Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Картоплярство
Картопля - багаторічна коренеплідна рослина сімейства пасльонових, завезена у Європу з Південної Америки (Еквадор, Болівія, Перу) у 1536 р. (через Іспанію і Португалію),а в Україну потрапила у ХVIII ст. Сьогодні це одна з найпоширеніших у світі культур коренеплодів (налічується понад 200 видів картоплі), яка вирощується майже у всіх країнах світу на загальній площі понад 18 млн. га. Картопля стала не тільки однією з основних продовольчих і кормових культур, але й важливою сировиною для розвитку цілої
низки галузей промисловості (насамперед - крохмале-патокової, спиртової, овочесушильної). Не дивлячись на те, що останнім часом площі під картоплею у світі почали помітно скорочуватися, середньорічний валовий збір її перевищував на початку 90-х років 280 млн. т при пересічній урожайності 150 ц з 1 га). Серед найбільших світових виробників картоплі - Польща (36 млн. т), Росія (35 млн. т), Китай (27 млн. т), Бєларусь, Фінляндія, Нідерланди. Помітне місце займає у цьому переліку й Україна, яка за щорічним валовим збором картоплі (пересічно - близько 17 млн. т) знаходиться на одному рівні з США та Німеччиною. За інтенсивністю і продуктивністю картоплярства у нашій країні виділяється три зони. Традиційно “картоплярською” є північна зона, що охоплює області Полісся, Прикарпаття і Поділля; тут не тільки задовольняються власні потреби у продукції галузі, але значна частина врожаю вивозиться і в інші області України, особливо у південні. Друга зона простирається досить вузькою смугою від Закарпаття і Буковини до Харківщини, охоплюючи переважно лісостепові і деякі північностепові області (Кіровоградщина). Картоплярство у цій зоні орієнтоване головним чином на забезпечення власних потреб сільського і міського населення. Нарешті, третя зона охоплює степові області південної та східної України. Тут на зрошуваних землях вирощуються переважно ранні сорти картоплі, що дозволяє забезпечити картоплею населення міст і промислових центрів у літній та осінній періоди (основна маса картоплі надходить сюди з північних областей та за рахунок експортних поставок, насамперед з Польщі та Бєларусі).
Овочівництво
Овочівництво являє собою галузь рослинництва, яка займається вирощуванням овочевих культур, що не тільки становлять важливу частину харчового раціону людини, але й служать сировиною для деяких галузей промисловості (овочеконсервної, овочесушильної та ін.). За характером розміщення та технологією виробництва розрізняють овочівництво відкритого ґрунту, що об’єднує польове і присадибне вирощування овочів, та овочівництво закритого ґрунту, орієнтоване на виробництво овочів у міжсезонний період та вирощування розсади (теплиці, парники тощо). За обсягами посівних площ та обсягами валової продукції овочівництва Україна посідає одне з чільних місць у Європі. Вирощування овочів у відкритому ґрунті поширено практично по всій території держави. Однак основна маса товарних посівів (41%) зосереджена у господарствах степової зони. Дещо менше таких посівів (40%) знаходиться в областях Лісостепу. На території поліських областей розміщується до 18% посівів овочевих культур. Найбільшою концентрацією овочівництва відрізняються території, що прилягають до великих міських агломерацій. Овочівництво закритого грунту теж зосереджується головним чином у приміських зонах. За обсягами виробництва валової продукції овочівництва в Україні виділяються Донецька, Дніпропетровська, Херсонська, Харківська, Черкаська та Київська області. Разом з тим різні овочі, що вирощуються у відкритому ґрунті, ставлять досить високі і специфічні вимоги до агрокліматичних умов, що визначає просторову диференціацію окремих овочевих культур.
Баштанні культури
Під цією узагальнюючою назвою (від перс. - “садочок”) об’єднують групу рослин харчового, кормового, олійного, лікувального, декоративного та іншого призначення, які переважно належать до сімейства гарбузових (кавуни, дині, різні види гарбузів тощо). Переважна більшість баштанних культур є медоносами. В Україні баштанні культури вирощуються майже в усіх областях (виняток становлять лише Правобережне Полісся і Прикарпаття), проте найбільшими виробниками баштанної продукції виступають південностепові регіони, що мають найсприятливіші агрокліматичні умови для розвитку баштанних культур.
