припадає 22,4%, великих - 19,9%. За положенням на місцевості серед сільських поселень виділяються кілька типів: прирічковий, вододільний, яружно-балковий, долинний. Нарешті, за планувальними формами розрізняють села лінійні, неупорядковані, напівквартальні та квартальні (Є.Пітюренко). Сучасне сільське розселення в Україні має певні регіональні відмінності, зумовлені як особливостями історичного розвитку регіонів, так і їх природною (ландшафтною) специфікою. Так, у Поліссі домінують порівняно невеликі сільські поселення, розташовані здебільшого на підвищених ділянках та на вододільних просторах, в той час як у лісостепу, а ще більше у степовій зоні, переважають крупні села, розташовані, як правило, у долинах річок, балках та в інших понижених ділянках рельєфу. У гірських районах Карпат і Криму села найчастіше витягнуті вздовж річкових долин (для Криму характерне також розміщення поселень на крутосхилах). Територіальний аналіз сучасного сільського розселення показує, що найбільша густота сільського населення зберігається у західних областях (01.08.2007), особливо висока вона у Чернівецькій (65,58 чол/км2) та Закарпатській (61,08 чол/км2) областях, в той час як у Херсонській та Чернігівській областях вона коливається від 15,2 до 14 чол/км2, а на Луганщині взагалі падає до 11,98 чол/км2. Одночасно відзначимо, що не існує прямої кореляції між густотою сільського населення і кількістю сільських населених пунктів: якщо на Львівщині, де густота селян становить 46,61 чол/км2, і навіть на Полтавщині (21,17 чол/км2) загальна кількість сільських поселень перевищує 1850, то у згаданій вже Закарпатській області вона падає до 579, а на Буковині - навіть до 398. В такому розумінні більш доцільно співставляти пересічну людність сільських населених пунктів (відношення чисельності сільського населення до загальної кількості сільських населених пунктів). І хоч цей показник теж далекий від досконалості (надто вже широкий діапазон чисельності населення у селах кожної області - від перших десятків до кількох тисяч чоловік), він може використовуватися на рівні макроаналізу територіальних особливостей сільського розселення. Процес деградації сільського розселення, який вцілому має об’єктивний характер, протягом останніх років в Україні дещо уповільнився, чому сприяли як повернення у село певної частини працівників призупинених промислових підприємств, так і нові реалії сільського життя, пов’язані з реалізацією земельної реформи, розвитком фермерства тощо. Певною мірою ці тенденції завдячують і відновленню (на основі місцевих референдумів) сільського статусу окремих селищ міського типу, наданого їм у попередні роки без достатнього соціально-економічного обґрунтування.
Міське розселення
Містом називають населені пункти, які “виконують переважно промислові, наукові, транспортні, курортні, торгівельні, культурні та адміністративно-господарські функції і відзначаються концентрацією виробництв, підвищеною густотою населення і компактністю забудови” (Є.Клюшниченко, ГЕУ, т.2, с.371). Основним критерієм для віднесення населеного пункту до категорії міст є чисельність населення (у різних країнах, починаючи з 5-12 тис. чол.) і переважання у складі населення робітників, службовців та членів їхніх сімей. Приймається до уваги також адміністративне та історико-культурне значення населеного пункту, рівень впорядкування, культурно-побутового обслуговування та ін. Класифікація міст здійснюється за різними ознаками. За функціональними особливостями виділяються міста економічні (промислові, транспортні, торгівельнорозподільчі тощо) та неекономічні (адміністративні, культурні, рекреаційні та ін.). При цьому міста можуть бути монофункціональними або поліфункціональними. Більш