Регіональна економіка
Тема 5. Регіональна економіка
Сутність державної регіональної політики, галузевої і територіальної економічної політика. Концепція державної регіональної економічної політики. Роль соціальних факторів у період формування нової регіональної політики. Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил: СЕЗ, СП, регіональні науковотехнічні парки, регіональні ринки. Поняття про зовнішньоекономічні зв’язки. Зовнішньоекономічна діяльність і зовнішньоекономічна політика. Геоекономічні пріоритети регіонального розвитку та зовнішньоекономічних зв’язків України. Наднаціональне (міждержавне) врегулювання територіальних економічних проблем України, співпраця України з міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах.
Лекції 12
Зміст
Сутність регіональної економіки та її територіальні особливості. Економіка регіонів України й особливості регіонального розвитку ............2
Становлення регіональних ринкових відносин. Формування інфраструктури регіональних ринків..2
Регіональні економічні об’єднання .....................6
Регулювання підприємницької діяльності в регіоні...................................7
Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил............................9
Регіональна економічна політика України й особливості регіонального розвитку. Управління регіональним розвитком. Зовнішні економічні зв’язки та їх роль у розвитку продуктивних сил України і регіонів ..............................11
Сутність, цілі та завдання регіональної економічної політики ...............11
Концепція державної регіональної економічної політики в Україні та її реалізація. ....................17
Актуальні проблеми регіональної політики України та їх розв’язання. .18
Система органів управління в регіоні, їх завдання та функції ...............22
Планування та прогнозування у регіональній політиці регіону..............25
Зарубіжний досвід управління регіональним розвитком та проведення регіональної політики.30
Зовнішньоекономічні зв’язки .............................31
Структура і логіка Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (1.09.2006р.).............33
Примітки .........................35
Упорядники: к.геогр.н. Коротун С.І. Романів О.Я.
Рівне 2007
СУТНІСТЬ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЇЇ ТЕРИТОРІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ. ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ Й ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Становлення регіональних ринкових відносин. Формування інфраструктури регіональних ринків
Регіон – будь-яка значна за площею територія, яка може виділятися відповідно до її природних, економічних, інших особливостей чи відповідно до інших потреб і є складовою частиною держави або охоплює частини кількох держав чи кілька держав. Згідно з визначенням Хартією регіоналізму, ухваленою у 1988 році Європарламентом, регіоном є „...гомогенний простір, що має фізико-географічну, етнічну, культурну, культурну, мовну спільність, а також спільність господарських структур та історичної долі”. Звичайно під регіоном у вітчизняній практиці розуміють „частину державної території, яка має певні природнокліматичні, економічні, етнокультурні, історичні і інші особливості”. Ринкові відносини є антиподом лімітно-розподільчої системи зв'язків і залежностей. Вони передбачають різноманітність форм власності, свободу вибору партнерів, використання цін, що ґрунтуються на співвідношенні попиту і пропозиції, конкуренцію і оптимальні норми взаємовідносин партнерів, наявність розвиненої фінансово-кредитної системи, яка обслуговує сферу обігу, еквівалентні відносини між суб'єктами регіональної системи і т. д. Форми вияву цих відносин у кожній області різні залежно від соціально-економічної структури, природних умов, стартового рівня економічного і соціального розвитку. За економічною суттю регіональний ринок є сукупністю високолокалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, яка формується під впливом попиту і пропозиції кожного адміністративно-територіального утворення. Разом з тим ринкові відносини породжують негативні наслідки (різке підвищення цін на більшість видів продукції і товари широко вжитку; спад виробництва; зниження рівня життя; посилення розмежування населення за доходами і матеріальною забезпеченістю; зростання інфляційних процесів) та ускладнюють умови розв'язання економічних і соціальних проблем регіонального розвитку. Становлення ринкової економіки неминуче призводить до ліквідації збиткових підприємств і скорочення малоефективних робочих місць, загострює проблеми збалансування трудових ресурсів і робочих місць, а