Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Регіональна економіка (Лекції)

Лекції 3-5
Географічне положення ..............................2
Рельєф...............3
Геоморфологічне районування території України (за Ю.Грубріним)...4
Клімат.................4
Кліматичне районування...........................4
Водні ресурси...5
Земельні ресурси..........................................6
Загальні поняття про формування геологічної структури та корисних копалин ......................7
Мінеральні ресурси (корисні копалини) України.................................9
Горючі корисні копалини ....................10
Рудні корисні копалини.......................12
Нерудні корисні копалини ..................14
Інші корисні копалини.........................20
Рекреаційні ресурси...................................21
Загальна оцінка природоресурсного потенціалу України...............24
Примітки ..........26

Упорядники: к.геогр.н. Коротун С.І. Романів О.Я. Рис.2.1

Рівне 2007

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ

Географічне положення - розміщення певної ґ^І території чи об'єкту на земній поверхні по відношенню до інших територій або об'єктів.
Математичне положення - то є положення на поверхні Землі - географічні координати об'єкту, сітка координат.
Фізико-географічне положення або природне, природно-географічне (на фізичній карті) - положення відносно материків, континентів, океанів, морів, річок, озер, гір.
Економіко-географічне положення (на економічній карті) - положення по відношенню до об'єктів створених людиною в процесі історії - положення по відношенню до важливих шляхів сполучення, промислових центрів,
економічних ринків тощо.
Політико-географічне положення (на політичній карті) - положення певної кра¬їни відносно інших країн.
Геополітичне положення - відносно країн, які належать до різних угрупувань, союзів тощо, характер їх відносин з угрупуваннями.
Еколого-географічне положення - близькість до забруднювачів навколишнього середовища (рудників, шахт, підприємств-забруднювачів тощо), а також до природних
об'єктів, що виконують функції природного захисту.
Географічна оболонка – матеріальна система, що виникла на поверхні Землі внаслідок взаємодії та взаємопроникнення чотирьох оболонок: атмосфери, гідросфери, літосфери та біосфери.
Географічне (природне) середовище - частина географічної оболонки, що оточує людину, і з якою безпосередньо пов’язані життя та виробнича діяльність людської спільноти. Природні умови - це сукупність складових частин географічної оболонки (атмосфери, літосфери, гідросфери та біосфери), що визначають умови та особливості існування людської спільноти. Природні ресурси - компоненти природи, що використовуються у процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних та культурних потреб людства. Основні види природних ресурсів - енергетичні (сонячна та внутрішня енергія Землі), мінеральні, земельні, водні, рослинні, ресурси тваринного світу. За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяють відновні та невідновні). За призначенням природні ресурси поділяють на витратні (енергетичні, сировинні та ін.) та ресурси середовища (кліматичні, рекреаційні тощо).
Рис.2.2. Географічна оболонка

РЕЛЬЄФ
Рельєф відображає особливості будови самої верхньої частини твердої оболонки планети (літосфери), у межах якої розгортається життя і основна частина господарської діяльності людини. За гіпсометрією, тобто за абсолютною висотою над рівнем моря, всі рівнини України відносяться до низовин (з висотами до 200м) та височин (200-500м). Середня висота рівнинної частини України становить близько 175 м. За особливостями утворення (генезисом) розрізняють рівнини денудаційні, тобто створені на місці зруйнованих екзогенними силами (вітром, водою, льодовиками) корінних осадових або складчастих нашарувань (наприклад, денудаційні рівнини на кристалічній основі, на крейдяній основі тощо), та акумулятивні, які формувалися у межах відносно занурених структур при нагромадженні уламкових порід (їх, як правило, поділяють за провідним фактором, що зумовив акумуляцію матеріалу: алювіальні рівнини, складені відкладами річок; моренні та флювіогляціальні рівнини, сформовані льодовиками та їх талими водами; озерні, морські рівнини тощо). Особливе місце серед акумулятивних рівнин України займають лесові рівнини, складені нагромадженням пи-
луватих відкладів - лесів та лесоподібних порід. За характером поверхні рівнини поділяються на плоскі, хвилясті, горбисті тощо. За існуючими схемами геоморфологічного районування (геоморфологія - наука про рельєф) у межах України виділяється кілька рівнинних провінцій: Поліська, ВолиноПодільська та ін., які, в свою чергу, за генетичними особливостями та морфологією поверхні поділяються на геоморфологічні області.

