організацій.
Насправді ж інфраструктура фондового ринку налічує кілька десятків різноманітних за функціями та місцем на фондовому ринку видів учасників, які є високоспеціалізованими структурами, що виконують не більше одного-двох видів операцій.
Крім емітентів і інвесторів, необхідно виділити таких учасників або групи учасників фондового ринку, які становлять його суб'єктну інфраструктуру:
власне інфраструктурі організації, тобто організації які не виступають в операціях купівлі-продажу цінних паперів як їх безпосередні учасники, але, по-перше, забезпечують можливість найбільш ефективного проведення таких операцій, а, по-друге, виступають інструментом, за допомогою якого досягається необхідний рівень цивілізованості та прозорості операцій на фондовому ринку. До інфраструктурних учасників фондового ринку прийнято відносити:
саморегулюючі організації - біржі та добровільні об'єднані професійних учасників фондового ринку. Загальним для саморегулюючих організацій є те, що вони не є організаціями, створеними задля отримання прибутку та їм делеговані права щодо встановлення певних правил поведінки та ділової етики професійних учасників фондового ринку, які є для учасників саморегулюючої організації обов'язковими. Досягається виконання встановлених таким чином правил тим, що в законодавчому порядку всім учасникам фондового ринку в обов'язковому порядку встановлено вимогу бути членом хоча б одного професійного об'єднання (така вимога діє в Україні);
розрахунково-клірінгові установи - установи, які здійснюють платежі по операціях в межах ринку цінних паперів. До розрахунково-клірінгових установ відносяться розрахункові палати та спеціалізовані банки, які завжди існували при біржах. Їх необхідність зумовлювалась насамперед тим, що біржа - не банківська установа, вона є тільки місцем проведення торгів, котирування та реєстрації угод. Для повного завершення угоди, тобто, щоб гроші перемістилися з рахунку на рахунок, необхідна спеціальна установа, в якій відкриті рахунки всіх учасників угоди. При централізованому ринку такою фінансовою установою виступає уповноважений банк - центральний (національний) банк або один із найбільших комерційних банків країни;
депозитарні установи - установи, які здійснюють облік, збереження і фіксування переміщення цінних паперів від одного власника до іншого. До цих установ належать власне депозитарії, зберігачі та реєстратори;
інвестиційні консультанти - структури, які здійснюють інформаційно-консультаційне забезпечення учасників (в тому числі - потенційних) фондового ринку. В Україні діяльність інвестиційних консультантів ще не набула широкої практики, в той час як в країнах Заходу цей інститут має великі традиції та заслужену репутацію. Діяльність консультантів регулюється спеціальним законодавством та ліцензується;
аудитори - спеціалізовані фірми, покликані здійснювати незалежний контроль за достовірністю інформації, яку оприлюднюють учасники фондового ринку. Основним завданням аудиту є підтвердження достовірності фінансової звітності емітентів цінних паперів. Підтвердженню звітності надається надзвичайно важливого значення, адже для пересічного інвестора публічна звітність емітента є, як правило, єдиним доступним джерелом інформації, на основі якого приймається рішення про вкладання коштів в ті чи інші цінні папери.

14.Місце та роль посередників на фондовому ринку. Визначальні ознаки фінансового посередництва.
В економічній літературі до фінансових посередників (або фінансових інститутів) прийнято відносити такі професійні спеціалізовані установи, які в інвестиційному процесі на ринку фінансових ресурсів виступають у ролі принципалів, тобто залучають кошти випускаючи власні фінансові зобов’язання (вимоги до себе) та на отримані кошти купують фінансові активи інших емітентів, як правило – інструменти фондового ринку.
Можна виділити дві принципові відмінності фінансових посередників від інших структур. Перша полягає у особливостях формування складу активів фінансових посередників, в структурі яких левову частку займають фінансові активи. Друга – в порядку участі в інвестиційному процесі, в якому фінансові посередники використовують власні кошти (на відміну, наприклад, від брокерів, які оперують грошима клієнтів). По мірі розвитку фінансової системи ускладнюється та урізноманітнюється і система фінансового посередництва. Це виявляється, по-перше, у появі та розвитку все нових видів фінансово-кредитних установ, по-друге, в наборі все нових та нових видів послуг, які надають ці установи.
Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна виділити такі основні групи фінансових посередників:
- торговці цінними паперами (дилери),
- банківські установи (комерційні та ощадні банки),
- інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи комерційних банків),
- добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних союзів, компаній приватного кредиту тощо),
- страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного страхування),
- недержавні пенсійні фонди,
- інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні фонди).