також працевлаштування, ускладнює процес забезпечення населення товарами у зв'язку з вільним ціноутворенням, посиленням диференціації в рівнях економічного і соціального розвитку регіонів. Ці неординарні ситуації потребують і неординарних методів їх регулювання. Механізм ринкового регулювання не в змозі розв'язувати довгострокові стратегічні завдання, забезпечити соціальний захист населення, а також гарантувати справедливість у розподілі та споживанні національного доходу, здійсненні регіональної ресурсозберігаючої політики, забезпеченні інженерно-технічного облаштування території, формуванні єдиних соціально-економічних принципів містобудування. Не слід очікувати від механізму ринкових відносин і вирішення екологічних проблем. Регіональні ринкові відносини зумовлюють протистояння між населенням як сукупності споживачів і низкою суб'єктів ринкових зв'язків. До нових учасників ринкових відносин можна віднести: − населення з грошовими ресурсами, за які в будь-якому місці і в будь-який час можна було б придбати товари і отримати послуги відповідного асортименту і якості;
− підприємства різних форм власності, що виробляють товари широкого вжитку і надають послуги, незалежно від їх відомчої підпорядкованості; − сільськогосподарські підприємства; − кооперативи, що виробляють товари і послуги; − особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю; − житлові і гаражні кооперативи; − індивідуальні підсобні господарства і садово-городні кооперативи. Становище учасників ринкових відносин залежить від рівня розвитку виробництва і темпів зростання доходів населення. Регіональні ринки можна згрупувати за різними ознаками. Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб, або ареал ринків. За цією ознакою розрізняють такі регіональні ринки: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні. Кожний вид ринку має свою інфраструктуру з особливостями її розміщення, розвитку та функціонування, місткістю, каналом і схемою товарообороту. За місцем товарів у регіональному відтворювальному процесі виділяють ринки споживчі, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Якщо результативність споживчих ринків виявляється в рівні життя населення, то ринок засобів виробництва ґрунтується на державному замовленні та економічній самостійності і відповідальності виробників. Залежно від споживчих властивостей товарів виділяють ринки одягу, взуття, тканин, цукру, фруктів тощо. Основу регулювання регіональних ринків має становити науково обгрунтована схема економічного районування сфери обігу, найголовнішими ланками якої є реалізація засобів виробництва, зовнішня торгівля, переважна частина закупівель сільськогосподарської продукції і продажу товарів населенню. Районування обороту товарних ресурсів дає змогу комплексно вирішувати питання ринкоутворення в загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону. Воно передбачає визначення центрів концентрації виробництва продуктів і зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух товарів повинен здійснюватися з районів виробництва через оптові організації, розміщення яких більш сприятливе відносно районів споживання. Крім того, треба враховувати порівняльну ефективність руху різних товарів у конкуруючих напрямах та їх собівартість у районах споживання. Районування сфери обігу вирішує три взаємозв'язаних завдання: − визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподарського виробництва у формуванні фондів споживання регіонального ринку, а також економічно обгрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону; − групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру; − визначення оптимальної схеми розміщення оптових баз з урахуванням безперебійного постачання товарів для задоволення потреб населення при мінімальних господарських витратах обігу, максимальній швидкості обороту товарних ресурсів. У регіональній економіці існують об'єктивні суперечності між ринком і виробництвом, між попитом і пропозицією. За класичною схемою розв'язувати їх треба через розвиток продуктивних сил і підвищення рівня життя населення. Виявляються ці суперечності в тому, що територіальна структура виробництва не збігається із структурою споживання, розміщення виробництва — з географією попиту, сезонність виробництва — з сезонністю споживання. Отже, виникає потреба в організації такої системи ринкових зв'язків, яка б могла розв'язати ці суперечності. На розміщення підприємств сфери товарного обігу впливають як економічні, так і містобудівельно-планувальні чинники, головними з яких є: розміри міста і сільського населеного пункту; чисельність і густота населення; коефіцієнт