Геоморфологічне районування території України (за Ю.Грубріним)
Полігенна рівнина України (південний захід Східно-Європейської платформи). Поліська низовина (Українське Полісся): Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся; ВолиноПодільська височина: Волинська височина, Рівнина Малого Полісся, Подільська височина; Азово-Придніпровська височина: Придніпровська височина, Запорізька рівнина, Приазовська височина; Придніпровська низовина: Середньодніпровська (Лівобережна) терасова рівнина, Полтавська височина; Середньоруська височина (південно-західні відгалуження); Донецька височина; Причорноморська низовина: Причорноморська акумулятивна лесова рівнина, Приазовська акумулятивна низинна рівнина, Північно-Кримська лесова рівнина, Керченська пасмово-горбиста розчленована рівнина з грязево-вулканічними формами. Гірські споруди (Кримсько-Карпатська геосинкінальна зона). Українські Карпати: Передкарпатська височина, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинські Карпати, Полонинсько-Чорногорські Карпати, Вулканічні Карпати, Закарпатська акумулятивна (алювіальна) рівнина; Кримські гори: Зовнішні куестові низькогірні пасма, Середньовисотні плосковершинні гори Головного (Яйлинського) хребта, Південний берег Криму.

КЛІМАТ
Фактори кліматотворення: сонячна радіація, близькість до морів та океанів (або віддалення від них) та пов’язаний з ними характер циркуляції атмосфери, вплив морських течій, висота місцевості над рівнем моря, особливості підстилаючої поверхні тощо. Кожен із згаданих факторів впливає на ті чи інші елементи клімату, а їх взаємодія зумовлює загальні кліматичні особливості конкретної території. Основні елементи клімату: температурний режим, атмосферні опади, вітровий режим. Несприятливі метеорологічні явища: рози, град, тумани, суховії, атмосферні посухи, хуртовини, промерзання ґрунту, крижану кірку, ожеледі, відлиги тощо

Кліматичне районування
Північна кліматична область територіально охоплює Полісся і лісостеп. Тут найбільш виразно проявляється вплив вологих мас атлантичного повітря, західних та північно-західних циклонів. Просуваючись на схід, це повітря помітно трансформується, зокрема, висушується, чим і зумовлюється загальне зменшення кількості опадів від 650700 мм на заході до 450-500 мм на сході. Середні температури січня знижуються у цьому ж напрямку від -6,5оС до -8оС, а середні липневі температури повітря, навпаки, зростають від 16-18оС до 20-21оС. У межах Північної області досить виразно виділяються кліматичні підобласті Полісся і Лісостепу. Остання характеризується дещо більшою континентальністю клімату, хоч основним напрямком зростання континентальних ознак кліматичних умов (зменшення опадів, зниження зимових і зростання літніх температур тощо) в обох підобластях залишається напрямок “захід - схід”. Південна кліматична область охоплює більшу частину центральної та всю південну Україну, територіально співпадаючи з степовою зоною (виняток становить лише згадуваний вище кліматичний “острів” Донецького кряжу, який тяжіє до описаної Північної області). Тут переважає антициклональний тип погоди, ще більше зростає кон- тинентальність клімату. Середні температури січня коливаються від -2оС до -7оС, липня - у межах 21-30оС. Річна кількість опадів змінюється від 300 до 405 мм. Область, особливо її східна частина, характеризується поширенням несприятливих для ведення господарства метеорологічних явищ (суховії, відлиги, тумани, ожеледь тощо). Середземноморська кліматична область охоплює вузьку смугу Південного берегу Криму. Вона формувалася при вирішальній бар’єрній ролі Кримських гір, які захищають узбережну смугу від впливу холодних повітряних мас з півночі. Клімат має всі ознаки сухих субтропіків (середземноморського типу): сухе жарке літо, що триває до 6 місяців на рік, волога тепла зима, тривала тепла весна і тепла, ясна осінь. Середні річні температури підіймаються до 12,5-14оС, найхолоднішого місяця (січня) - до 1-4оС (лише в окремі роки середні січневі температури мають від’ємні значення), найтеплішого (липня) - до 23-24оС. Середньорічна сума опадів становить 540-690 мм. Гірська кліматична область має розірваний ареал, охоплюючи Карпати і Гірський Крим. Характерною ознакою є вертикальна поясність, що проявляється через загальне зниження температур (середньорічні температури у Карпатах становлять 4,5оС, у горах Криму - близько 6оС), зростання кількості опадів, а відтак відображається й через зміну ландшафтів (лісостепова рослинність у Карпатах та степова у Кримських горах з висотою поступаються місцем широколистяним та хвойним лісам, а вище переходить у луки - полонини та яйли).

