промисловості. Галузева структура промисловості України охоплює понад 280 спеціалізованих галузей та виробництв, які, згідно прийнятої класифікації, об’єднуються у 18 укрупнених галузей (галузевих груп), виділених на основі однорідності призначення кінцевої продукції, за подібністю використовуваної сировини або за спорідненістю технологічних процесів: паливна, електроенергетика, чорна металургія, кольорова металургія та ін. У сучасній галузевій структурі за обсягом промислової продукції чільне місце посідають чорна металургія, машинобудування, харчова промисловість та галузі ПЕК. Територіальна структура промисловості, її просторова організація представлена різними формами, серед яких верховенство належить згаданим вище територіально-виробничим комплексам. Крім того виділяються промислові райони, промислові вузли, центри і пункти. Промислові райони в суті своїй являють один з середніх рангів ТВК і розглядаються як інтегральні економічні райони, спеціалізовані головним чином на промисловому виробництві. Класичними прикладами промислових районів, де концентруються в основному галузі важкої індустрії, виступають в Україні Донбас (Донецька і Луганська області) та Придніпров’я, що охоплює територію Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Промислові райони сформувалися також у Прикарпатті, Причорномор’ї та в інших регіонах України. Промислові вузли - це зосередження на обмеженій території історично сформованого виробничо-територіального поєднання підприємств, пов’язаних між собою економічними і виробничими зв’язками, єдиною виробничою і соціальною інфраструктурою Промислові вузли охоплюють один значний або кілька менших, але розташованих поблизу один від одного, промислових центрів і промислових пунктів у межах локальної системи розселення. В той самий час промислові вузли виступають основними “ядрами” промислових районів. Наприклад, у межах Донбасу виділяються Донецько-Макіївський, Горлівсько-Єнакієвький, КраматорськоСлов’янський та кілька інших промислових вузлів (до речі, перший з них за вартістю промислових фондів є найбільшим серед усіх інших промислових вузлів України), у Придніпров’ї - Дніпропетровський, Криворізький, Запорізький, Дніпродзержинський вузли тощо. До промислових центрів відносять населені пункти (місто або селище міського типу), в яких зосереджено кілька взаємопов’язаних промислових підприємств однієї або кількох галузей. Як правило, промислові центри поряд з основною (виробничою) виконують і цілу низку інших народногосподарських функцій (політичних, адміністративних, органіційно-господарських тощо). Понад 55% міст України являють собою великі, середні або малі промислові центри (Київ, Харків, Вінниця, Чернігів тощо). Промисловим пунктом називають окреме промислове підприємство разом з поселенням, що виникло при ньому (іноді сукупність дрібних промислових виробництв). На відміну від промислових центрів, промислові пункти, як правило, не мають тісних економічних зв’язків з навколишньою територією.
ПАЛИВНА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Паливо - горючі речовини, які при згоранні виділяють тепло і використовуються для отримання енергії. З економічних позицій паливо розглядається як частина енергоресурсів. Паливною промисловістю називають комплекс галузей промисловості (гірничовидобувної та ін.), підприємства якої видобувають, переробляють і збагачують різні види паливно-енергетичної сировини. До паливної промисловості відносяться нафтовидобувна, нафтопереробна, газова, вугільна, торфова, сланцева, уранодобувна та уранозбагачувальна галузі промисловості. Основним якісним показником будь-якого палива виступає його теплотворна здатність, яка оцінюється у калоріях (кал, ккал), а останнім часом, після переходу до Міжнародної системи фізичних величин СІ - у Дж/м3 (1 Дж = 0,239 кал). На практиці приймається, що теплотворна властивість 1000 ккал = 1,163 кВт/год). Паливний баланс, тобто баланс виробництва і використання всіх видів палива на певній території (держави, регіону тощо). Він може бути додатним (задовольняє або перевищує потреби) чи від’ємним (наявного палива не вистачає до потреб). Паливний баланс будь-якої території (держави, адміністративної області, району тощо) визначається як різниця між видобутком палива та його споживанням (у перерахунку на умовне паливо).