Багаторічні насадження
Важливим напрямком рослинництва, що забезпечує населення різноманітними плодами та ягодами, а деякі галузі промисловості - сировиною (плодоконсервна, виноробна та ін.), є розведення і вирощування різноманітних багаторічних насаджень (дерев, чагарників). Зважаючи на особливості технології вирощування та кінцеве призначення продукції, виділяють кілька самостійних галузей рослинництва, пов’язаних з багаторічними насадженнями: садівництво, вирощування ягід, виноградарство, хмелярство. Садівництво (плодівництво) - один з найстаріших напрямків багаторічного рослинництва, що став своєрідним літературним символом України. Основна маса садів (близько 40%) зосереджена у лісостеповій зоні (тут особливо виділяються садовими масивами Вінницька, Хмельницька, Київська, Черкаська області). Майже третина загальних земельних площ зайнята садами у степовій зоні (насамперед у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській областях). Близько 15% садів розташовано на Поліссі (в першу чергу згадаємо Чернігівську і Житомирську області). Майже 13% садів припадає на Закарпаття та Крим. Згадаємо, що непоправної шкоди садівництву України було завдано у ході пресловутої “антиалкогольної кампанії” 1986 р., коли величезна кількість садів у плодоносному віці була винищена, що відбилося і на відчутному зменшенні плодової продукції у наступні роки. Серед садових культур України провідне місце належить зернятковим культурам (яблуня, груша, айва та ін.). Помітну роль відіграють також кісточкові - слива, вишня, черешня, абрикос, персик та горіхоплідні культури грецький горіх, мигдаль, фундук, фісташка та ін. Помітне місце серед багаторічних насаджень в України займають ягідники. Вирощуванням суниць, полуниць, малини, смородини, гарусу, чорноплідної горобини та інших ягід займаються майже в усіх природних зонах України. Виноградарством в Україні займаються переважно у степовій зоні (насамперед у Криму та на Одещині). Помітне місце у державі посідають і виноградники Закарпаття. Фрагментарно виноград вирощується і в інших областях (меншою мірою - на Поліссі). Серед багаторічних насаджень України згадаємо також хміль. Основні ареали поширення хмелю зосереджені у Поліссі. Менші площі, а відтак і меншу продуктивність мають хмільники в окремих областях лісостепової смуги. Географія хмелярства в Україні має не тільки природну (кліматичну, ґрунтову, гідрогеологічну), але й історичну зумовленість.

Кормові культури
Помітне місце у системі рослинництва посідає вирощування різноманітних кормових культур, призначених для споживання сільськогосподарськими тваринами. Крім описаних вище зернових, овоче-баштанних, плодових культур та коренеплодів (картопля, цукровий буряк тощо), які частково використовуються на корм тварин, значна увага у рільництві приділяється спеціалізованому вирощуванню культур кормового призначення. Серед останніх виділяються кормові коренеплоди, однорічні та багаторічні трави - конюшина, тимофіївка, люцерна та ін., що використовуються на зелений корм, на виготовлення силосу, сіна, трав’яного та сінного борошна тощо. Кормові культури вирощуються по всій території України, хоч продуктивність цього напрямку рослинництва має виразну просторову і часову (в залежності від погодних умов окремих років) диференціацію. Значна частина кормових культур вирощується в Україні на меліорованих землях (зрошуваних і осушених), що дозволяє стабілізувати продуктивність галузі навіть у несприятливі за метеорологічними умовами роки.

Інші галузі рослинництва
Особливе місце у структурі рослинництва посідають квітництво і луківництво. Квітництво займається вирощуванням декоративних рослин для висаджування у парках, скверах, садах, присадибних господарствах тощо, а також хатніх квітів (у горщиках) та квітів на зрізування.
Таблиця 4.9. Урожайність основних сільськогосподарських культур (центнерів з 1 га)
Луківництво являє собою особливу “галузь сільського господарства, основним завданням якої є поліпшення природних та створення високопродуктивних сіяних сіножатей і пасовищ, а також раціональне використання їх з метою одержання сіна й зеленого корму” (І.Чорний, ГЕУ, т.2, с.296). Основним регіонами розвитку луківництва в Україні стали перезволожені території Полісся та Прикарпаття, де представлені всі основні типи природних луків - материкові (низинні й суходільні), заплавні тощо. Власне, початкові етапи осушувальних меліорацій в Україні пов’язувалися саме з поліпшенням лучнопасовищних угідь. Важливими об’єктами луківництва в Україні стали також гірські луки Карпат (полонини) та Криму (яйли).

