впливом біологічних та інших факторів), що стало принципово важливим в зв’язку з великими масштабами виробництва пластмас, які зрештою нагромаджуються і стають помітними забруднювачами середовища. Провідні позиції у світі по виробництву пластмас посідають США (близько 30 млн. т на рік), Японія (13 млн.т), Німеччина (9 млн.т). В Україні виробництво пластичних мас було започатковане у Дніпропетровську (1928 рік), дещо пізніше - в Одесі (1929 р.) та Харкові (1931 р.).
Хіміко-фармацевтична промисловість
Протягом останніх десятиріч у всьому світі інтенсивно розвивалася хімікофармакологічна промисловість, підприємства якої виробляють синтетичні лікарські засоби, медикаменти, вітаміни, антибіотики, кровозамінники, готові лікарські препарати, дезінфікуючі засоби тощо. В Україні виробництво медикаментів розпочалося у 80-х роках ХІХ ст. на заводах Одеси. Пізніше потужні фармакологічні підприємства виникли у Києві, Харкові, Львові, Луганську, Житомирі, Лубнах та у цілому ряді інших міст. Сировиною для виготовлення вітчизняних ліків служить продукція хімічних, коксохімічних, харчових та інших підприємств, а також лікарські рослини, що збираються населенням або спеціально вирощуються окремими сільськогосподарськими та лісогосподарськими підприємствами і об’єднаннями. Разом з тим вітчизняна фармація помітно відстає від передових країн світу.
Хіміко-фотографічне виробництво
За рівнем наукоємності до фармакології наближається інша відносно нова галузь хімічної промисловості - хіміко-фотографічне виробництво, яке постачає кінофотоплівки, рентгенівські плівки, технічний і фотографічний папір, магнітні стрічки та інші види продукції. Галузь використовує специфічні види сировини, що виготовляються спеціально для неї підприємствами хімреактивів, хімічних волокон, полімерних матеріалів тощо, в зв’язку з чим для хіміко-фотографічного виробництва характерний високий рівень міжгалузевого кооперування. Перші вітчизняні кіноплівки почали виготовляти у Шостці, що на Сумщині, у 1931 р. . Дещо пізніше була введена в дію київська фабрика “Фотон”.
Синтетичні барвники
В другій половині ХІХ ст. у Рубіжному на Луганщині виникло перше підприємство по виробництву синтетичних барвників, яке поклало початок окремій галузі хімічної промисловості, що має на меті виготовлення барвників, поверхневоактивних і текстильно-допоміжних матеріалів. Сировиною для них служать головним чином ароматичні вуглеводні, які одержують з кам’яного вугілля і нафти, а також різні неорганічні сполуки (всього близько 1000 найменувань). Саме розмаїття сировинної бази, що зумовлює складну систему міжгалузевих та внутрішньогалузевих зв’язків, а також високі вимоги до тепло- та водозабезпечення виступають вирішальними факторами при розміщенні підприємств галузі. В Україні серед провідних підприємств по виробництву синтетичних барвників відзначимо рубіжанське об’єднання “Барвник”, Івано-Франківський завод тонкого органічного синтезу та Сиваський анілінофарбовий завод.
Лакофарбова промисловість
Лакофарбова промисловість, що виготовляє різні декоративно-захисні та оздоблювальні матеріали промислового і побутового призначення (всього близько 2000 найменувань продукції), теж відрізняється широким спектром постачальників (понад 350 видів сировини і напівпродуктів дають насамперед підприємства чорної і кольорової металургії, лісохімічної, нафтохімічної, харчової та інших галузей промисловості). Перші підприємства галузі - в Одесі (1856 р.) та у Львові (1858 р.). Сьогодні в Україні діє близько 30 підприємств по виробництву лаків і фарб. Найбільшими центрами вітчизняної лакофарбової промисловості стали Дніпропетровськ, Львів, Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Борислав та ін.
