прилади і устаткування (складні верстати, авіаційні мотори, шарикопідшипники, оптичні прилади тощо), а відтак і називаються точним машинобудуванням, вимагають витрат праці у 1,5-2 рази більше, ніж галузі важкого машинобудування, і в той самий час споживають значно менше металу. Третю групу становлять галузі, що випускають малотранпспортабельну продукцію, тобто великогабаритні і незручні для перевезення на значні віддалі машини та устаткування. Розміщення таких підприємств орієнтується переважно на споживача. До цієї групи належить більшість галузей машинобудування, зокрема, виробництво сільськогосподарської техніки, устаткування для харчової промисловості, шляхових машин тощо. Сільськогосподарське машинобудування охоплює підприємства, що виробляють машини (а також їх вузли, агрегати, деталі і запасні частини до них), призначені насамперед для сільськогосподарських потреб. В країні діє понад 40 спеціалізованих підприємств, які розташовані в усіх регіонах України (за винятком Луганщини і Закарпаття). Серед найбільших центрів сільськогосподарського машинобудування відзначимо Бердянськ, Кіровоград, Львів, Одесу, Дніпропетровськ, де виробляються тракторні плуги, борони, сівалки, машини для боротьби з шкідниками і хворобами рослин (обприскувачі, обпилювачі), збиральні та дощувальні машини тощо. Особливе значення має виробництво комбайнів, яке налагоджене у Тернополі (бурякозбиральні), Херсоні (кукурудзозбиральні) та Дніпропетровську; сьогодні Урядом України вирішується питання про налагодження виробництва вітчизняних зернозбиральних комбайнів, основним поставником яких в Україну донедавна була Росія (Ростов-на-Дону), а останнім часом - фірми “далекого зарубіжжя”. Окремий напрямок становить виробництво машин і устаткування для механізації робіт у тваринництві (кормодробарки, автонапувалки тощо), центрами якого стали Кіровоград, Біла Церква, Ковель, Умань, Ніжин, Рівне (Квасилів), Коломия та інші міста. Однією з важливих галузей машинобудування, призначеною головним чином також для забезпечення сільськогосподарських потреб, стало тракторобудування. Перші колісні трактори в Україні почали випускати у Великому Токмаку (Запорізька обл.) в 1923 р., а гусеничні - у Харкові (на машинобудівному заводі). Одна з важливих галузей машинобудування, що швидко прогресувала в Україні протягом другої половини ХХ століття, стало приладобудування. Ця галузь об’єднує підприємства, які спеціалізуються на виробництві приладів для вимірювання, аналізу, контролю, регулювання, обчислювальної техніки, інформатики, систем управління тощо. За ступенем використання кваліфікованої праці до приладобудування наближається електротехнічна промисловість, підприємства якої “здійснюють наукову і конструкторську розробку та виготовлення машин, апаратів та інших виробів, призначених для виробництва, перетворення, передавання і споживання електроенергії” (І.Калініченко, ГЕУ, т.1, с.386). По суті справи підприємства галузі створюють матеріально-технічну базу для електрифікації країни, одночасно відіграючи велику роль у механізації та автоматизації всіх інших галузей народного господарства. Цими підприємствами виготовляються великі електромашини, врубові електродвигуни змінного струму, силові трансформатори, акумулятори, електрозварювальна апаратура тощо. У тісному зв’язку з електротехнічною промисловістю знаходиться енергетичне машинобудування, проте підприємства цієї галузі, що виготовляють устаткування для енергетики (парові, газові та гідравлічні турбіни, парові котли, реактори для атомних електростанцій, станційні і турбінні трубопроводи та інше металоємне устаткування), а відтак відносяться до галузей важкого машинобудування, орієнтуються не тільки на наявність кваліфікованої робочої сили, але й насамперед на райони виробництва металу. Основну масу екологічного (природоохоронного) устаткування та обладнання - охолоджувальні установки, апарати для хімічного очищення стічних вод, димососи, пиловловлювачі тощо. В Україні окремі підприємства по виробництву енергетичного устаткування (парових котлів) з’явилися ще на початку ХХ ст., проте фактично свій початок галузь веде з 1935 р., коли став до ладу