16.Роль фінансового посередництва в економічному зростанні в концепції А. С. Пігу.
Теорія фінансового посередництва покликана розкрити роль та значення фінансового посередництва в економічному зростанні.
В основі цієї теорії – ідея ефективного розподілу ресурсів на основі подолання невизначеності, зниження ризику, зростання альтернативних видів фінансових активів.
Основи теорії були закладені англійським економістом Артуром Сесілем Пігу (Pigou) (1877 - 1959) та викладені в роботі “Економічна теорія добробуту”. Ідея, яка дає пояснення ролі системи перерозподілу коштів за допомогою механізмів кредитного та фондового ринку, в рамках яких здійснюється такий перерозподіл з використанням різноманітних фінансово-кредитних інструментів, в поступальному розвитку економіки, можна представити наступним чином:
(а) зростання економічного добробуту вимірюється величиною “національного дивіденду”, тобто приростом товарів та послуг, які вироблені протягом року, що в міжнародній статистиці прийнято іменувати валовим національним продуктом (ВНП). На думку А. С. Пігу, максимізація “національного дивіденду” і має бути кінцевою метою економічної діяльності,
(б) максимізація “національного дивіденду” залежить від оптимального розміщення ресурсів, в першу чергу – трудового ресурсу та капіталу,
(в) на капітал (як ресурс, що має безпосереднє відношення до предмету діяльності фінансових посередників) вирішальний вплив справляють два фактори: фактор очікування та фактор тягаря невизначеності.
Якщо допустити, що ці два фактори не чинять вирішального впливу, то тоді розподіл ресурсів багато в чому залежить від тих, хто володіє капіталом. Разом з тим, власник капіталу не володіє інформацією про його (капітал) найбільш ефективне застосування, перебільшує ступінь можливих втрат та надто зменшує можливі доходи. Незнання доходу на інвестиції заважає раціональному розподілу капіталу, скорочує обсяги капітальних вкладень,
(г) щоб зняти негативний вплив “тягаря невизначеності”, тобто суб’єктивних оцінок власників капіталу щодо очікуваних доходів, на зростання “національного дивіденду”, необхідно розділити фактори, що впливають на розміщення капіталу таким чином, щоб “очікування” (відстрочення використання благ) лягало на долю одних, а “тягар невизначеності” – на долю інших. Іншими словами, має здійснюватись перерозподілення ризику інвестицій,
(д) розподілення факторів, що чинять вплив на капітал, та, як наслідок, розподілення ризику інвестування, досягається завдяки так званій “системі гарантій” - основних елементів фінансово-кредитної системи, в тому числі – наявністю, по-перше, фінансових ринків, по-друге, відповідних інструментів за допомогою яких здійснюються фінансові-кредитні операції, по-третє, системи фінансових посередників тощо. В моделі А. С. Пігу фінансово-кредитна система покликана сприяти раціональному розподілу капіталу (фінансових ресурсів) і, тим самим, стимулювати зростання національного дивіденду. При цьому, саме за допомогою системи фінансового посередництва долається (1) притаманна власникам капіталу існуюча недосконалість знання та (2) невизначеність. Саме фінансові посередники беруть на себе ризик інвестицій, управляють ними, використовуючи професійні знання, якими вони володіють, щодо реальних економічних умов та ринкової ситуації.
17.Наслідки розвитку фінансових посередників для економіки в концепції Р. Голдсміта.
Теорія фінансового посередництва була розвинута в роботах Р. Голдсміта, Дж. Герлі, Є. Шоу, У. Зілбера, Б. Фрідмана та інших.
Так, Реймонд Голдсміт, розвиваючи теоретичні основи фінансового посередництва, спробував дати відповідь на питання: що є причиною розвитку фінансових посередників та які наслідки має такий розвиток для економіки в цілому?