Вугільна промисловість
Вугільна промисловість - галузь паливної (а відтак і важкої) промисловості, підприємства якої здійснюють видобування, збагачення і брикетування основних видів природного вугілля - кам’яного і бурого. Господарське використання бурого вугілля передбачає його попереднє подрібнення на порох, однак через інтенсивне окислення подрібненої маси на повітрі, під час якого виділяється значна кількість тепла, виникають проблеми з тривалим транспортуванням та збереженням цього палива (“самозапалення”), в зв’язку з чим проводиться спеціальне брикетування буровугільної маси. З господарських позицій буре вугілля, як і інші малоцінні види твердого мінерального палива (низькосортне кам’яне вугілля, горючі сланці, торф), доцільно переробляти на газоподібне паливо, тобто проводити його штучну газифікацію. Господарське використання кам’яного вугілля теж передбачає його диференціацію на окремі сорти (“марки вугілля”), серед яких згадаємо газове (при спалюванні виділяє велику кількість світильного газу), довгополум’яне, парово-жирове, парово-спечене, пісне вугілля тощо. Однією з важливих властивостей багатьох сортів кам’яного вугілля є його спікливість, тобто здатність за певних температурних умов спікатися, утворюючи щільний кокс (вміст чистого вуглецю сягає 97-98%, теплотворна здатність понад 8000 ккал/кг), який використовується переважно у металургійному виробництві (доменний кокс, ливарний кокс), зрідка - в енергетиці (енергетичний кокс, газогенераторний кокс). В окремих випадках коксівне вугілля може утворюватися й у природних умовах (у найбільш сильно метаморфізованих шарах або на ділянках підземних пожеж), проте головним чином кокс ржують шляхом чного коксування кам’яного вугілля на спеціальних коксохімічних підприємствах. Господарський спектр використання вугілля, перш за все кам’яного, виходить далеко за межі завдань паливної промисловості (вугілля використовується при виготовленні синтетичного каучуку,
Рис. 4.1. Географія вугільної промисловості України
барвниОсновні центри видобутку: 1 - кам’яного вугілля; 2 ків, ліків, вибухових бурого вугілля речовин тощо), проте саме енергетичні властивості вугілля (насамперед його використання в електроенергетиці та чорній металургії) традиційно визначають його економічну цінність. Незважаючи на те, що вугілля останнім часом поступилося місцем більш прогресивним енергоносіям (нафта, газ, уран). Видобуток вугілля здійснюється двома способами - відкритим і підземним. Загалом вугільна промисловість є одним з найважливіших енергетичних резервів України. За підрахунками академіка І.Юхновського (1992), щорічний видобуток вугілля у нашій державі можна було б без надмірних зусиль довести до 240 млн.т, що дозволить замінити енергетичне використання мазуту чи природного газу, а відтак суттєво зменшити імпорт нафти та газу і тим самим зміцнити економічну незалежність України. Навіть при таких обсягах вуглевидобування запасів вугілля в Україні вистачить щонайменше на 300-400 років. Великі можливості відкриваються в зв’язку з освоєнням технології підземної газифікації та гідрогенізації вугілля, що дозволяє одержувати з нього високоякісні газоподібні і рідкі енергоносії. Не кажучи вже про соціальні негаразди, проблемами вугільній промисловості стали застаріле устаткування та надмірне заглиблення шахт (на Донбасі десятки шахт перейшли за межу 1 км), а відтак і зростаючий ризик підземних робіт, зростаюча ціна видобутого палива, масове падіння рентабельності вуглевидобутку. Всі ці обставини спричинилися до масових страйків та перерв у роботі шахтарів і зрештою позначилися на катастрофічному падінні рівнів вуглевидобутку в країні. З вугільною галуззю пов’язані і численні екологічні проблеми, серед яких згадаємо лише дві - проблему териконів та проблему рекультивації відкритих виробок. Терикони являють собою конічні відвали породи, вийнятої з шахти, що стали однією з найважливіших рис антропогенних ландшафтів вуглевидобувних регіонів (в одному лише Донецьку налічується 89 териконів, у Макіївці - 68 тощо). За обсягами нагромаджених відходів (млн.м3) терикони поділяються на малі (до 0,5), середні (0,5-2,5) та великі (понад 2,5). Терикони мають різний вік - від сучасних, сформованих протягом останніх 10 років, до старих, що існують більше 50 років. Характерною ознакою вугільних териконів є їх здатність до самозапалювання через оксидацію вугільних відходів на свіжому повітрі, в зв’язку з чим терикони поділяють на такі, що горять, такі, що нагріваються, та згаслі. На ділянках, порушених териконами, проводять спеціальні комплекси гірничотехнічних, біологічних та інших робіт, що мають на меті гасіння відвальних мас, обмеження висоти (до 40 м) та крутизни (до 30о) схилів, їх штучне терасування, вапнування і глинування з наступним нанесенням родючого шару ґрунту та штучними насадженнями тощо. Не менш актуальною є проблема рекультивації відкритих виробок, що здійснюється здебільшого шляхом засипання відпрацьованих кар’єрів, створенням на їх місці штучних водойм тощо.