ТВАРИННИЦТВО
Тваринництвом називають другий (поряд з рослинництвом) найважливіший напрямок сільського господарства, “основним завданням якого є розведення сільськогосподарських тварин для виробництва тваринницької продукції. Тваринництво забезпечує населення цінними, висококалорійними продуктами харчування (молоко та молочні продукти, м’ясо, яйця тощо), а харчову і легку промисловість - сировиною. Воно дає живу тяглову силу і органічне добриво для сільського господарства. З продуктів і відходів тваринництва одержують деякі корми - знежирене молоко, кісткове борошно тощо” (М.Пістун, ГЕУ, т.3, с.266). Технологічне поєднання тваринництва з рослинництвом посилює комплексність та інтенсивність сільськогосподарського виробництва, сприяє раціональному використанню земельного фонду та робочої сили, загальному піднесенню товарності сільськогосподарських підприємств. Таким чином, тваринництво відображає
другу сторону єдиного сільськогосподарського процесу, яка історично як форма господарської діяльності людського суспільства почала формуватися задовго до появи землеробства. Разом з тим співвідношення між згаданими двома напрямками сільськогосподарського виробництва безперервно змінювалося, що простежується як на світовому рівні, так і в окремих країнах, у тому числі й на прикладі України. Однією з важливих рис тваринництва виступає його концентрація на менших площах у порівнянні з рослинництвом, що сприяє більшому розвитку механізації та загальному переведенню галузі на промислову основу. Індустріалізація тваринництва зумовлюється і незначною транспортабельністю його основної продукції, що вимагає більшої уваги до організації первинної переробки цієї продукції і зростання витрат на її збереження та транспортування. Складною виглядає і галузева структура сучасного тваринництва України, яка у світовому співтоваристві розглядається серед країн інтенсивного і багатогалузевого тваринництва. Проте у загальному переліку галузей тваринництва в Україні можна виділити кілька основних напрямків - скотарство, свинарство, вівчарство, козівництво, конярство, птахівництво. При цьому серед головних показників галузей тваринництва розрізняють концентрацію поголів’я відповідного типу тварин та його продуктивність. У практиці економічного аналізу (а відтак у статистичній звітності, спеціальній і науковій літературі) поголів’я розглядають як у абсолютних показниках, тобто за загальною чисельністю тварин даного виду на певній території, так і у відносних показниках (наприклад, щільність поголів’я великої рогатої худоби на 1 км2 загальної земельної площі, чисельність голів великої рогатої худоби, що припадає на 100 га сільськогосподарських угідь, чисельність свиней на 100 га ріллі, поголів’я птиці на 100 га посівів зернових культур тощо). Так само і продуктивність тваринництва розглядається або у абсолютних (кількість виробленого на даній території м’яса, молока, вовни, яєць) або у відносних вимірах (надій молока на одну корову, настриг вовни на одну вівцю та ін.). Серед найважливіших факторів, що впливають на структуру, розміщення та спеціалізацію тваринництва, чільне місце посідає забезпечення сільськогосподарських тварин кормами. Тому і ми перед характеристикою окремих галузей тваринництва України бодай побіжно зупинимося на проблемах кормовиробництва у нашій державі.