широко представлена класифікація міст за народногосподарським профілем: промислові (наприклад, Алчевськ), курортні (Ялта), портові (Іллічівськ), транспортні вузли (Козятин), торгові, наукові центри тощо. Значне поширення має класифікація міст за їх адміністративним значенням: столиця (Київ), місто загальнодержавного підпорядкування (Київ, Севастополь), обласний центр, місто обласного підпорядкування, районний центр, місто районного підпорядкування. Принагідно зауважимо, що ця класифікація повинна бути переглянута в зв’язку з прийняттям Закону України про місцеве самоврядування, за яким саме поняття “підпорядкування” міст стає сумнівним. Нарешті, чи не найбільш вживаною є класифікація міст за чисельністю населення: малі (до 50 тис.чол.), середні (50-100 тис.), великі (100-500 тис.), найбільші (0,5-1,0 млн. чол.) та міста-мільйонери. Селища міського типу - це міські поселення, які за функціональним призначенням у загальній системі адміністративно-територіального устрою посідають проміжне місце між сільськими населеними пунктами та містами. В Україні ця категорія поселень виділяється окремо з 20-х років і, у відповідності з існуючими нормативними документами, об’єднує “населені пункти, розміщені навколо промислових підприємств, будов, гідротехнічних споруд, санаторіїв та інших закладів стаціонарного лікування тощо, якщо ці поселення належно благоустроєні, мають державний житловий фонд і налічують понад 2 тис. жителів, переважну більшість з яких становлять робітники, службовці та члени їх сімей. Віднесення населених пунктів до категорії селищ міського типу проводять виконкоми обласних і міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів” (С.Проценко, ГЕУ, т.3, с.173). Зауважимо, що останнім часом, в зв’язку з прийняттям Конституції України та цілої низки нових законодавчих актів, наведене формулювання потребує серйозного корегування (сьогодні вже немає державного житлового фонду, виконкоми обласних Рад народних депутатів поступилися місцем обласним державним адміністраціям, нарешті, сам процес визначення селищ міського типу та їх меж здійснюється Верховною Радою України, звичайно, на подання місцевих органів влади). Проте, оскільки всі існуючі селища міського типу визначалися за наведеними вище критеріями, ми вважаємо за доцільне ознайомити читачів саме з підходами, які існували протягом останніх 70 років. Своєрідну локальну систему розселення вищого рівня становлять агломерації міських поселень (від лат. agglomero - нагромаджувати), тобто “зосередження функціонально взаємопов’язаних міських поселень, ядром яких є значне місто, що швидко зростає” (Ю.Пітюренко, ГЕУ, т.1, с.10). По суті справи агломерація являє собою угруповання зближених, а часто й територіально зрощених між собою, міст та селищ міського типу, що характеризуються стійкими та інтенсивними виробничими, транспортними, трудовими, культурно-побутовими зв’язками. Основною причиною формування агломерацій населених пунктів є високий ступінь концентрації виробництва, об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури та населення. За своєю структурою агломерації можуть бути моноцентричними, що формуються під впливом крупних регіональних центрів обробної промисловості, науки, культури, освіти, охорони здоров’я та транспортних вузлів (Київ, Харків, Одеса, Львів), або поліцентричними, що виникають здебільшого в районах інтенсивного розвитку галузей важкої промисловості з яскраво вираженими двома або більше центрами (Горлівсько-Єнакіївська та Донецько-Макіівська на Донбасі, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська у Придніпров’ї тощо). За даними Ю.