Нафтохімічна промисловість
Особливе місце у хімічному виробництві займає нафтохімічна промисловість, яка по суті справи являє собою окрему галузь промисловості, що охоплює велику кількість виробництв, пов’язаних з хімічною переробкою нафти і природного газу. Серед основних напрямків нафтохімічного виробництва відзначимо виробництво синтетичних каучуків, гумо-азбестових виробів, сажі, різних видів шин та гумотехнічних виробів, продукції основного органічного синтезу (вуглець, бензоли, органічні кислоти) тощо. Розміщення підприємств галузі орієнтується на джерела нафтохімічної сировини (у комбінуванні з підприємствами нафтопереробної промисловості) або на споживача (виробництво шин, гумоазбестових виробів тощо). Саме тому основними центрами нафтохімії в Україні стали Кременчук, Лисичанськ, Дрогобич, Дашава, Біла Церква та ін.
Побутова хімія
Побутова хімія, підприємства якої виготовляють хімічну продукцію, призначену для безпосереднього використання в побуті (мийні, полірувальні, клейові засоби, засоби чистки, догляду за автомобілями, захисту рослин тощо), почала активно розвиватися в нашій країні лише в останні десятиріччя. На початку 90-х років лише в системі Міністерства хімічної промисловості діяло 75 підприємств, які сукупно виробляли понад 940 тис. т різноманітних товарів побутової хімії, що більше як у 2 рази перевищувало рівень 1970 р. Проте на протязі 90-х років почалася значна деградація галузі і багато дрібних підприємств та цехів припинили своє існування. Особливо гостро відчувається сьогодні нестача вітчизняних засобів захисту рослин, в зв’язку з чим сільськогосподарські і лісогосподарські організації змушені орієнтуватися майже повністю на імпорт цієї важливої продукції. Основні центри побутової хімії сформувалися у великих містах (Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові та ін. Всі без винятку хімічні виробництва відносяться до розряду екологічно небезпечних, оскільки всі вони активно забруднюють навколишнє середовище або розглядаються як потенційні забруднювачі. Особливо серйозну загрозу становлять підприємства основної хімії, з якими пов’язані інтенсивні викиди шкідливих речовин в атмосферу, скидання недоочищених стоків у поверхневі води та підземні водоносні горизонти, а часто і повне виведення з вжитку значних земельних площ. Помітні втрати, пов’язані з діяльністю хімічних підприємств, несе біота. Екологічні проблеми помітно загострюються останнім часом, чому сприяють як старіння обладнання більшості хімічних виробництв, так і зниження уваги до проблем якості сировини та очищення шкідливих викидів підприємств.
ЛІСОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Лісова промисловість являє собою “сукупність галузей і виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну хіміко-механічну і хімічну обробку і переробку” (В. Андрусишин, ГЕУ.т.2, с. 278-279). Виходячи з цього визначення, до лісової промисловості відносять кілька окремих галузей, основними з яких виступають лісозаготівельна промисловість, деревообробна промисловість і лісохімічна промисловість. Особливе місце посідає целюлозо-паперова промисловість.