ВОДНІ РЕСУРСИ
Під терміном “водні ресурси” розуміють всі води даної території (поверхневі і підземні), придатні для господарського використання. У живленні річок України беруть участь талі снігові води (частка їх пересічно складає на рівнинах до 50-80%), дощові (особливо у гірських районах) та підземні води (на підземне живлення припадає в середньому 10-20% річного стоку, лише на окремих сильно розчленованих ділянках рівнин, де відкриваються глибокі водоносні горизонти, частка його може зростати до 50%). Великі басейни річок: Дніпра, Дунаю, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Чорного і Азовського морів, Вісли (Балтійського моря). Озерні групи: Шацька, Артемівсько-Слов’янська, Перекопсько-Присиваська, Придунайська. Канали: Дніпро-Донбас, Сів.Донець-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Інгулецький, Каховський, Північно Кримський, Краснознаменський, Красногвардійський, Дунай-Сасик (Кундук), Дніпро-Інгулець. Окремі озера і лимани: Турське, Люб’язь, Нобель, Біле, Синевир, Донузлав, Сасик, Молочний лиман, Дніпровський лиман, Бузький лиман, Березанський лиман, Тилігульський лиман, Куяльницький лиман, Хаджибейський лиман, Дністровський лиман, Сасик (Кундук), Актаське, Чокрацьке, Узунларське. Основні артезіанські басейни: провінція Українського щита, ВолиноПодільський, Дніпровсько-Донецький, Причорноморський, провінція Донбасу, провінція Карпат, провінція Гірського Криму. До водокористувачів відносять такі галузі, які, користуючись поверхневими водами, не вилучають їх з водойм і водотоків, тобто не змінюють їх кількісно, але можуть впливати на якість води (водний транспорт, гідроенергетика, рибництво тощо). Водоспоживачами виступають галузі, що забирають воду з природних та штучних водних об’єктів (річок, каналів, озер, водосховищ, ставків, підземних водоносних горизонтів) для виробничих, питних та інших потреб, не повертаючи її зовсім, або повертаючи зміненою кількісно та якісно. Водоспоживачами виступають галузі промисловості, сільського господарства, транспорту, комунальне господарство.

ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ
Під земельними ресурсами розуміють землі, які використовуються, або можуть бути використані у різних галузях народного господарства. Територіальний аспект земельних ресурсів характеризується земельним фондом, тобто категоріями земель відповідно до їх цільового використання (землі сільськогосподарського призначення; землі населених пунктів; підприємств промисловості, транспорту, зв’язку та іншого призначення; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історикокультурного призначення; землі лісового фонду; водного фонду; землі запасу), які знаходяться в межах територій Рад базового рівня (сільських, селищних, міських) та перебувають у власності і користуванні відповідних власників землі і землекористувачів на території певної Ради. 1. Дерново-підзолисті та дернові ґрунти здебільшого розповсюджені у поліській частині України. Вони утворюються головним чином на піщаній основі, в умовах надмірного зволоження (окремими фрагментами у Західному та у Малому Поліссі при неглибокому заляганні крейди зустрічаються перегнійно-карбонатні ґрунти - так звані рендзини). Всі різновиди ґрунтів цієї групи характеризуються незначним вмістом гумусу, несприятливими водно-фізичними властивостями, зокрема, підвищеною кислотністю, а відтак і низькою врожайністю вирощуваних на них сільськогосп. культур (виняток становлять рендзини, які відносяться до найбільш родючих ґрунтових видозмін). 2. У південних районах Полісся та на північних околицях лісостепу домінують сірі лісові ґрунти, що розглядаються як перехідні до чорноземів і в залежності від переважаючих умов ґрунтотворення (лісових або степових) поділяються на ясно-сірі, сірі та темно-сірі підтипи. Сірі ґрунти теж відрізняються незначним вмістом гумусу і підвищеною кислотністю. 3. Смугою від Карпат до східних кордонів України, охоплюючи основну частину лісотепу і північ степової зони, простяглися чорноземи, на яких розміщується понад 60% сільськогосподарських угідь країни. Формуючись на відкладах лесового комплексу в сприятливих кліматичних умовах (достатньо теплих і зволожених), чорноземи відрізняються підвищеним вмістом гумусу (4-9%) і розглядаються як найродючіші ґрунти України. В залежності від зміни природних умов (у першу чергу - зволоження) формувалися різні види чорноземів: у лісостепу домінують чорноземи опідзолені і типові мало- і середньогумусні, у північному степу - чорноземи звичайні, у центральному степу - чорноземи південні. 4. В сухих умовах південної частини степової зони формуються темнокаштанові ґрунти (перехідні від південних чорноземів до каштанових ґрунтів), які у посушливих умовах Присивашшя та на окремих ділянках Причорноморської і Приазовської низовин поступаються місцем справжнім каштановим ґрунтам з виразними ознаками солонцюватості. 5. Особливу групу ґрунтів у посушливих степах України становлять солонці та солончаки. Солонці характеризуються незначною водопроникністю і наявністю ущільненого солонцевого горизонту, сформованого нагромадженням натрієвих солей при інтенсивному капілярному піднятті і наступному випаровуванні мінералізованих ґрунтових вод. Фрагментарно, при більш інтенсивному засоленні, солонці поступаються місцем справжнім солончакам. Поряд з природними особливостями степу надмірному засоленню ґрунтів та утворенню солонців і навіть солончаків значною мірою сприяє нерозважлива господарська діяльність, зокрема, непродумана організація зрошувальних робіт. 6. Бурі лісові (буроземи) та буро-підзолисті ґрунти, які формуються в умовах відносно теплого і достатньо вологого клімату під листяними або хвойними лісами, поширені у гірських районах та передгір’ях Українських Карпат і Криму. Вони відрізняються грудкуватою або горіховою структурою і підвищеною кислотністю.
7. Лучні та болотні ґрунти, що утворюються в умовах значного та надмірного зволоження, поширені головним чином у північних та західних регіонах України, де вони характеризуються розвитком процесів оглеювання. Подібні ґрунти зустрічаються і на окремих локаліях лісостепової і навіть степової зон (на заплавах річок, у глибоких ярах, балках та інших депресіях поверхні), де їх утворення супроводжується процесами засолення. Самостійно розглянути біологічні ресурси

ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО ФОРМУВАННЯ ГЕОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ ТА КОРИСНИХ КОПАЛИН
Формування одного з найважливіших видів природних ресурсів України - корисних копалин (мінеральних ресурсів) - прямо пов’язане з особливостями геологічної будови. Протягом всієї геологічної історії (приблизно 4,5 млрд. років) Земля була ареною взаємодії (боротьби) внутрішніх (ендогенних) процесів (магматизм, метаморфізм, тектонічні рухи тощо), рушійною силою яких виступає внутрішня енергія планети, та зовнішніх (екзогенних) сил, породжених сонячною енергією (робота вітру, поверхневих вод, моря, льодовиків тощо). Саме завдяки цій взаємодії визначалися особливості геологічної структури та рельєфу Землі, формувалися своєрідні комплекси кристалічних (магматичних, метаморфічних) та осадових порід, з якими й пов’язане утворення різноманітних корисних копалин. Згідно з існуючими уявленнями, протягом геологічної історії епохи відносного тектонічного спокою неодноразово змінювалися епохами підвищеної активності внутрішніх сил (епохами або фазами горотворення). Кожна фаза горотворення супроводжується зминанням порід у різноманітні за формою та розмірами складки. При цьому пухкі відклади під дією значного тиску і високих температур часто видозмінюються - метаморфізуються, перетворюючись на нові, вже кристалічні, породи. Так з карбонатних осадових порід (вапняків, крейди, мергелів) утворюються мармури, з кварцевих пісків та пісковиків - кварцити тощо. Одночасно з складкотворенням відбуваються розриви геологічних пластів (тріщини, розломи), по яких у земну кору проникає розплавлене місиво з більш глибокого шару Землі (мантії), яке називають магмою. Магма може застигати у товщі земної кори, утворюючи крупні тіла вивержених глибинних порід (гранітів, лабрадоритів та ін.), або виливатися на поверхню у вигляді лави (вулканізм), при чому утворюються базальти, андезити, туфи та інші вилиті магматичні породи. Виверження магми у земну кору або на її поверхню завжди супроводжується виділенням величезної кількості водяної пари та газів. При застиганні магми та газів хімічні елементи, що їх утворювали, формують різноманітні сполуки - мінерали, закономірні скупчення яких утворюють магматичні гірські породи. Серед магматичних порід, які самі собою здебільшого являють цінні будівельні та лицювальні матеріали (згадаємо бодай граніт, габро, лабрадорит, туф тощо), у різних формах нагромаджуються важливі (у господарському розумінні) утворення - різноманітні руди, дорогоцінне каміння тощо). При цьому руди важких металів (заліза, марганцю, міді та ін.) здебільшого пов’язані з глибинними породами, тобто залягають у надрах гірських споруд, в той час як більшість кольорових металів формується з летючих компонентів, що супроводжують магму (газів, водяної пари) і по тріщинах проникають у верхні горизонти гір, формуючи в них своєрідну “поліметалеву шапку”. Процеси горотворення супроводжуються не тільки складкотворенням, метаморфізацією порід, вулканізмом, сейсмікою (землетрусами) і загальним зруденінням, але й помітно перебудовують рельєф земної поверхні, відбиваючись на умовах нагромадження осадових порід у прилеглих територіях, а відтак і на комплексах корисних копалин, що формуються в осадових товщах передгір’я (кам’яне вугілля, нафта, природний газ, солі). Гірські системи протягом часу поступово руйнуються екзогенними силами і зрештою на місці колишньої гірської споруди може залишитися лише її кристалічний цоколь хвиляста або горбиста рівнина. Подібні ділянки характеризуються підвищеною стійкістю до нових процесів горотворення і їх називають платформами. Проте й під час епох відносного тектонічного спокою, якими розмежовуються згадані фази горотворення, ендогенні процеси не припиняють своєї діяльності, проявляючись через повільні (вікові) вертикальні та горизонтальні коливання і переміщення блоків