причому не тільки природних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості залягання корисних копалин), але й економічних (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо).
Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації упирається на електронізацію (комп'ютеризацію) народного господарства. Велике значення має впровадження трудозберігаючих технологій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені можливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових районів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації. Сучасна техніка закладає основу для створення принципово «заводів майбутнього» — повністю автоматизованих і електронізованих, з мобільною технологією. Тим самим у перспективі, очевидно, з'являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах. У широких масштабах здійснюється хімізація народного господарства. Хімія — важливе джерело матеріалів із заданими властивостями — розширює територіальні межі сировинної бази промисловості. Вирішальним засобом задоволення потреб народного господарства у виробничих ресурсах повинні стати ресурсозберігаючі технології. При використанні ресурсозберігаючих технологій важливо додержуватись регіональних пріоритетів. Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і автоматизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл. Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, ґрунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів. Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів стали технополіси – цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються науково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підприємства, що взаємодіють між собою.
Науково-технічний потенціал України
Динамічний розвиток науково-технологічної сфери більшості країн світу є сьогодні одним з визначальних чинників їх соціально-економічного розвитку. Пріоритет науково-технологічної складової актуалізує організаційно-управлінські, законодавчорегулятивні та соціально-економічні проблеми сфери науково-технологічної діяльності. При цьому визначальним стає вплив на розвиток наукової сфери процесів глобалізації та глобальної інтеграції. Зростаюча взаємозалежність національних економік, принципово нові масштаби взаємодії національних науково-технічних ринків відкриває нові можливості прискорення економічного зростання та впровадження результатів науковотехнічної діяльності. Водночас, станом на 2001 рік за даними щорічної Доповіді про глобальну конкурентоспроможність (Global Competitiveness Report 2001), підготовленої провідними економістами Гарварда рівень конкурентоспроможності економіки України у світовому рейтингу конкурентоспроможності, знаходиться далеко позаду США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції, Канади.
Характерною рисою XXI сторіччя є збільшення розриву між країнами, що нагромадили науково-виробничий потенціал для глобальної конкуренції, і тими, що його ще не мають. У провідних країнах світу до 60% підприємств щорічно впроваджують продукцію, що несе в собі нові знання і технологічні рішення, а витрати на науку і проектні роботи в цивільній сфері перевищують 3% ВВП. Науково-технічний прогрес, визнаний в усьому світі як найважливіший чинник економічного розвитку, усе частіше у зарубіжній і вітчизняній літературі пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Сучасна економіка все більш набуває рис інноваційної економіки, пов'язаної з розробкою, впровадженням і використанням нововведень (інновацій), із перебудовою організаційноекономічного механізму господарювання. Результатами реалізації нової інноваційної економіки повинні стати досягнення високого рівня соціальної спрямованості науковотехнічного прогресу, підвищення рівня життя населення в результаті зростання ефективності суспільного виробництва, якісно інший рівень ресурсозбереження і екологізація економіки. Характеристика рівнів інноваційної діяльності наведена в табл.3.3. Таблиця 3.3 Рівні інноваційної діяльності Економічний Основні характеристики рівень Нано Інноваційна діяльність на рівні конкретної людини. Тут відбувається основний етап одержання знань, а також інвестування в наукоємну сферу шляхом придбання товарів і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності і задоволення власних потреб Мікро Інноваційна діяльність, здійснювана одним підприємством, що виконує розробку, чи випуск наукоємної продукції, а також надає послуги із забезпечення інноваційного процесу (освіта, фінанси, юридичний супровід, інформація тощо.) Мезо Інноваційна діяльність, здійснювана групою підприємств на рівні мережених чи корпоративних структур переважно у межах однієї держави Макро Інноваційна діяльність, здійснювана у межах однієї держави чи її частини (земля, штат, регіон), інституціональну основу якої складає національна (державна) інноваційна система. Гіпер Інноваційна діяльність, здійснювана: об’єднаними національними (державними) системами (США, ЄС, Росія), транснаціональними корпораціями Глобальний Одержання і розповсюдження нових знань на рівні глобальних формалізованих і неформалізованих мереж. Прикладами таких мереж є фундаментальна наука (неформалізована мережа) і інформаційна мережа «Інтернет» (формалізована мережа). У більшості країн стимулюються не лише розвиток НТП, а насамперед, високий рівень інноваційного сприйняття у промисловості. Дослідження зарубіжних економістів переконливо свідчать, що основна частина зростання ВВП пов’язана не з капітальними вкладеннями, а з технологічними нововведеннями, з сприйнятливістю економіки до інновацій. У 2001 році в країнах ЄС розроблена й прийнята в якості стандарту нова система індикаторів науково-технічного розвитку, яка складається з 18 основних показників, що дозволяють, на думку експертів ЄС, об'єктивно оцінювати рівень науково-технічного розвитку країн-учасниць Співтовариства. До створеної системи входить чотири групи показників, які відображають: Стан кадрового потенціалу (п'ять показників);