Харківський турбінний завод, який і сьогодні залишається флагманом вітчизняного енергомашинобудування, перетворившись на потужне машинобудівне об’єднання з розгалуженою мережею підприємств-сателітів. Одним з провідних напрямків сучасного машинобудування в Україні виступає транспортне машинобудування. Ця група галузей об’єднує підприємства, що виготовляють основні транспортні засоби - автомобілі, літаки, тягловий і вагонний склад залізниць, морські та річкові судна тощо. Автомобільна промисловість включає підприємства, які випускають засоби автомобільного транспорту (вантажні й легкові автомобілі, автобуси, автонавантажувачі, агрегати для автомобілів, причепи і напівпричепи, мотоцикли, мопеди, велосипеди, а також запасні частини до них). В Україні галузь була започаткована у 1945 р. (Одеський автоскладальний завод) і наприкінці 80-х років налічувала 41 виробниче підприємство, розкидані по всій території держави. Значний обсяг комплектуючих деталей зумовлює високий рівень кооперації спеціалізованих підприємств та тісний зв’язок галузі з іншими галузями промисловості. У розміщенні автомобілебудування виразно простежується орієнтація також на використання кваліфікованих кадрів, в зв’язку з чим основні підприємства галузі розташовуються переважно у великих містах. Серед найбільших центрів автомобілебудування в Україні відзначимо Львів (автобуси, мопеди, автонавантажувачі), Кременчук (вантажні автомобілі та самоскиди), Запоріжжя і Луцьк (легкові автомобілі), Київ (мотоцикли), Харків і Чернігів (велосипеди), Луганськ, Одесу, Лубни. З 1995 р. почало працювати автоскладальне підприємство у Сімферополі, що функціонує у прямій виробничій співдружності з Нижньогородським об’єднанням ГАЗ (Росія). Протягом двох років тут складалися вантажівки “Газель”, а з травня 1997 р. був розпочатий випуск “Волг”. У 1997 р. активізувалася робота автозбирального (вантажівки) підприємства у Джанкої, яке працює у тісній взаємодії з фірмами Польщі. Прийнятий Верховною Радою у 1997 р. Закон про сприяння вітчизняному автомобілебудуванню привабив до України численних іноземних інвесторів. Найбільш виразно орієнтація на кваліфікацію робочої сили проявилася у розміщенні підприємств авіаційної промисловості, якими випускаються літаки, вертольоти, двигуни, прилади та різноманітне устаткування для авіації. Галузь відноситься до найбільш концентрованих напрямків сучасної індустрії. В Україні сформувалися два основних центри авіабудування - Київ (веде початок з невеликого заводу “Ремповітря”, створеного у 1920 р.) та Харків (1926 р.). Розвиток української авіаційної промисловості пов’язаний з іменами видатних авіаконструкторів - М.Туполєва, С.Ільюшина, О.Яковлева, А.Мікояна, О.Антонова, під керівництвом яких були розроблені передові на свій час моделі літальних апаратів. Так, саме у Києві був побудований перший радянський літак - чотиримісний пасажирський біплан К-1 (конструкції К.Калініна), а у Харкові було започатковане вітчизняне будівництво турбореактивних літаків (з 1955 р. - ТУ-104, пізніше - серійне виробництво ТУ-124 та ТУ-134, а з 1985 р. - АН-72 і АН-74). Після переведення конструкторського бюро О.Антонова з Харкова до Києва (1952 р.) на Київському авіазаводі розпочався серійний випуск одного з найбільш відомих пасажирських літаків АН-24, а у 1985 р. перші пробні польоти почав здійснювати найбільший у світі транспортний літак “Руслан” (АН-124) вантажопідйомність якого сягає 150 т, а дальність польотів - 16,5 тис. км при середній швидкості 850 км/год (В.Глущенко). З 1997 р. (разом з Росією) почалися випробування унікального ваговоза АН-70 (70 т вантажу, дальність польоту 7000 км), з поліпшеними злітно-посадочними характеристиками (здатен працювати на земляних аеродромах при довжині злітного шляху не більше 600-900 м). У програмі по створенню регіонального реактивного літака Ан-148 бере участь близько двохсот українських і російських компаній, а також підприємств Німеччини, Сполучених Штатів і Франції. На сьогоднішній день збирають чотири машини в Воронежі з введенням в експлуатацію в 2008 році, а на 2010 рік планується випустити 12 літаків АН-148 . Новий регіональний реактивний лайнер буде серійний вироблятися не тільки у Воронежі і Харкові, але і в Києві (крім того в Україні введенням в експлуатацію АН148 приймають участь 34 підприємства). На думку експертів, Ан-148 має непогані шанси закріпитися на міжнародному авіаринку, оскільки майже на третину перевершує найближчих конкурентів по так званому показнику економічності в експлуатації'. Орієнтовна вартість лайнера залежно від комплектації - від 16-ти до 18-ти мільйонів доларів. За найскромнішими підрахунками, в найближчі вісім років потреби світового ринку в літаках подібного класу складуть 500 машин. 