Регіональна економіка
Тема 3. Населення і трудові ресурси
Демографічні передумови розміщення продуктивних сил. Демографічна ситуація в Україні. Соціальна структура населення та трудоресурсний потенціал України. Формування та регулювання регіональних ринків праці. Складники виробничого і науково-технічного потенціалу. Роль науки і техніки в удосконаленні розвитку і розміщення продуктивних сил. Формування національного ринку технологій, ”ноу-хау”, патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг.
Лекції 6-7
Населення України....................2
Кількість і густота населення ..2
Природний приріст населення.....................................................3
Міграції населення .................6
Статевий і віковий склад населення ...........................................6
Трудові ресурси ........................9
Ринок праці ..............................12
Поняття ринку праці, його елементи та функції .......................12
Національний ринок праці: співвідношення внутрішнього і зовнішнього......................................16
Молодіжна політика зайнятості: розробка спеціальних програм...................................................17
Основні показники ринку праці (річні дані) ...............................19
Розселення...............................20
Сільське розселення............21
Міське розселення ...............23
Всеукраїнський перепис населення 2001 р. .............................27
З історії переписів населення ....................................................27
Результати проведення Всеукраїнського перепису населення.....................................................30
Виробничий і науково-технічний потенціал .............................32
Сутність і роль науково-технічного прогресу............................32
Науково-технічний потенціал України.......................................33
Основні визначення по розділу “Населення і трудові ресурси” ................................................36
Історико-географічні та етнографічні землі (краї, області) України та регіонів, тісно пов'язаних з українським етносом ...39
Примітки ...................................45
Упорядники: к.геогр.н. Коротун С.І. Романів О.Я.
Рівне 2007
НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
Кількість і густота населення
Відносно повні матеріали про кількість населення України ми маємо лише з часів першого повоєнного перепису 1959 р., хоч і він, як і всі наступні Всесоюзні переписи населення (1970, 1979, 1989 рр.) не був позбавлений вад державного суб’єктивізму, а дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року наведені нижче. Загальну уяву про динаміку Таблиця 3.1. чисельності населення України Кількість наявного населення з 1913 р. протягом ХХ ст. дає таблиця 3.1. (на початок року) * Загальна тенденція до зростання чисельності населення у нашому столітті неодноразово порушувалася. Особливо помітні “провали” зафіксовані між 1913-1926 рр.
У кожній адміністративній області населення теж розміщується нерівномірно - густота населення змінюється у широкому діапазоні по окремих районах і особливо зростає на території міських населених пунктів. Так, за абсолютними показниками густоти населення в Україні виділяється м.Київ. Зміни чисельності населення у часі (рис.3.1.,3.2.) та нерівномірність його розселення по території держави пов’язані з цілим комплексом найрізноманітніших факторів: природних (рельєф, клімат, ресурсний потенціал тощо), біологічних, історичних, соціально-економічних, екологічних.
Рис.3.1. Кількість наявного населення (1913-2005)
Рис.3.2. Кількість наявного населення на початок року (1991-2007)
Природний приріст населення
У широкому вжитку під приростом населення розуміють збільшення чисельності жителів будь-якої території (області, району, населеного пункту) за будь-який проміжок часу (рік, період між переписами тощо). Такий приріст іменують загальним і оцінюють у абсолютних чи відносних показниках. Абсолютні величини приросту визначаються як різниця між кількістю населення даної території на кінець контрольованого періоду та на його початку. Такий приріст може бути додатним (позитивним) або від’ємним (негативним). Саме абсолютні значення загального приросту беруться за основу кількісних оцінок зміни чисельності (динаміки) населення, про що мова йшла вище. Відносні показники приросту населення можуть визначатися у темпах приросту (відношення абсолютної величини приросту до загальної кількості населення на початку досліджуваного періоду, що вимірюється у відсотках) або показуються через різні коефіцієнти. Серед таких коефіцієнтів найбільшим поширенням користується відношення абсолютної величини загального приросту населення до пересічної за досліджуваний період чисельності населення даної території, яке вимірюється у проміле (‰), тобто показує величину приросту на 1000 мешканців. Наприклад, за період з 1979-95 рр. населення України збільшилося на 1,5 млн.чол. Це означає, що темпи приросту населення за цей час становили 3,0‰, а коефіцієнт приросту - 29‰, тобто на кожну тисячу мешканців держави збільшення становило 29 чол. Величина загального приросту населення складається з природного та механічного (міграційного) приросту.