Пітюренка, в Україні налічується 19 крупних агломерацій. Міське населення України (жителі 458 міст і 886 селищ міського типу) протягом ХХ століття постійно зростало і на 1.08.2007 р. становило 31,68 млн.чол. (68% загальної чисельності жителів України), причому понад 16 млн.чол. (46,8% всього міського населення) сконцентровано в агломераціях. Міське населення, у порівнянні з сільським, домінує в усіх вікових групах, характеризується більшою концентрацією чоловічої статі, більшою тривалістю життя, меншою смертністю, більш високим освітнім рівнем. Одночасно для міст характерні знижені показники народжуваності (відмічене зростання чисельності міських жителів пов’язується не стільки з природним приростом населення, скільки з описаними вище міграційними процесами). Регіональна концентрація міського населення відрізняється помітною диференціацією. Основна маса його зосереджена на сході країни, де у Дніпропетровській і Луганській областях частка міських жителів сягає 83-86% від загального населення області, а на Донеччині навіть 90%. На заході підвищеним рівнем концентрації міського населення виділяється лише Львівська область (60%), а на півдні – Одещина та Миколаївщина (66%) і Крим (63%). Менше половини загального населення проживає у міських поселеннях Рівненщини і Вінниччини (47%), Івано-Франківської і Тернопільської (4243%) та Чернівецької (41%) областей, а у Закарпатті цей показник взагалі найменший в Україні (37%) (на 1 серпня 2007 року). Основна маса міського населення (майже третина) проживає у малих (до 50 тисяч чол.) містах та селищах міського типу.). Кожен четвертий міський житель України мешкає у крупних містах (з населенням від 100 до 500 тис.чол.), куди відноситься більшість обласних центрів та міст обласного підпорядкування, кожен десятий - у середніх за розмірами (50-100 тис.чол.) районних та промислових центрах. Особливу групу становлять надвеликі міста та міста-мільйонери. В Україні налічується чотири надвеликих міст з населенням від 500 тисяч до 1 млн.чол. - Запоріжжя (814 тис.чол.), Львів (732 тис.чол.), Кривий Ріг (667 тис.чол.) та Миколаїв (514 тис.чол.) та п’ять міст, населення
яких перевищує 1 млн.чол. - Київ (2602 тис.чол.), Харків (1470 тис.чол.), Дніпропетровськ (1064 тис.чол.), Одеса (1029 тис.чол.) і Донецьк (1016 тис.чол.) (на 1.01.2002). Таблиця 7.2. Міста з кількістю населення більше 50 тис. чол. (на 1.01.2002)
Київх) Харків Дніпропетровськ Одеса Донецьк Запоріжжя Львів Кривий Ріг Миколаїв Маріуполь Луганськ Макіївка Вінниця Сімферополь Севастопольх) Херсон Полтава Чернігів Черкаси Суми Горлівка Житомир Дніпродзержинськ Хмельницький Кіровоград Рівне Чернівці Кременчук Тернопіль Івано-Франківськ Луцьк Біла Церква Краматорськ Мелітополь Керч Нікополь Словўянськ Бердянськ Сєверодонецьк Алчевськ Павлоград Ужгород Лисичанськ Євпаторія Єнакієве Кам’янець-Поділ Костянтинівка Красний Луч Олександрія Конотоп Стаханов Умань Бердичів Бровари Шостка Ізмаїл Артемівськ Мукачеве Ялта Дрогобич Ніжин Феодосія Свердловськ Торез Новомосковськ Червоноград Первомайськ (Микол. область) Сміла Красноармійськ Калуш Коростень Ковель Дружківка Прилуки Рубіжне Антрацит Харцизьк Лозова Стрий Коломия Шахтарськ Сніжне Ізюм Новоград-Волинськ Брянка Бориспіль Димитров Іллічівськ Нововолинськ Ровеньки Лубни Білгород-Дністров. Жовті Води Комсомольськ Нова Каховка Фастів Красно дон Марганець Охтирка Ромни Вище вже згадувалося про одну з головних демографічних тенденцій ХХ століття – невпинне “перетікання” сільського населення у міста і селища міського типу. Процес цей відбувався досить значними темпами, проте за останні 3-5 років практично у всіх містах з населенням понад 50 тис.