170 з них можуть придбати країни колишнього соцтабору. До речі, ''Аерофлот'' вже оголосив тендер на покупку тридцяти лайнерів. Про бажання поповнити свій авіапарк новим регіональним реактивним літаком Ан-148 недавно заявили представники ''Красноярськіх авіаліній''. Росіяни мають намір купити 12 машин. Контракт на постачання ще десяти літаків, як очікується, найближчим часом буде підписаний з компанією ''Аеросвіт''. Помітне місце в транспортному машинобудуванні України посідає виробництво засобів для залізничних перевезень. Підприємства галузі відрізняються високою матеріалоємністю, що й визначило їх розміщення поблизу сировинних баз (насамперед металургійних). Разом з тим виробництво тяглових засобів залізничного транспорту (локомотивів) вимагає і досить високої кваліфікації робочих кадрів. Саме тому основними центрами локомотивобудування в Україні стали Харків і Луганськ, де ще з початку століття вироблялися паровози, а з 1947 р. розгорнулося тепловозобудування (за випуском тепловозів Україна посідала провідні позиції у колишньому Союзі). Ремонт тепловозів здійснюється на численних підприємствах, розташованих у крупних залізничних вузлах - Києві, Львові, Дніпропетровську та ін. Тепловози холдингової компанії «Луганськтепловоз» успішно пройшли в 2004 році перші випробування в Іраку. Під час пробних поїздок 6 тепловозів показали високі експлуатаційні якості. Давні традиції має й українське вагонобудування. Ще у дореволюційний час почали діяти вагонобудівні заводи у Кам’янському (тепер Дніпродзержинськ) та Крюкові (правобережна частина Кременчука). Розміщення цих підприємств на берегах Дніпра зумовлювалося також підвищеним попитом вагонобудування на деревину, що сплавлялася по річці. Пізніше ці заводи були реконструйовані і стали основними центрами сучасного виробництва великовантажних вагонів в Україні. Крупні вагонобудівні підприємства працюють також у Стаханові та у Маріуполі, де на заводі важкого машинобудування виготовляються цистерни та суцільнометалеві вагони. Виробництво вагонів налагоджене і на деяких вагоноремонтних заводах, розташованих у значних транспортних вузлах, зокрема у Києві (Дарницький вагоноремонтний завод). Особливе місце посідає виробництво і ремонт рухомого складу міського електричного транспорту. У минулі роки основними поставниками засобів міського електротранспорту в Україну були підприємства Росії, Прибалтики та деяких інших країн (Німеччини, Чехословаччини та ін.), а на території нашої держави існували лише ремонтні підприємства, найбільшим з яких був Київський завод електричного транспорту. В нових умовах проблема вирішується через створення спеціалізованих виробництв на базі перепрофілювання існуючих машинобудівних підприємств. Так, слідом за Києвом ще у 1994 р. розпочався випуск тролейбусів у Дніпропетровську, налагоджується виробництво у кількох інших великих містах. В 1997 р. розпочався випуск надміцних тролейбусів у згаданому вище Київському авіаційному об’єднанні. Традиційним напрямком транспортного машинобудування України можна вважати суднобудівну промисловість. Перші морські суднобудівні верфі почали споруджуватися в Україні ще наприкінці XVІІІ ст. - у Херсоні (1778 р.), Севастополі (1784 рік), Миколаєві (1788 рік). Сьогодні найбільшими центрами морського суднобудування стали Миколаїв, де працює три суднобудівних підприємства (морські та океанські танкери, суховантажні дизель-електроходи тощо) і Херсон, де на суднобудівельно-судноремонтному та суднобудівному заводах виготовляються різні типи океанських і морських суден, доки для морських портів, портальні