Нафтовидобувна промисловість
Найстарішим осередком нафтовидобутку в Україні є Передкарпаття. Саме тут, на Бориславщині, у с.Нагуєвичі (батьківщина І.Франка), як зазначає, посилаючись на літературні джерела, Ф.Заставний (1994), ще в середині XVIII ст. вперше почали видобувати українську нафту. Серед найстаріших центрів нафтовидобутку відзначимо також Свободу Рунгурську поблизу Коломиї, де нафту почали видобувати у 1771 р., та Стару Сіль в околицях Старого Самбору (початок XIX cт.). Саме тут, у Прикарпатті, з 1884 року було вперше на Україні запроваджене глибоке роторне буріння, що дозволило проходити свердловини на глибини до 500-600 метрів і зрештою вивело Східну Галичину в один з помітних регіонів світового нафтовидобутку (у 1909 р. тут було видобуто понад 2 млн.т нафти, що становило 5% від тогочасного світового рівня). Політичні та економічні реформації першої половини ХХ ст. знизили нафтовидобувне значення Західного (Прикарпатського) нафтоносного району (у 1938 р. тут було видобуто лише 370 тис. т нафти), хоч за загальними запасами він і сьогодні посідає провідне місце, концентруючи близько 72,3% загальнодержавних запасів нафти (М.Паламарчук та ін.). Відбулася і внутрішня передислокація центрів нафтовидобутку, які перемістилися з Бориславського осередку на північ Івано-Франківщини. Саме тут, у внутрішній зоні Передкарпатського прогину, в повоєнні часи були відкриті нові родовища нафти (Долинське, Битківське, Північно-Долинське та ін.), в яких концентрується майже 3/4 розвіданих запасів прикарпатської нафти (в одному лише Долинському родовищі знаходиться близько 30% загальнодержавних запасів). Разом з тим у Прикарпатті видобувається лише 17,9% української нафти, що дозволяє вести мову про перспективність подальшого використання цього нафтоносного району у майбутньому. Дещо скромніше за загальними запасами нафти виглядає Східний раРис.4.2. Розміщення нафтової і нафтопереробної йон, що майже повпромисловості в Україні: ністю співпадає з 1 - основні центри нафтовидобутку; 2 - нафтопереробні Дніпровськопідприємства; 3 - магістральні нафтопроводи Донецькою западиною, територіально охоплюючи майже всю Лівобережну Україну. Тут виявлено 69 родовищ нафти з промисловими запасами понад 98 млн.т, з яких розробляється лише 18. Із 12 головних нафтових родовищ України, у Східному регіоні розташовано 8 (Гнідинцівське, Прилуцьке, Леляківське, Талалаївське, Мильківське, Качанівське, Рибальське, Глинсько-Розбишівське), які концентрують близько 26% загальнодержавних промислових запасів нафти (М.Паламарчук, Т.Яснюк, 1995). Нафта цих родовищ знаходиться переважно у тріщинуватих вапняках і відрізняється високою якістю - легка, з незначним вмістом сірки. Попри згадану скромність запасів, Східний регіон посідає провідне місце у загальному нафтовидобутку держави (у 1992 р. тут видобувалося 82,1% української нафти). В той же час дослідження цього району ще далеко не завершені. Саме тому тут концентрується до 70% загальних нафтопошукових робіт, що проводяться у державі. І все ж у перспективі частка Східного району у видобутку нафти буде зменшуватися за рахунок зростання ролі Західного і Південного районів. Південний нафтоносний район, розташований у межах Причорноморської западини (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області та АР