близькості населених пунктів; зонування міських територій; розміщення промислових об'єктів, адміністративних і культурних закладів; транспортні зв'язки; напрями й інтенсивність основних потоків руху; купівельна спроможність населення та ін. Функції сфери обігу в кожній адміністративній області визначаються переважанням тих чи інших чинників. З огляду на територіальну організацію сфери товарного обігу і формування регіональних ринків області України можна поділити на три групи. Області першої групи мають найсприятливіші умови розвитку, тому стають центрами широкого міжрайонного обміну. Виробництво в них за масштабами може забезпечити окремими групами товарів як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для місцевого, так і для позарайонного споживання. У таких областях розміщені великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі міжрайонного значення. До другої групи належать області, в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпеченням внутрішньообласних потреб у слабомобільних товарах широкого вжитку. Як правило, більшість продовольчих товарів виробляється всередині адміністративної області. Третю групу становлять області, де ринок формується за рахунок завезення значної кількості товарів з інших областей країни. Наведене орієнтовне групування областей за ознаками формування ринків та їх функціями визначає структуру товарообороту та оптимальні розміри оптових і роздрібних підприємств; Ринкові відносини дедалі більше розширюються, охоплюючи крім товарів і послуг також житло, капітал, інформацію, тобто структура регіонального ринку стає багатосекторною. Її сектори пов'язані між собою і в сукупності повинні повністю забезпечувати потреби населення. Ринок споживчих товарів — це територіальна організація сфери обігу, яка повинна забезпечити на основі різних форм товарно-грошових відносин потреби населення при мінімальних витратах обігу. Регіональний ринок споживчих товарів характеризується: − наявністю промислового і сільськогосподарського виробництва з-обсягом товарної продукції, достатнім для формування внутрішньо- та міжрегіональних балансів товарів народного споживання; − наявністю в регіоні економічно вигідних міжрегіональних та внутрішньорегіональних зв'язків у забезпеченні населення товарами широкого вжитку; − значною місткістю ринку споживчих товарів, який безпосередньо залежить від платоспроможного попиту населення та рівня розвитку невиробничої сфери регіону; − обов'язковим поєднанням програмно-регулятивних та неорга-візованих започаткувань у формуванні регіонального ринку. Перелічені ознаки регіонального ринку споживчих товарів характеризують його як єдину територіальну систему організації сфери обороту товарних ресурсів. Вони є важливими для прогнозування перспектив розвитку цієї сфери та рівня споживання. Ринок послуг для населення характеризується досить високим ступенем локалізації, оскільки більшість різних видів послуг стабільно «прив'язана» до території. Вони локалізовані в межах сільських населених пунктів, міст або міської агломерації, крім санаторно-курортних і туристичних послуг міжрайонного транспорту. Для прогнозування місткості ринку побутових послуг необхідно згрупувати їх за видами: послуги з ремонту предметів, послуги з виготовлення предметів, послуги особистого характеру та ін. Ринок житла — нове явище в економічних відносинах. Він передбачає: продаж квартир; розширення індивідуального житлового будівництва; підвищення плати за надлишки житла; створення спеціальних контор з продажу житла і банків, які видають позики під житлове будівництво; продаж земельних ділянок;
створення невеликих самостійних підприємств, які виробляють матеріали із місцевої сировини, санітарно-технічне устаткування тощо, монтують системи індивідуального енерго- і теплопостачання і продають цю продукцію за ринковими цінами. Місткість ринку житла визначається наявністю основних фондів житла та їх структурою. Ринок засобів виробництва в процесі становлення посилює горизонтальні зв'язки, характер яких визначатиметься доцільністю і ринковою кон'юнктурою. У процесі організації ринку засобів виробництва важливими е такі групи внутрішньорегіональних зв'язків виробників: − зумовлені технологічною взаємодією та послідовністю переробки сировини, включаючи отримання готової продукції; − оптово-посередницькі зв'язки, які є нестійкими; їх географія змінюється залежно від характеру споживання, економічної вигоди та партнерської взаємодії; − які здійснюються через бази і склади постачальницько-збутових органів. Для підвищення економічної заінтересованості підприємств і збільшення ринкового обороту державні