Кормовиробництво
Кормовиробництво являє собою міжгалузеве поєднання сільськогосподарських і промислових виробництв по вирощуванню, заготівлі, переробці і зберіганню різних видів кормів, що включає в себе польове та природне вирощування кормів, а також їх промислове виробництво. Сучасний кормовий раціон вимагає комбінування найрізноманітніших видів кормів - соковитих (коренеплоди, зелена маса, силос), грубих (сіно природне, сіно однорічних і багаторічних трав, трав’яна січка, солома) та концентрованих (комбікорм). Оскільки уяву про природну (луки, болота, пасовища, сіножаті) і польову (рослинницьку) базу кормовиробництва можна скласти з попередніх розділів посібника, тут лише підкреслимо, що основну роль у забезпеченні тваринництва соковитими і грубими кормами відіграє саме польове вирощування різноманітних кормових культур, під які в Україні традиційно відводиться майже третина всіх посівних площ. Серед польових культур своїм кормовим значенням (за вмістом вуглеводнів) виділяється кукурудза (на силос і зелений корм), в зв’язку з чим посіви цієї культури займають майже 40% всіх польових посівів. Головний недолік кормової кукурудзи - нестача протеїну - ліквідується вирощуванням її у суміжних посівах з соєю (у Лісостепу), кормовим люпином (Полісся), кормовими бобами (західні області) тощо. Особливе місце у кормовиробництві посідає комбікормова промисловість. Комбікормом називають суху концентровану кормову суміш (розсипчасту або гранульовану), збалансовану за складом поживних речовин для різних видів чи господарських груп тварин. Комбікорм, а разом з ним і різноманітні білково-вітамінні добавки до кормів, виготовляється на спеціалізованих заводах або у комбікормових цехах тваринниць-
ких ферм. Використовуючи майже 150 різних компонентів для виготовлення продукції, що постачалися як сільським господарством, так і багатьма галузями промисловості (харчова, мікробіологічна та ін.), розміщення комбікормових заводів не має виразних територіально-сировинних ознак. Можна лише говорити про орієнтацію цих підприємств на зернове господарство, а головним чином - на споживача. За останні роки виробництво концентрованих кормів в Україні помітно скоротилося, що пояснюється як загальними економічними негараздами у державі, так і структурними реформаціями у народному господарстві (ліквідація державних комбікормових заводів тощо). Одночасно спостерігається і небезпечна тенденція до загального зменшення обсягів кормовиробництва в Україні. Нестача кормів, з якою неодноразово доводилося зустрічатися тваринникам України і раніше (головним чином погодні умови окремих років позначалися на нестачі соковитих та грубих кормів), неодмінно відбивалася у зменшенні поголів’я тих чи інших видів тварин). Проте ситуація, що склалася з кормовиробництвом у 90-х роках, стає все більше загрозливою для тваринництва держави в цілому.

Скотарство
Скотарством називають галузь тваринництва, яка займається розведенням великої рогатої худоби (ВРХ). Займаючи провідні позиції у світовому тваринництві, скотарство поширене на всіх материках і у всіх природних зонах. В залежності від продуктивного призначення ВРХ скотарство поділяється на два основних напрямки - м’ясне та молочне (з проміжними варіантами - м’ясо-молочне, молочно-м’ясне). Продуктивна спеціалізація скотарства визначає як технологію вирощування та селекцію тварин, так і просторове розміщення великої рогатої худоби. Зокрема, молочне скотарство здебільшого притаманне густо заселеним регіонам Західної Європи і Північної Америки; м’ясомолочне тваринництво поширене як у районах помірного поясу з інтенсивним сільським господарством (сюди належить і Україна), так і на більш посушливих територіях; м’ясне скотарство може бути більш екстенсивним (Аргентина, Австралія) або переважно інтенсивним (США), проте в обох випадках воно відрізняється підвищеною товарністю. Подібна просторова диференціація за продуктивністю ВРХ простежується і в Україні, де на середину 90-х років зосереджувалося 1,7% світового поголів’я ВРХ (20,2% європейського): від переважно молочних напрямків скотарства на Поліссі з його луками, сіножатями та соковитими кормами, а також поблизу великих міст і промислових регіонів (Донбас, Придніпров’я) до переважно м’ясних напрямків у посушливих степах Півдня. Одним з важливих якісних показників скотарства завжди була наявність у складі ВРХ корів; саме вони не тільки визначають молочну спеціалізацію скотарства, але й служать показником потенційної репродуктивності галузі в цілому. Не менш важливими показниками, що характеризують рівень розвитку і особливості розміщення скотарства в Україні, виступають показники продуктивності галузі, насамперед, виробництво м’яса і молока. При оцінках останнього особливе значення надається відносному показнику, який часто виступає як узагальнений показник ефективності скотарства в цілому - величині річних надоїв молока від однієї корови. Найбільш поширеними в молочному скотарстві є червона степова порода молочного напрямку, спеціалізовані молочні породи - українська червоно-ряба та українська чорно-ряба. Локально розміщеними є бура карпатська та лебединська породи комбінованого молочно-м’ясного напрямку. Крім цих порід в репродукторах розводять чистопородних тварин чорно-рябої і червоно-рябої голштинської, швецької, червоної датської, англерської, симентальської (австрійської селекції), айрширської порід. В генофондних стадах зберігається симентальська, білоголова українська, сіра українська, пінцгау, червона польська породи . М’ясне скотарство представлене породами української селекції українською м’ясною породою, волинською і поліською породами та знам’янським типом. Широко розповсюджені також абердин-ангуська, лімузин, шароле , герефорд .