крани та ін. Суднобудування і судноремонт розвинені і в багатьох інших портових містах України - Керчі, Севастополі, Одесі, Іллічівську, Феодосії, Маріуполі. Морські траулери споруджуються також у Києві. Річкове суднобудування представлене суднобудівно-судноремонтними заводами, найбільші з яких розташовані у Києві (існує з середини ХІХ ст.), Запоріжжі, Херсоні, Ізмаїлі, Вилковому, Кілії. Тут будуються і ремонтуються пасажирські і буксирні судна, теплоходи, земснаряди, катери, судна озерного типу, різноманітне устаткування і обладнання для портового господарства тощо. Однією з визначальних галузей машинобудування України стало важке машинобудування, підприємства якого орієнтовані на виробництво обладнання та устаткування для самих машинобудівних заводів та інших галузей важкої промисловості (металургійної, гірничої, вугільної, хімічної, нафтової, газової та ін.). Багатьма авторами сюди відноситься й описане нами вище енергетичне машинобудування. Виступаючи одним з основних споживачів металу, важке машинобудування розміщується виключно у межах основних металургійних баз держави, де розташовуються й основні споживачі продукції. Найбільшим підприємством галузі є Новокраматорський завод важкого машинобудування (Донецька область), який часто іменують “заводом заводів”. Потужні підприємства важкого машинобудування функціонують у Горлівці, Харкові, Луганську, Дніпропетровську, Кривому Розі.). За основним призначенням продукції до важкого машинобудування наближається верстатобудування, яке теж виготовляє базове устаткування для підприємств, насамперед машинобудівних та металообробних. Якщо підприємства по виробництву важких верстатів, як і інші підприємства важкої промисловості, розташовуються головним чином поблизу металургійних баз (Краматорськ, Луганськ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Харків), то основна маса менш метало-містких верстатобудівних заводів орієнтується переважно на райони концентрації кваліфікованих кадрів (Київ, Одеса, Львів, Житомир, Полтава, Лубни, Мелітополь та ін.). Помітне місце серед машинобудівних підприємств України посідає будівельношляхове та комунальне машинобудування, підприємства якого виготовляють потужні машини для промислового, цивільного, гідротехнічного та шляхового будівництва, а також різноманітне устаткування для комунального господарства. Значна частина цих підприємств, виготовляючи важкі машини, потребує великої кількості металу, а тому їх розміщення орієнтується насамперед на металургійні бази. Заводи по виробництву крокуючих екскаваторів, потужних кранів, підвісних доріг та іншої металомісткої продукції зосереджені у Дніпропетровську, Запоріжжі, Краматорську, Стаханові, Херсоні, Харкові. В той самий час заводи по виготовленню менш металомісткої продукції розташовуються переважно у містах з високою кваліфікацією кадрів (Одеса, Львів та ін.). Великі підприємства по виробництву будівельних і шляхових машин діють у Києві, Кременчуці, Бердянську, Миколаєві та інших містах України. У повоєнні роки в Україні розгорнулося будівництво машин та устаткування для промисловості будівельних матеріалів (Харків, Київ, Лисичанськ тощо). Останнім часом галузь переживає значну депресію, що можна простежити на прикладі виробництва одного з головних видів продукції галузі - екскаваторів. Машинобудування для хімічної і нафтової промисловості покликане забезпечити необхідними машинами та устаткуванням вітчизняне хімічне, нафтове та нафтопереробне виробництво. Серед найбільших підприємств галузі відзначимо Київський завод “Більшовик” (випускає випарні апарати, вакуум-фільтри, гумозмішувачі, пластмасорозмішувачі, шприц-машини, автоматизовані лінії вулканізації шин, виробництва мінеральних добрив, лінолеуму тощо) та Сумське машинобудівне об’єднання ім.