Лісозаготівельна промисловість
Лісозаготівельна промисловість знаходиться у тісному зв’язку з лісовим господарством, утворюючи з ним єдиний лісогосподарський комплекс. Лісове господарство (лісокористування) - один з найстаріших напрямків господарської діяльності на Землі. Лісовідновлення являє собою активну форму відродження лісу на територіях, які раніше були ним зайняті, причому розрізняють лісовідновлення природне (полягає у створенні сприятливих умов для самовідновлення лісів, їх самосіву та підросту після рубок; відрізняється найкращою біологічною стійкістю і продуктивністю серед відновлених лісів), штучне (вирощування насіння та висаджування саджанців, вирощених у лісових розсадниках, тобто створення так званого культурного лісостану) і комбіноване. Лісовпорядкування забезпечує раціональне використання, підвищення продуктивності, охорони і захисту лісів, визначає способи відтворення, розрахункові лісосіки головного користування, рубки догляду, санітарні рубки тощо. Лісорозведення передбачає створення штучних лісових насаджень на територіях, де раніше не було лісу (у тому числі - створення лісозахисних смуг, лісомеліорацій, рекультиваційних робіт тощо). Лісове господарство України тісно пов’язане з природною лісистістю території, її видовими і регіональними особливостями. З господарських позицій лісокористування особливе значення має бонітування лісів, тобто оцінка якості умов зростання лісу за його продуктивністю. При цьому визначається співвідношення пересічного віку насаджень і висоти основної частини деревостану верхнього ярусу (за основу бонітетної оцінки приймається висота сторічних насаджень, тобто віку, при якому ріст дерев практично припиняється). Згідно діючій шкалі, запропонованій ще у 1911 році В.Орловим, всі ліси поділяються на п’ять класів бонітету - до І класу відносять найпродуктивніші насадження, які порівняно з іншими лісами того ж віку дають найбільш пересічний приріст і запас деревини; найменш продуктивними вважаються ліси V класу. За даними С.Генсірука, в Україні домінують ліси І та ІІ класів бонітету, частка яких становить майже 80% всього деревостану (серед хвойних на ці два класи припадає близько 85%), в той час як ліси V класу займають лише 1,4% лісовкритих площ. Особливий напрямок лісокористування в Україні становить заготівля (а часом і спеціальне вирощування) лікарських рослин, яких налічується понад 250 видів (близько 150 видів з них визнаються науковою медициною, а решта традиційно використовується у народній медицині). Систематично у лісах України (меншою мірою лише у степовій зоні) заготовляється близько 100 видів лікарських рослин, причому 40-50 видів - у широких масштабах. Щорічний збір лікарських рослин у країні перевищує 5 тис. т. Власне лісозаготівельна промисловість відноситься до видобувних галузей промисловості; підприємства галузі проводять лісосічні роботи, вивозять і сплавляють деревину, здійснюють її первинну обробку. В Україні основним типом лісозаготівельних підприємств виступають лісгоспзаги (у Карпатах - комбінати), що являють собою комплексні комбіновані виробництва (поряд із заготівлею лісу вони будують дороги, споруджують лісопункти з необхідною житловою і культурно-соціальною інфраструктурою, ремонтні майстерні, створюють підприємства по первинній обробці деревини та переробці різноманітні супутні виробництва, мають спеціалізований транспортний парк тощо). Основним лісозаготівельним районом України залишаються Карпати, де сформувалася ціла низка значних лісозаготівельних центрів - Вижниця, Кути, Ясіня, УстьЧорна, Великий Бичків та ін. Помітно поступається Карпатам за обсягами та якістю вивезеної деревини другий традиційний район лісозаготівель - Полісся. Лісозаготівлі ведуться і в інших регіонах держави, проте вони здебільшого носять фрагментарний характер.