Рівні фінансування НДДКР і патентну активність (чотири показники); Рівні інноваційної активності, насамперед – в групі малих і середніх підприємств (три показники); Рівні поширення сучасних технологій в економіці (шість показників). Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науковотехнічний потенціал включає: матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо); кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал); інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення і щукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та кидання її користувачеві; організаційно-управлінську підсистему — планування науконі «дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР. У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізаційної науковотехнічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови їх втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі. Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл. 3.4). Таблиця 3.4. Розподіл створених зразків нових типів техніки в Україні у 1994—1997 рр., % *
1994
Створено зразків, технічний рівень яких у порівнянні з кращими вітчизняними і зарубіжними аналогами: вищий відповідає нижчий не відповідає 100 3,9 88,9 0,3 6,9
* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — с. 105.
В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, налетить державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів
народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій. Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів. Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науководослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань. Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плини. У 1997 р. н науці і науковому обслуговуванні України було зайнято 142,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,3 тис. докторів наук і 20,6 тис. кандидатів наук. В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації. Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові. З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, проводять дослідження з урахуванням місцевої специфіки. В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери по регіонах.
ОСНОВНІ ВИЗНАЧЕННЯ ПО РОЗДІЛУ “НАСЕЛЕННЯ І ТРУДОВІ РЕСУРСИ”
Адміністративно-територіальний устрій – це поділ країни на систему адміністративних одиниць, відповідно до якого утворюються місцеві органи влади й управління. Відповідно до Конституції України, систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До міст спеціального статусу відносяться – Київ та Севастополь; республіканського – міста, безпосередньо підпорядковані органам влади Автономної Республіки Крим; обласного – міста, безпосередньо підпорядковані органам влади областей. Площа територій наводиться за даними Головної служби геодезії, картографії та земельного кадастру. Показник щільності населення розрахований діленням чисельності наявного населення на площу території. Поточні розрахунки чисельності населення на 1 січня базуються на даних останнього перепису населення (Всеукраїнського перепису населення 2001 року), до яких щорічно додаються кількість народжених і прибулих і віднімаються кількість померлих і вибулих.
До наявного населення відноситься населення, яке знаходиться на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих, якщо їх проживання не перевищує 12 місяців. До постійного населення – населення, яке постійно проживає на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх, якщо їх відсутність не перевищувала 12 місяців. Міське і сільське населення. До міського населення відносяться особи, які проживають в міських поселеннях, до сільського – які проживають у сільській місцевості. До міських населених пунктів належать міста республіканського, обласного, районного значення (нині в законодавчих актах вживається поняття міста зі спеціальним статусом, що визначається законами України, республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного, районного значення) і селища міського типу, до сільських – села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості. (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 року, №1654-Х "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою", Відомості Верховної Ради Української РСР, 1981р., №12, ст.179). Відомості про народження, смерті, шлюби та розлучення узагальнюються на підставі щорічної статистичної обробки даних других примірників актів цивільного стану. В чисельність народжених включаються тільки народжені живими. Поточний облік шлюбів і розлучень враховує тільки укладання і припинення шлюбів, які оформлені юридично, і не включає випадки припинення шлюбів, якщо розлучення не були оформлені, а також припинення незареєстрованих шлюбів. Загальний коефіцієнт шлюбності – відношення кількості зареєстрованих протягом року шлюбів до середньорічної кількості населення. Обчислюється в проміле. Загальний коефіцієнт розлученості –відношення кількості зареєстрованих за рік розлучень до середньорічної кількості населення. Обчислюється в проміле. Кількість позашлюбних народжень включає народження, на час реєстрації яких походження дитини від батьків встановлюється шляхом подачі спільної заяви батьком і матір’ю дитини або тільки за заявою матері чи за рішенням суду, про що записується в акті про народження. Якщо дитина народилася після смерті особи, яка перебувала з матір’ю новонародженого в шлюбі, у актовий запис померлий може бути записаний батьком дитини за умови, що з дня його смерті до народження дитини минуло не більше 10 місяців. Природний приріст (скорочення) населення – різниця між кількістю народжених живими- і кількістю померлих. Середньорічна чисельність населення розраховується як середня арифметична з чисельності на початок і кінець календарного року. Сумарний коефіцієнт народжуваності характеризує середню кількість дітей, народжених жінкою у гіпотетичному поколінні за все її життя, за умови збереження в кожній віковій групі існуючого рівня народжуваності. Розраховується як сума вікових коефіцієнтів народжуваності по всіх вікових інтервалах, його розмір не залежить від вікового складу населення і характеризує середній рівень народжуваності в календарному році, для якого він визначається. Загальний коефіцієнт народжуваності і смертності – відношення, відповідно, кількості народжених (живими) і кількості померлих протягом календарного року до середньорічної кількості наявного населення. Обчислюється в проміле. Вікові коефіцієнти народжуваності – відношення кількості народжених за рік у жінок даної вікової групи до середньорічної кількості жінок у цьому віці. Середня очікувана тривалість життя при народженні – кількість років, які в середньому належить прожити даному поколінню народжених за умови, що протягом всього життя цього покоління (при переході його від одного віку до іншого) рівень смертності буде дорівнювати сучасному рівню смертності населення в окремих вікових групах. Розраховується в таблицях смертності.
Джерелом інформації про причини смертності є лікарське свідоцтво про смерть, фельдшерська довідка про смерть, лікарське свідоцтво про перинатальну смерть, на підставі яких заповнюється графа "Причина смерті" в актовому записі про смерть. Розробка причин смерті починаючи з 2005р. здійснюється у відповідності до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я Десятого перегляду. Вікові коефіцієнти смертності - відношення кількості померлих у даному віці за рік до середньорічної кількості осіб даного віку. Коефіцієнти смертності за причинами смертності - відношення кількості померлих від вказаних причин смерті до середньорічної кількості наявного населення. Обчислюється на 100000 населення. Коефіцієнти дитячої смертності - відношення кількості померлих у віці до 1 року до кількості народжених живими. Дані з міграції населення в органах державної статистики розраховуються на базі талонів зняття з реєстрації місця проживання в Україні, а також талонів реєстрації місця проживання, які введені МВС України для забезпечення повноти інформації довідкових картотек обліку населення та розроблення статистики прибуття за всіма видами переміщень населення. Талони являють собою документи анкетної форми. Вони заповнюються у паспортних службах на всіх громадян, які прибули (вибули) з однієї місцевості в іншу на постійне або тимчасове проживання строком 6 місяців. Міграція населення – територіальні переміщення населення, пов’язані зі зміною місця проживання. Всі потоки (загальна міграція) за своїми складовими частинами поділяються на внутрішньорегіональну, міжрегіональну та міждержавну міграції. Внутрішньорегіональна міграція – міграція населення, яка відбувається у межах одного регіону (Автономна Республіка Крим, область, м.Київ, Севастополь (міськрада)). Міжрегіональна міграція – міграція населення з одного регіону в інший у межах України. Міждержавна міграція – міграція населення за межі України або прибуття до України з інших країн. Міграційний приріст (скорочення) населення – різниця між кількістю прибулих на дану територію та кількістю вибулих за її межі. Постраждалі від Чорнобильської катастрофи – громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків. Втрати робочого часу – це час який можливо було використати для роботи, але невідпрацьований з причин неявок з дозволу адміністрації (включаючи неявки з ініціативи адміністрації), простоїв, прогулів та страйків. Економічно активне населення – населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг. До економічно активних відносяться особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні (у визначенні МОП). Економічно неактивне населення – особи, які не можуть бути як „зайняті” або „безробітні” (учні та студенти; пенсіонери; особи які зайняті на домашньому господарстві, вихованням дітей та доглядом за хворими; особи, які зневірились знайти роботу; інші особи, які не мали необхідності у працевлаштуванні, та ті, що шукають роботу але не готові приступити до неї найближчим часом). Рівень безробіття – відношення (у відсотках) кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили) або до працездатного населення працездатного віку.