Крим), залишається найменш вивченим, хоч нафту на Керченському півострові видобували ще у ХІХ ст. Детальні геологічні дослідження, що проводяться тут з 1960 р., дозволили виділити у Південному районі принаймні дві нафтогазоносні зони - Каркінітську (території, прилеглі до однойменної затоки Чорного моря) та Керченську (з прилеглою акваторією Азовського моря). Серед виявлених порівняно невеликих родовищ нафти найбільшим є Октябрьське на заході Криму. Сьогодні Південний район забезпечує мізерну (менше 1%) частку нафтовидобутку України. Проте, за оцінками фахівців, загальні прогнозні запаси вуглеводнів тут становлять 49% загальнодержавних, що дозволяє говорити про перспективи цього району у майбутньому (для порівняння відзначимо, що такі запаси у Східному районі оцінюються у 38%, у Західному - 13%). Історія видобутку нафти в Україні досить складна і неоднозначна, що можна прослідкувати за динамікою об’ємів піднятої з надр української нафти. Вона зафіксувала як періоди повоєнних спадів обсягів видобування нафти (1928, 1945 роки), так і різке підняття у 1965-1975 рр. (у 1972 р. був зафіксований найвищий рівень нафтовидобутку в Україні - 14,5 млн.т). З другої половини 70-х років почалося значне падіння обсягів видобування української нафти, що пов’язується з перенесенням акцентів нафтовидобутку в СРСР на нововідкриті родовища Західного Сибіру (Самотлор та ін.). Це падіння продовжується й досі, хоч причиною його тепер стала загальна економічна депресія в державі. Загалом слід підкреслити, що за існуючими розрахунками (академіки І.Юхновський, М.Паламарчук та ін.), при сучасних рівнях споживання нафти в Україні катастрофічно не вистачає, і така ситуація збережеться щонайменше на найближчі 1015 років. А відтак стає зрозумілим, що основним шляхом забезпечення потреб народного господарства у нафті залишається імпорт її з-за кордону (Україна вже зараз посідає V місце у світі по імпорту нафти). Звідси зрозумілі і виправдані зусилля, що спрямовуються Урядом України на вивчення можливостей поставок нафти з Ірану й Азербайджану (через порти Грузії), країн Перської затоки (через порти Туреччини), а відповідно й на спорудження нафтоперевалочного терміналу поблизу Одеси. В цілому ж у світовому співтоваристві Україна за нафтовими запасами та рівнем нафтовидобутку посідає більш ніж скромне місце, а тенденції розвитку галузі останнім часом стали діаметрально протилежними світовим.
Нафтопереробна промисловість
Нафтопереробна промисловість являє собою галузь обробної промисловості, підприємства якої переробляють видобуту із свердловин сиру нафту, виготовляючи з неї різні нафтопродукти - рідке паливо, мастильні, електроізоляційні матеріали, розчинники, бітуми та ін. Нафтопереробка займає проміжну позицію між галузями нафтовидобувної та нафтохімічної промисловості, проте ми вважаємо за доцільне розглянути її безпосередньо після знайомства з особливостями видобутку з надр сирої нафти, що безпосередньо із свердловин (або після певного періоду зберігання у спеціальних сталевих резервуарах місткістю до 10 тис .т) надходить на переробні підприємства. Переробка нафти здійснюється двома способами - фізичною перегонкою та хімічною переробкою сировини. У всіх випадках переробним процесам передує спеціальне очищення сирої нафти від різноманітних фізичних домішок.