Деревообробна промисловість
Деревообробка являє собою галузь лісової промисловості, підприємства якої здійснюють механічну і хіміко-механічну переробку заготовленої деревини, і виготовляють з неї велику кількість матеріалів, напівфабрикатів та готової продукції для народного господарства. Деревообробна промисловість України традиційно об’єднує кілька основних виробництв, серед яких виділяються лісорозпилювання, виготовлення деревних плит, фанери та меблів. Лісорозпилювальне виробництво, займаючи проміжне становище між заготівлею деревини та виготовленням з неї продукції, являє собою початкову універсальну стадію деревообробки, поширену в усьому світі, незалежно від рослинного поясу чи ступеню економічного розвитку країни. Власне, ця обставина дає можливості для кількісних порівнянь у сфері світової деревообробки, оскільки подальші, більш глибокі стадії переробки деревини істотно відрізняються за характером кінцевого продукту у різних країнах й можуть співставлятися лише за вартісними показниками. Важливе місце у складі деревообробної промисловості посідають виробництво фанери та деревних плит. Фанерою називають тонкі листи деревини, виготовлені тим чи іншим способом. Розрізняють два основних види фанери: лицювальну фанеру та фанеру-переклейку. Лицювальна фанера традиційно виготовлялася з високоякісної деревини твердих широколистяних порід (дуба, бука, горіха тощо) шляхом розпилювання деревини на стрічково-розпилювальних верстатах. Одне з чільних місць у деревообробній промисловості, в тому числі й в Україні, посідає виробництво меблів, основні центри якого сформувалися навколо підприємств лісопильної промисловості, виробництва фанери, деревних плит, а отже виразно орієнтовані на сировинну базу. Зважаючи на розмаїття продукції, що виготовляється на меблевих підприємствах, більш-менш надійно прослідкувати за темпами розвитку цього виробництва в нашій державі протягом останніх років, можна лише співставляючи загальну вартість виготовленої продукції у співставних цінах.
Лісохімічна промисловість
За обсягами виготовленої продукції та за кількістю зайнятого промислововиробничого персоналу лісохімія посідає найбільш скромне місце серед інших галузей лісової промисловості. Проте значення цієї галузі навряд чи можна переоцінити, зважаючи як на те, що вона здебільшого використовує відходи лісозаготівельної та деревообробної (частково і целюлозно-паперової) промисловості, так і на надзвичайно широкий асортимент продукції лісохімічних підприємств, які виготовляють безліч цінних виробів, необхідних для більшості галузей народного господарства, починаючи від гірничо-видобувної промисловості і металургії й аж до харчової і легкої промисловості та фармації включно (деревне вугілля, дьоготь, смоли, каніфоль, скипидар, оцтова кислота, метиловий спирт, ефірна олія, флотаційні масла тощо). Зважаючи на розмаїття технології по виготовленню продукції лісохімічної промисловості, ми тут обмежимося лише згадкою про те, що основними процесами промислової лісохімії стали описані вище піроліз та гідроліз, а основною сировиною - дрова (переважно листяних порід). Розміщення сучасних лісохімічних підприємств орієнтується головним чином на лісопромислові райони та деревообробні центри. Основні центри лісохімії сформувалися у Києві, в Карпатах (Вигода на Івано-Франківщині, Перечин, Свалява, Великий Бичків у Закарпатті та ін.), на Поліссі (Коростень, Славута) тощо.
Целюлозно-паперова промисловість
Підприємства галузі виготовляють на базі рослинної сировини різні види паперу, картону та вироби з них, целюлозу (насамперед для виробництва штучних волокон і пластмас), деревну масу тощо. Основною сировиною для целюлозно-паперового виробництва служить деревина хвойних порід (у тому числі й відходи лісозаготівель та деревообробки), що й дає право розглядати цю галузь у складі лісової промисловості (часто, зважаючи на технологічну специфіку, целюлозно-паперову промисловість виділяють в окрему галузь). Серед інших джерел сировини для виготовлення целюлознопаперових виробів в Україні використовуються солома, очерет, рогіз, костриця коноплі та льону тощо). В Україні перше паперове виробництво виникло ще у XVІІ ст., а більшість сучасних целюлозно-паперових підприємств ведуть свій початок з XVІІІ-XІX ст. На початку 90-х років у нашій державі функціонувало 25 целюлозно-паперових підприємств, найбільші з яких розташовані у Дніпропетровську, Малині (Житомирська обл.), Понінці (Хмельницька обл.), Києві, Львові, Рахові на Закарпатті та в інших населених пунктах. З лісовою промисловістю пов’язаний надзвичайно широкий спектр екологічних проблем. Обмежуємося двома екологічними аспектами господарського лісокористування. По-перше, мова йде про загальне зведення лісів, яке простежується як у глобальному масштабі (у процесі господарської діяльності людини загальна площа лісів на Землі зменшилася за історичний час принаймні на третину), так і на терені нашої держави). По-друге, практично всі напрямки лісопереробки більшою чи меншою мірою впливають на екологічні ускладнення. Особливо екологічно небезпечними виробництвами виступають лісохімічна та целюлозно-паперова промисловість, з якими пов’язані не тільки шкідливі викиди в атмосферу (наприклад, при смолокурінні, сульфідні та хлорні викиди при варінні та відбілюванні целюлози і паперу тощо), але й інтенсивне забруднення поверхневих і підземних вод та ґрунтового покриву (недостатньо очищені, а часто й зовсім не очищені кислі та лужні стічні води, шламовідстійники тощо). В першу чергу сумарний негативний влив лісопромислових виробництв позначається на деградації рослинного покриву (насамперед тих самих лісів), а через нього відбивається і на здоров’ї людей.