Племзаводи української м’ясної породи - "Росія", "Дружби народів" - АР Крим, "Еліта" Київської області, "Чиста криниця" Полтавської, "Світанок" Рівненської, "Воля" Черкаської, "ім. Фрунзе", "Україна", "Головеньківський" Чернігівської області.

Свинарство
Розведенням свиней теж займаються практично в усьому світі, незалежно від інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, рівня забезпечення трудовими ресурсами чи природних умов регіону, материка або окремої країни. Разом з тим на розвитку галузі помітно позначаються духовні традиції населення, зокрема, релігійні догми (згадаємо хоч би повне несприйняття свиней як “нечистих” тварин у мусульманському світі). Як правило, підвищена концентрація поголів’я свиней тяжіє до густозаселених регіонів з великими згущеннями міського населення, а також до регіонів інтенсивного картоплярства і буряківництва. Увага до розвитку цієї галузі зумовлюється насамперед цінними біологічними особливостями свиней - їх високою плодючістю і скороспілістю, а також високим попитом як на основну продукцію галузі (м’ясо, сало), так і на побічну, що широко використовується у легкій промисловості (шкіра, щетина), у кормовиробництві (кров’яне та м’ясокісткове борошно) тощо. Основна кількість свинини в Україні виробляється від порід комбінованого м’ясомолочного напряму продуктивності. Провідне місце займає велика біла порода, питома вага якої складає біля 80% від загального поголів’я. Останніми роками значне поширення набуває розведення спеціалізованих м’ясних порід - полтавської м’ясної і української м’ясної та червоно-поясної спеціалізованої лінії м’ясних свиней, виведених Інститутом свинарства УААН. В системі гібридизації використовуються м’ясні породи зарубіжної селекції - дюрок, ландрас, п’єтрен.

Вівчарство і козівництво
Вівчарство - галузь тваринництва, що постачає овчину, смушки, м’ясо (баранину), жир, овече молоко. Вівці дуже невибагливі тварини, що не тільки робить галузь менш трудомісткою у порівнянні з іншими галузями тваринництва, але й дозволяє повніше й ефективніше використовувати кормові ресурси, особливо природні пасовища. В Україні вівчарством займаються майже скрізь, проте його поширення має виразні зональні ознаки: основними районами розвитку галузі виступають степові області, де зосереджено 60% поголів’я овець і заготовлюється 70% загальнодержавної вовни, близько 26% поголів’я овець припадає на Лісостеп, решта зосереджується на Поліссі та в Карпатах. Зональний характер має і спеціалізація українського вівчарства: якщо у Степу переважає вовнове вівчарство (тонкорунне і напівтонкорунне), то на решті території м’ясо-грубововняне). Оскільки саме вовна визначає основну господарську цінність вівчарства (баранина не перевищує 4%у загальнодержавному виробництві м’яса), одними з найважливіших господарських показників ефективності галузі виступають валовий настриг та настриг вовни з однієї вівці за рік. Найвищих значень ці показники досягли в Україні наприкінці 80-х років (відповідно 29 тис.т та 3,3 кг, а по кращих господарствах навіть 5-6 кг). За породним складом тонкорунні вівці асканійської породи та прекос спадають 34,6 відсотки, напівтонкорунні цигайська 25,0% та українські м’ясо-вовнові з кросбредною вовною 2,5%, грубововнові 3,7%, каракульські та смушкові 5,7 відсотки. За останні п’ять років навіть в умовах кризового стану створено і апробовано таврійський тип асканійської тонкорунної породи з настригом чистої вовни 3,6-3,9 кг при виході чистого волокна 49-52%, два нових типи в породі прекос - харківський та закарпатський живою масою вівцематок 57-58 кг і настригом чистої вовни з 1 вівці 2,65-3,0 кг, нові типи м’ясо-вовнових овець з кросбредною вовною - асканійські кросбреди та асканійські чорноголові з виробництвом м’яса на вівцематку 65-78 кг і настригом чистої вовни 4,0-5,6 кг, апробовано гірськокарпатську породу овець з килимовою вовною. Найцінніший генофонд овець України зосереджений в 16 племзаводах. По асканійській тонкорунній 3 племзаводи ("Асканія Нова" та "Червоний чабан" Чаплинського району Херсонської області, "Атманай" Якимівсько району Запорізької області); породі прекос - 4 племзаводи ("Іллічівка", "Степок" Барвінківського району та "Чувиріне" Вовчанського районів Харківської області та "Прикордонник" Виноградівського району Закарпатської області). Ці племзаводи щорічно вирощують близько 5,0 тис. голів племінник баранів для реалізації. По цигайській породі діє 5 племзаводів (ім. Р.