Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо.
Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього суспільства.
З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації, яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:
1) приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору під конкретні зобов'язання;
2) організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові кошти та ОВДП малоліквідних об'єктів, залишків реалізованих пакетів акцій підприємств, об'єктів незавершеного будівництва. Це створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.
71. Антимонопольна політика держави.
Формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції.
Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів визначає Антимонопольний комітет. (35%).
Ринок України, слід розглядати як високомонополізований.
Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи.
Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної діяльності конкретних суб'єктів господарювання.
До засобів антимонопольного регулювання належать:
— обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;
— декларування зміни цін;
— установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;
— регулювання місткості ринку;
— використання державних замовлень та контрактів;
— розподіл ринків;
— тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.
72. Механізм банкрутства і санації підприємств.
Інститут банкрутства — загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству.
У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох принципово різних напрямках — так звані британська та американська моделі. За британською — банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок кошті, наявних у боржника, та його ліквідації як суб'єкта господарювання. Суттю американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його реабілітації та відновлення платоспроможності.
Санація (лат. оздоровлення, лікування) — це система заходів, спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих промислових об'єднань, банків, інших державних та бізнесових структур. Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансове неспроможного підприємства.
Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні справи про банкрутство є:
— Арбітражний суд — провадить справу про банкрутство;
— Фонд державного майна
— банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника;
«ж?
II
191
— аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;
— санатори — громадяни або організації, які за власним бажанням беруть участь у санації підприємства;
— ліквідаційна комісія.
Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми економічних відносин між різними суб'єктами ринку, формується система захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке середовище на цивілізованих засадах.
75.Державне регулювання зовнішньо-торговельної діяльності (ДРЗД) – регулювання, спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму. ДРЗД здійснюється за допомогою економічних та адміністративних методів. Економічні, в свою чергу, поділяються на тарифні і нетарифні. До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів, пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін, установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії спрямовано на підтримку національних виробників - прямі субсидії надаються експортеру у формі безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та отриманим доходом; непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні, позик за більш низькими ставками, пільгових умов страхування тощо. Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного виробництва.
Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних операцій. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки. На рівень індикативних цін повинні орієнтуватися підприємці всіх форм власності, укладаючи зовнішньоторговельні угоди.
76. Необхідність та сутність держ-о регулювання цін.
Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки. Її регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.
Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна (ринкова), ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.
•По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій, ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.
Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.
Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи Їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже , державне регулювання цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.
77.Державне регулювання цін.Форми і методи. — це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з мстою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.
Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані)
Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, декларування зміни цін, заморожування цін на певний строк, укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.
Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня.
78.Антиінфляційна політика — це комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, які спрямовані на боротьбу з інфляцією.
У міжнародній практиці застосовуються, такі класичні напрямки антиінфляційної політики:
- дефляціина політика (регулювання попиту);
- політика доходів (регулювання витрат).
Сутність дефляційної політики полягає у тиску на окремі елементи платоспроможного попиту з метою його обмеження та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної політики передовсім стосуються обмеження та стабілізації грошового обігу. З цією метою використовуються три важелі впливу на грошову масу:
• процентна ставка:
• норма обов'язкових резервів;
• операції на відкритому ринку.
Заходи структурно-інвестиційної політики передбачають обмеження монополізму й розвиток конкуренції, залучення іноземних інвестицій, проведення раціонального протекціонізму щодо національного виробника, формування ринку позичкового капіталу тощо.
Бюджетний механізм антиінфляційної політики спрямовано на скорочення бюджетного дефіциту. Цього можна досягти за рахунок:
• збільшення доходів;
• скорочення державних видатків.
Політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації (через підвищення заробітної плати працівників) та за рахунок припинення інфляційних очікувань.
79. Державна регіональна економічна політика — це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.
Ці заходи спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.
Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення,в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування.
Предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах.
Складовими частинами ДРЕП є:
1. Економічна політики. Сутність полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення.
2. Соціальна політика. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей.
3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіоні.
4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в зв'язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля.
5. Демографічна політика. Вона спрямовується на гальмування депопуляційних процесів і деструктурування населення.
6. Гуманітарна політика. Головна мета — це духовний розвиток суспільств, його моральний і фізичний стан.
7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення КОНСТИТУЦІЙНИХ, політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від національності та віросповідання.
8. Зовнішньоекономічна політика. Спрямована на створення СЕЗ для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів, що потребують прискореного розпитку,
9. Управлінська політика. Основна її мета — це створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.
Основні напрямки ДРЕП затверджує Верховна Рада України
81. Засоби та методи державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів.
Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання. Адміністративно-правове рег-ня включає розробку регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди. Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону можуть складатись так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу. Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До ек. регуляторів з боку держави належать податкова політика, цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі .Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні. Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами : географічне положення, клім. умови, рівень ек. і соц. розвитку, структура господарства, рівень розвитку виробничої та соц. інфраструктури, рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку в Україні застос-ся мезорайонування, в основу якого покладено 8 ек. районів: Донецький, Придніпровський, Східний, Центральний, Поліський, Подільський, Причорноморський, Карпатський. Для кожного з ек. районів ДРЕП визначає головні перспективні напрями розвитку господарських комплексів регіонів. Інструментами регулювання ДРЕП є : система прогнозів, програм, планів; грошово-кредитна система; державні закупівлі; законодавча база; приватизація державної власності, інновації; фінансова система ; інвестиції.
82. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону. Складовим елементом ДРЕП є держ. регіональна фінансова політика (ДРФП). ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов’язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування. Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюдж. системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам. Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюдж. рег-ня, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюдж. системи. Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні фінанси, до складу яких входять місцеві бюджети. Бюджетні та майнові права дають їм можливість розробляти, затверджувати й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підпорядкованими підприємствами й отримувати від них доходи. Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери. Осн. функціями місц. бюджетів є : формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади; розподіл і використання грош. коштів між галузями ек-ки; контроль за фінансово-госп-ю діяльністю підприємств, орг-й, установ. За своєю структурою місц. бюджети складаються з дохідної та видаткової частин. Доходи місц. бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Саме в балансуванні доходів і витрат регіонів виявляється державне регулювання місцевих бюджетів.
83. Сутність і мета соціальної політики. Соціальна політика-це складова частина загальної політики, гол. завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного сусп. та держ. ладу. Можна виділити осн. напрями соц. політики в Україні: підвищення добробуту за рахунок особистого труд. внеску, підприємництва та ділової активності; надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження роб. місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу; широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства; проведення активної екологічної політики тощо. Способом реалізації соц. політики є система соц. захисту та соц. гарантій. Соц. Захист - це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соц. становища громадян. Соц. гарантії- система обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їх соц. потреб. підходи до реалізації соц. політики. Соц. підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід-з того, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним ек. активності та одержання доходу. Головна мета соц. політики - зняти всі обмеження на шляху вільної ек. діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному труд. колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства. Метою соц. політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.
