Шпаргалки! - Державне регулювання економіки

47. Ефективність у суспільному (державному ) секторі економіки.
Аналіз ефективності суспільного сектору економіки дає змогу приймати обгрунтовані рішення не тільки в суспільному, а й у приватному секторах. Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовуються такі методи : аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і користності, аналіз витрат і вигод.
Терміном аналіз витрат і результативності позначають сукупність аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень.
Аналіз витрат і корисності використовують, коли діяльність дає широкий спектр результатів та коли результати суттєво відрізняються один від одного за кількістю і за якістю.
Метод аналізу витрат і вигод – це сукупність оцінних процедур, які уможливлюють порівняння витрат і результатів проектів в універсальній вартісній формі.
48. Кошторис доходів та видатків установ сектору загального державного управління.
Кошторис це основний документ, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його метою є посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного використання бюджетними установами й організаціями коштів, що надходять на їх утримання.
Його формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про основні дані фінансово-господарської діяльнос
ті, яку вища організація направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після її затвердження, з чого й починається фінансування установи.
Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і затверджується вищими організаціями не пізніше як через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа.
Кошториси й штатні розклади затверджуються Кабінетом Міністрів України після попередньої експертизи в Міністерстві фінансів. Фінансування установ без затвердження кошторису та штатного розкладу вищою установою забороняється.
Кошторис складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів. Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних надходжень.
Кошторис видатків — це основний плановий документ, що визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний розподіл коштів, направлених із бюджету на утримання установ.
Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків.
1. Заробітна плата
2. Нарахування на заробітну плату.
3. Канцелярські й господарські витрати.
4. Службові відрядження та роз'їзди.
5. Витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи.
6. Стипендії.
7. Витрати на харчування.
8. Витрати на придбання ліків установами охорони здоров'я.
9. Витрати на придбання інвентарю.
10. Витрати на придбання устаткування й механізмів.
11. Витрати на капітальний ремонт будинків і споруд.
12. Інші витрати.

49. Державні потреби в продукції (товарах, роботах, послугах). Система матеріальних балансів.
Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби — це потреби країни в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному
рівні державних матеріальних резервів.
Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; будівництво найважливіших державних об'єктів; розвиток систем зв'язку та інформатики; продовольство; і т. ін.
Матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції розробляються для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Управління державних закупівель Мінекономіки України.
Матеріальні баланси включаються до державної програми економічного і соціального розвитку країни.
На 2000 р. розробляються баланси попиту і пропозиції, що охоплюють продукцію восьми народногосподарських комплексів та галузей економіки: паливно-енергетичний; металургійний; хімічна; деревообробна; будівельних матеріалів; машинобудування; легка промисловість; агропромисловий комплекс.

50. Сутність державних замовлень та державних контрактів. Замовники та виконавці державних контрактів.
Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ).
Державна політика у сфері державних закупівель здійснюється Міжвідомчою комісією з питань регулювання закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних закупівель при Міністерстві економіки.
Державний контракт — це укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення договір, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини між замовником і виконавцем.
Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету.
Гарантом за зобов'язаннями державних замовників є Кабінет Міністрів.
Найважливішими напрямками державних замовлень є: підготовка фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів; завдання у сфері культури; випуск друкованої продукції; інші роботи та послуги.
Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та установи.
Основними функціями державних замовників є: конкурсний відбір; укладання державних контрактів;гарантія оплати. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.
51. Етапи конкурсного відбору виконавців державних замовлень.
З метою ефективного використання державних фінансових ресурсів, створення конкурентного середовища на ринку і запобігання необгрунтованому завищенню цін державний замовник зобов'язаний здійснювати конкурсний відбір виконавців через проведення торгів.
етапами:
Формування конкурсного комітету в кількості не менше п'яти осіб здійснює державний орган-замовник.
Оголошення про проведення конкурсу публікується не пізніше як за ЗО днів до початку конкурсу в газетах «Урядовий кур'єр» або «Голос України» та в іноземній пресі.
Попередня кваліфікація претендентів здійснюється з метою визначення списку претендентів. надсилається Тендерна документація — це комплект документів, який містить інформацію про предмет замовлення, умови та вимоги до складання тендерної пропозиції і т. п.
Подання тендерних пропозицій здійснюється учасниками конкурсу на адресу конкурсного комітету. Тендерна пропозиція — це пропозиція щодо певного об'єкта закупівлі, яка готується і надається на конкурс претендентом відповідно до вимог тендерної документації.
Оцінка і порівнювання тендерних пропозицій здійснюється конкурсним комітетом за такими критеріями:
* найнижча ціна;
* найвигідніша тендерна пропозиція.
Замовник торгів повинен зазначити в тендерних документах усі критерії, які він має намір застосувати для визначення переможця.
Визначення переможця конкурсу здійснює конкурсний комітет з урахуванням висновку спеціально створеної експертної ради.
Укладання державного контракту. Підставою для укладання контрактів з переможцем конкурсу є затверджений замовником протокол рішення конкурсного комітету.

