Прожитковий мінімум – це величина доходу, гарантована державою. Він не може перевищувати верхню межу малозабезпеченості, але і не може опускатись за її нижню межу, тобто бути меншим фізіологічного мінімуму. Конкретними формами гарантій можуть бути офіційно визначені мінімальні значення пенсій, заробітної плати, використання різноманітних грошових доплат та інших шляхів допомоги. Прожитковий мінімум даної країни залежить від ряду факторів: стану економіки країни, особливостей соціальної політики держави тощо. Соціальний захист – це проблема реалізації принципу соціальної справедливості. Вона не зводиться до перерозподілу, а вимагає профілактичних заходів для попередження негативних явищ ринкової економіки. Держава надає людям певні соціальні гарантії – це зобов'язання держави перед членами суспільства по формуванню їх доходів, умовам отримання певних товарів та послуг, робочих місць. Основні способи реалізації соціальних гарантій можна представити таким чином: а) обов’язкове соціальне страхування та здійснення певних трансфертних платежів; б) державне фінансування соціальної сфери (освіти, медицини, культури); в) визначення стандартів малозабезпеченості та мінімальних рівнів доходів; г) регулювання відносин зайнятості.
75. Заощадження та інвестиції. Роль інвестицій в економічному зростанні.
Поняття економічного зростання пов’язане з поняттям нагромадження.
Норма нагромадження (Н)=Фонд чистого нагромадження (Ф)/НД*100%
Роль інвестицій проявляються в темпах і масштабах економічного зростання:
М(мультиплікатор)=дельтаНД (дельтаD)/дельта І (інвестиції).
Процес нагромадження капіталу органічно пов'язаний з процесами заощадження та інвестування. Вони здійснюються як юридичними, так і фізичними особами з різних причин, незалежних одна від одної.
Зокрема, заощадження роблять окремі особи, домашні госпо-дарства (сім'ї), де наміри можуть бути різними: бажання зібрати певну суму для майбутніх витрат (купити будинок, автомобіль тощо); прагнення забезпечити певний статок для дітей; потяг до влади, яку дає велике багатство; або просто індивід схильний за-ощаджувати «на чорний день» тощо. Але якими б не були мотиви різних осіб, що спонукають їх здійснювати заощадження, часто вони, як зазначає П. Самуельсон, мало пов'язані з можливостями інвестування, тобто «чистим капіталоутворенням».
Інвестиції — це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є одержання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, процента, ренти. Чисте інвестування має місце лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Це переважно характерно для промислових, будівельних і торговельних підприємств.
Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції. Фінансові ін-вестиції в основному складають вкладення в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою. Ці інвестиції лише частково спрямовуються на збіль-шення реального капіталу, а значна частина їх залишається не-продуктивним вкладенням капіталу.
Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Однак за сучасних умов зі збільшенням обсягу матеріально-речових елементів основного капіталу швидко зростають вкладення у розвиток інтелектуального потенціалу (науку, освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я тощо), який стає дедалі активнішим елементом виробництва. Тому ці витрати, за своєю сутністю, є продуктивними. переджають по темпах зростання вкладення в основний капітал.
Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції. Держава також бере участь в інвестиційних процесах шляхом вкладення капіталу в державний сектор, як безпосередньо, так і надаючи кредити, субсидії тощо. Значна частка її інвестицій спрямовується, в першу чергу, в галузі (сфери) соціально-виробничої інфра-структури, які необхідні для нормального суспільного відтворення, — розвиток освіти, науки; системи транспорту та зв'язку;
охорони здоров'я населення; збереження навколишнього середовища.
76. Економічне зростання і економічні цикли. Теорії циклів: дискусійні проблеми. Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, по-слуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз і в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти лише збільшення обсягів, товарів і послуг, створених за 'дний період.
Виокремлюють два основних типи економічного зростання:
екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично при збереженні незмінними Їх попередніх техніко-технологічних параметрів.
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціональнішого використання всього виробничого потенціалу.
Як відхилення від закономірного процесу економічного зрос-тання в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце ре-гресивний тип розвитку, для якого характерне довготривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х років у всіх країнах СНД, у т. ч. в Україні.
Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання.
Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.
Циклічність — це об'єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, це закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.
За своїм змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору довготривалості виокремлюють кілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40—60 років).
Оскільки характерна риса циклічності — це рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.
У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл (у класичному трактуванні) включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення, яке знаходить своє остаточне відображення у новій кризі. Прояви економічних циклівможна побачити за рядом ознак — показників економічної активності, основними з яких є: рівень завантаженості виробничих потужностей; сукупні обсяги виробництва; загальний рівень цін;
зайнятість населення (безробіття) та рівень його доходів; прибутки та курси акцій найбільших корпорацій; динаміка попиту на товари тривалого користування; інвестиції у нове будівництво тощо.
Головне значення має фаза кризи, яка починає і завершує цикл. У ній зосереджено основні ознаки й суперечності циклічного процесу відтворення.
Криза — це різке порушення існуючої рівноваги внаслідок диспропорцій, що зростають. Відбувається скорочення попиту на товари, а також виникає надлишок їх пропозиції. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва і росту безробіття. Зниження платоспроможності населення ще більше ускладнює збут. Усі економічні показники погіршуються. Відбувається падіння рівнів заробітної плати, прибутку, інвестицій, цін. Через «омертвіння» капіталу у вигляді нереалізованих товарів фірми відчувають брак грошових коштів для поточних платежів, тому швидко зростає плата за кредит — ставка позичкового процента. Курси цінних паперів падають, настає хвиля банкрутств і масового закриття підприємств. Криза завершується з початком депресії.
Депресія — це фаза циклу, яка виявляється в застої виробництва. На цій фазі відбувається просте відтворення, виробництво не збільшується, проте й не зменшується. Поступово реалізуються товарні запаси, які виникли під час кризи через різке зменшення платоспроможного попиту. Рівень безробіття залишається високим, але стабільним. За умов скороченого виробництва ставка позичкового процента падає до свого мінімального значення. Проте поступово зростає сукупний попит і готуються умови для наступного пожвавлення виробничої та комерційної діяльності.
Пожвавлення розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного ско-рочення безробіття. Підприємці намагаються відновити прибут-ковість виробництва, нарощують інвестиції в нову, продуктивнішу техніку, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Поступово °бсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня й еко-Чоміка вступає у фазу піднесення.
Піднесення (зростання) — це така фаза циклу, коли обсяг ви-Робництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає високими темпами. Будуються нові підприємства, підвищується зайнятість, активізується попит на капітальні й споживчі блага, доходи та прибутки, зростають ціни й процентні ставки, жвавішає комерційна діяльність, прискорюється обіг капіталу. Таким чином, розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке, проте, вже закладає основу для наступної нової кризи, котра і завертатиме цикл.
Обґрунтування чотирифазної структури циклу було зроблено К. Марксом. Графічно це подано на рис. 4, де ОА — загальна лінія розвитку виробництва за значний період; Q — обсяг виробництва; t — час; ВС — ламана лінія руху фаз циклу.
Органічна цілісність циклу виявляється в тому, що в кожній з його фаз формуються умови для переходу до іншої. При цьому такий перехід здійснюється в основному на засадах ринкових регуляторів, отже, як правило, автоматично. Слід зазначити, що криза відрізняється від порушення рівноваги між попитом і пропозицією на будь-який товар чи в окремій галузі тим, що вона виникає в класичному розумінні як загальне надвиробництво, яке супроводжується стрімким падінням цін, банкрутством банків і масовою зупинкою та розоренням підприємств, ростом безробіття тощо. Слід розрізняти два типи криз: кризи надвиробництва і кризи недовиробництва. Так, останні були характерні у 90-х роках для всіх країн СНД, у т. ч. й України, де скорочення обсягу виробництва за ці роки становило понад 3/5.