При фізичній перегонці нафта поділяється на складні газоподібні вуглеводні, що мають різну температуру кипіння: при нагріванні нафти у спеціальних трубчастих печах чи ректифікаційних колонах спочатку виділяються легкі вуглеводні, потім - важчі і так далі. Однак, оскільки більшість вуглеводнів мають близькі значення температури кипіння, у промислових умовах при сублімації (перегонці) нафти одержують не одразу чистий продукт, а так звані фракції (бензинову, гасову тощо) - рис.4.3. Так, бензинова фракція піддається сублімації при температурах від 30 до 200оС, лігроїнова - при 120-240оС, гасова - при 200-300оС, газойлева - при 200-400оС. Згадані фракції часто називають світлими. Для подальшого очищення їх часто направляють на поРис.4.3. Фізична перегонка нафти вторну перегонку (особливо бензинові та лігроїнові фракції). Крім світлих фракцій при фізичній перегонці нафти утворюється мазут, який, у свою чергу, надходить на спеціальну перегонку, де утворюються різні мастильні масла (солярове, веретенне тощо) і гудрон, що використовується для у будівництві, для твердого покриття автомобільних шляхів тощо. Для збільшення виходу з нафти легких речовин, насамперед бензину, разом з фізичною перегонкою нафти здійснюється її хімічна переробка, основними шляхами якої служать крекінг, риформінг та піроліз, і яка спрямована на подальше розщеплення складних вуглеводнів та утворення нових, більш легких, фракцій з меншою кількістю вуглецю. Завдяки хімічній переробці помітно збільшується вихід бензину та інших легких продуктів (їх кількість значно перевищує початковий вміст у сировині), розширюється асортимент марок бензину (останні залежать від складу бензину та його октанового числа - умовного показника, що характеризує антидетонаційні - противибухові - властивості моторних видів пального) тощо. Крекінг (розщеплення) здійснюється при температурі 450-600оС і під тиском від 1 до 60 атм. При цьому розрізняють термічний крекінг, що відбувається під дією високої температури, фактично являючи собою більш високий ступінь перегонки, та каталітичний крекінг, який протікає при високій температурі за участю різноманітних каталізаторів (останніми здебільшого служать штучні або природні алюмосилікати, наприклад, бентонітові глини). Риформінг нафтопродуктів проводиться при температурах 450-540оС і тиску 1520 атм. Він спрямований теж на розщеплення складних вуглеводнів і отримання більш простих ароматичних вуглеводневих сполук. Цей процес застосовується для поліпшення якості бензину, зокрема, для підвищення його протидетонаційних властивостей (октанового числа). Обов’язковими каталізаторами при риформінгу виступають платина та алюмосилікати. Піроліз, що являє собою різновид термічного крекінгу, здійснюється при температурі 600-800оС під нормальним тиском, використовується головним чином для одержання з гасу газойлю ароматичних вуглеводнів (бензолу, толуолу, ксілолу тощо), які виступають основною сировиною при виробництві багатьох синтетичних речовин (пластмас, волокон, смол, ліків тощо). Перші нафтопереробні заводи в Україні виникли у Прикарпатті - у Бориславі (1853 рік.), Львові (1854 р.), Дрогобичі, Надвірній (всього у дорадянський час тут функціонувало 19 невеликих нафтопереробних підприємств). Значно пізніше, протягом 1937-1938 рр., були споруджені такі заводи в Одесі, Херсоні, Бердянську, а у 60-70-х роках почали давати продукцію справжні велетні нафтопереробної промисловості Кременчуцький (1966 р.) та Лисичанський (1976 р.) заводи. Всього в Україні наприкінці ХХ ст. діє 7 нафтопереробних заводів і один нафтомаслозавод, що профілюється на переробці довізного мазуту (Бердянський) - рис.4.2. Загалом розміщення підприємств нафтопереробної промисловості орієнтується на споживача, а оскільки сьогодні важко знайти галузі народного господарства, які б не потребували продукції нафтопереробки, то й сучасна географія нафтопереробної промисловості відображає комплексний підхід до розміщення нафтопереробних заводів. Як згадувалося вище, власної нафти в Україні не вистачає, тому важливе місце у цьому комплексі відводиться транспортному фактору (саме з цим пов’язується, зокрема, спорудження нафтопереробних підприємств у портових містах та великих транспортних вузлах). Своєрідною даниною минулому, коли нафтопереробка орієнтувалася переважно на сировину, стала реконструкція старих підприємств у Західному нафтоносному районі України (Дрогобич, Надвірна, Львів).