замовлення стимулюватимуться податковими пільгами за рахунок державного бюджету. Відповідно до державного замовлення забезпечуватимуться пріоритетні поставки продукції, сировини, матеріалів для потреб оборони, виконання зобов'язань по експорту та інших потреб держави. Частина продукції підприємств залишатиметься в їх розпорядженні і може бути реалізована на вільному ринку. Місцеві органи управління повинні стимулювати економічну заінтересованість підприємств у забезпеченні за рахунок цієї частини продукції внутрішньорегіональних потреб. Проте можлива ситуація, коли регіони певної спеціалізації виявляються у пріоритетному становищі, а інтереси інших регіонів будуть обійдені. Щоб цього не сталося, повинен діяти механізм міжрегіональної взаємодії. Тоді істотно зросте роль посередників в організації руху товарів (регіональний ринок засобів виробництва, товарні біржі, ярмарки, системи комерційної інформації тощо). У зв'язку з переходом від лімітно-розподільчих до товарно-грошових відносин зростає значення надійної інфраструктури регіонального ринку. Вона включає: матеріально-технічну базу оптової і роздрібної торгівлі; базу вивчення попиту та інформаційнокомерційне забезпечення учасників ринкових відносин; кредитно-розрахункові структури. Матеріально-технічну базу оптової і роздрібної торгівлі становлять об'єкти акумуляції товарів та їх зберігання, торгові приміщення підприємств оптової, роздрібної торгівлі та громадського харчування, спеціалізований транспорт, об'єкти сервісу для обслуговування споживачів товарів, особливо технічно складних у процесі експлуатації, тощо. Об'єктами акумуляції товарів та їх зберігання є: оптові бази, через які встановлюються міжрайонні зв'язки та формується належний асортимент продукції для кожного регіону; сховища; складські приміщення; холодильне і тарне господарство; вантажнорозвантажувальне і торгове устаткування; всі об'єкти для зберігання товарної маси. Від рівня, структури і якісних характеристик матеріально-технічної бази залежать обсяг закупівель і витрати часу покупців, рентабельність підприємств та ефективність використання капітальних вкладень. Інформаційне забезпечення регіональних ринків пов'язане з науковим обслуговуванням платоспроможного попиту, вивченням його динаміки і просторово-часових характеристик. У кожному регіоні мають бути створені спеціалізовані служби з вивчення попиту, оснащені сучасною обчислювальною технікою. Спеціалізована інформаційно-комерційна служба з вивчення попиту в регіоні включає служби: маркетингу, реклами, фірмової торгівлі, економічну і юридичну. Служба маркетингу є ланкою зв'язку між підприємствами як у регіоні, так і за його межами.
Комерційні банки, які є складовою інфраструктури регіонального ринку, мають забезпечити: стимулювання розвитку підприємств торгівлі, впровадження прогресивних форм кредитування фінансування розрахунків, що сприяють прискоренню обігу оборотних коштів, підвищенню рентабельності продукції, зміцненню розрахункової дисципліни. Комерційні торгові банки акумулюють вільні кошти підприємств і організацій торгівлі за певний відсоток і використовують їх для надання кредитів на пільгових умовах порівняно з кредитами державних банків. Комерційні банки можуть надавати підприємствам і організаціям коротко- та довгострокові кредити на розвиток матеріальнотехнічної бази, будівництво підприємств торгівлі, громадського харчування, роздрібної мережі та інших об'єктів. Нагромадивши достатню суму кредитних ресурсів, комерційні банки можуть планувати розширення участі своїми кредитами в розвитку суміжних підприємств, акціонерних товариств, асоціацій, розширення комерційних зв'язків з промисловістю для збільшення виробництва товарів народного вжитку. Економічний механізм регулювання регіональних ринків включає: соціальноекономічні орієнтири їх формування; стимулювання виробництва товарів; фінансування оптової і роздрібної торгівлі; кредитування і регулювання відсоткових ставок; диференційовані торгові знижки, ціни і тарифи; правові норми ринкових відносин, а також механізм роздержавлення оптової і роздрібної торгівлі. Ринок споживчих товарів і послуг має регулюватись за допомогою економічних методів, оскільки: − регіональний ринок навіть при збалансованості попиту і пропозиції є предметом економічного регулювання, що підтверджується досвідом розвинених країн; − ринок споживчих товарів виступає як сфера реалізації головної функції регіональної системи — задоволення матеріально-побутових потреб населення; − регіональне регулювання через економічні нормативи може вплинути на процес ціноутворення, проте тільки при врахуванні законів ринку.