Теорії циклів. Існують різні точки зору щодо пояснення причин середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:
1) циклічні коливання, зумовлені специфікою сфери обігу — незбігом у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);
2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та інші послідовники). Близько до цієї позиції стояли (ще до Маркса) й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної маси людей, яке було ви-кликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);
3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму з економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);
4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);
5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);
6) причиною циклів є невідповідність між грошовим капіталом і пропозицією (І. Фішер).
Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані іптернальні теорії. Ті ж теорії, які пояснюють економічні цикли зовнішніми причинами — наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду; війнами та різними політичними потрясіннями;
освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.
Так: Теорія циклів К.Маркса – в основі циклів лежить економічна криза перевиробництва товарів, як одна з закономірностей капіталістичної економіки, як проява протиріч капіталізму. При цьому мета капіталістичного виробництва полягає не в задоволенні потреб людей, а в збагаченні, виробництві прибавочної вартості. Теорія циклів Кейнса – в основі неї покладено споживання, як об’єктивну стійку величину, яка є єдиною метою будь-якої господарської діяльності. Головні фактори – цінність капіталу, ставка відсотку та податки. Кейнс дає практичні рекомендації по обмеженню негативних наслідків спадів шляхом державного регулювання економіки через ставки відсотків, інвестиції, кредити, податки, ціни та інші економічні важелі. Теорія Кондратьєва – теорія великих циклів. Причинами цих циклів є НТР, що викликають підняття інноваційної діяльності. Першооснова довгий хвиль – кібернетика, генна інженерія, нова хімія. В основі теорії лежить процес якісних змін базисних поколінь машин та технологій.
77. Економічні кризи та їх причини.
Економічні кризи та кризові явища супроводжують людство чи не з перших років його існування. Розвиток економіки не може проходити гладко, без будь-яких коливань та відхилень. Отже, економічні кризи необхідні. В різних суспільствах причини економічних криз можуть бути різними. Наприклад, в країнах з розвинутою економікою може спостерігатись перевиробництво товарів, що звичайно веде до економічної кризи. У суспільствах, що розвиваються, та перехідних економіках, навпаки, до економічних криз призводять продовольчі, ресурсні та виробничі проблеми. Важливою причиною появи економічних криз стали різного роду суперечки та конфлікти всередині окремих країн, та між країнами. В країнах колишнього Радянського Союзу, наприклад, до економічної кризи спричинив розпад цього величезного державного утворення, а з них і господарських зв’язків між республіками, а також перехід від планової, адміністративно-командної системи господарювання до зовсім незвичних їм основ ринкової економіки. Отже, як видно, причин виникнення економічних криз може бути дуже багато, і нагальною потребою є створення ефективних механізмів та програм їх подолання.
78. Теорія зайнятості. Проблеми повної зайнятості в умовах ринкової економіки.
Теорії зайнятості:
1. Теорія Мальтуса – для знищення безробіття треба зменшити народжуваність;
2. Неокласична теорія – вважали, що безробіття виникає як порушення рівноваги на ринку праці, коли пропозиція на робочу силу перевищує його попит. Але це виникає, тоді коли рівень заробітної плати буде вище рівня ринкової рівноваги.
3.Кенсіанська- звертає увагу на те, що не існує ніякого механізму, що гарантує повну зайнятість. Повна зайнятість скорійше випадкова, ніж закономірна.
В умовах ринкової економіки змінюються погляди на так званий принцип загальності праці. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності. Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Повна зайнятість передбачає використання всіх придатних для цього ресурсів та характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не лише соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Проте сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів.
79. Безробіття: причини, види, форми. Ситуація, коли попит на робочу силу більший за її пропозицію, означає нестачу, дефіцит робочої сили з усіма його наслідками.
У ситуації, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї, з’являється надлишок робочої сили, тобто безробіття.
Однак насамперед варто сказати про характер кризи, що породжує безробіття в українських умовах. Це не циклічна криза, відома з економіки капіталізму, що відбулася, і як би «сама по собі», що виводить її по витіканні деякого часу до фази підйому, у якій існує тільки фрикційне й обмежене структурне безробіття. У Україні масове безробіття породжується трансформаційною економічною кризою. Вона відбиває глибокі протиріччя умов переходу від командної економіки до ринкової і носить не циклічний, а головним чином структурний характер.