Р. Голдсміт зауважує, що з точки зору індивідуального інвестора більш привабливим є інвестування не в “первинні зобов’язання” (тобто в цінні папери “першого емітента”), а у “вторинні зобов’язання”, які випускають фінансові посередники (тобто через систему фінансового посередництва), в силу їх меншої ризикованості. Така ситуація об'єктивно сприяє розвитку системи інститутів, що здійснюють фінансове посередництво, які випускають “вторинні зобов’язання”, тобто приймають вкладення або іншими методами акумулюють індивідуальні заощадження, з метою наступного перерозподілу накопичених коштів у формі кредитів або у вигляді вкладень в різноманітні фінансові інструменти. Розвиток системи фінансового посередництва, в свою чергу, сприяє розширенню кола інвесторів і залученню в господарський оборот грошових коштів тих осіб, які не схильні інвестувати в первинні зобов’язання.
Таким чином, в концепції Р. Голдсміта система фінансового посередництва виступає, по-перше, як необхідна форма розв’язання наявного протиріччя між потребами економіки в додаткових фінансових ресурсах та обмеженістю їх пропозиції, по-друге, як певний механізм, який сприяє не тільки акумуляції необхідних ресурсів, але і їх раціональному розміщенню.
18.Переваги непрямих інвестицій з точки зору власників заощаджень та фінансові інновації. Теорія “фінансових інновацій”.
В основі концепції американських вчених Дж. Герлі та Є. Шоу лежить ідея про паралельність зростання доходів та накопичення активів, оскільки власники вільних грошових коштів зацікавлені не тільки (і не стільки) в збереженні ліквідності заощаджень, але й в надійності та вигідності вкладень. Реалізація зацікавленості власників заощаджень досягається за наявності пропозиції різноманітних фінансових послуг та їх розвитку, адекватному розвитку попиту на ці послуги з боку індивідуальних інвесторів. В результаті, на думку Дж. Герлі та Є. Шоу, непрямі інвестиції – вкладення у “вторинні зобов’язання”, емітовані фінансово-кредитними інститутами, - вигідніші для населення, ніж в звичайні форми багатства або в у вигляді прямих інвестицій у “первинні зобов’язання”.
Роблячи висновок про віддання переваги інвестуванню у “вторинні зобов’язання”, вчені обгрунтували необхідність постійних “фінансових інновацій”.
Ідея Дж. Герлі та Є. Шоу про зростаючу в міру зростання доходів схильність населення до непрямих інвестицій та викликаних нею “фінансових інноваціях” знайшла свій подальший розвиток в теорії “фінансових інновацій”, запропонованій У. Зілбером. Концепція Дж. Герлі та Є. Шоу була доповнена ідеями про здатність фінансово-кредитної системи в умовах невизначеності ризик інвестицій, перерозподіляти тягар ризику поміж економічними агентами.
19.Значення фінансового посередництва для розвитку економіки в теорії Й. Шумпетера.
На принципово відмінних від позиції А. С. Пігу підходах щодо розуміння розвитку економіки базуються теоретичні викладки стосовно ролі системи фінансового посередництва в цьому розвитку австрійського економіста Йозефа Шумпетера. Під розвитком економіки (на відміну від А. С. Пігу) Й. Шумпетер розуміє не зростання кількісних показників, а “зміни господарського кругообігу, які економіка сама породжує, тобто тільки випадкові зміни “представленого самому собі”, а не спричинюваного до руху імпульсами ззовні, народного господарства”. Іншими словами, для Й. Шумпетера розвиватися – значить комбінувати, створювати нові співвідношення “речей і сил”. Забезпечувати ці нові комбінації і покликана система фінансового посередництва яку, в силу такого підходу, іноді іменують концепцією інноваційного фінансування. Інноваційне фінансування економічного зростання система фінансового посередництва, на думку Й. Шумпетера, виконує не за допомогою перерозподілу наявного народногосподарського фонду заощаджень, а шляхом створення грошей (квазігрошей), в тому числі через створення специфічних фінансових інструментів, які використовуються в платіжному обороті.
20.Функції фінансових посередників у ринковій економіці
Дослідження питання функцій (як зовнішнього прояву властивостей об’єкту в системі відносин), які виконує система фінансового посередництва, здійснювалось в контексті формування та розвитку теорії фінансового посередництва.
