Статистика
Онлайн всього: 8 Гостей: 8 Користувачів: 0
|
|
Шпаргалки! - Політекономія (КНЕУ) |
Пошук по сайту
Пошук по сайту
|
Головна » Шпаргалки! - Політекономія (КНЕУ)
Розуміння механізму господарювання як системи організаційно-економічних форм не заперечує, а навпаки, доповнює уявлення про нього як про систему організаційно-економічних відносин. У даному разі йдеться про новий рівень його пізнання, де зміст механізму господарювання «просвічується» крізь призму форм його прояву. Визначаючи єдність організаційно-економічних відносин і форм їх прояву, тобто «змістовну форму», механізм господарювання у той же час має внутрішню специфічну логіку розвитку як з боку організаційно-економічних відносин, так і з боку оргнізаційно-економічних форм прояву. Організаційно-економічні відносини становлять зміст механізму господарювання, організаційно-економічні форми — спосіб існування, функціонування і розвитку всієї системи економічних відносин суспільства. В організаційно-економічних формах безпосередньо відбувається перетворення об'єктивних «сторін» механізму господарювання на суб'єктивні. Вони прямо вступають у взаємодію з матеріальними та особистими чинниками виробництва і їх удосконалення цілком визначається зміною останніх, що, в свою чергу, служить імпульсом розвитку організаційно-економічних відносин. 81.Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Державне регулювання виконує функцію створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури, яка полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки, сприяють суспільному відтворенню. Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з суб’єктів впливу. Планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі. Непрямі методи регулювання – фінансові та кредитні важелі, податки субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи. Основні форми державного регулювання: короткострокове або емпіричне державне регулювання – комплекс антикризових та антициклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи. Довгострокове державне регулювання – економічне програмування. Сьогодні це найбільш поширена і розвинена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Розрізняють кон'юнктурне (спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання госп кон’юктурою) та структурне програмування (форма економічного регулювання – науково обґрунтовані плани економічного та соціального розвитку). Директивне планування – владні структури визначають економічні потреби та забезпечують реалізацію планів. 82.Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси. Фінанси- це система економічних івдносин щодо формування і вмкористання грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП відповідно до виконання державою своїх функцій. Осноними функціями фінансів є акумулююча, регулююча, розподільча і контролююча. Основними суб”єктами є: державні фінанси,фінанси підприємницьких організацій і фінанси населення. Фінансова система – це сукупність різних видів фінансів та відповідних установ. Крім названих суб”єктів фін системи є ще особисте і майнове страхування громадян. Державні фінанси- це сукупність грошових фондів, які акамулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій. основними елементами держ фінансів є держбюджет, позабюджетні фонди і держ кредит. Державний бюджет – утверджений в законодавчому порядку план доходів та витрат держави, складений на рік. Він виконує розподільчу та контрольну функцію. Джеролом державного бюджету є податки ( це примусове вилучення державою доходів з фіз та юр осіб відповідно до прийнятих законів). Фінанси – це економічні відносини або між людьми в суспільстві, або між державою та суспільством, виражені через гроші. Фінанси асоціюються з тими процесами суспільного життя, які обов’язково супроводжуються рухом грошових коштів: розподіл прибутку; формування фондів внутрішньогосподарського призначення на підприємстві; перерахування податкових платежів до бюджету; внесення коштів у благочинні фонди та інші позабюджетні фонди тощо. Фінанси виражають реально існуючі в суспільстві виробничі відносини і виступають в якості економічної категорії. Завдяки фінансам здійснюються багатоманітні процеси перерозподілу вартості суспільного продукту у всіх структурних підрозділах економіки, в галузях матеріального виробництва та невиробничої сфери. Розподіл та перерозподіл вартості за допомогою фінансів обов’язково супроводжується рухом грошових коштів, які приймають специфічну форму фінансових ресурсів. 83. Фінансова система і фінансова політика в державі. Фіскальна політика. Фінансова система економічних відносин щодо формування використання грошових фондів на основі розподілу і перерозподілу ВВП відповідно до виконуваних державою функцій. Основними суб”єктами фін.системи є: державні фінанси, фінанси підприємств і організацій, фінанси населення. Фінансова система – це сукупність різних видів фінансів та відповідних установ. Крім названих суб”єктів фінансової системи є ще такі: особисте та майнове страхування громадян. Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, що акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соц-ек. ф-ій. Основними елементами державних фінансів є: держ.бюджет, позабюджетні фонди, держ.кредит. Державний бюджет – це річний план акумуляції державних доходів та їх витрат згідно з вимогами закону про бюджет. Це баланс доходів і витрат держави. Державний буджет виконує розподільчу та контрольну ф-ії. Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів країни у їх взаємодії. Бюджетна система залежить від державного устрою країни та її політичної системи і складається з 2 чи 3 ланок. Державні бюджети виконюють ф-ії оборони, управління нар.госп., зв”язок пошта,залізниця – це місцеві бюджети. Ф-ії місцевих бюджетів: розвиток комунального господарства і розвиток охорони здоров”я і освіти. Джерелом державного бюджету є податки. Фіскальна або фінансова політика держави є складовою частиною грошової політики держави. Фіскальна – це бюджетна політика, політика регулювання сукупного попиту шляхом зміни витрат з доходів бюджету. Фіскальна політика через державні витрати та доходи регулює сукупний попит з метою впливу на інфляцію, безробіття та інші економічні процеси. Основні важелі фіскального механізму – податки, державні витрати, дефіцит бюджету, державні закупівлі, соціальні витрати, державні програми в бюджеті. Автоматичний фіскальний механізм – співвідношення доходів споживання та накопичень, він здатен забезпечити відносну стабілізацію на основі циклічних коливань економічного розвитку. Фіскальна політика не може дати стабілізації економіки співвідношення попиту та пропозиції, стійкого грошового обігу, високої зайнятості, відсутності інфляції тощо без дії автоматичного фіскального механізму. Фіскальна політика – частина грошової політики держави, бюджетна політика, яка дає можливість регулювати сукупний попит та пропозицію, впливає на грошовий обіг. По своїй економічній сутності державний бюджет – це грошові відносини, що виникають у держави з ФО та ЮО з приводу розподілу національного доходу. Бюджетне планування та балансування як важливий елемент фінансової політики держави своїм змістом відображає процес формування та використання загальної сукупності фінансових ресурсів держави та її окремих адміністративно - територіальних одиниць. 84. Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи. Критерієм ек системи є домінуюча форма власності , форма організації суспільного виробництва. Для капіталізма осн формою власності є капіт приватна власність. А формою організації є товвиробництвоабо рино. капіт ек система в своє розв”язання проходить такі стадії: 1.первісне нагромадження капіталу, яке відбувається в межах феодалізму, коли феодальні відносини перетворюються у капіталістичні.2.Безпосередньо сама економічна капіталістична система включає в себе: чистий класовий капіталізм (стадія вільної конкуренції, яка передбачає вільний ринок або ринок досконалої конкуренції та індивідуальну капітальну приватну власність), стадія монополістичного капіталізму, яка передбачає регульований ринок та переіажно акціонерну форму власності. Основні риси капіталістичної вільної конкуренції: 1. велика кількість вирбників і споживачів одного продукту; 2. кожен виробник діє на свій страх і ризик, а метою виробництва є приватний інтерес до прибутку; 3. економічна влада окремого виробника і споживача так розсіяна, що окремі з них не мають реальної економічної влади, щоб впливати на ціноутворення; 4. ринкова ціна встановлюється стихійно під впливом взаємодії попиту і пропозиції; 5. механічне функціонування ринкових відносин є анархічним і передбачає вільну досконалу конкуренцію; 6. існує свобода підприємства і вибору сфер вкладення капіталу; 7. відсутня необхідність для державного втручання в механізм ринкового стимулювання; 8. забезпечення принципу панування споживання над виробництвом – виробляти те, що купується, тобто на цьому етапі суспільного механічного господарювання є самоврегульований ринок, головним елементом якого є ціна. 85. Концентрація і централізація виробництва та капіталу. Виникнення монополій та їх форми. Головним елементом стадії монополістичного капіталізму є монополія. Монополія – це панування одного виробника або продавця, який виробляє 100% певного продукту і мають виключне право на встановлення монополістичної ціни та отримання монополістичного прибутку. Процес створення монополії пов’язаний з процесом концентрації вир-ва і капіталу, а також централізації і вир-ва капіталу. Концентрація капіталу – це зростання масштабів відрокремлено функціонуючих форм капіталу. Концентрація вир-ва – зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на крупних підприємствах. Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих форм капіталу. Якщо процес концентрації виробництва відбувається впродовж тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, він набуває рис закону концентрації виробництва. Закон концентрації виробництва — закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (дії відповідних законів), під впливом яких відбувається зосередження факторів виробництва (речових і особистісних) на крупних підприємствах. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову техніку, розширювати виробництво. При цьому з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюється кілька найкрупніших. Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Переважно вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (гласних і негласних), що є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки. Отже, виникнення підприємств-монополістів — закономірний етап розвитку продуктивних сил, еволюції ринку, дії законів конкуренції. Монополії виникають не лише внаслідок концентрації виробництва й капіталу, а й на основі їх централізації. Централізація виробництва — збільшення масштабів виробництва продукції внаслідок об'єднання декількох окремих підприємств в одне із загальним управлінням. Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслідок об'єднання або злиття раніше самостійних капіталів. Типовий приклад такого об'єднання — утворення акціонерних компаній. Ще однією важливою причиною виникнення монополістичних тенденцій в економіці є перетворення індивідуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку продуктивних сил, тобто дія закону відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил. Форми монополій: В усіх розвинутих країнах світу існують різні за розміром підприємства: крупні, середні, малі. Але крупні підприємства не слід ототожнювати з монополіями, оскільки не будь-яке крупне підприємство а) виробляє переважну кількість певної продукції; б) монополізує передові речові та особистісні фактори виробництва; в) диктує свої ціни на ринку; г) вступає у змову з іншими крупними підприємствами, привласнює монопольне високі прибутки. Монополія — окремі наймогутніші підприємства або об'єднання декількох підприємств, які виготовляють переважну кількість певної продукції, внаслідок чого впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки. Картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту. На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо. Синдикат — об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості. учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів. Складніші форми монополістичних об'єднань з'являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальної інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з'являється така форма монополістичних об'єднань, як трест. Трест — об'єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу й комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управ-ління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні й привласнювати відповідну частку прибутку. На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об'єднань — концерн. Концерн — об'єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює за іншими учасниками об'єднання фінансовий контроль. У 60-ті роки в США та деяких інших розвинутих країнах з'явилися й почали зростати конгломерати Конгломерат — монополістичне об'єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності. 86. Фінансово-монополістичний капітал та сучасні проблеми його функціонування і розвитку. Пануючою формою власності монополій 20 ст. стала акціонерна (корпоративна) форма власності. Панування акціонерної форми власності і акціонерного капіталізму визначили утворення нової форми капіталізму – фінансового. Фінансовий капітал – це є монополістично-промисловий капітал, що злився з монополістично-банківським капіталом. Є формою існування і прояву реального капіталізму, але він існує у формі фіктивного капіталізму (цінні папери): відображає виробничі відносини між великими акціонерними товариствами і дрібними власниками акцій. Організаційно-правовою формою існування фінансового капіталізму є фінансово-монополістичні групи, фінансова олігархія. Фінансово-монополістична група – сою промислових, торгівельних та банківських монополістів з метою утвердження свого панування в різних сферах підприємницької діяльності. Фінансова олігархія – це нечисленна група найбільших фінансових капіталістів, які володіють промисловими і банківськими монополіями і фактично здійснюють економічне і політичне панування у найважливіших галузях господарства. Методи панування фінансової олігархії :1.сис-ма участі. 2. особиста унія. Розвиток монополістичного капіталізму передбачає перехід від монополістичного капіталізму до державно-монополістичного капіталізму. Це передбачає, що держава стає активним суб’єктом господарювання. Форми державно-монополістичного капіталізму: 1. державна власність; 2. державна підприємницька діяльність; 3. державне регулюваня економіки і різні міжнародні форми .