Люксембург Новоазовського району Донецької області, "Славне", "Чорноморський" АР Крим, "Вікторія" Одеської, "Дружба народів" Чернівецької областей). По українському типу м’ясо-вовнових овець 3 племзаводи ("Асканія Нова", "Маркеєво" Чаплинського Херсонської та ім. Щорса Куп’янського районів Харківської області. Чорноголові вівці цього типу не мають аналогів у світовій та вітчизняній практиці з настригом чистої вовни у вівцематок 5,1 кг, баранів - 8,3 кг виробництвом м'яса на вівцематку 78 кг. Сокільська порода овець представлена одним племзаводом "Сокільський" Полтавської області, асканійський багатоплідний каракуль розводять в племзаводі "Маркеєво" Херсонської області. Наукове забезпечення галузі вівчарства здійснюється національним науковим селекційно-генетичним центром з вівчарства - інститутом тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова "Асканія Нова". Це нове формування по виробництву і використанню як цінного генофонду поголів’я, так і продукції вівчарства в умовах ринкової економіки. Самостійною, хоч і тісно пов’язаною з вівчарством, галуззю тваринництва є козівництво, яке займається вирощуванням кіз для одержання молока, м’яса, вони, пуху, шкір, хутра. В Україні переважно розводять кіз молочного напрямку, які майже повністю зосереджуються в особистих підсобних господарствах (лише у Полтавській та Закарпатській областях кіз утримують і в суспільному секторі). Основна маса поголів’я кіз концентрується у Полтавській, Одеській, Черкаській та Донецькій областях. Привертає до себе увагу той факт, що розвиток козівництва активізується в часи всіляких суспільних лихоліть та кормових негараздів, коли загальний рівень тваринництва помітно знижується.

Конярство
На початку ХХ ст. за поголів’ям коней Україна посідала одне з провідних місць у Європі, була світовим кінним ринком. Загальне поголів’я коней на терені сучасної України навіть у роки Першої світової війни підіймалося вище 6,5 млн голів. Пізніше, з розвитком техніки, автомобільного транспорту та механізації сільськогосподарських робіт, конярство поступово відійшло на другий план і звелося власне лише для обслуговування внутрішньогосподарських потреб. Починаючи з середини 50-х років, щорічно відмічалося зменшення поголів’я коней. Разом з тим економічні реформації 90-х років (розвиток приватних форм господарювання, негаразди у паливному комплексі тощо) знову привернули увагу до цієї галузі, що дозволяє говорити про ознаки відродження українського конярства. Сьогодні коней розводять по всій території держави, причому у розміщенні галузі простежуються певні закономірності: якщо на Поліссі та на сході Лісостепу розводять переважно запряжних коней, то на заході Лісостепу - верхових і верховозапряжних, а в Степу - верхових і легко-запряжних. Основною базою для відродження галузі повинні стати 11 кінних заводів, створених в Україні ще у 60-80-х роках (5 верхового, 4 рисистого та 2 ваговозного напрямків). Передбачається також розширення спортивного і м’ясного конярства.
В Україні конярство представлено такими напрямками: племінний, робочокористувальний та спортивний. Найбільш поширені породи: чистокровна верхова, вирощується в 5-ти конезаводах; українська верхова - 8; російська рисиста - 6; орловська рисиста - 5; російська ваговозна - 4; торійська - 1; новоолександрівська ваговозна в 1 конезаводі. Племінне ядро основних поліпшуючих порід коней зосереджено в 17 кінних заводах України. Дібровський кінний завод виростив чемпіона і рекордиста орловської рисистої породи - жеребця Піона родоначальника нової лінії. Новоолександрівський кінний завод сконцентрував кращий генофонд ваговозних порід коней, а також створив нову новоолександрівську ваговозну породу, яка має лінії жеребців Кокетливого, Тантала, Стиля, тут вирощено чемпіонів і рекордистів цієї породи. Деркульський кінний завод вивів найкращу у вітчизняному чистокровному кіннозаводстві лінію жеребця Дугласа, яка розповсюджена в країнах СНД, Крім того вирощено видатних скакунів, жеребців-плідників. Чемпіонами породи стали жеребці Деракий та Задорний. Стрілецький кінний виростив високоякісного "дербіста" чистокровної верхової породи жеребця Брімстона, який дав чотири "дербіста" в тому числі тричі вінчаного жеребця Будинка. Вихованці Онуфрієвського кінного заводу чистокровної верхової породи одержали перемогу в головних традиційних та міжнародних призах; Ринжир, Гугенот, Бравада, Ескадрон, Гудзон, Дегестан, Едіт, Брезент, Хельсинг, Менует, Байкал і інші. Станом на 01.01.98 р.в Україні налічувалось 736,9 тис. голів коней. Роботу в галузі конярства координують: корпорація "Конярство України" та асоціація "Укркіньпром". Удосконалення племінних якостей, вирощування та випробування коней зосереджених в конезаводах та іподромах України проводить корпорація "Конярство України". Асоціація "Укркіньпром" забезпечує господарства і населення України обозними і шкіряно-лимарними виробами, кіннопричепними знаряддями, засобами догляду за кіньми і постійно вдосконалює та впроваджує - у виробництво нові конкурентоспроможні зразки кіннопричепного знаряддя.