ПРОМИСЛОВІСТЬ БУДІВЕЛЬНИХ МАТЕРІАЛІВ
Промисловість будівельних матеріалів являє собою “комплекс галузей у складі важкої промисловості, які виготовляють матеріали, вироби, деталі і конструкції для всіх видів будівництва” (О.Кухленко, ГЕУ, т.І, с.132). За всіма ознаками це один з найстаріших напрямків матеріального виробництва на Землі, підвалини якого ховаються у надрах первісного суспільства. Протягом історичного часу ця галузь теж була значною мірою трансформована в зв’язку з появою нових видів будівельних матеріалів, проте еволюція її, на відміну від більшості інших галузей промисловості, відбувалася шляхом нагромадження - нові будівельні матеріали, як правило, не перекреслювали існування своїх попередників, змінювалися лише технологія виробництва та основні напрямки використання тих чи інших матеріалів. Саме тому, поряд з незнаними раніше матеріалами (цементом, бетоном тощо), і по сей день широко використовуються у будівництві різноманітні природні утворення, відомі ще первісній людині (природні камені, глини та ін.). Промисловість будівельних матеріалів поділяється на три великі групи (А.Хрущов та ін.): - видобування і первинна обробка мінерально-будівельної сировини (пісок, гравій, щебінь, бутовий камінь, пиляний камінь, глина тощо); - виробництво в’яжучих матеріалів (цемент, вапно, гіпс та ін.); - виробництво різноманітних стінових матеріалів і конструкцій для зведення будівель і споруд (цегла, бетон, залізобетон тощо). Особливу групу становлять виробництва по виготовленню м’яких покрівель, тепло- і звукоізоляторів та інших спеціальних будівельних матеріалів. Нарешті, в окрему групу виділяються галузі скляної та фарфоро-фаянсової промисловості. Центри промисловості будівельних матеріалів її промислового виробництва орієнтовані на сировинну базу.