Газова промисловість
Газова промисловість є галуззю паливної промисловості, що здійснює видобування, зберігання, транспортування та переробку природного газу, який посідає чільне місце у групі горючих газів, що використовуються в народному господарстві. Природні гази являють собою суміш вуглеводневих газів, що нагромаджуються в різноманітних колекторах у надрах земної кори. Основними складовими частинами природних газів виступають метан (СН4), частка якого сягає 55-99%, та інші вуглеводні пропан (С3Н8), бутан (С4Н10) тощо, на долю яких часом припадає до 28% маси природного газу. Як домішки у природних газах зустрічаються діоксид вуглецю (СО2) - до 6%, діоксид азоту (NO2) - до 8%, інертні гази, сірководень (Н2S) та ін. Природні гази легші від повітря, мають досить високу теплотворну здатність (до 33-42 МДж/м3) і являють собою найдешевше природне паливо, собівартість якого (у перерахунку на умовне паливо) значно менша за собівартість вугілля (у 12-19 разів), дров (у 11-12 разів), керосину (у 6-7 разів). Невисока вартість природних газів пояснюється відносною простотою їх видобування. Промислові поклади природних газів зустрічаються у різних формах, найчастіше у вигляді вільних скупчень у порах, тріщинах і порожнинах гірських порід або у вигляді газоконденсату (газ, збагачений парою рідких вуглеводнів). Окрему групу природних газів становить згаданий вище розчинений у нафті супутній газ (в окремих випадках на 1 т нафти видобувається до 100-150 м3 супутнього газу). Нарешті, велике промислове і комунально-практичне значення мають шахтні (рудникові) гази, що нагромаджуються у вугільних шахтах (проблема дегазації шахт одночасно пов’язується з безпекою підземних робіт). Всі види природних газів широко використовуються не тільки як дешеве паливо (теплові електростанції, промислова енергетика, побут), але й як важлива сировина для хімічної промисловості (зокрема, з них одержують аміак, ацетилен, метанол, сажу, використовують їх при виготовленні азотних добрив тощо). Слід підкреслити, що газоподібне паливо легко запалюється, процес його горіння легко регулюється, і, що особливо важливе з екологічних та санітарних позицій, згорання газу відбувається без утворення кіптяви та зольних залишків. Однак саме високі енергетичні властивості природного газу вивели його в число провідних енергоносіїв сучасності, видобутку якого приділяється все більша увага у світі. Слід підкреслити, що газоподібне паливо легко запалюється, процес його горіння легко регулюється, і, що особливо важливе з екологічних та санітарних позицій, згоряння газу відбувається без утворення кіптяви та зольних залишків. Перші газові родовища в Україні були відкриті у Прикарпатті - в Калуші, на ІваноФранківщині (1910 р.) та у Дашаві на Львівщині (1913 р.). Саме у Дашаві розпочався промисловий видобуток українського газу (1924 р.) і звідси були прокладені перші в Україні газопроводи: Дашава - Стрий - Дрогобич (1924 р., літо) та Дашава - Львів (1929 р.). Початком відрахунку історії галузі є саме промислова експлуатація газопроводу Дашава - Стрий – Дрогобич і саме тому 11 червня 2004 року було відсвятковане 80річчя газової промисловості України, хоча слід зауважити, що коксовий газ для освітлення вулиць використовувався вперше в Одесі (1866 р.), а трохи пізніше в Харкові, Києві та Чернівцях. Сьогодні в Україні виділяється три газоносні області - Східна, Західна і Південна, які територіально співпадають з ареалами поширення нафти (останнє цілком зрозуміле, якщо врахувати генетичну спорідненість газових родовищ з нафтовими покладами). Східна (Дніпровсько-Донецька або Лівобережна) газоносна область займає сьогодні провідні позиції в Україні як за запасами природного газу (тут зосереджено 81,5% загальнодержавних промислових запасів), так і за масштабами його видобутку (81,8%). Як і нафта, газові поклади тут знаходяться переважно у тріщинуватих вапняках, проте, якщо основні нафтові родовища концентруються головним чином на півночі Східної нафтогазоносної провінції, то в її центральній частині вони поступаються місцем змішаним (нафтогазовим), а на півдні - чисто газовим родовищам. Всього на сеРис.4.4. Розміщення газової промисловості в Україні редину 90-х років тут відкА - Основні центри видобутку природного газу (рорито 130 родовищ природдовища): ного газу, загальні запаси 1 - Шебелінське; 2 - Єфремівське; 3 - Кегичівське; 4 якого оцінюються у 970 Машівське; 5 - Леляківське; 6 - Глинськомлрд. м3 (М.