земної кори. Під час таких коливань спостерігаються наступи моря на сушу, коли водою заливаються значні площі суходолу, або відступання моря внаслідок підняття суші). Протягом геологічної історії періоди таких трансгресій і регресій моря змінювалися неодноразово, що й дозволило геологам стверджувати, що кожна ділянка сучасного суходолу колись була дном моря. Внаслідок неодноразових наступів моря на кристалічних цоколях платформ нагромаджувалися потужні товщі осадових відкладів, які й зумовили формування двоповерхової будови більшості платформ світу - нижній поверх утворюють перем’яті у складки, часто метаморфізовані і пронизані магматичними тілами породи кристалічного комплексу, а верхній - переважно горизонтальні осадові нашарування різного віку та походження (морські чи континентальні - річкові, озерні, льодовикові тощо). Такі двоповерхові ділянки платформ називають плитами, на відміну від порівняно менших за площею територій, де безпосередньо до поверхні підходить кристалічний фундамент (осадова покрівля знесена руйнівними екзогенними процесами), які називають щитами (Балтійський та Український щити на Східно-Європейській платформі, Алданський та Анабарський щити на Сибірській платформі тощо). За часом утворення кристалічного фундаменту платформи поділяються на древні, що почали формуватися понад 500 млн. років тому, та молоді. Отже, саме древні та молоді платформи складають основу сучасної геологічної структури і рельєфу материків. На відміну від платформ, рухомі ділянки земної кори, де відбувається підготовка (або продовжується) горотворення, одержали назву геосинкліналей. Ознаками геосинклінального режиму виступають активний вулканізм, підвищена сейсмічність, тектонічна нестійкість. Саме таким режимом характеризуються майже всі молоді гірські системи, утворені протягом останніх етапів геологічної історії (серед них і Українські Карпати та Кримські гори). Резюмуючи сказане вище, відзначимо кілька загальних закономірностей у розміщенні осередків концентрації (родовищ) мінеральних ресурсів (корисних копалин) в зв’язку з особливостями геологічної структури: - основні руди чорних металів (залізо та ін.) мають здебільшого магматичне або метаморфічне походження, а відтак їх родовища концентруються у межах щитів (Криворізько-Кременчуцьке родовище в Україні, руди Швеції тощо) або пов’язані з кристалічним фундаментом плит (Курська магнітна аномалія); - руди кольорових металів, що мають переважно супутно-магматичне походження, тобто утворюються при остиганні водяної пари та газів, які супроводжують магму, концентруються переважно у згаданій “поліметалевій шапці” молодих гір (родовища Кавказу, Алтаю, виявлені і потенційні родовища Карпат та ін.); у старих горах поліметалеві жили здебільшого знесені, і кольорові метали можуть зустрічатися лише у перевідкладених (вторинних) розсипних родовищах; - родовища кам’яного вугілля пов’язані головним чином з передгірними прогинами гір, де за сприятливих кліматичних умов у мілководних морях і затоках, утворених при піднятті сусідніх гір, нагромаджувалися рештки гігантських дерев рослинності (родовища Донбасу, Кузбасу, Караганди, Руру, Уельсу, Аппалачів та ін.); - з передгір’ями пов’язується і концентрація більшості відомих родовищ нафти та газу (Передкавказзя, Передуралля, Венесуела, Прикарпаття та ін.); зауважимо також,
що останнім часом відкриті і з успіхом розробляються нафтогазоносні родовища у мілководній (шельфовій) зоні окраїнних та внутрішніх морів (Каспій, Чорне, Північне моря); - з осадовими комплексами морських та континентальних відкладів різного віку пов’язані родовища найрізноманітніших корисних копалин, починаючи від уламкових матеріалів (піски, пісковики, глини та інші будівельні матеріали) до хемогенних утворень (гіпси, фосфорити, кам’яна та калійна солі, осадові залізні руди тощо) та копалин органогенного походження (вапняки, крейда, торф та ін.).