Цементна і азбестоцементна промисловість
Одне з чільних місць у будівництві відводиться в’яжучим матеріалам, тобто мінеральним або штучним речовинам, які у суміші з водою утворюють розчин або пластичне місиво (тісто), здатне у подальшому твердішати, перетворюючись на штучний камінь. В’яжучі речовини (глини, вапно, гіпс, бітум, смоли, різні види клею тощо) надходять до будівельників у вигляді порошку, який змішується з водою (а часто і з наповнювачами, наприклад, з піском), утворюючи тістоподібну масу - будівельний розчин, що й використовується безпосередньо для зв’язування окремих будівельних блоків (цеглин, “пустаків” тощо). За комплексом властивостей всі в’яжучі речовини поділяють на дві групи - повітряні і гідравлічні. Першу групу склали вапно, гіпс та деякі інші речовини, які, прекрасно твердішають на повітрі, але швидко втрачають свої властивості у воді, що й визначило їх використання переважно для внутрішнього опорядження будівель. До другої групи
відносять в’яжучі речовини, які здатні зберігати (а часто й збільшувати) свою міцність у водному середовищі. Сировиною для виробництва цементу виступають здебільшого природні утворення - карбонати (вапняк, крейда) і глини. В зв’язку з високою матеріалоємністю (на 1 т продукції витрачається щонайменше 1,5 тонни сировини) та помірним споживанням палива (до 200 кг на 1 т), розміщення цементного виробництва орієнтується головним чином на сировинні бази (родовища високоякісних мергелів, вапняків, крейди та глини, виробництво чорних металів і глинозему тощо). Проте, зважаючи на невисоку транспортабельність кінцевої продукції, яка може швидко псуватися під час перевезень, на думку багатьох фахівців (М.Плоткін та ін.), доцільно поблизу джерел сировини обмежуватися лише виготовленням клінкеру, а остаточне виробництво концентрувати безпосередньо в районах споживання. З цементним виробництвом тісно пов’язується азбестоцементна промисловість, підприємства якої на основі технологічної переробки цементу і природного азбесту (волокнисті різновиди алюмосилікатних мінералів - серпентинів та амфіболів) виготовляють різноманітні азбестоцементні вироби і конструкції - покрівельні матеріали (шифер), водопровідні та каналізаційні труби, лицювальні та електроізоляційні плитки, панелі для стін тощо. Українська цементна промисловість до останнього часу розвивалася досить швидкими темпами, причому підприємства галузі діють у 11 адміністративних регіонах держави (9 областей, м. Київ, АР Крим). Порівняно високих рівнів досягло й вітчизняне азбестоцементне виробництво, хоч воно й пов’язане з імпортом азбестової сировини (головним чином з Уралу та східних регіонів Росії - Бурятії, Туви). Серед найбільших підприємств відзначимо Київський комбінат азбестоцементних виробів, Краматорський та Балаклійський цементно-шиферні комбінати, Амвросієвський цементний комбінат (виробництво труб) та ін.
Виробництво залізобетону
Одним з основних напрямків сучасного використання продукції цементної промисловості стало виготовлення найважливіших видів будівельних матеріалів - бетону і залізобетону. Бетоном називають суміш цементу з водою та відповідними наповнювачами - піском або більш крупним кам’яним матеріалом (щебенем, гравієм, галькою). Після затвердіння така суміш утворює міцний і довговічний штучний камінь, з якого споруджуються підвалини будівель, мости, несучі опори та колони, стратегічні автомагістралі тощо. Саме такі бетони, які найчастіше вживаються у будівельній практиці, називають звичайними або важкими бетонами. Поряд з ними часто (особливо при спорудженні конструкцій, що не потребують високої міцності) використовують так звані легкі бетони, де наповнювачами виступають легкі природні та штучні матеріали (туф, пемза, доменні шлаки тощо). В окремих випадках використовують також надлегкі бетони, спеціально насичені повітрям або газом - пінобетон, газобетон тощо. Залізобетон відрізняється від бетону тим, що в нього до затвердіння бетону вводяться спеціальні сталеві стержні (арматура), форма, товщина і довжина яких залежать від призначення виробу. В Україні виробництво залізобетону посідає провідне місце у всьому комплексі промисловості будівельних матеріалів, як за обсягами товарної продукції, так і за кількістю зайнятого виробничо-промислового персоналу, хоч загальні обсяги виробництва останнім часом помітно скоротилися. Підприємства по виготовленню залізобетонних конструкцій і деталей розміщені практично по всій території держави..