Птахівництво
Птахівництво теж являє собою одну з традиційних для України галузей тваринництва, яка займається розведенням різноманітної сільськогосподарської птиці і покликана забезпечувати населення висококалорійними продуктами харчування (м’ясо, яйця). Відходи забою птиці та інкубації використовують для виготовлення поживного кормового борошна, а пух та пір’я служать сировиною для легкої промисловості. Найвищих успіхів у галузі було досягнуто в Україні наприкінці 80-х років, коли загальне поголів’я птиці (95% - кури, решта - гуси, качки, індики) сягало 255 млн. голів, а виробництво м’яса птиці та яєць підіймалося до рекордних позначок (відповідно 731 тис. т і 17,4 млрд. шт.). У зональному розподілі птахівництва простежується виразна орієнтація на зернове господарство, в зв’язку з чим найбільша концентрація поголів’я птиці відмічається у Степу (47%), в той час як у Лісостепу - 25%, на Поліссі та у Карпатах - по 9%. Однак останнім часом зональний фактор розміщення птахівництва відходить на другий план, поступаючись місцем орієнтації галузі на споживача. У регіональному розміщенні галузі провідні позиції на початок 2001 року займають області з великими промисловими центрами (Київ, Донецьк, Луганськ, Дніпропетровськ, Харків, де виробляється до 90% продукції птахівництва. Проте останнім часом галузь відверто деградує, що простежується як через катастрофічне зменшення поголів’я птиці, так і через зниження показників продуктивності. Справа дійшла до повної зупинки і навіть до закриття багатьох птахофабрик та спеціалізованих господарств, причому навіть позитивні тенденції, що намічаються у приватному секторі (у фермерських та особистих господарствах), де по-
голів’я птиці поступово зростає, не вселяють великих надій на відродження галузі у найближчому часі. Для забезпечення товаровиробників птахівничої продукції племінним матеріалом є налагоджена схема взаємозв'язків племінних господарств різного рівня між собою і з виробниками товарної продукції: СГЦ - племзавод - племрепродуктори 1-го порядку; племрепродуктори II-го порядку, птахогосподарства - інкубаторно-птахівничі підприємства, населення. Ведеться поглиблена селекційна робота з птицею кросів "Борки-117", "Борки-2М", "Борки-колор", "Ломанн Браун", "Беларусь-9", а так же зберігається птиця кросу "Прогрес", "П-46", "Домінант", "Іза Браун", "Тетра-СЛ", "Арбор-Айкрес", "Зміна", "Бройлерприм". Збільшується поголів’я качок кросу "Благоварський" та "Темп". Гуси представлені породами великі сірі, італійські білі, горьківські та інші. Племінне птахівництво України має можливість повністю забезпечити вітчизняний ринок кросами, що селекціонуються в племзаводах і СГЦ України, при створенні належних умов годівлі та утримання птиці. Проведення політики в галузі птахівництва України покладено на Виробниченаукове-об’єднання "Укрптахопром". Таблиця 4.12. Продукція тваринництва
Інші галузі тваринництва
Раніше ми вже зупинялися на характеристиці окремих галузей, що, хоч і не мають вирішального значення, але становлять невід’ємну частину тваринництва України (ставкове рибництво, хутрове звірівництво тощо). Кролівництво, - займає помітне місце у світовому тваринництві. В Україні