Першою та найважливішою функцією фінансового посередництва, яка безпосередньо випливає із концепції фінансового посередництва, запропонованій А. С. Пігу, є (1) функція ефективного розміщення інвестицій в умовах, коли власники заощаджень не можуть і не знають як ефективно розмістити свої кошти.
Подальший розвиток теорії фінансового посередництва характеризувався тим, що, як правило, окремими економістами здійснювалось більш глибоке дослідження окремих аспектів функціонування системи фінансового посередництва як складової фінансово-кредитної системи. Результатом такого дослідження стало виявлення окремих специфічних функцій, пов’язаних з тим чи іншим аспектом функціонування системи фінансового посередництва.
Так, дослідження Й. Шумпетера, присвячені ролі інноваційного фінансування в розвитку економіки, дозволили йому зробити висновок, що фінансовому посередництву притаманні такі функції (точніше – група функцій) як:
(2) функція стимулювання підприємницької діяльності та платіжного попиту,
(3) функція вилучення коштів із сфер традиційного застосування і їх направлення на розвиток економіки новим шляхом,
(4) функція безпосередньої участі в створенні та управлінні підприємствами.
Представник сучасного покоління дослідників фінансового посередництва американський вчений Б. Фрідман, в моделі якого фінансове посередництво було виведено за рамки відносно вузької банківської системи (тобто окреслив рамки цієї системи в сучасному її розумінні: окрім банківських установ до системи фінансового посередництва він відніс різноманітних інституціональних інвесторів та небанківські кредитні установи), до вищевказаних функцій додає (5) функцію диверсифікації ризику різних видів активів, страхування непередбачуваного ризику та його розподіл між агентами.
Крім того, у якості однієї з характеристик фінансового посередництва Б. Фрідман називає економію на масштабах операцій та за допомогою спеціалізації.
Розвиток нових форм фінансового посередництва, впровадження фінансових інновацій об'єктивно розширюють спектр функцій, які виконують фінансові посередники. Так, все більшого значення набувають такі функції як (6) функція управління капіталами та (7) інформаційне посередництво, які тісно пов’язані між собою.
Окремі економісти серед функцій фінансового посередництва виділяють також (8) функцію управління рухом фінансів всередині крупних корпорацій, вияв якої пов’язаний з глобальними процесами об’єднання капіталів промислових, торгових та фінансово-кредитних організацій.
В тій чи іншій мірі більшість функцій, притаманних системі фінансового посередництва в цілому, проявляються також в діяльності інституціональних інвесторів.
Вияв окремих функцій обмежується специфікою функціонування цих структур та певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності (зокрема щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів, участі в операціях на фондовому ринку).
Крім головної (загальновизначальної) функції (1), через діяльність інститутів спільного інвестування найбільш повно виявляються ті функції, які безпосередньо пов’язані із предметом діяльності цих інститутів, а саме:
функція управління індивідуальними капіталами інвесторів шляхом надання послуг інформаційного характеру (відповідає функціям (6) та (7)), а також
функція диверсифікації дрібних капіталів учасників спільного інвестування через формування портфеля колективних інвестицій (частково відповідає функції (5)).
Реалізація вищеназваних функцій здійснюється опосередковано, через продаж цінних паперів, емітентами яких є інститути спільного інвестування, завдяки чому спонсори цих інститутів отримують свого роду права на компетентне та кваліфіковане управління особистими активами.
21.Система інформаційного забезпечення інвесторів (зміст, структура, завдання) та місце в ній фінансового посередництва.
Як було сказано вище, одними з найважливіших функцій інституту фінансового посередництва, які реалізуються в площині взаємовідносин “фінансовий посередник – неінституціональний інвестор”, є такі функції, як надання неінституціональним інвесторам інформаційних послуг (або, іншими словами, інформаційне посередництво) та управлінням капіталами неінституціональних інвесторів.
Інформаційне посередництво, яке набуває все важливішого значення в структурі фінансового посередництва (як, до речі, і в економіці в цілому), покликано знизити невизначеність інвестицій.
Чим же викликається попит на послуги з інформаційного посередництва?