Додаток І Заставний Ф.Д. Географія України. – Львів: Світ, 1990. – 360 с. (с.344-349)
ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ТА ЕТНОГРАФІЧНІ ЗЕМЛІ (КРАЇ, ОБЛАСТІ) УКРАЇНИ ТА РЕГІОНІВ, ТІСНО ПОВ'ЯЗАНИХ З УКРАЇНСЬКИМ ЕТНОСОМ
До складу України входять окремі історико-географічні та етнографічні землі (краї, області), назви яких у свій час широко вживалися в літературі, побуті та джерелах; деякі з них використовуються дотепер. Нижче дається характеристика цих земель (країв, областей). Галичина. Частина західноукраїнських земель: сучасні Львівська, ІваноФранківська області, більшість Тернопільщини (крім крайньої північної її частини разом 11 Кременцем, Почаєвом, Вишневцем та іншими поселеннями, яка після поділу Польщі і до першої світової війни входила до складу царської Росії, а до 1848 р. і теперішня територія Чернівецької області, та південно-східна частина Польщі (з Краковом), тобто прикарпатські (притатринські) території, що після першого поділу Польщі (1772 р.) і аж до першої світової війни входили до Австрії (з 1867 р.— до Австро-Угорщини). Уся ця територія була об'єднана в одну провінцію під назвою «Королівство Галичини і Лодомерії». Назва «Галичина» походить від назви столиці Галицько-Волинського князівства — старого Галича (від грецького «гальс» — сіль); був розташований в межах сучасного села Крилоса Галицького району Івано-Франківської області на березі р. Лукви, притоки Дністра). Вперше місто згадується в 1140 р.; з 1144 р. воно стає центром Галицького князівства. В Галичині створений Галицький літопис (описує події 1201 —1261 рр.) — складова частина Галицько-Волинського літопису. Тут жили східно-слов’янські племена дуліби і білі хорвати. У 1241 р. старий Галич зруйнований монголо-татарами і втратив своє значення. Новий сучасний Галич виник в XIV ст. поблизу старого Галича (5 км на північ від нього). Галичина поділяється на Східну (заселену українцями) і західну (заселену поляками). В ХІІІ ст. на території Східної Галичини створене Галицько-Волинське князівство шляхом об'єднання Галицького, Звенигородського, Перемишльського і Теребовельського удільних князівств. У 1387 р. більшість цієї території увійшла до Польщі В XV ст. створене Руське воєводство з центром у Львові, до якого увійшли Львівська. Перемишльська і Саноцька землі (округи). У 1848 р. тут ліквідовано кріпацтпо (на сході України — в 1861 р.) Рівень розвитку продуктивних сил цього краю був не високий. Певного розвитку набула гірничодобувна промисловість у Прикарпатті та переробні галузі (переважно у Львові). Після розпаду Австро-Угорщини в Східній Галичині створена Українська національна рада (Львів), яка 13 листопада 1918 р. проголосила створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Після її возз'єднання з Українською Народною Республікою 22 січня 1919 р. ЗУНР увійшла до складу УНР як західні області Української Народної Республіки. З липня 1919 р. цю територію в результаті українсько-польської війни 1918—1919 рр. включено до складу Польщі, що в 1923 р. визнані, постановою Верховної ради Антанти. У Східній Галичині під назвою «Східної Малопольщі» (у Польщі так називали цю територію, включаючи сучасні Волинську, Рівненську області і крайні північні регіони Тернопільської області; згадані землі називалися ще «кресами всходніми», східними окраїнами) були створені Львівське Станіславське, Тернопільське і Волинське воєводства. З цих земель трудове населення переважно сільське, масово виїжджало за кордон. У Східну Галичину входили й досі збереглися такі історико-географічні та історико-етнічні території, як Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина (частково), Західне Поділля, Передкарпаття, які часто співпадають (наприклад, Покуття є південосхідною частиною Передкарпаття). За даними перепису 1931 р. національний склад населення Східної Галичини був такий: українці становили 65,0 % всього населення, поляки — 28,5 %, євреї — 10,3 %. 