чол. (у тому числі і в столиці) виразно намітилася зворотна тенденція – зменшення числа мешканців. І хоч вона менше зачепила малі міста та селища міського типу, зважаючи на стабільність цієї тенденції, можна вести мову про те, що в Україні у 90-х роках відбувся принциповий злам однієї з головних ліній демографічного розвитку. Підвалини цього нового процесу ще чекають своїх дослідників, але вже зараз серед причин уповільнення урбанізації можна називати як негативні тенденції у природному прирості населення міст (особливо проблеми з народжуваністю), так і інтенсифікацію від’ємної зовнішньої і внутрішньої міграції міського населення. І все ж, аналізуючи особливості сучасного розселення, відзначимо, що на рубежі століть в Україні зберігається помітна диспропорція між сільським і міським розселенням. Зважаючи на те, що саме з сільським населенням пов’язується формування продовольчої бази, кількісним показником цієї диспропорції може виступати пересічне “навантаження” міщан на сільського жителя, тобто співставлення чисельності міських і
сільських жителів по окремих регіонах. Звичайно, цей показник може розглядатися лише як умовний, адже аксіомою є факт, що сучасне село не могло б забезпечити необхідний рівень продовольчої бази без промислового виробництва, сконцентрованого переважно у містах; невідомі також оптимальні співвідношення між кількістю міських і сільських жителів, які, очевидно, мають регіональний характер і залежать як від способу виробництва та економічної спеціалізації, так і від природних особливостей конкретної території. Разом з тим, на наш погляд, вказаний показник досить повно відображає існуючу регіональну специфіку розселення в Україні.
Таблиця 8.2. Кількість наявного населення на 1 липня та середня за січень-липень 2007 року (осіб)
На 1 серпня 2007 року Все населення Україна Автономна Республіка Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська м.Київ Севастополь (міськрада)
Таблиця 8.3. Природний рух населення за січень-липень 2007 року Абсолютні дані чисельності народжених і померлих, природного приросту, кількості зареєстрованих шлюбів та розлучень
Народжені Україна Автономна Республіка Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська Київ Севастополь (міськрада)
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕПИС НАСЕЛЕННЯ 2001 р.
З історії переписів населення
Без обліку населення не може обійтись жодна держава. Рахувати людей почали здавна. У Китаї такі обліки проводились більш як чотири тисячі років тому. Відомо, що один з них відбувся в епоху легендарної династії Ся ще в 2238 р. до н. е. У стародавньому Римі облік населення називали цензами. Римські громадяни, яких переписували посадові особи - цензори, були зобов’язані скріпляти свої відповіді клятвою. Обліки проводились головним чином для того, щоб визначити, скільки людей мають можливість сплачувати податки, або визначити чисельність здатних для військової служби. На Русі облік людей почався ще під час татарської навали. Обліки в той час були погосподарськими: обліковувались для оподаткування будинки або “дими”. Пізніше, в ХІV-ХVI ст. підсумки записувались у так звані “писцові книги”. У ХVІІ ст. одиницею оподаткування стає господарство (подвір’я), а облік населення почали називати подвірними переписами. У листопаді 1718 р. Петро І видав указ, яким пропонувалось “взяття показань у всіх (надати на рік строку), щоб правдиві принесли скільки в кого в котрому селі душ чоловічої статі”. Складені таким шляхом списки (“сказки”) були зібрані лише через три роки, а потім протягом наступних трьох років підлягали перевірці - “ревізії”. З того часу обліки населення в Росії почали називатися ревізіями. Такі ревізії проводились протягом майже півтора сторіччя, аж до відміни кріпосного права. Всього в Росії пройшло десять ревізій, остання – у 1857-1860 рр. Продовжувались вони