З точки зору власника інвестиційних ресурсів успішність інвестування буде тим вищою, чим точніше будуть визначені майбутні доходи на вкладені кошти. Іншими словами, ризик інвестування визначається різницею між очікуваними та реальними доходами від вкладень. В свою чергу, точне визначення майбутніх доходів (тобто зниження ризику інвестування) безпосередньо залежить від обсягу та якості інформації до якої інвестор має доступ.
З цього приводу досить влучним є визначення проблеми, яку необхідно вирішити для створення раціонального економічного порядку, яке було дане англійським економістом Фрідріхом фон Хайєком ще в 1945 році: “якщо ми володіємо всією необхідною інформацією, якщо ми можемо починати з даної системи надання переваг і якщо ми володіємо повним знанням про наявні засоби, то єдине, що необхідно, - це логіка”.
Однак проблема полягає в тому, що дані, з яких по суті і розпочинається процес прийняття рішень, ніколи не є повністю доступними для кожного із потенційних агентів інвестиційного процесу.
З іншого боку, розподіл інформації на фінансовому ринку не є рівномірним, що початково ставить учасників інвестиційного процесу у нерівні умови.
Так, особа яка використовує інвестиції у порівнянні з інвестором об’єктивно має більшу визначеність стосовно майбутніх доходів на здійсненні інвестиції, оскільки вона одночасно виступає і в ролі “споживача” інвестицій, і в ролі продуцента майбутнього доходу.
Так само нерівномірним є розподіл інформації і між окремими інвесторами. Через це одні власники інвестицій володіють більшим обсягом інформації, інші – меншим.
Нерівномірний розподіл інформації на ринку частково долається за допомогою системи інформаційного забезпечення інвесторів, призначенням якої є вирішення проблеми створення рівних умов для всіх інвесторів щодо доступності до економічної інформації.
Система інформаційного забезпечення інвесторів реалізується, по-перше, через встановлення державою гарантій щодо забезпечення інвесторів фінансовою та діловою інформацією, та, по-друге, через надання інформаційних послуг.
Державні гарантії щодо забезпечення інвесторів інформацією базуються на законодавчо встановлених вимогах до “споживачів” інвестицій щодо розкриття та публікації певного мінімуму інформації про їх фінансово-майновий стан та результати діяльності.
Іншими каналом через який здійснюється забезпечення інформаційних потреб інвесторів є інформаційне посередництво, провідну роль в якому відіграють фінансові посередники.
22.Форми інформаційного посередництва (пряме та непряме інформаційне посередництво). Надання інформаційних послуг як функція фінансового посередництва.
Інформаційне посередництво на практиці проявляється у двох основних формах:
а) в прямій формі, до якої відносяться консультації, різні види економічного аналізу, видання різноманітних бюлетенів економічної інформації тощо,
б) в непрямій (опосередкованій) формі, під якою розуміють управління фондами і активами.
У випадку “прямої” торгівлі інформацією власнику інформації байдуже як і з якою ефективністю ця інформація використовується. Він є вдоволеним вже тим, що отримує доходи від своїх знань, які знаходять попит.
Здійснення фінансового посередництва пов’язане із непрямим інформаційним посередництвом.
“Непряме” інформаційне посередництво є специфічною формою оплати інформації власником капіталу (активів), яка (оплата) полягає у передачі власником капіталу своїх ресурсів власнику інформації. Таким чином здійснюється обмін інформацією і інвестиційними ресурсами. Власник інформації отримує комісійні за інформаційні послуги, які фактично є вирахуванням із доходу самого власника інвестиційних ресурсів, а останній отримує певні гарантії щодо потенційного доходу, хоча і зменшеного на величину комісійних. (Оскільки можливі втрати від інвестицій, що здійснюються в умовах невизначеності, більші, ніж плата за інформацію, власник інвестиційних ресурсів погоджується розділити доход). Таким чином, інформація стає фактором доходу і тому, по-суті, - продуктивним ресурсом. При цьому, на формування попиту та пропозиції на інформаційні послуги вирішальний вплив чинять такі фактори як, з одного боку, розподіл вільних грошових ресурсів (які потенційно є інвестиційними ресурсами) та, з іншого, ставлення до ризику агентів інвестиційного процесу.