Фрунзе (машини та хімічна апаратура для виробництва мінеральних добрив, спирту, синтетичного каучуку, пластмас, штучних волокон, устаткування для коксохімії, компресори, насоси тощо). Великі заводи хімічного машинобудування розміщені також у Бердичеві (вакуумні фільтри, фільтр-преси, сушильні барабани та ін.), Фастові, Полтаві, Дніпропетровську, Павлограді та в багатьох інших містах України. Машинобудування для легкої і харчової промисловості, посідає досить скромне місце серед інших галузей машинобудування за загальним обсягом продукції, проте його значення важко переоцінити з огляду на декларовану останнім часом в Україні підвищену увагу до виробництва товарів народного споживання. Виробництво машин і устаткування для харчової промисловості поширене по всій території держави, проте найбільші підприємства галузі зосереджуються у великих центрах харчової промисловості або високо розвинутого машинобудування. Серед таких центрів відзначимо насамперед Київ, Харків, Одесу, Дніпропетровськ, Львів та цілу низку інших міст. На відміну від попередньої галузі, підприємства по виробництву машин і устаткування для легкої промисловості орієнтуються головним чином на споживача, тобто концентруються переважно у містах з розвиненою легкою промисловістю (меншою мірою орієнтуються на великі машинобудівні центри). Серед наймолодших галузей українського машинобудування, які почали формуватися з 60-х років, виділяється електронна та радіотехнічна промисловість (окремими авторами ця галузь розглядається у складі приладобудування або електротехнічної промисловості, хоч насправді вона за технологією і призначенням суттєво відрізняється як від першого, так і від другої). Продукція галузі (телевізори, кінескопи, магнітофони, транзисторні радіоприймачі, напівпровідники тощо) використовується як у всіх галузях народного господарства, насамперед у машинобудуванні, на транспорті, у зв’язку та в системах управління (АСУ, обчислювальні центри тощо), так і надходить безпосередньо до широкого споживача. Незначна матеріалоємність галузі та компактність виробництва сприяли розміщенню підприємств радіоелектроніки у місцях концентрації висококваліфікованої робочої сили. Відносно невеликі фізичні навантаження і підвищений попит на точність робіт сприяють розширеному використанню у галузі жіночої праці, що стало однією з головних передумов розміщення підприємств у великих промислових центрах, де концентрується значна кількість незайнятого жіночого населення, зокрема, у промислових районах Сходу і Придніпров’я, а також у містах з відносно меншим загальним промисловим навантаженням (особливо у західних регіонах України). Саме висока наукоємність та наявність кваліфікованих кадрів зумовили розміщення основних підприємств радіоелектроніки у Києві (напівпровідники, кіноапаратура, пральні машини), Львові (телевізори і кінескопи), Дніпропетровську (транзисторні телевізори, радіоприймачі), Одесі (кіноапаратура), Сумах (електронні мікроскопи), Донецьку (холодильники), Сімферополі (телевізори) та багатьох інших містах України. Серед основних проблем українського машинобудування можна виділити застарілу технологію, орієнтовану на споживання великої кількості енергії та матеріалів; загальне старіння обладнання і устаткування машинобудівних підприємств; невисоку якість і конкурентоздатність більшої частини продукції українського машинобудування на світовому ринку тощо. Окрему проблему становить обвальна конверсія машинобудівних підприємств України, значна частина яких була орієнтована на виробництво військової техніки. Перелік проблем, що стоять перед машинобудівним комплексом України можна було б значно продовжити. При цьому мається на увазі, що реалізація цих та інших передумов опиратиметься на реорганізацію самої системи управління машинобудуванням та вдосконалення його територіальної структури, що тісно пов’язується з виходом держави з крутого економічного “піке”, в яке звалилася економіка України у першій половині 90-х років. Розмаїття виробництв та технологічних процесів на машинобудівних і металообробних підприємствах зумовлює різноманітність їх екологічного впливу на довкілля. Машинобудівні заводи викидають у повітря пил різного хімічного та гранулометричного складу, сірчистий ангідрид, оксиди азоту, сірководень, аерозолі ароматичного та ефірного рядів (бензол, толуол, кселол, бензин, уайт-спирт тощо) та багато інших забруднюючих речовин. Склад і масштаби викидів залежать від спеціалізації та технології окремих цехів і виробництв. Так, основними поставниками в атмосферу пилу, сірчистого