протягом декількох років і були неточними, враховували не фактичну кількість жителів, а тільки “приписаних” з податкового стану, тобто тих, хто числився у списках для сплати податку. Поміщики не поспішали подати чергову ревізську “сказку”. Пригадайте Чичикова, який скуповував “мертві душі”, що рахувалися під час останньої ревізії живими. Більш-менш регулярними ставали обліки населення в Європі на початку ХІХ ст. Однак, це ще не були переписи в сучасному розумінню: в них враховувалось тільки число чоловіків і жінок, облік населення розтягувався на значний час. Метою таких обліків залишалось податкове обкладання і визначення числа дорослих чоловіків і господарств. Доречно зауважити, що вік населення, без реєстрації якого не може обійтися жодний сучасний перепис, вперше був врахований, вірогідно, під час перепису населення Англії в 1841р. Перший перепис, який відповідав науковим принципам обліку, був проведений у Бельгії в 1846 р. під керівництвом відомого статистика А. Кетле. Облік був одноденний та поіменний – відомості збирали не про господарство в цілому, а про кожного жителя. Крім того, цей перепис вперше враховував не тих, хто був у списках жителів кожної бельгійської общини, а наявних жителів в ній. Таким чином, переписи населення в справжньому значенні цього слова відбулися в Європі і США, по суті, тільки з другої половини минулого століття. З того часу вони проводяться в більшості економічно розвинених країн кожні десять, а іноді й кожні п’ять років. У країнах, що стали на шлях розвитку, переписи почалися пізніше, після визволення народів цих країн від колоніальної залежності. Сьогодні у світі вже не залишилось жодної країни, де хоч раз не проводився б перепис населення. За останнє півстоліття значно удосконалилась методологія та організація переписів. У більшості Європейських країн прийнято метод самореєстрації, за яким переписні бланки заповнюють самі жителі. Іноді, як, наприклад, у США, ці бланки надсилаються поштою, а потім отримують їх заповненими також через пошту. Під час обробки матеріалів переписів використовується сучасна електронна техніка, що дає можливість розширити коло отриманих відомостей. У Росії після скасування кріпосного права починають проводитись переписи населення в окремих містах і навіть цілих губерніях. Більшість з них являли собою “казенні поліцейські народообчислення”, під час яких у господаря просто збирали відомості про кількість навіть не проживаючих, а прописаних в їх будинках жителів. Пізніше відбувається перехід до науково-організованих переписів. Перший і єдиний загальний перепис населення Російської імперії був проведений на початку 1897 р. Ініціатором його був відомий російський географ, геолог і статистик П.П. Семенов-Тяньшаньський. Протягом двадцяти п’яти років оббивав він пороги канцелярій, переконуючи чиновників у необхідності перепису. В умовах царизму він набув казенного характеру. На місцях переписом керували чиновники, які не розумілися на статистиці і яким пропонувалось доручати роботу обліковців духовним особам і поліцейським. Матеріали перепису були оброблені вкрай убого. Проте цей перепис був єдиним джерелом порівняно достовірних даних про чисельність і склад населення Росії наприкінці ХІХ ст.