23.Теорія агентства та подолання конфлікту інтересів продавця та покупця інформації.
Основний смисл теорії агентства полягає у виявленні можливостей власника ресурсів (принципала), який купує інформацію та делегує право прийняття інвестиційних рішень власнику інформації (агенту), аналізувати дії агента, який використовує делеговані йому права принципала, впливати на дії агента та контролювати їх з метою захисту максимально можливого доходу від своїх ресурсів (корисності ресурсів).
Згідно теорії агент і принципал діють в умовах ризику і невизначеності.
Принципал видає права власника агенту і, тим самим, ділить з агентом ризик, захищаючи себе від більшого ризику.
Однак, він не в змозі перевірити в деталях і прослідкувати всі дії агента, спів ставити їх зі своїми потребами. Він не має в своєму розпорядженні повної інформації про якість послуг агента.
Міру знань принципала про дії агента прийнято називати “оглядовістю”. Низька міра “оглядовості” знижує ефект захисту від ризику принципала, збільшує його “моральні витрати”, під якими слід розуміти ризик невідповідності якості інформації, що отримує принципал, обсягу ресурсів, що передаються ним агенту, та розміру потенційного доходу від інвестування цих ресурсів. При цьому, вищевказані “моральні витрати” практично неможливо застрахувати та повністю ліквідувати.
З точки зору теорії низька міра оглядовості дій агента заважає виробленню принципалом оптимального рішення по вибору агента. Отже, завжди існує можливість укладення більш вигідного, гарантованого додатковою інформацією контракту між агентом і принципалом.
Особливе значення для принципала має визначення міри оглядовості дій агента до укладення контракту. Попередня інформація про агента є найбільш цінною.
Традиційними джерелами інформації про агентів є фінансові звіти, рекламні повідомлення, публікації в пресі. Зібрана принципалом інформація слугує основою для прийняття зваженого та розумного рішення стосовно вибору агента та визначення умов контракту з ним. Таким чином, теоретично витрати, пов’язані із збором інформації про агентів, окуповуються укладанням оптимального контракту.
Однак у реальному житті важко дати об’єктивну оцінку зібраній інформації. Суб’єктивні та об’єктивні фактори, що впливають на вихідну інформацію, які викривляють або можуть викривити її, прийнято називати “інформаційним шумом”.
Теоретичні дослідження проблеми “оглядовості” дій агента, яка лежить в основі теорії агентства, розподіляються по двох основних напрямках.
Перший – дослідження оптимального вибору умов договору між принципалом та агентом, а також оптимального розподілу ризику між ними.
Представляючи зустрічні пропозиції щодо умов контракту, принципал та агент розраховують на максимальне задоволення своїх інтересів.
Одним із головних факторів інтересу сторін є отримання ними максимального доходу.
При цьому, для агента цей інтерес втілюється у розмірі компенсації за його послуги, а для принципала - у таких умовах контракту, при яких агент буде змушений з метою отримання бажаної компенсації добиватися максимального забезпечення інтересів принципала.
З метою впливу на умови контракту у власних інтересах агент зацікавлений знати якомога більше з того, що знає принципал. Для досягнення своїх цілей агент може проводити превентивні заходи, направлені на формування думки принципала. Для цього, як правило, створюються специфічні канали розповсюдження інформації (так звані комунікаційні системи) за допомогою яких здійснюється вплив на умови майбутнього контракту з принципалом. При цьому, не виключається можливість того, що агент може розповсюджувати не зовсім правдиву або спотворену інформацію.
З іншого боку, принципал, пропонуючи умови контракту, розраховує, що ним урахована вся можлива інформація, і він діє не “наосліп”.
Однак не існує ситуації, за якої принципал може стверджувати, що урахував всю інформацію, а агент не може стверджувати що він знає всю інформацію принципала для укладення контракту. Відповідно, “моральні витрати”, викликані неврахуванням тієї чи іншої інформації (та, як наслідок потенційні можливості щодо укладення більш вигідного контракту) можливі як зі сторони принципала, так і зі сторони агента.