Виробництво стінових матеріалів
У господарській практиці до цієї групи відносять будівельні матеріали, які використовуються при зведенні стін різноманітних будівель. У першому наближенні можна розрізняти стінові матеріали природного та штучного походження. Природні стінові матеріали включають природні камені як магматичного походження (граніт, базальт, лабрадорит, туф та ін.), так і осадові (вапняки, пісковики тощо) та метаморфічні (мармур, кварцит) утворення. Переважна більшість природних каменів розробляється відкритим (кар’єрним) способом. Основу галузі становлять штучні стінові матеріали. Найбільш поширеним і найстарішим серед штучних стінових матеріалів по праву можна вважати обпалену будівельну цеглу, що виготовляється при спеціальній технологічній переробці глин. При цьому використовується відома властивість глинистих порід - пластичність, завдяки якій глина при змішуванні з водою утворює місиво, що легко формується, а у подальшому, при висиханні, досить швидко твердішає, зберігаючи задану форму). Оскільки вироби з сирої глини при новій взаємодії з водою так само легко втрачають твердість і знову перетворюються на тістоподібну масу, їх доцільно обпалювати при високій температурі, завдяки чому глина набуває каменеподібної будови і немов би закріплює задані їй властивості. Виробництво обпаленої цегли вимагає значних витрат сировини (для виготовлення1000 цеглин потрібно пересічно до 2,5 м3 глини та до 230-250 кг умовного палива), що й зумовлює розміщення більшості підприємств поблизу родовищ глин потрібної якості (одночасно відмітимо й концентрацію цегельних виробництв у великих населених пунктах, де існує підвищений попит на продукцію галузі. Поряд із звичайною обпаленою цеглою, у будівництві широко використовується біла силікатна цегла, яка за якісними показниками не поступається перед обпаленою. Сировиною для білої цегли служить кварцовий пісок, до якого домішують певну кількість (5-10%) вапна. Пересічні витрати піску на виробництво 1000 шт. силікатної цегли становлять близько 2,3 м3), що й визначає орієнтацію основної маси підприємств по виробництву такої цегли поблизу родовищ кварцових пісків. Головна перевага білої цегли полягає у зниженні її собівартості майже на третину, у порівнянні з червоною цеглою (тут майже вдвічі зменшуються витрати робочої сили, на 30-40% менші витрати палива, немає потреби у спорудженні громіздкого і дорогого сушильного та обпалювального обладнання тощо). Сотні підприємств галузі функціонують в усіх без винятку областях України, а найбільшими центрами цегельного виробництва стали Київ, Харків, Дніпропетровськ та інші великі міста держави. В той самий час зменшення обсягів промислового і цивільного будівництва протягом останніх років зумовило помітне зниження обсягів виготовлення цегли, як і стінових матеріалів у цілому.
Будівельна кераміка
Будівельна кераміка - всі вироби, що виготовляються з випаленої (обпаленої) глини, у тому числі й цеглу, черепицю тощо. Саме через це багато дослідників часто розглядають кераміку серед стінових матеріалів. Керамічні вироби здебільшого відрізняються підвищеною морозо- та вогнестійкістю, меншою чутливістю до погодних коливань, що робить їх незамінним будівельним матеріалом. Особливе значення для економіки України має виробництво різноманітних футерувальних матеріалів, які використовуються у металургійній, хімічній та інших галузях промисловості, пов’язаних з високо температурними процесами та операціями. Разом з тим керамічне виробництво має цілу низку недоліків, серед яких згадаємо насамперед його високу матеріало- та енергомісткість (значні витрати палива при обпалюванні виробів), а також обмеження розмірів основної продукції, яка виготовляється
переважно у формі плиток, а відтак знижує можливості використання механізованої праці при будівництві. За масштабами і асортиментом керамічного виробництва виділяються кілька крупних центрів, серед яких Харків, Львів, Артемівськ, Славута та ін. Зважаючи на великий народногосподарський попит на продукцію галузі, керамічне виробництво в нашій країні розвивалося досить високими темпами, проте в останні роки воно помітно скоротилося.