52. Банківська система України. Функції НБУ.
Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.
Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами.
Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків.
Доходи банків формуються, головне, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.
Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.
У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. (автономний)
Національний банк України (НБУ) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління.
Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.

53. Методи грошово – кредитного регулювання.
Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної політики — це інструменти прямого та опосередкованого впливу.
До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.
Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ (далі — банків); процентна політика; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.

54. Валютне регулювання.
Основним об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк.
(Валютна позиція — це співвідношення вимог та зобов'язань банку в іноземній валюті. За їхньої рівності позиція вважається закритою, за нерівності — відкритою.
Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.
Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.
Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни.
Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов'язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.
Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал.
НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці.
Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ. Для зазначених цілей можуть укладатися «свап-угоди» — договори з певною країною з приводу одержання кредиту, необхідного для здійснення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни.

55. Банківське регулювання і банківський нагляд.
Головна мета банківського регулювання та нагляду — це гарантування безпеки й фінан-сової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні здійснює Національний банк.
Для виконання своїх функцій НБУ має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їхню діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформації.
З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ встановлює для них обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, з процентним та валютним ризиком тощо Про зміни нормативів та методики їхнього розрахунку НБУ офіційно повідомляє не пізніше ніж за місяць до введення їх у дію.
Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків.
Наглядові та регулятивні функції Національний банк може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду реалізацією таких повноважень, як:
• здійснення всіх видів перевірок банків
• здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті;
• участь у роботі зборів акціонерів,.
НБУ має також право вимагати обов'язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.
У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, НБУ має право відкликати ліцензію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку з призначенням ліквідатора.

56. Сутність та види структури економіки.
Співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям структури економіки.
Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку народного господарства, його ефективного та стабільного зростання.
Структура економіки — багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи.
На макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні.
У структурній характеристиці економіки особлива роль належить пропорціям відтворення.
До відтворювальних пропорцій, відносять також пропорцію між галузями, які виробляють продукцію в матеріальній формі, та інфраструктурою.(виробнича,невиробнича).
Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить галузевій структурі. Основу галузевої структури сьогодні становлять макропропорції між секторами економіки, між групами галузей, що мають однакові економічні характеристики.
Згідно із системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р., економіка поділяється на п'ять секторів: не фінансові корпорації, фінансові корпорації, сектор загального державного управління; домашні господарства; некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.
Територіальне розміщення основних елементів того чи того міжгалузевого комплексу, різноманітність цих елементів, а також їхні зв’язки з певною геосистемою країни формують економічну основу регіональної структури економіки.
Соціальна структура відображає розподіл народного господарства за формами власності, за організаційно – правовими формами підприємництва, за рівнем доходів певних верств населення.
Своєрідним дзеркалом стану економіки є структура зовнішньої торгівлі. Для індустріально розвинутих країн характерна висока питома вага експорту промислової продукції, особливо кінцевої, з високим технологічним рівнем, наукомісткої.

57.Пасивна та активна структурна політика. Структурна політика держави — це обгрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення. На практиці існує два типи структурної політики: пасивна й активна..Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси в окремих галузях. Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Цим шляхом Ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур та інші нові індустріальні країни. Концепція активної структурної політики грунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямків структурної трансформації економіки. До таких можна віднести: 1. Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експортної продукції2. Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію.3. Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології з метою скорочення попиту на дефіцитні для країни ресурси.