МІНЕРАЛЬНІ РЕСУРСИ (КОРИСНІ КОПАЛИНИ) УКРАЇНИ
Всі корисні копалини України генетично пов’язані з одним із трьох основних структурних ярусів (“поверхів”): по-перше, з прадавніми утвореннями Українського щита та кристалічного фундаменту платформи (залізні руди, титан, нікель, хроміти, графіт, будівельні і дорогоцінні камені та ін.); по-друге, з різними за віком та походженням осадовими відкладами плит і передгірних прогинів (марганцеві руди, вугілля, нафта, газ, горючі сланці, фосфорити, гіпс, солі, різноманітні будівельні матеріали тощо); нарешті, по-третє, з осадовими, магматичними та метаморфічними утвореннями сучасних складчастих областей (рудопрояви поліметалів, нафта, газ, солі, кам’яні будівельні матеріали, мінеральні води та ін.). Всього в Україні на кінець XX ст. виявлено і розвідано понад 70 видів корисних копалин, більшість яких використовується у тих чи інших галузях народного господарства, становлячи його мінерально-ресурсну базу. Зауважимо, що, не дивлячись на загалом непогане геологічне вивчення, за останні роки (особливо після здобуття державної незалежності) відкрито чимало нових родовищ відомих і раніше копалин (нафти, газу, залізної руди, поліметалів, фосфоритів та ін.), а також розвідані промислово важливі осередки концентрації багатьох корисних копалин, які раніше (у рамках колишнього Союзу) в Україні не розроблялися через їх так звану “безперспективність” (золото та ін.). Саме оцінка корисних копалин з позицій їх використання у народному господарстві, тобто як його мінерально-ресурсної бази, видається нам найбільш доцільною при аналізі розміщення продуктивних сил держави. При такому підході всі корисні копалини можуть бути поділені на три основних групи: горючі, рудні та нерудні мінеральні ресурси. Підкреслимо при цьому, що з економічних позицій слід розрізняти кілька рівнів розвідки мінеральних ресурсів, серед яких виділимо прояви корисних копалин (здебільшого невеликі природні скупчення відповідної мінеральної речовини, розробка яких за даних економічних умов вважається недоцільною, проте після подальшої розвідки або після зниження кондиційних нормативів вони можуть стати перспективними) та власне родовища корисних копалин (природні скупчення тієї чи іншої мінеральної речовини, які у кількісному та якісному відношеннях можуть бути об’єктом промислової розробки вже на існуючому рівні розвитку техніки та за існуючих економічних умов). Важливе місце при оцінках господарського значення конкретних мінеральних ресурсів посідає визначення запасів корисних копалин, тобто кількості мінеральної речовини у надрах на конкретній території (у державі, в природному або адміністративному регіоні, господарстві, родовищі тощо). Запаси здебільшого оцінюють у тоннах, кілограмах (благородні метали), каратах (алмази та ін.) або кубометрах (будівельні матеріали) і поділяють на балансові та позабалансові. До балансових відносять запаси, видобуток і переробка яких вважаються економічно доцільними за існуючих умов господарювання, а до позабалансових - запаси, видобуток яких у сучасних умовах недоцільний (через невеликий вміст мінеральної речовини, значні глибини залягання, складні умови розробки або збагачення тощо), але які у перспективі можуть стати об’єктом господарського освоєння і використання. За рівнем вивчення запаси корисних копалин поділяють на чотири категорії, які мають літерну індексацію - А, В, С1 та С2. При цьому перші
три категорії, які використовуються при проектуванні та будівництві гірничовидобувних підприємств, часто називають промисловими запасами, а запаси категорії С2 розглядаються як ймовірний резерв даного родовища. Крім того виділяються ще так звані прогнозні (геологічні) запаси, які характеризують лише перспективність і доцільність подальших геологічних досліджень та пошуків цієї мінеральної сировини у межах описуваної території.
Горючі корисні копалини Ці копалини становлять основу паливно-енергетичних ресурсів України і об’єднують групу мінеральних речовин переважно органогенного походження. Серед основних горючих копалин України відзначимо кам’яне та буре вугілля, нафту і природний газ, озокерит, горючі сланці, торф. Кам’яне вугілля має рослинне (переважно деревне) походження. Близько 250300 млн. років тому теплий і вологий клімат сприяв розвитку велетенських форм деревної рослинності. У нестійких тектонічних умовах цього часу морські басейни Донецької і Карпатської геосинклінальних зон розбивалися на мілководні басейни (лагуни, озера), де нагромаджувалися звалені потужними буревіями стовбури дерев, які одночасно заносилися озерними та річковими наносами - піском, глиною, мулом. Своєрідна “консервація” деревної маси у товщі осадових порід супроводжувалася їх частковою метаморфізацією під впливом процесів, які протікали у геосинкліналі, що зрештою і зумовило обвуглення похованих дерев. У наступні геологічні епохи процеси обвуглення продовжувалися в зв’язку із зростанням щільності “консервації” під товщею нових нашарувань. Саме різноманітністю умов нагромадження та обвуглення деревної маси визначаються відмінності в якості та потужності вугленосних пластів у різних родовищах , насамперед теплотворна здатність, що залежить від вмісту чистого вуглецю, та зольність вугілля, зумовлена кількістю мінеральних домішок у вугленосних нашаруваннях. За комплексом цих ознак, за ступенем метаморфізації вугленосних пластів природне вугілля і поділяється на кілька видів (кам’яне, буре та ін.). Як правило, кам’яне вугілля характеризується вмістом вуглецю до 75-90%, що забезпечує його теплотворну здатність до 7000-8600 ккал на 1 кг. На окремих ділянках, де процеси метаморфізації протікали особливо активно, формувалися найцінніші різновиди природного вугілля - антрацит та коксівне вугілля, що відрізняються більшою питомою масою і більш високими якісними показниками (забігаючи наперед, зазначимо, що для підвищення якості вугілля при промисловому використанні, зокрема, у чорній металургії, кам’яне вугілля штучно коксують у спеціальних коксівних батареях). В Україні загальні геологічні запаси кам’яного вугілля становлять близько 164 млрд.т, а промислові (А+В+С1) - близько 49 млрд.т (світові запаси оцінювалися на середину 80-х років у 22 трлн.т). Основні родовища кам’яного вугілля зосереджені головним чином у двох басейнах - Донецькому та Львівсько-Волинському. Крім того в Україні розвідані кілька окремих родовищ кам’яного вугілля, серед яких згадаємо Роменське у Сумській області (у басейні р.Сули), Петрівське (південна Харківщина) та Бешуйське (верхів’я р.Альми у Криму). Проте вони до останнього часу не розроблялися і можуть розглядатися лише на перспективу. Буре вугілля займає нижчу сходинку у ряду викопного вугілля. Формування його пов’язують з вуглефікацією торфовищ. За зовнішніми ознаками буре вугілля відрізняється від кам’яного світлішим забарвленням (переважають сірі або коричневі відтінки), меншою щільністю,