Виробництво м’яких покрівельних та ізоляційних матеріалів
У практиці будівництва поряд з твердою покрівлею (бляхою, черепицею тощо) широко використовуються м’які покрівельні матеріали, які часто іменують рулонними і поділяють на дві основні групи - дьогтеві (толь, толь-шкіра, дьогтьовий папір) та бітумні (руберойд, пергамін, мастика та ін.). Останнім часом перевага віддається бітумним матеріалам, насамперед руберойду, в той час як дьогтьове виробництво збереглося переважно на порівняно невеликих застарілих заводах. У всіх випадках матеріальною основою для виготовлення м’яких покрівель служить картон, який виробляється безпосередньо на місці або довозиться з підприємств целюлозно-паперової промисловості. Отже, основними підрозділами підприємств, що виготовляють рулонні матеріали є картонний (з рубленого і подрібненого ганчір’я, макулатури та відходів деревообробки виготовляється картонна маса, з якої на спеціальних картоноробних машинах відливається покрівельний картон) та просочувальний цехи (в останньому здійснюються просочування розігрітого картону дьогтем чи бітумом та посипання його спеціальною дрібною чи крупною присипкою). Виготовлений руберойд (чи інший покрівельний матеріал) охолоджується і на спеціальних пакувальних верстатах скручується в рулони і направляється на склад, звідки і надходить до споживача. Велике значення у промисловості будівельних матеріалів має виготовлення різноманітних ізоляційних матеріалів, насамперед гідроізоляції, яка виробляється здебільшого на полімерній основі (плівки, спеціальні замазки тощо). Ці виробництва, як і підприємства по виготовленню м’яких покрівель, орієнтуються головним чином на споживача. Серед найбільших центрів по виробництву м’яких покрівельних і гідроізоляційних матеріалів згадаємо Львів, Луцьк, Славуту, Одесу. Інший характер розміщення притаманний підприємствам, що виготовляють різноманітні теплоізоляційні матеріали - мінеральну вату, волок, напівжорсткі та жорсткі плити тощо. Саме сировинна орієнтація визначає розміщення підприємств галузі, в тому числі й в Україні: основна їх маса розташована поблизу металургійних та вуглевидобуваючих центрів, тобто на Донбасі та у Придніпров’ї. І лише за останні десятиріччя, коли була освоєна технологія виготовлення теплоізоляційних матеріалів з природної сировини, географія галузі поширилася і на західні регіони держави - на Волинь, у Передкарпаття, на Буковину. Особливі перспективи розкривалися перед Костопільським заводом теплоізоляційних матеріалів, основною сировиною для якого стали унікальні афанітові базальти Рівненщини. Попит на теплоізоляційні матеріали з боку багатьох галузей народного господарства (теплоізоляція будівель і споруд, холодильних камер, вагонів, космічних ракет і апаратів тощо) безперервно зростав, що й викликало бурхливе нарощування обсягів продукції у повоєнні роки. Проте економічна депресія останнього десятиріччя ХХ століття спричинилася до справжньої катастрофи галузі, наприклад, обсяги виробництва мінеральної вати впали з 4,5 млн. м3 у 1990 р. до 0,4 млн.м3 (!!!) у 1999 р.
Скляна промисловість
Скло являє собою аморфний, крихкий, більш або менш прозорий матеріал, який утворюється при застиганні розплавів деяких речовин чи сумішей. Крім звичайного силікатного скла виготовляються й інші його різновиди (боратне, фосфатне, германатне тощо). Призначення різних видів скла визначає й їх споживацькі назви - будівельне, віконне, оптичне, пляшкове тощо. Скло стало одним з найважливіших штучних матеріалів, з якого виготовляються вироби найрізноманітнішого народногосподарського призначення, за яким його умовно поділяють на чотири основні групи: - будівельне і технічне скло; - тарне скло; - скляний посуд; - хіміко-лабораторне та приладобудівне скло. На початку 90-х років у нашій державі працювало понад 40 підприємств скляної промисловості, серед яких 4 заводи по виробництву листового і технічного скла, 20 сортового посуду, 13 - тарного скла, 6 - дзеркальних виробів. Сучасна географія ХХІ ст. скляної промисловості в Україні загалом успадковує розміщення підприємств, що склалося на