22 жовтня 1939 р. Народні збори Західної України проголосили встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях. Волинь — північно-західна частина України, яка займає Західне і Центральне Полісся, а також Волинську височину, тобто частину площі басейнів південних приток Прип'яті та Західного Бугу (сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська і крайня північна територія Тернопільської області). Назва походить від древнього (вперше згадується в 1018 р.) м. Волинь (Велинь), яке знаходилось поблизу сучасного села Городок Волинської області. Населяли дуліби, бужани, волиняни (остання назва збереглася за населенням Волині). Відомими центрами Волинської землі були Володимир (ВолодимирВолинський), Белз, Холм, Луцьк, Буськ, Червень, Кременець, Іскоростень (Коростень), Вручий (Овруч), Житомир та ін. У 1199 р. після приєднання Галицького князівства до Волинського сформоване Галицько-Волинське князівство. На Волині створений Волинський літопис (описує події 1261 — 1291 рр.)—складова частина Галицько-Волинського літопису. У другій половині XIV ст. .Західна Волинь увійшла до Польщі; після Люблінської унії (1569 р.) Польща заволоділа всією Волинню. Наприкінці XVIII ст. Західна Волинь включена до царської Росії, а після першої світової війни західна її частина — до складу Польщі; Східна Волинь (Житомирщина) увійшла до Радянського Союзу. За даними перепису 1926 р. в східній частині Волині (Житомирська область) українці становили 80,9 % всього населення, росіяни — 6,4 %, євреї — 5,0 %, поляки — 4,4 %, німці — 2,8 %. В західній частині Волині українське населення становило близько 70 %, єврейське — 14 %, польське –10%. Поділля (Подільська земля, як синонім Поділля вживалася назва «Пониззя») — займало басейн лівих приток Дністра і Південного Бугу. Ця історико-географічна область уперше згадується в джерелах у середині XIV ст. (раніше її називали Пониззям). В середині XIV ст. Поділля захопила Литва (перед тим частиною його володіли татари). У 1430—1434 рр. Поділля відійшло до Польщі, після поділів якої Західне Поділля (сучасна Тернопільська область, крім північної її частини) включено до складу Австрії (1772 р.) і Східне Поділля — до складу Росії (1793 р.). До першої світової війни кордон між цими країнами проходив по р. Збруч. В Східному Поділлі були створені Подільське і Брацлавське намісництва, які в кінці XVIII ст. об'єднано в Подільську губернію. Буковина — територія, розташована в межах сучасної Чернівецької області. Поділяється на Північну Буковину (крім Хотинського повіту, який входив до Бесарабії) і Південну Буковину, розташовану в межах Сучавського повіту Румунії (за даними перепису населення повоєнних років у Румунії нараховується понад 100 тис. українців; за матеріалами останнього перепису кількість українців становила 55 тис. чол.). Вся ця територія входила до Галицько-Волинського князівства (XII — перша половина XIV ст.). Південну Буковину заселяли волохи і слов'янське населення, Північну Буковину — слов'янське населення (ці слов'янські племена з часом стали складовою частиною української нації). У середині XIV ст. ця територія увійшла до Молдавського князівства, в XVI ст.—до Туреччини, в 1774 р.—до Австрії (Хотинський повіт з 1812 р. включений до Росії). У листопаді 1918 р. вся Буковина стала частиною Румунії. У 1940 р. в Північній Буковині, де переважало українське населення, утворена Чернівецька область. Покуття — невелика територія південно-східної частини Івано-Франківської області (на межі з Чернівецькою). Розташована між Дністром на північному сході та Черемошем на південному сході і утворює історико-географічну область, яку в джерелах
XVII—XVIII ст. називали «Кут» Галичини. Спочатку до Покуття входила також прилегла частина Карпат, включаючи Гуцульщину, пізніше (з XIX ст.)—лише передгірська частина. Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна)—назва території Закарпатської області (Закарпатської Русі), яка вживалася в XIX — на початку XX ст. За даними перепису населення 1930 р. тут жило 71,3 % українців, 13 % євреїв, 1,8 % німців. Бесарабія — територія між Дністром і Прутом, куди входить основна частина Молдавії, а також західна територія Одеської і південно-східна Чернівецької областей. В X—XIV ст. була в складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з початку другої половини XIV ст.