Регіональні економічні об’єднання
Соціально-економічний розвиток адміністративного району має бути комплексним — це вимога часу. Її виконання нині пов'язане не лише з традиційним економікогеографічним аналізом виробництва і життя населення, а й з кардинальною зміною виробничих відносин. Започаткування економічної реформи показує, що оновлення господарського механізму неможливе без зміни відносин форм власності. З їх перебудовою безпосередньо пов'язана поява конкуруючих вільних товаровиробників — суб'єктів ринкових відносин. Певні види власності регіоналізуються і можуть бути об'єднані в групу регіональної власності. До складу регіональної власності входять природні об'єкти, предмети матеріальної і духовної культури, майнові комплекси та результати їх господарського використання, крім власності окремих громадян, підприємств і організацій. Тому першочерговими є питання формування і реалізації власності адміністративного району, співвідношення її з іншими формами власності, взаємодія різних власників з органами місцевого самоврядування. Йдеться про муніципальну власність. Поки що цей термін не дістав визнання в офіційних документах, проте використовується у деяких документах та науковій літературі для позначення власності району, міста, селищної і сільської Рад. Основними напрямами роздержавлення, поряд з регіоналізацією, є колективізація і приватизація. Вони відображують розвиток колективної, групової і приватної власності. Для діючих підприємств пропонуються такі форми групової власності, як разовий і поступовий викуп, оренда з наступним викупом і без нього.
Заслуговує на підтримку продаж трудовим колективам у колективну власність нових підприємств, що профінансовані державою. Вона сприяє розширенню перспективи сектора колективної власності за рахунок найбільш продуктивних і прибуткових групових самоврядних підприємств і організацій, змінює зміст державної інвестиційної політики. В адміністративному районі цю функцію може виконувати місцевий орган управління, який надає для продажу трудовим колективам муніципальні підприємства або бере участь у створенні колективних підприємств на правах організатора. Практичний досвід переходу до ринку виявляє дедалі нові форми приватизації. Ці форми привласнення варто шукати не лише за межами державної власності, а й усередині її. При цьому зросте роль податкової і цінової політики. Функції і внески підприємств різних типів у комплексний розвиток району треба визначати не стільки за характером власності, скільки за ефективністю їх спеціалізації і якістю податкової системи. Податки мають бути єдиними для всіх підприємств: це податок на прибуток і територіальний (податок на нерухоме майно). Для деяких підприємств і територій доцільно розробити економічні заходи щодо протекційної, або обмежувальної власності. Потенційна різноманітність власників ставить нові питання територіального розвитку. Головне з них — як організувати самостійні господарські суб'єкти для реалізації загального територіального інтересу, забезпечити їх спрямовану й ефективну взаємодію з метою комплексного соціально-економічного розвитку. Суттєвою формою такої взаємодії може бути лише самоорганізація, а зовнішньою — територіальна асоціація власників на економічній основі. У цій формі не передбачається «усуспільнення» майна учасників регіонального розвитку. Місцеві органи управління виступають лише ініціатором і рівноправним членом такої асоціації. Територіальна асоціація власників становить економічну основу районних економічних об'єднань, характер і напрям діяльності яких визначається специфікою і рівнем розвитку району. В умовах становлення господарського механізму, орієнтованого на ринкові відносини, розширення самостійності підприємств, зміцнення госпрозрахункових засад виробничої діяльності, економічні важелі повинні стати домінуючими, а адміністративні — обмежуватися сферою нормативного регулювання. На територіальному рівні управління економічні методи мають більше значення, ніж у галузевих системах, оскільки адміністративна сила територіальних органів значно менша порівняно з галузевими. Економічний механізм має бути таким, щоб територіальні органи були зацікавлені в ефективній роботі всіх підприємств території незалежно від їх відомчого підпорядкування, а галузі мали реальну віддачу від комплексного розвитку областей, міст, районів. Розв'язання завдань територіальної концентрації коштів для фінансового розвитку регіону пов'язане з пошуком і впровадженням нових форм фінансових відносин. Перспективним щодо цього е районне акціонерне товариство (РАТ). Створюється РАТ з ініціативи та при обов'язковій участі органу місцевого управління. По суті, вся господарська діяльність місцевих органів управління може бути пов'язана з РАТ. РАТ є формою організації діяльності, пов'язаної з комплексним соціальноекономічним розвитком регіону. Як складова частина регіонального господарського механізму РАТ сприяє реалізації населенням регіону права на муніципальну власність, розвитку його підприємницької і соціальної активності.