Переміщення (трансфер) фінансових ресурсів також може бути здійсненим за допомогою “фінансового посередника”, такого як інвестиційний фонд, або інвестиційний банк. Спочатку посередник залучає фінансові ресурси інвесторів в обмін на цінні папери власного випуску, а потім розміщує ці фінансові ресурси у фінансові інструменти інших емітентів. Наприклад, власник грошових заощаджень, може дати певну суму фінансовому посереднику (наприклад, інвестиційному фонду) готівкою, одержуючи від нього інвестиційний сертифікат, а потім інвестиційний фонд міг би використати залучені таким чином кошти для вкладення в фінансові активи, забезпечені реальним капіталом (придбати “фіктивний капітал першого порядку”). Отже, фінансові посередники в буквальному значенні слова засновують нові форми капіталу - у даному випадку - інвестиційні сертифікати, які й надійніші, й ліквідніші за прямі дрібні інвестиції завдяки можливості акумулювання значних активів в “одних руках” та їх диверсифікації. Саме завдяки цьому цінні папери фінансових посередників у країнах з ефективним та високоліквідним фінансовим ринком вважаються найбільш якісними цінними паперами та є однією з основних форм розміщення заощаджень.

15.Структура фінансового посередництва. Інституційні інвестори.
Так, на сьогоднішній день можна нарахувати вже декілька десятків різноманітних видів інститутів які прийнято відносити до фінансових посередників. За специфікою діяльності, орієнтацією на окремі групи клієнтів та види фінансових активів, в які вони вкладають кошти, можна виділити такі основні групи фінансових посередників:
- торговці цінними паперами (дилери),
- банківські установи (комерційні та ощадні банки),
- інститути довірчого управління майном (трасти та трастові відділи комерційних банків),
- добровільні об’єднання індивідуальних заощаджень та приватного кредитування (на зразок ощадних та кредитних асоціацій, кредитних союзів, компаній приватного кредиту тощо),
- страхові компанії (компанії по страхуванню життя та пенсійного страхування),
- недержавні пенсійні фонди,
- інститути спільного інвестування (інвестиційні компанії та інвестиційні фонди).
Починаючи з другої половини шістдесятих років в системі фінансового посередництва відбулися значні структурні зрушення, результатом яких сталася концентрація фінансової могутності в руках відносно невеликої кількості організацій, відомих під узагальненою назвою - інституційні інвестори.
Поняття “інституційні інвестори” використовується в економічній літературі іноді як синонім поняття “фінансовий посередник”. При цьому вживання терміну “інституційний інвестор” покликане підкреслити відмінність структури, про яку йде мова, від індивідуальних інвесторів, які володіють портфелями, всі доходи від яких належать безпосередньо їм.
Однак частіше цей термін “інституційні інвестори” використовується у більш вузькому розумінні – стосовно до (а) пенсійних фондів, (б) страхових компаній, (в) інвестицій, що здійснюють відділи довірчих операцій банків та (г) інститутів спільного інвестування, які в економічній науці, включаючи економічну статистику, дістали назву небанківські фінансові інститути. Детальніше сутність, основні передумови виникнення та нормативно-правові засади діяльності інституційних інвесторів розглядатимуться у розділі.
Належне місце інституційних інвесторів на фінансових ринках забезпечується за рахунок наявності певних переваг у конкурентній боротьбі перш за все з банківським сектором за фінансові ресурси. Можна виділити наступні характеристики цих інститутів спільного інвестування., які дозволили їм зайняти свою нішу на ринку фінансового посередництва, та з початку 80-х рр. ХХ ст. зайняти провідні позиції на фінансових ринках розвинутих країн:
по-перше, інститути спільного інвестування дають змогу індивідуальним інвесторам здійснювати інвестиції за надзвичайно гнучких умов, які враховують індивідуальні побажання буквально кожного інвестора. Серед найбільш важливих з цих умов – індивідуальний вибір співвідношення між ризиком та потенційною доходністю вкладень, практично абсолютна їх ліквідність, зниження до мінімального рівня розміру одиничного вкладу інвестора;
по-друге, мінімальні законодавчі обмеження щодо діяльності в сфері спільного інвестування дозволяють інститутам спільного інвестування з одного боку - використовувати значно ширший у порівнянні з іншими фінансовими посередниками спектр фінансових інструментів, в які ці інститути вкладають кошти, а з іншого – застосовувати найрізноманітніші варіанти інвестиційної політики.
Вищеназвані характеристики, що виділяють інститути спільного інвестування з поміж інших фінансових посередників, призвели до надзвичайно швидкого розвитку цих інститутів в останні два десятиріччя. З точки зору росту активів можна говорити про феномен інститутів спільного інвестування: якщо в 1980 році в США активи взаємних фондів, які є найбільш популярним на даний час різновидом інститутів спільного інвестування, складали лише 135 млрд. доларів США, то на середину дев’яностих у взаємні фонди інвестовано майже 2 трлн. доларів США.