Природний приріст населення визначається алгебраїчною різницею між чисельністю народжених живими і померлих людей на певній території за певний проміжок часу. Народжуваність в Україні протягом останніх десятиріч стабільно знижується (лише наприкінці 50-х років відмічалося короткочасне піднесення коефіцієнтів народжуваності). В цілому цей процес не можна вважати аномальним, оскільки порівняно невисока народжуваність притаманна майже всім розвиненим країнам світу, насамперед європейським.
Рис.3.3. Динаміка природного приросту населення в Україні (1940-2005 рр.)
Рис.3.4. Природний приріст населення станом на 1.08.2007 р., ‰
Насторожує лише круте падіння кривої народжуваності після 1985 р., що хронологічно співпадає з початком перебудовчих процесів у нашій колишній країні. В цілому серед об’єктивних причин зниження народжуваності (у тому числі й в Україні) слід відзначити збільшення середньої тривалості життя (загальне “старіння” населення), зростання “вартості дитини”, порушення традиційної стабільності родинних взаємин тощо.
Ці та інші причини, зумовлені соціально-економічними негараздами та моральною трансформацією суспільства протягом тис.чол. останніх десятиріч, в Україні до603,7 Україна 48416 67 33 22475 25941 повнюються комплексом екологіАР Крим 26,1 2031 63 37 939 1092 чних напруг, насамперед області пов’язаних з Чорнобильською траВінницька 26,5 1772 46 54 811 961 гедією 1986р. Волинська 20,2 1061 50 50 501 560 Серед найважливіших надДніпропетровська 31,9 3560 83 17 1649 1911 Донецька 26,5 бань радянського періоду тради4843 90 10 2226 2617 Ж итомирська 29,9 1389 56 44 645 744 ційно відзначалося зниження поЗакарпатська 12,8 1258 37 63 607 651 казників смертності населення. Запорізька 27,2 1926 76 24 888 1038 Проте, як видно з рис.3.3., вже з Ів-Франківська 13,9 1409 42 58 666 743 60-х років смертність в Україні Київська 28,1 1828 58 42 848 980 стабільно збільшувалася. Серед Кіровоградська 24,6 1129 60 40 519 610 об’єктивних причин такого зросЛуганська 26,7 2546 86 14 1173 1373 тання, поряд із згаданими вище Львівська 21,8 2626 59 41 1247 1379 старінням населення та соціальМиколаївська 24,6 1264 66 34 589 675 но-економічними негараздами, Одеська 33,3 2468 66 34 1159 1309 помітне місце посідають профеПолтавська 28,8 1630 59 41 747 883 сійні захворювання, виробничий Рівненська 20,1 1173 47 53 556 617 травматизм, нещасні випадки на Сумська 23,8 1300 65 35 595 705 роботі та в побуті, загибель люТернопільська 13,8 1142 42 58 530 612 дей на транспорті (в першу чергу Харківська 31,4 2910 78 22 1342 1568 на автошляхах). Херсонська 28,5 1174 60 40 549 625 Описані тенденції у перебіХмельницька 20,6 1431 51 49 661 770 гу народжуваності і смертності Черкаська 20,9 1402 54 46 640 762 дозволяють зробити висновок про Чернівецька 8,1 923 40 60 433 490 існування демографічної кризи в Чернігівська 31,9 1236 58 42 562 674 Україні. Найбільш виразною ознам.Київ* 0,8 2607 100 - 1220 1387 кою цієї кризи виступає динаміка м.Севастополь** 0,9 378 94 6 173 205 величини природного приросту * Включаючи смт.Пуща-Водиця, підпорядковане міській Раді населення, тобто різниця між кі** Включаючи м.Інкерман і смт.Кача, підпорядковане міській Раді лькістю новонароджених і померлих мешканців за кожний рік. Як видно з рис.3.3., де показники щорічного природного приросту населення виражаються відрізками ординати між кривими народжуваності та смертності, вже початку 60-х років, коли цей приріст становив 13-14‰, починається його загальне зниження, а з 1991 р. в цілому по Україні показники природного приросту
Таблиця 3.2.