— Молдавського князівства, з 1812 р.— Росії, з 1856 р. — Румунії, з 1878 р.— знову Росії. Наприкінці 1917 р. тут була встановлена Радянська влада. З початку 1918 р. Бесарабія була включена до Румунії. Після утворення Молдавської РСР (2 серпня 1940 р.) Бесарабія увійшла до її складу; населені переважно українцями території відійшли до Української РСР (колишні Акерманський та Ізмиїльський повіти входять до Одеської, Хотинський повіт — переважно до Чернівецької обл.). Правобережна Україна (Правобережжя) — назва сучасної центральної і західної частини України, яка згідно із Андрусівським перемир'ям 1667 р. перейшла від Росії до Польщі і перебувала в її складі до другого її поділу. До Правобережжя входили сучасні території Волинської, Рівненської, Житомирської, Вінницької, Хмельницької і Кіровоградської, а також Київської (без Києва і його 30-40-верстної зони). Черкаської і Тернопільської областей. У 1793 р. ця територія відійшла до Росії і перебувала в її складі до 1917 р. Після першої світової війни більшість колишнього Правобережжя залишилася в складі Радянського Союзу (крім сучасних Волинської і Рівненської, а також частково північних районів Тернопільської областей, які були включені до складу Польщі). За даними перепису 1926р. українці становили тут 86,1 %. євреї — 7,6 %, поляки — 3,1 %, росіяни — 2,6 %. Запоріжжя (Запорізький низ, Вольності Війська Запорізького низового) — територія південної і південно-східної частини України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївської та Донецька області. Цією територією (початок XVI— кінець XVIII ст.) володіла Запорізька Січ. Кордони Запоріжжя в результаті частих воєн постійно змінювалися і проходили на півночі з Литвою (з 1569 р.— з Польщею); у період національно-визвольної боротьби Б.Хмельницького — з Україною, на північному сході і сході з Московією (пізніше Росією), на півдні — з Кримським ханством. З кінця першої половини XVIII ст. і до ліквідації Запорізької Січі в Запоріжжі функціонували так звані паланки (округи) — адміністративно-територіальні одиниці управління. Найбільш залюдненими на Запоріжжі були північні лівобережні паланки — Орельська, Протовчанська і Самарська (тут переважало землеробство), найменш залюдненими Богогардівська і Прогнойська (переважно рибальство і заготівля солі). Усього в Запоріжжі наприкінці XVIII ст. було 8 паланок. Лівобережна Україна (Лівобережжя, Гетьманщина) — назва східної частини України (крім крайньої східної), яка згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. пере бувала в складі царської Росії. Спочатку (зразу ж після об'єднання з Росією) корт і у валася певною автономією. У 1764 р. тут було остаточно скасоване гетьманське управління. З 1796 р. Лівобережна Україна одержала назву «Малоросійська губернія», з якої в 1802 р. було сформовано Полтавську і Чернігівську губернії. В 1783 р. козацькі полки перетворено в полки російської регулярної армії; в тому ж році остаточно закріпачено селян. Головними центрами торгівлі стали Ніжин, Глухів, Стародуб та ін В 1926 р. тут проживало 87,8 % українців, 8,6 % росіян, 2,8 % євреїв. Слобідська Україна (Слобожанщина)— історична назва сучасної крайньої східної території УРСР (Харківська, східна частина Сумської, північна частина Донецької та Ворошиловградської областей) і прилеглих до неї районів РРФСР (південно західна частина Воронезької і Бєлгородської та південна частини Курської областей). З середини XVI ст. цю малолюдну тоді територію почали освоювати українські поселенці з правобережної і лівобережної частини Дніпра, Галичини та Волині. Одночасно цю територію стали заселяти поселенці з сучасних російських земель. У 1652 р українські переселенці заснували Суми, Острогозьк та інші поселення. З українських переселенців у 50-х рр. XVII ст. створювалися козацькі слобідські полки. З XVIII ст. поступово обмежувалося козацьке самоврядування. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. посилилося закріпачення селян і козаків. У 1765 р козацьке самоврядування ліквідоване, а Слобідська Україна включена до складу СлобідськоУкраїнської губернії. В 1926 р. українці