Регулювання підприємницької діяльності в регіоні
У Законі України «Про підприємництво» зазначається, що підприємництво є самостійною ініціативою, систематичною, на власний ризик діяльністю в галузі виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Підприємництво — це засіб підвищення якості життєдіяльності населення регіону, тому мають бути розроблені заходи щодо його підтримки і стимулювання. В кожному регіоні має бути розроблений робочий сценарій розвитку підприємницької діяльності відповідно до прийнятих законодавчих і нормативних актів. У сценарії передбачають розвиток вільного підприємництва та економіки регіону в таких напрямах: − формування ринкової інфраструктури; створення умов для роздержавлення і приватизації великих і середніх державних підприємств та включення їх у ринкові відносини відповідно до законодавчих та нормативних актів; − формування регіональлих ринків і на їх основі розвиток та підтримка вільного підприємництва; − створення зон вільного підприємництва; створення зон технополісу і підготовка кадрів нової формації. Розвиток підприємництва в регіоні означає: − збільшення кількості самостійних, незалежних від державних структур підприємств, закладів та інших утворень, які є носіями ринкових відносин; збільшення кількості підприємств у регіоні; − розширення підприємницької діяльності; зростання значення результатів підприємницької діяльності; розвиток правових засад основи підприємницької діяльності; підвищення престижності підприємницької діяльності. Для створення ефективного ринкового середовища потрібна розгалужена ринкова інфраструктура — інститути, заклади, що нагромаджують і оперативно опрацьовують інформацію, яка фіксує рух капіталу, робочої сили, товарної маси та ін. Відповідні інститути і заклади ринкової інфраструктури повинні постійно подавати інформацію про зміну основних параметрів ринкових відносин, а саме: прогноз попиту і пропозицій на основні види продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання; про ринки збуту; про ціни, рівень життя і зайнятості; про заходи, вклади, акції, курси грошових одиниць і цінні папери, банківські ставки, інвестиції тощо, без знання яких нормальний ринок і економічно обґрунтована підприємницька діяльність неможливі. Така інформація потрібна кожному підприємцеві, господарському суб'єкту. Вона використовується також в регулюванні ринку органами місцевої виконавчої влади через створену ринкову інфраструктуру, проте без прямого адміністрування. Функціями органів місцевої виконавчої влади в регулюванні ринкових відносин є такі: − створення умов для нормальної діяльності ринку і підприємництва (правовими та економічними заходами); − стимулювання удосконалення технології і підвищення кваліфікації робочої сили (наука, промисловість, освіта та ін.); − організація системи соціальних гарантій; − забезпечення раціонального використання природних ресурсів і охорони природного середовища. Сучасні підприємці займаються індивідуальною трудовою діяльністю, працюють в кооперативах, малих підприємствах та різних приватизованих утвореннях. Вони істотно не впливають на економічне життя регіону і до того ж не мають реальних перспектив для подальшого кількісного зростання і посилення економічного впливу на стан справ у регіоні. Ця перша хвиля підприємців практично вичерпала себе. Друга хвиля підприємців формується одночасно з роздержавленням і приватизацією підприємств, що перебувають у державній і комунальній власності. Одна лише приватизація великих і середніх державних підприємств може створити достатні умови для формування середовища цивілізованих підприємців і виникнення розвинених ринкових відносин. Зміна власності — не самомета, а засіб формування нового державного і приватного ринкового підприємництва, тобто не усунення функцій і ролі держави, а зміна їх. Держава перестане бути єдиним власником, проте законодавче визначатиме норми діяльності усіх власників.