ангідриду і різних оксидів виступають ливарні цехи (навіть невеликі такі цехи з річною потужністю до 100 т литва викидають у повітря вже після очищення до 1000 т пилу). Особливо небезпечними є викиди елементів, що утворюються під час зварювання, спаювання, гальванізації тощо. Відчутний вплив мають скиди машинобудівних підприємств і на забруднення водного середовища. Основними видами забруднюючих речовин виступають механічні зависі (пісок, металева стружка, пил та ін.) і різноманітні мінеральні масла (за наближеною оцінкою машинобудування і металообробка дають до 10-13% загального забруднення промислових стічних вод). Особливою токсичністю відрізняються стоки травильних та гальванічних виробництв (йони важких металів і ціанистих сполук). Менше проблем виникає з твердими відходами машинобудівних підприємств, які відрізняються загальною однорідністю (чорні та кольорові метали, шлак) і утилізуються підприємствами втормету. Помітну екологічну напругу створюють виробничі шуми та вібрація, що виникають під час роботи устаткування (особливо у ковальсько-пресових та механічних цехах, де на робочих місцях звуковий тиск часто на 10-30 децибел перевищує припустимі нормативи), вентиляційних систем та компресорних установок. Підкреслимо, що новішими науковими дослідженнями (у тому числі й вітчизняними) розроблені теоретичні засади зниження шкідливого екологічного впливу машинобудівних і металообробних підприємств, проте їх втілення у життя стримується згаданими вище проблемами галузі.
ХІМІЧНА ПРОМИСЛОВІСТЬ. НАФТОХІМІЯ
Хімічна промисловість - це “галузь важкої промисловості, на підприємствах якої, застосовуючи хімічні методи переробки сировини і матеріалів, одержують різноманітну хімічну продукцію. До хімічної промисловості належать гірничо-хімічна промисловість, виробництво мінеральних добрив, промисловість хімічних волокон і ниток, промисловість синтетичних смол і пластичних мас, хіміко-фотографічна промисловість, хіміко-фармацевтична промисловість, промисловість побутової хімії, лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників, хімічних реактивів і особливо чистих речовин” (Н.Тарасова, ГЕУ, т.3, с.366-367). Особливе місце посідає нафтохімічна промисловість, що виділяється здебільшого в окрему галузь, хоч і базується на хімічній переробці нафти та газів (виробництво синтетичних каучуків, сажі, гумоазбестових та гумотехнічних виробів, продуктів основного органічного синтезу - органічних кислот, технічного вуглецю, бензолів тощо). Продукцію хімічної і нафтохімічної промисловості застосовують в усіх галузях народного господарства (готові вироби чи комплектуючі деталі, основна сировина чи допоміжні матеріали). Широко використовується вона й у побуті. Зважаючи на багатогранність сучасної хімічної та нафтохімічної промисловості, окремі автори (А.Хрущов та ін.) вважають за доцільне дещо спростити їх класифікацію, виділяючи три основних напрямки - гірничо-хімічну промисловість, неорганічну хімію та промисловість органічного синтезу. Характерною ознакою новітнього етапу розвитку хімічної промисловості у світі є загальне зниження частки продукції так званої основної хімії (виробництво кислот, лугів, соди тощо) при одночасному розширенні галузей органічного синтезу та галузей, спрямованих на забезпечення першочергових потреб людини (виробництво фармацевтичних препаратів, миючих засобів тощо).
Розміщення хімічних підприємств в Україні
Аналізуючи загальні особливості і технологію хімічних виробництв, ми побіжно зупинялися на основних принципах, що відіграють вирішальну роль при розміщенні тих чи інших хімічних підприємств. Історико-економічні особливості формування хімічної промисловості на території нашої держави зумовили появу цілої низки специфічних факторів і обставин, які більшою чи меншою мірою впливали на структурні та територіальні особливості української хімічної промисловості. Загальна висока концентрація хімічних підприємств на території України, пов’язана з наявністю сировинної та енергетичної бази, відіграла значну роль в економічному розвитку держави в цілому та її окремих регіонів. Для хімічної промисловості характерні комбінування і кооперування.