Паламарчук, Розбишівське; 7 - Дашавське; 8 - Більче-Волицьке;9 Т.Яснюк, 1995). Серед найУгерське; 10 - Бабчинське; 11 - Битків-Пасічне.Б більших родовищ відзначиТраси основних магістральних газопроводів: 12 мо Шебелінське (свого часу Джанкойське 13 - Західно-Октябрьське воно вважалося найбільшим родовищем СРСР і забезпечувало газом не тільки основні промислові регіони східної частини України, але й всієї Європейської частини Союзу), Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Кегичівське, Машівське, Єфремівське та ін. (рис.4.4.) та ін. Щороку географія розвіданих родовищ тут розширюється. Проте, як свідчать прогнозні дослідження, ще більше перспектив обіцяє заглиблення промислових свердловин на глибини понад 3 км, оскільки саме на глибинах від 3 до 5 км у складі вуглеводнів одноосібно домінує природний газ (на його долю припадає понад 93%). Помітно відстає від Дніпровсько-Донецької западини Західна газоносна область, де і запаси, і видобуток природного газу складають приблизно по 17% від загальнодержавних показників. Хоч газ тут залягає на порівняно незначних глибинах (800-1800 м), проте запаси його значно локалізовані у порівняно невеликих покладах, до того ж збіднених тривалою експлуатацією. Тому більшість із майже 30 розвіданих тут газових і газоконденсатних родовищ відноситься до невеликих і малих за обсягами видобутку газу, а деякі з них вже повністю вичерпані (Дашавське, Опарське). Поклади газу здебільшого зосереджуються у тріщинуватих пісковиках кайнозою. Родовища Прикарпаття концентруються у кількох площах, найбільшими з яких є Стрийсько-Бориславська на Львівщині (тут поряд із згадуваним Дашавським родовищем виділяються Угерське, БільчеВолицьке, Рудківське та ін.) і Косівська на Івано-Франківщині (Битків-Пасічне, Бабчинське родовища тощо). На окремих нафтових родовищах Бориславської групи видобуваються жирні супутні гази, які використовуються для виготовлення газоліну (Бориславський газоліновий завод). Сьогодні розважливо вести мову про перспективи відкриття і освоєння нових родовищ газу у Прикарпатті майже не доводиться. Скоріше увага тут повинна зосереджуватися на використанні відпрацьованих родовищ для організації підземного збереження газу. Більш перспективними виглядають пошуки газу на мало досліджених північних ділянках Західного району, де, як вже згадувалося, нещодавно були відкриті нові газові родовища (Волинь, північна Львівщина). Як і в нафтовидобутку, найменш вивченою поки що залишається Південна газоносна область. Сьогодні її роль у газовій промисловості України виглядає більш ніж скромно (розвідані промислові запаси природного газу тут складають лише 1,4%, а видобуток - 1,2% від загальних показників по державі). Проте відкриття останніх десятиріч дозволяють вже сьогодні виділити тут кілька газоносних площ, серед яких відзначимо Тарханкутську (Глібівське, Задорнівське, Оленівське, Західно-Октябрьське та ін. родовища) і Джанкойську (Джанкойське, Перекопське родовища) у Криму та Приазовську на південному сході Запорізької області. Про перспективність Південної газоносної області свідчать новіші дослідження, проведені у південних областях України та в Криму. Так, лише у підземних водах Західного Криму у розчиненому вигляді виявлені природні гази, орієнтовні запаси яких становлять близько 500 млрд.м3 (М.Паламарчук, Т.Яснюк). Ще більші надії покладаються на детальну геологічну розвідку у межах акваторій Азовського моря та північної частини Чорного моря. В кінці серпня 2004 року у Харківській області відкрили нове родовище газу. Обсяг розвіданих запасів становить майже 100 млрд. тонн. За час незалежності України – це перше родовище такого об’єму. Класичним рахується видобуток 5% в рік від розвіданих запасів, тому Україна буде видобувати з цього родовища приблизно 4 млрд.м3 в рік. Видобуток газу в Україні, в порівнянні з минулим роком, збільшена на 3,7%, а нафти – на 7,7%.