Державно-монополістичний капітал – це новий, більш високий ступінь монополізації економіки. Це доповнення приватної монополії державною, їх органічне переплетіння. Це об’єднання сил приватних і державних монополій і виконання державним апаратом в значній мірі ролі центра всього економічного життя сус-ва. Щоб послабити негативні наслідки монополістичної економіки в розвинутих державах світу приймаються антимонополістичні закони. Антимонополістична діяльність держави – комплекс заходів, розроблених і впроваджених в багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства. Перші антимонопольні закони були прийняті наприкінці 19-поч. 20ст. в США, Канаді, Австралії. 87. Змішана економічна ситсема та її структура. Ідеї змішаної економіки виникли ще у XIX ст. Основою їх появи була життєва необхідність розв'язання соціальних проблем, які, за переконанням ряду авторів, могла вирішити лише держава. Слід зазначити, що родоначальником теорії змішаної економіки був А. Вагнер, який розглядав існування функціонуючого народного господарства як поєднання трьох різних господарських систем: 1) приватногосподарської, що прагне до отримання найбільшого прибутку; 2) суспільно-господарської (державне господарство), що керується принципом загальної користі; 3) благодійницької, що функціонує з альтруїстичних намірів. Ці три господарські системи Вагнер потім поєднував у сукупну організацію всього народного господарства. Подальший розвиток теорія змішаної економіки дістала у працях американських економістів, зокрема С. Чейза (йому належить і сам термін «змішана економіка»*), Дж. Кейнса, Е. Хансена, П. Самуельсона та ін. Близька за своїм змістом до цієї теорії і теорія «соціального ринкового господарства», основоположниками якої в повоєнні роки стали західнонімецькі економісти Л. Ерхард, В. Ойкен та ін. Так, згідно з трактуванням П. Самуельсона змішана економіка — це використання в системі вільного підприємництва держави та її інститутів. Бідна країна не може мати змішаної економіки, оскільки остання є основою держави загального добробуту. Високорозви-нута економіка виступає підґрунтям для формування поліформічного суспільства, де основна форма політичної влади — демократія, а також панує громадянський характер суспільного устрою, у центрі якого перебуває людина. Все це гарантує економічні, політичні, духовні права і свободи особи. При цьому слід розуміти, що соціалізація економіки — це, з одного боку, перманентний процес, а з іншого — прогресуючий. Він не є застиглим станом суспільства, а динамічно наповнюється новим позитивним змістом як за формою, так і часовим виміром. Таким чином, стосовно предмета нашого аналізу, тобто змішаної економіки, системоутворюючими її складовими є: високий економічний потенціал суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення; раціональне поєднання державного регулювання з ринковим саморегулюванням. Функціонування цієї системи відбувається через органічний взаємозв'язок названих складових, а розвиток — через якісні та кількісні зрушення в самій системі. 88. Теорія та практика економічної системи соціалізму. Розподільні відносини пронизують усі компоненти, всі елементи виробничих відносин соціалізму. Основи теорії розподілу по праці закладені в працях основоположників марксизму. Суть принципу розподілу по праці зводиться, згідно К. Маркса, до досить простої по виду формулі: працівник обмінює відому кількість праці, віддану суспільству, в одній формі на відповідну кількість праці в іншій її формі. Уже з такого розуміння питання безпосередньо випливає, що проблема визначення кількості відданої суспільству праці здобуває принципову важливість. Потрібно також відзначити, що кількість праці, одержуваної працівником в обмін на його власну працю, залежить від двох обставин: по-перше, від кількості його власної праці, і по-друге, від того, скільки часу суспільство затрачає на виробництво продуктів, наданих даному працівнику як еквівалент його праці. Перша обставина зв'язана з інтенсивністю праці самого працівника, друга відбиває продуктивність суспільної праці. Ці два елементи суть основні, що впливають на хід розподілу по праці. Для того, щоб безпосередньо застосувати ці теоретичні положення до аналізу сучасного механізму розподілу при соціалізмі і до розгляду шляхів його удосконалювання, необхідно врахувати ті корективи, що внесені практикою в представлення основоположників марксизму про соціалістичне суспільство. У цьому відношенні є загальновизнаним, що найбільш істотною рисою, що відрізняє сучасну соціалістичну дійсність від Марксової моделі, є збереження товарно-грошових відносин. Наявність опосередкованого грошового обміну припускає, що механізм розподілу по праці здобуває два аспекти свого прояву: підсистему ціноутворення і підсистему заробітної плати. К. Маркс, визначаючи соціалізм, відзначав, що в цьому суспільстві буде присутній елемент нерівності, зв'язаний у першу чергу з індивідуальними особливостями в здібностях працівників, тобто фактично зі ступенем, у якій вони зможуть інтенсифікувати свою працю. Механізм планування, що зміг би забезпечити реальну дію системи розподілу праці, ні в якому разі не може бути заснований на вартісних методах регулювання.
|
|
|