Перший перепис населення за радянських часів був проведений в серпні 1920 р. Готувався і проходив він в незвично важких умовах війни, голоду, розрухи, тому він охопив тільки 72% населення. У 1923 р. був проведений перепис населення в містах і селищах міського типу одночасно з переписом промислових і торгівельних підприємств. Усе населення вперше було охоплено Всесоюзним переписом населення в грудні 1926 р. Під час його підготовки видатні радянські статистики В.Г. Михайловський і О.А. Квіткін розробили наукові принципи, які були покладені в основу як цього перепису, так і наступних радянських переписів населення. Перепис 1926 р. відрізнявся не тільки виваженою методикою отримання відомостей, але і багатством зібраних даних, особливо про соціальний стан населення та про сім’ї. Наступний перепис був проведений в січні 1937 р. Однак організація його була визнана незадовільною*. Новий перепис був проведений в січні 1939 р. В цьому переписі вперше були використані спеціальні заходи для підвищення точності обліку населення. Його стислі підсумки були надруковані в 1939-1940рр. Розпочата Друга світова війна не дала можливості завершити обробку усіх зібраних матеріалів. Перший післявоєнний перепис був проведений в січні 1959р. Його організація і зміст отриманих даних не відрізнялись від попереднього. Наступний перепис відбувався в січні 1970 р. В організаційному і методичному відношенні він нагадував два попередніх, однак даних було отримано значно більше. Вперше у практиці переписів заради економії часу і коштів частина відомостей була отримана шляхом опитування не всіх, а тільки 25% жителів. Під час обробки матеріалів перепису було застосовано низку технічних нововведень. Передостанній перепис проводився в січні 1979 р. Його організація та обробка матеріалів суттєво відрізнялась від попередніх. Уперше в практиці статистики країни записи, зроблені під час опитування, за допомогою спеціальних читаючих пристроїв вводились в ЕОМ і записувались на магнітну стрічку. Також були включені додатково нові питання, формулювання деяких питань були уточнені. Останній перепис населення був проведений в січні 1989 р. Програма переписного листа була суттєво розширена. Вона включала 25 питань (в 1979 р.-16). Уперше після 1926 р. були отримані відомості про житлові умови населення, професійно-технічну підготовку, збільшився перелік джерел існування та ін. На відміну від попередніх обліків була єдина програма для всього населення і відомості збиралися поіменно, і тільки в зведених матеріалах вони викладались узагальнено, як чисельність людей за віком, статтю, рівнем освіти тощо. Зроблена була ще одна важлива зміна. У першому питанні переписного листа ознака “відношення до глави сім’ї” (як було раніше в переписному листі усіх попередніх переписів), замінено на “відношення до члена сім’ї, який записаний першим”. Це відповідало сучасному статусу членів сім’ї та рекомендаціям міжнародних організацій в частині формування питань переписного листа. Програма перепису 1989 р. забезпечила найбільш об’єктивну інформацію, яку неможливо отримати з будь-якого джерела. Перепис дав докладні відомості про чисельність, розміщення і склад населення за статтю і віком, рівнем освіти, про розподіл за галузями виробництва, заняттями, суспільними групами і т.ін. Підсумки перепису створили можливість для майбутніх розрахунків і прогнозів. Розроблення матеріалів перепису, що була проведена на основі програми перепису, створила умови отримання різнобічних даних про національний склад населення, рівень освіти, соціально-економічну ситуацію, число і склад сімей, житлові умови, освіту тощо. Надзвичайно важливою передумовою успішного проведення перепису населення є добре організована масово-роз’яснювальна робота серед населення про мету, завдання перепису, його політичне і економічне значення. Усі громадяни України повинні бути проінформовані про наступний перший Всеукраїнський перепис населення, порядок та строк його проведення, підготовлені для того, щоб сприяти переписному персоналу і надавати правильні і повні відповіді на запитання переписного листа. Для успішного проведення перепису необхідно широко використовувати засоби масовороз’яснювальної роботи.