Гірничо-хімічна промисловість
Гірничо-хімічна промисловість України охоплює галузі виробництва, пов’язані з видобуванням і збагаченням сировини для одержання переважно продукції основної хімії. Надра України, як вже зазначалося у частині І цього посібника, багаті на різноманітну гірничо-хімічну сировину - кам’яну і калійну солі, карбонатну і фосфатну сировину, барит, бром, йод, борні руди, самородну сірку, сірчаний колчедан, ропні води, мінеральні фарби тощо. Основними районами їх зосередження є Донбас, ДніпровськоДонецька западина, Степовий Крим. Особливе місце у географії галузі посідають Передкарпаття та Закарпаття, де сформувалися окремі промислові центри гірничохімічної промисловості - Яворів, Новояворівське та Новий Роздол (Львівщина), Стебник і Загайпіль (Івано-Франківська обл), Королеве (Закарпаття) та ін.
Основна хімія
Основна хімія, що, як згадувалося об’єднує підприємства по виготовленню кислот, соди та інших сполук, які використовуються в інших галузях хімічного виробництва, концентрується головним чином у районах видобутку гірничо-хімічної сировини, вугілля та у металургійних базах (в останньому випадку мова йде про використання відходів металургійного виробництва), причому важливе значення у розміщенні підприємств основної хімії відіграє сусідство з центрами виробництва електроенергії). Підкреслимо, що навіть у теперішній час продукція галузей основної хімії складає (разом з мінеральними добривами) близько 40% загальної продукції хімічної промисловості України.
Особливе місце посідає виробництво сірчаної кислоти, за масштабами якого Україна на початку 90-х років посідала п’яте місце у світі (після США, Китаю, Росії та Японії). Основні виробництва сірчаної кислоти зосереджені у Передкарпатті, Придніпров’ї, на Побужжі. Серед найбільших центрів відзначимо Новий Роздол, Рівне, Костянтинівку, Дніпродзержинськ та ін. і орієнтується на споживача. Важливу роль в основній хімії України посідає содове виробництво, зокрема, виготовлення кальцинованої та каустичної соди. Перші содові заводи в Україні почали функціонувати з кінця ХІХ ст. на Донбасі (у Лисичанську з 1892 р., у Слов’янську з 1898 р.). Великий содовий комбінат у Красноперекопську, який вступив у дію у 1975 р. (саме там і виробляється найбільша частка кальцинованої соди). Підприємства основної хімії сьогодні теж переживають нелегкі часи, попит на їх продукцію залишається досить високим, що дозволяє їм триматися “на плаву” навіть в епоху суцільного падіння виробництва. Разом з тим ця ситуація наводить і на невеселі роздуми з огляду на те, що зростання ролі екологічно “брудних” підприємств основної хімії (у порівнянні з вищими щабелями хімічного виробництва) є однією з ознак економічного занепаду країн.