Причини безробіття:
1.завищення заробітної плати через законодавство, встановлення мінімальної заробітної плати.
2. Тиск профспілок під час укладання трудових угод.
3.Використання високої заробітної плати для підвищення ефективності праці.
Існує ряд видів безробіття:
1. Добровільне безробіття - працівник звільняється за власним бажанням, у зв'язку з незадовільною зарплатою, умовами праці.
2. Змушене безробіття - при скороченні обсягів виробництва.
3. Фрикційне безробіття - часовий період між звільненням з одного підприємства і найманню працівника на інше, переміщення від однієї професії до іншої. Найбільш інтенсивна в період упровадження нової технології.
4. Структурне безробіття - власне кажучи є поглибленням фрикційного безробіття. Відбувається при глобальних, структурних перебудовах, зміні взаємозв'язку між галузями, створенні нових пропорцій у міжгалузевому розподілі робочих місць.
5. Інституціональне безробіття виникає, коли сама організація ринку праці недостатньо ефективна: неповна інформація про вакансії, завищена допомога по безробіттю, занижені податки на доходи.
6. Циклічне безробіття - викликане спадом виробництва під час промислової депресії. З переходом до пожвавлення ринку і по чому, безробітних стає менше.
7. Сховане безробіття - існує в адміністративне - командній економіці, характерне тим, що при 100% зайнятості людей зайняті на роботі не ефективно, або працює не повний робочий день.
8. Застійне безробіття - у будь-якому суспільстві існує прошарок людей, що не хочуть працювати - це так звані бомжі, злиденні.
Оптимальне безробіття визначається фахівцями, як безробіття, рівень їкого дорівнює природньому, нормальному.
80.Господарський механізм та його роль в системі регулювання суспільного відтворення. Господарський механізм — це сукупність організаційних структур і конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких суспільство (держава) додержується об'єктивних вимог економічних законів з урахуванням конкретної ситуації в народному господарстві.
Разом з тим господарський механізм, як й економічні відносини, невіддільний від продуктивних сил, з одного боку, і надбудови — з іншого. Він виражає і втілює їх тісну взаємодію.
Таким чином, даний механізм тісно пов'язаний з соціальними, політичними відносинами, конкретною формою реалізації їх активної ролі щодо виробництва.
Необхідним компонентом господарського механізму виступають і організаційні структури, які віддзеркалюють рівень, внутрішню організацію елементів продуктивних сил суспільства, а також відповідний ступінь і конкретні форми суспільного поділу праці. Інакше кажучи, господарський механізм включає і сукупність організаційно-економічних відносин, і організаційно-управлінський аспект продуктивних сил.
Організаційно-економічні відносини виступають головною констатуюючою ознакою господарського механізму. Вони складаються з приводу: трудової діяльності; усуспільнення та відособлення виробництва; розподілу, спеціалізації й кооперації праці;
обміну засобами виробництва; менеджменту; грошового обігу;
ціноутворення; фінансів й кредиту; маркетингу; інфраструктури ринку тощо. Загалом, ці відносини виражаються господарською истемою організації й управління економікою на різних рівнях. господарський механізм, будучи складною, багатоаспектною категорією, не замикається лише рамками економічних відносин, функціонують у сфері конкретних господарських дій і зв'яз-ів. Він інтегрує не тільки базисні відносини, але й певні елемен-і продуктивних сил і надбудови.
Отже, господарський механізм є найважливішим елементом юномічної системи. Виражаючи сутнісні риси економічних законів, взаємозв'язки в їистемі, механізм господарювання в той же час виступає як ініціативна форма їх прояву. Це потрібно розуміти таким чином, на поверхні економічного життя механізм господарювання яв-собою сукупність організаційно-економічних форм, за допомогою яких держава здійснює функцію управління й регулювання економіки. Але з цієї точки зору механізм господарювання — це не проста сукупність організаційно-економічних форм (рядоположеність елементів), а явище, що відображає взаємозв'язок між ни-ми, взаємодію, взаємопереходи, тобто являє собою систему.