Результати проведення Всеукраїнського перепису населення
Підготовча кампанія до перепису населення, яка тривала близько трьох років, була завершена в цілому успішно. Цьому в значній мірі сприяло виконання заходів, передбачених дорученням Президента України Л.Д.Кучми щодо забезпечення організованого проведення Всеукраїнського перепису населення, а також рішень, прийнятих на розширеному засіданні Міжвідомчої комісії сприяння проведенню Всеукраїнського перепису населення, яке відбулося під головуванням Прем′єр-міністра України А.К. Кінаха 26 листопада 2001 року. Надзвичайно потужним імпульсом для старту перепису стало звернення Президента України Л.Д. Кучми до українського народу, яке мало значний позитивний вплив на формування відповідного ставлення до переписних заходів як з боку населення, так і задіяних органів державної влади. В значній мірі посприяла цьому також активна роз′яснювальна робота, перш за все, через засоби масової інформації. Важливим інструментом забезпечення організованого проведення перепису стала система оперативного моніторингу за його ходом. Ця система охоплювала задіяні центральні та всі місцеві органи виконавчої влади і координувалась Держкомстатом, як основним виконавцем робіт. Одним із ключових елементів цієї системи були спеціальні телефонні “гарячі лінії” для звернень населення в центрі та регіонах. У Держкомстаті діяв оперативний штаб, який на підставі даних моніторингу вносив необхідні корективи в хід перепису і координував взаємодію всіх залучених до переписних робіт міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. На сьогодні вже підведені деякі попередні підсумки проведення перепису. Це тільки певні узагальнюючі кількісні характеристики його ходу і результатів. Що стосується детальних, змістовних підсумків, то це завдання послідуючої обробки матеріалів перепису, яка повинна розпочатися в січні наступного року. Отже, за результатами перепису населення необхідна переписна документація заповнена на 48 млн. 860 тис. осіб, що для порівняння складає 99,9% від очікуваної за даними поточного обліку чисельності населення на 1 січня 2002 року. Це так званий показник “брутто” кількості населення, охопленого переписом, на базі якого надалі будуть розраховані показники “нетто” – кількість наявного та постійного населення, які і використовуються в повсякденній демографічній та статистичній практиці. Якщо розглянути базові складові наведеного вище показника, то вони такі: на 47 млн. 825 тис. осіб переписна документація заповнена основними лічильними дільницями, іншими словами, за основним місцем проживання, на 595 тис. осіб – в установах з рухомим складом населення (готелі, лікарні, санаторії тощо) та інституційних установах (школи-інтернати, дитячі будинки, будинки для людей похилого віку тощо), близько 440 тис. осіб переписано на так званих закритих територіях (військовослужбовці, особи, позбавлені волі тощо). В цьому показнику не враховані поки-що дані перепису Міністерством закордонних справ працівників дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном і членів їх домогосподарств, а також громадян України, які перебувають за кордоном і знаходяться на консульському обліку. Ці дані згідно графіку узагальнення матеріалів перепису повинні надійти до Держкомстату до 10 січня. Що стосується перепису за основним місцем проживання, то 98,4% переписної документації заповнено шляхом опитування населення під час обходу житлових приміщень. В той же час понад 410 тис. осіб виявили бажання з’явитися і були переписаними безпосередньо на лічильних дільницях. Найбільше таких випадків зареєстровано в м.Києві – 90 тис. осіб, Дніпропетровській та Харківській областях – 41 тис. в кожній. Крім того, на 365 тис. осіб, із якими обліковці не змогли з тих чи інших причин поспілкуватися, у відповідності з чинними нормативно-правовими актами переписна документація була заповнена на підставі даних служб паспортизації, реєстрації і міграційної роботи та інших адміністративних джерел. Найбільш часто такий спосіб отримання даних для перепису довелося використовувати в Автономній Республіці Крим – 44 тис. осіб, Одеській області – 41 тис. та м. Києві – понад 37 тис. осіб. Вищенаведені дані говорять про те, що громадяни України з повним розумінням сприйняли необхідність та надзвичайне значення такого загальнодержавного заходу як перепис населення і в переважній більшості свідомо виконали свій громадянський обов’язок. Лише близько 1200 осіб відмовилися надати дані про себе для перепису із політичних, соціально-побутових та релігійних міркувань. В регіональному розрізі ситуація виглядає таким чином: серйозних “провалів” на обласному рівні немає, а по 6-ти наступних областях – Волинській, Одеській, Київській, Сумській, Тернопільській та Донецькій показник охоплення населення переписом у порівнянні з даними поточного обліку перевищив 100%. В той же час найнижчий цей показник у Львівській, Івано-Франківській, Дніпропетровській областях та Автономній Республіці Крим – близько 97%. Суттєво відрізняється даний показник для міської та сільської місцевості і складає відповідно 98,7 та 102,5%. Тобто окреслилася нова демографічна тенденція, соціально-економічні