Мінеральні добрива
Виробництво мінеральних добрив теж часто розглядається у складі основного хімічного виробництва. Разом з тим, зважаючи на прикладне призначення продукції підприємств, що виготовляють мінеральні засоби підживлення ґрунту, ми вважаємо за доцільне розглядати цей напрямок хімічної промисловості, який складається з виробництва азотних, фосфорних та калійних добрив, як особливу галузь хімічної промисловості. За загальним рівнем виробництва мінеральних добрив Україна посідає сьоме місце у світі і третє у Європі, пропустивши вперед лише Росію та Бєларусь. Виробництво азотних добрив було започатковане в Україні ще у 1917 році., коли у Юзівці (тепер - Донецьк) виникло перше напівкустарне підприємство по виготовленню азотної продукції. Сьогодні потужні комбінати і об’єднання, що виробляють азотні добрива і супутню азотовміщуючу продукцію (аміак, вуглекислий амоній, капралактам та ін.) працюють на Донбасі (Сєверодонецьк, Алчевськ, Лисичанськ), у Придніпров’ї (Запоріжжя, Дніпропетровськ, Черкаси), на заході України (Рівне). На базі сировини, що надходить по аміакопроводу Тольятті – Горлівка - Одеса, потужне азотне виробництво було створене в Одесі. Виготовлення фосфатних добрив в Україні почалося ще з 1890 р., коли в Одесі, на базі місцевого хімічного заводу вступив у дію суперфосфатний цех, що використовував довізну сировину. Пізніше були створені потужні спеціалізовані підприємства по виготовленню фосфатних добрив, кормових добавок, діоксиду титану та інших видів фосфоровміщуючої продукції у Сумах, Вінниці, Костянтинівці. Ці підприємства теж орієнтувалися на довізну сировину (хібінські апатити, казахські фосфорити тощо) і є найбільшим споживачем сірчаної кислоти. Принагідно згадаємо, що розміщення таких підприємств в Україні дійсно диктувалося підвищеною потребою українських чорноземів у фосфатному підживленні, однак масштаби розгорнутого у нашій державі шкідливого в своїй екологічній суті виробництва виходили за всі розумні рамки - в Україні виготовлялося понад 20% союзної продукції фосфатних добрив, в той час як загальні посівні площі не перевищували 15,5% від таких у Радянському Союзі). Калійні добрива виробляються головним чином безпосередньо поблизу видобутку сировини. В Україні основними центрами виробництва калійної продукції стали Калуш і Стебник на Івано-Франківщині. Не дивлячись на згадану потужну базу по виготовленню мінеральних добрив, сільське господарство країни все більш гостро відчуває нестачу продукції галузі. І справа тут не тільки у загальному падінні рівнів виробництва через відомі енергетичні та інші проблеми сучасності. Насамперед мова йде про неспроможність сільськогосподарських підприємств придбати добрива у необхідній кількості та необхідного асортименту, що, в свою чергу, веде до затоварювання хімічних об’єднань готовою продукцією, а відтак і до вимушеного скорочення виробництва.
Хімічні волокна
Виробництво хімічних волокон є одним з важливих напрямків сучасної хімічної промисловості. Свого часу (близько півстоліття тому) поява цих волокон призвела до справжньої революції у текстильній промисловості, а сьогодні на їх долю припадає приблизно 50% всього текстильного волокна, що виробляється у світі (45% складають волокна бавовни і лише 5% - шерсть). Хімічні волокна стали незамінними в авіакосмічній техніці, автомобілебудуванні та в інших галузях господарської діяльності людини. Серед цих волокон явно домінують синтетичні (майже 83%), причому змінилося і співвідношення у виробництві цих волокон; якщо до 70-х років одноосібно домінували поліамідні волокна (нейлон, капрон), то наприкінці століття їх частка у загальному виробництві синтетичних волокон зменшилася до 24%, а натомість зросла роль поліефірних волокон (лавсан та ін.) - 54%; майже незмінною залишається частка поліакрилового виробництва (нітрон та ін.) - близько 15%. В Україні перша фабрика по виробництву хімічних волокон почала діяти у Києві у 1936 р. Основні підприємства галузі знаходяться у Черкасах, Чернігові, Житомирі, Івано-Франківську та Києві. Однак і це виробництво протягом 90-х років скоротилося в Україні майже у 6 разів.
Синтетичні смоли і пластмаси
Виробництво синтетичних смол і пластмас об’єднує підприємства, які на основі синтезу та інших видів хімічної обробки природних чи штучних матеріалів виготовляють високомолекулярні сполуки - різноманітні смоли, полімерні матеріали тощо, а також вироби з них. Принципова різниця між цими двома продуктами хімічної промисловості лежить у сфері їх застосування: якщо синтетичні смоли використовуються головним чином для виготовлення хімічних волокон, то пластмаси здебільшого являють собою конструктивні матеріали, що визначає їх широке використання у різних галузях господарства (промисловість, будівництво та ін.) та в побуті. Останнім часом основна увага звертається на виготовлення пластмас із заданими властивостями. Зокрема, такими стали композити, які складаються з вуглецевих волокон та органопластику, що зв’язують ці волокна (подібні композити знайшли широке застосування в авіакосмічній техніці, машинобудуванні та інших галузях господарства). Другим напрямком у сучасному виробництві пластмас стала розробка їх різновидів, здатних самознищуватися (у водному середовищі, під
