65. Держ. регулювання інноваційних процесів.
Інновація – кінцевий результат впровадження досягнень НТП, з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками:
• сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
• орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу;
• узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в Інноваційній діяльності, захистом Інтелектуальної власності;
• сприяння розвитку Інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного Інноваційного підприємництва.
До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі:
• підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери;
• надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів;
• створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами;
• розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників Інноваційного продукту;
• створення системи атестації інноваційної продукції;
• створення державної інформаційної інфраструктури розвитком загально-національної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж;
• фінансова та матеріальна допомога вченим, винахідникам і малим фірмам які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту;
• зниження державного патентного мита для індивідуальних винахідників;
• розвиток та підтримка системи освіти у формі повного або часткового утримання закладів загальної та вищої освіти, спеціальної фахової підготовки, системи підвищення кваліфікації;
•створення сприятливого правового середовища для інноваторІв;
• забезпечення сприятливих умов для міжнародної інвестиційної діяльності;
• захист прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці;
• прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги;
• державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.
66. Ефективність державної підтримки інноваційних процесів
Вирішити проблему міри втручання держави в дію ринкових механізмів можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов'язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Однак крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт інноваційного процесу (такий ефект ще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій. Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі.
Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит. Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.
67. Підприємництво як об’єкт державного регулювання
Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У зв'язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції» виконання робіт, надання послуг, а також торгову діяльність з метою одержання прибутку.Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення.
Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з ринковою економікою соціального спрямування незаперечне підтверджує, що підприємництво — необхідна умова досягнення економічного зростан-ня.
Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими загальними особливостями:
— розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типу, що веде до «розпорошення» власності через акціонування та розподіл відповідальності;
— розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється В широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури;
— зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту;
— зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а відтак особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів підприємницької діяльності;
— виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництва як особливої Його форми за умов інноваційного типу відтворення;
— формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та РОЗВИТКОМ франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;
— Створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на засадах добровільності об'єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну Діяльність. Найбільш поширеними й ефективно діючими у світовій практиці господарювання є (зафіксовані також чинним законодавством України) асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, конгломерати холдинги, франчайзинг як система підприємницьких зв'язків.
Становлення й активний розвиток різноманітних видів, форм та інтегрованих підприємницьких структур сприятимуть зростанню ефективності всієї сучасної системи господарювання в Україні.
68. Роль держави у становленні підприємницького середовища
В У роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі під-приємницьких структур і передусім малих І середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку, Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов'язані з формуванням сприятливого макроеконемічного середовища.
Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови: — стабільна національна кредитно-грошова система; — пільгова система оподат-кування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу; — активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо); — державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення); — ефективний захист промислової та інтелектуальної власності; — спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності Державними органами управління національним господарством; — правова захищеність підприємництва; — формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.
Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика має включати такі складові: — державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо; — державна система підтримки підприємництва
69. Методи та засоби державного регулювання підприємництва.
На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства
Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.
Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.
На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).
Така практика є досить поширеною в усьому світі.
За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:
— нормативно-правового (адміністративного) забезпечення (законодавче забезпечення, нормативне регулювання, адміністративне регулювання) (держ.реєстрація підпр., ліцензування підпр. діяльності, сертифік. та стандартиз., дерегулювання підприємства);
— інституціональних засад розвитку бізнесу (наявність організаційної структури; ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечен-ня; моніторинг державної підтримки. );
функціональних (цільових) форм державного регулювання(матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка ; фінансове-інвестицій на підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу: зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.
70.Приватизація як чинник держ регулювання підприємництва.
Підприємницька політика держ стосовно процесів роздержавлення та приватиз охоплює комплекс ек-прав відносин та організ-прав заходів щодо їх регулювання з метою проведення ринк реформ взагалі, становлення приватного сектору ек-ки та створення конкурентного середов для розвитку бізнесу зокрема. Нині для У першочерговим є формування багатоманітності форм власності та господарювання як основи реформування, якісної транс-формації монопольно-державної власності. Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах державної власності (демонополізація), так і поза її межами (денаціоналізація), через перетворення великих держ під-ств на АТ, тобто корпоратизацію (акціонування) та трансформацію держ власності в приватну зі зміною суб'єкта права власності. Унаслідок реформування відносин власності в У передбачається, що в деяких галузях нац госп-ва, зокрема в легкій і харч пром, с/г, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки становитиме 95— 100%. У цілому в пром кількість п-ств недерж сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції понад 50%. Державні органи приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва в районах та містах, органи приватизації АРК, які становлять єдину систему держ органів приватизації.
Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються Державна, республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми приватизації.
Напрями здійснення приватизації: 1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;' 2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій п-ств, які не мають стратегічного значення для ек-ки держави, об'єктів незавершеного будівництва.
71.Антимонопольна політика держави.
Одним з чинників становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції. Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне становище, яке забезпечує йому можливість одноосібне або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.П оказник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів у межах певної території визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку понад 35%. Суб'єктами антимонопольної політики в У є держ органи, які забезпечують процес демонополізації ек-ки та розвитку конкуренції. До них належать: ВР, Президент Укр, Каб-мін, Антимонопольний комітет України, Фонд держ майна Укр; центральні та місцеві органи держ виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств та покупці. Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АРК, областях, містах Києві та Севастополі. Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб'єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи держ виконавчої влади. Мета антимоноп регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання
До засобів антимонопольного регулювання належать: — обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних норма-тивів рентабельності; —декларування зміни цін; —установлення стандартів і показників якості для товарів і рослуг; - регулювання місткості ринку; - використання державних замовлень та контрактів; - розподіл ринків; - тарифне регулювання імпорту та експорту товарів. Пріоритетні напрями: - завершення формування законодавчої бази конкурентної політики ухваленням Законів України “Про природні монополії”” “Про захист економічної конкуренції” та запровадженням механізмів їхньої реалізації; - удосконалення державного регулювання цін і тарифів; - проведення реструктуризації та посилення державного контролю у сфері природних монополій, зокрема: 1.завершення реструктуризації монопольних утворень у сфері звязку, демонополізація п-в нафтопродуктозабезпечення в регіонах;2.забезпечення додержання конкурентних засад у здійсненні поставок енергоносіїв;3.утвор незалежного регул органу в галузях транспорту та звязку тощо;4.розвиток конк середовища через дальше запровадження конкурсних засад у буд-ві, страхув-ні, припинення неправомірної підтримки окремих субєктів господарювання; 5.упорядкування госп діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування поступовим звуженням кола ф-цій цих органів щодо здійснення п-цької діяльності.
72.Механізм банкрутства і санації підприємств.
Одним з формотворчих чинників, що сприяють формуванню підприємницького середовища в У, є інститут банкрутства — загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефект діяльність підприємн структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гара-нтуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству. У світовій практиці законодавство про банкрутство розвива-лось у двох принципово різних напрямках — так звані британська та ам моделі. За британською - банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших), наявних у боржника, та його ліквідації як суб'єкта господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі. Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення фін-госп діяльності. Санація - це с-ма заходів, спрямованих на запобігання банкрутству під-в чи великих пром об'єднань, банків, інших державних та бізнес-структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грош капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; змен-шення процентних виплат на облігації, випущені підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції; поділ, злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансове неспроможного підприємства. Отже, основна мета інституту банкрутства - не ліквідація під-ва, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство - є дійовим засобом держ регулювання, зі допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.