Сланцева і торфова галузі промисловості
Горючі сланці і торф сьогодні посідають дуже скромне місце у паливному балансі України, проте характеристика паливної промисловості була б неповною, якби ці галузі залишилися поза нашою увагою. Горючі сланці являють собою коричневато-сіру або коричневато-жовту осадову породу, що складається з глинистих та вапнякових (іноді - кремнистих) частинок і вміщує від 10-15 до 60-80% горючої органічної речовини сапропелевого або гумусосапропелевого типу. Утворюються на узбережному мілководді морів чи в континентальних озерах. За властивостями близькі до низькосортного (сапропелевого) вугілля. Теплотворна здатність горючих сланців змінюється у широкому діапазоні, в середньому - 4000 ккал/кг. Використовуються головним чином як низькосортне паливо, в першу чергу на теплових електростанціях. Основний шлях енергетичного використання - газифікація (у тому числі підземна). З горючих сланців виготовляється також моторне паливо, мастила, фенол, іхтіол, плавлений цементний клінкер тощо. Видобуток, як і бурого вугілля, здійснюється лише у місцях неглибокого залягання відкритим або шахтним способами. В Україні розвідано два основних родовища горючих сланців - Флоріанівське, на південному заході Хмельницької області, поблизу Кам’янця-Подільського та Болтиська площа, на межі Кіровоградської і Черкаської областей, поблизу Кам’янки. Проте сьогодні вести мову про промисловий видобуток українських горючих сланців передчасно - ці родовища, очевидно, повинні розглядатися як один з вітчизняних резервів енергоносіїв. Торфова промисловість є одним з найстаріших (поряд з дровами) джерел забезпечення населення дешевим місцевим паливом. Раніше ми досить зупинялися на особливостях формування різновидів торфових покладів і на закономірностях їх розміщення на території України. Видобуток торфу здійснюється кількома способами, серед яких найбільш поширені фрезерний, гідравлічний та екскаваторний.
Урановидобувна та уранозбагачувальна галузі
Уран - це радіоактивний хімічний елемент змінної валентності (від 3 до 6), що у чистому вигляді має вигляд блискучого сріблястого металу. М’який, легко піддається обробітку. Питома маса - 19,05 г/см3. У природі найчастіше зустрічається у формі оксиду - UO2, утворюючи три ізотопи - U238, U235 або U234. (ізотопами називають різновиди хімічних елементів, у ядрах яких при незмінній кількості позитивно заряджених часточок - протонів - змінюється кількість елементарних часточок, що несуть від’ємний заряд нейтронів; наприклад, U238 вміщує 92 протони і 146 нейтронів, а U235 - 92 протони і 143 нейтрони тощо). Характерна ознака всіх радіоактивних елементів - нестійкість ізотопного складу - час від часу з ядра атома вириваються компактні групи елементарних частинок, утворюючи різні типи випромінювання, що несуть із собою більші чи менші заряди енергії (альфа-, бета- чи гамма-випромінювання). Процес руйнування нестійких радіоактивних елементів, під час якого утворюються нові ізотопи (і навіть нові хімічні елементи) та виділяється значна кількість енергії, називають радіоактивним розпадом. Радіоактивний розпад на різних етапах протікає з різною швидкістю і завершується утворенням стійкого кінцевого елементу. Так, кінцевим продуктом радіоактивного розпаду урану (U238) є свинець (Pb206). Саме в ході радіоактивного розпаду (точніше, напіврозпаду, оскільки ізотоп не зникає повністю, а на його місце приходить новий) і відбувається виділення енергії, яку й іменують ядерною (атомною) енергією. Радіоактивний розпад відбувається у природі безперервно, а оскільки ті чи інші радіоактивні елементи у більшій або меншій кількості присутні практично у всіх магматичних та метаморфічних породах (часом навіть осадові породи вміщують радіоактивні ізотопи вуглецю С14), їх розпад зумовлює природний радіоактивний фон, який у різних частинах Землі характеризується вищими чи нижчими показниками радіації. На рівнях природного радіаційного фону, крім складу геологічних утворень, позначаються також зовнішні фактори (випромінювання Сонця, космічне випромінювання тощо). З 40-х років людством були освоєні шляхи штучного