Нові форми регіонального розвитку продуктивних сил
Одним з напрямів стимулювання економічної активності на регіональному рівні є створення територіально-господарських формувань — спеціальних (вільних) економічних зон (СВЕЗ). Кожна така зона — це частина території країни, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок застосування та дії законодавства. Основними типами СВЕЗ є: зовнішньоторговельні (експортні, імпортні, транзитні, порто-франко, вільні митні зони, митні склади тощо), комплексно-виробничі (експортні або імпортні орієнтовані), науково-технічні зони (у формі регіональних інноваційних центрів, науково-виробничих парків та локально-інноваційних центрів), туристичнорекреаційні, офшорні (банківсько-страхові) та зони прикордонної торгівлі. Світовий досвід створення і функціонування СВЕЗ різної модифікації досить вагомий. Численність типів і форм СВЕЗ, активний процес їх створення у другій половині XX ст., а також характер впливу на внутрішньоекономічний розвиток держав, де їх впроваджено, визначає інтерес до дослідження цього утворення. СВЕЗ запроваджені у 84 країнах світу, всього їх 1060. У них виробляється і з них вивозиться 15 % продукції світового обороту. Найбільш загальними рисами і тенденціями розвитку СВЕЗ є такі: вони постійно територіальне розширюються, поліпшують свою інфраструктуру, забезпечують більш зручні умови зв'язку із зовнішнім світом; особливий режим їх управління стає дедалі ліберальнішим і пільговим для іноземних підприємців; розширюється галузевий склад СВЕЗ, підвищуються їх ефективність та рентабельність капітальних вкладень; створюються передумови (парки, технопарки) науковомістких галузей виробництва, насамперед виробів електроніки, сучасної оргтехніки, оптичного і медичного устаткування. Вибір моделі адміністративно-господарського управління СВЕЗ залежить від її типу і розміру території, особливостей державного устрою країни, розвитку приватного сектора та ін. Певна господарська відокремленість зони позначається на характері її бюджетних взаємовідносин з органами адміністративно-територіального управління вищого рангу. Переваги СВЕЗ перед іншими формами господарської організації в тому, що обмеженість зон дає змогу в значно коротші строки нівелювати різницю між національними і типовими для міжнародної практики умовами підприємницької діяльності і значно підвищити ефективність капітальних вкладень. Як правило, СВЕЗ створюються на території з вигідним географічним положенням. Національні законодавства регулюють порядок їх створення і функціонування на своїх територіях, а уряд визначає оптимальну страгетію кожної з них. Підприємцям у таких зонах надається максимальна свобода дій у виборі партнерів, визначенні обсягів і номенклатури виробництва, асортименту виробів, порядку наймання та звільнення робітників, оплаті їхньої праці, ціноутворенні. У створенні СВЕЗ розрізняють такі етапи: 1. Вибір цілей і основних напрямів функціонування, сфери діяльності. 2. Вибір району і визначення його меж. 3. Розробка техніко-економічного обгрунтування доцільності створення зони з урахуванням: телекомунікаційних, транспортних та інших можливостей зв'язку з міжнародними ринками; ступеня розвитку ринкової інфраструктури (банків, страхових фірм, бірж, транспортно-експедиторського обслуговування іт. д,); рівня промислового розвитку; організації матеріально-технічного постачання і збуту продукції; забезпеченості кадрами; наявності житлового фонду та іншої соціальної інфраструктури. 4. Визначення обсягів і джерел фінансування процесу створення і наступного функціонування зони.
5. Розробка організаційної структури управління зоною і підпорядкованість її місцевим та державним органам управління. 6. Установлення господарських взаємовідносин підприємств, що входять до сфери діяльності зони і розташовані за її територіальними межами. 7. Визначення можливостей іноземних партнерів щодо створення СВЕЗ, в тому числі ділових, із зазначенням кредитоспроможності, ступеня зацікавленості та ін. 8. Розробка принципів ціноутворення, кредитування, податкового, валютного і митного регулювання відповідно до світових ставок, а також інших пропозицій іноземним партнерам, що створюють для них режим найбільшого сприяння. 9. Проведення державної експертизи пропозицій щодо створення СВЕЗ. 10. Вирішення питання про створення СВЕЗ з відповідними місцевими органами влади. 11. Остаточне рішення уряду країни щодо створення СВЕЗ. Створення і функціонування СВЕЗ передбачає виділення їй