чинники та результати якої мають бути детально досліджені в ході обробки та аналізу матеріалів перепису. Усі задіяні до підготовки і проведення Всеукраїнського перепису населення центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в цілому виконали поставлені перед ними завдання. Особливо слід відзначити роботу правоохоронних органів, перш за все органів внутрішніх справ. Вжиті ними профілактичні заходи, а також оперативна робота під час перепису, що проводилась у відповідності до затвердженого МВС і Держкомстатом плану узгоджених дій, дали свої позитивні результати. Так, на сьогодні не зафіксовано практично жодного серйозного кримінального прояву, пов’язаного із переписом. Щодо політичної ситуації навколо проблем Всеукраїнського перепису населення, то вона відносно спокійна. У цьому відношенні вирішальне значення мала чітка та однозначна позиція Президента України Л.Д.Кучми стосовно недопустимості політизації заходів, пов’язаних із переписом. В той же час мають місце окремі спроби втручання та інсинуацій навколо можливих результатів перепису, які пов’язані в основному із національною та мовною проблематикою і пояснюються розгортанням певними політичними силами активної передвиборної кампанії . У зв’язку з цим Держкомстатом здійснюються відповідні роз’яснювальні заходи, спрямовані, перш за все, на широку громадськість. Завершення проведення перепису населення одночасно є початком оброблення отриманих матеріалів. З цією метою зараз на місцях завершується прийом переписної документації від тимчасового переписного персоналу і розпочалася відповідна її комплектація. В той же час органи державної статистики продовжують роботу з населенням: ретельно перевіряються всі повідомлення про наявність окремих непереписаних осіб та домогосподарств, у випадках особистої згоди громадянам, які з тих чи інших причин не були охоплені переписом, на них заповнюється переписна документація. Крім того, розглядаються також звернення та скарги громадян щодо змісту заповненої на них переписної документації і за необхідністю до неї вносяться відповідні зміни. Ці заходи є необхідною складовою забезпечення повноти та підвищення якості даних перепису. Що стосується термінів отримання остаточних результатів перепису то вони наступні. У зв’язку із величезними обсягами робіт, які при цьому необхідно виконати, оброблення матеріалів буде проводитись поетапно. Результати першого етапу, а це показники кількості наявного та постійного населення в цілому по Україні і по всіх регіонах, в тому числі по міських поселеннях і сільській місцевості, а також статева структура, будуть отримані у квітні наступного року.
ВИРОБНИЧИЙ І НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
Сутність і роль науково-технічного прогресу
Науково-технічний прогрес (НТП) — поступальний та взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних досліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідноконструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї в нову техніку і технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах: 1 — еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове вдосконалення традиційних основ науки і техніки; 2 — революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викликає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства. Революційний шлях — головний шлях розвитку техніки і технології в епоху НТР. Його визначальною особливістю є бурхливий розвиток науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу. Наука перетворюється на провідну ланку системи «наука— техніка—виробництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва» або «виробництво високих технологій». До них належать галузі індустрії, що вирізняються високими витратами на наукові дослідження при плануванні нових видів продукції. НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і н структурі окремих галузей, і одного боку, відбувається подальше «дроблення» цієї структури, пов’язано, перш за все, з ускладненням виробництва, формуванням річних новітніх галузей НТР. і другого боку, різні галузі і підгалузі об'єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси: агропромисловий, машинобудівний, паливно-енергетичний та ін. НТР змінює і характер традиційних видів виробництва. Одна її особливостей цієї зміни — укрупнення основних виробничих агрегатів, що веде до подальшої концентрації виробництва переважно в індустріальних районах. Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефективному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і галузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, високопродуктивних машин у багато разів збільшують продуктивність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об'єднані енергосистеми зробила економічно вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів. Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробництву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил. Урахування регіональної специфіки при проектуванні техніки і технології дозволяє добитися найкращих результатів в її використанні. Є потреба більш повного урахування регіональних особливостей науково-технічного прогресу,