Територія, кількість населення по регіонах на 5 грудня 2001 р.
перейшли через нульове значення і стали від’ємними, тобто саме з цього часу щороку в державі помирає більше людей, ніж народжується. Природний приріст населення можна зобразити і в тис.осіб (рис.3.5).
Міграції населення
Під міграціями населення (лат. migratio - переселення) розуміють механічний рух населення, тобто переміщення людей, пов’язані зі зміною постійного місця проживання. У статистичному обліку до мігрантів належать особи, які змінюють місце свого постійного проживання терміном понад 6 місяців (виняток становлять лише переміщення у сільській місцевості в межах одного адміністративного району). В залежності від характеру переміщення населення розрізняють міграції зовнішні (у даному випадку, коли йдеться про територію України, - переїзди між державами) та внутрішні (переїзди в інші області, райони, переміщення в системі “місто-село” тощо). Особливе місце посідають так звані маятникові міграції робочої сили, - переїзди від місць проживання до місць роботи і назад, поширені здебільшого у приміських зонах. Власне міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (як правило, за рік). Різниця між числом прибулих та тих, що виїхали за цей проміжок часу, визначається як сальдо міграцій. Саме сальдо міграцій відображає збільшення або зменшення чисельності населення даної території за вказаний період, а відтак воно теж, як і природний приріст населення, може бути позитивним (додатним) або негативним (від’ємним). Україна традиційно належала до числа територій з високою міграційною рухливістю населення. За територіальними ознаками зовнішні міграційні процеси поділяються на міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні. Неоднозначно складалися міграційні процеси в різних регіонах України. Строкатість і мінливість міграції по окремих роках не дає можливості відтворити повну картину переміщення населення в окремих областях. Певну уяву про загальні тенденції регіональних міграційних процесів за останні роки можна скласти з аналізу даних статистичного щорічника. Описані особливості динаміки і регіональної диференціації природного приросту і механічного руху населення красномовно свідчать про зростання демографічної напруги в Україні, особливо в її східному, промислово найбільш потужному, регіоні. Кризові явища в демографії проявляються не тільки через негативні тенденції у кількісному складі населення, але й через особливості його вікової і статевої структури.
Статевий і віковий склад населення
Статева структура населення України упродовж багатьох років залишається сталою - 46% чоловіків, 54% жінок. Привертає до себе увагу той факт, що в Україні, як і в більшості інших країн світу, простежується вікова диференціація статевого співвідношення. Якщо у дитячому віці в усіх без винятку регіонах держави кількісно переважають чоловіки (народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток) і це співвідношення простежується приблизно до середини працездатного віку (до 35-40 років), то вже з другої половини працездатного віку, і особливо у старшій віковій групі, явно домінують жінки. Процес вікової фемінізації суспільства пояснюється як загальнопланетарним переважанням тривалості життя жінок, так і наслідками згубного впливу другої світової війни та періодів довоєнних і післявоєнних масових репресій, які зачепили головним чином представників чоловічої статі. У повоєнні роки в Україні намітилися деякі позитивні зрушення у статевій структурі населення, що проявилися через поступове збільшення частки чоловіків: якщо за переписом 1959 р. на кожну 1000 мешканців України жіночої статі припадало пересічно
798 чоловіків, у 1970 р. - 826, у 1979 р. - 844, у 1989 р. - 860, 1995 – 870, в 2001 р. цей показник дорівнює 866, а на кінець 2006 року – 856. Подібні тенденції простежуються практично в усіх областях України. Виняток становить лише Закарпатська область, де частка чоловіків у загальному населенні за останні роки майже не змінилася, залишаючись найвищою у державі (48,3%). Відносно високою часткою чоловічої статі (понад 900 чоловіків на кожну тисячу жінок) відрізняються також Львівська та Рівненська області. В той же час центральні і північні області України характеризуються більшою статевою диференціацією. Особливо в цьому плані виділяється Чернігівщина, де у 2001 р. питома частка чоловіків не перевищувала 834 осіб на 1000 представників жіночої статі. Описаний процес статевого “вирівнювання”, як видно з наведених цифр, протікає в Україні з певним уповільненням у часі, а відтак можна прогнозувати, що на подолання існуючої різниці у кількісному співвідношенні обох статей (за умови відсутності політичних і соціально-економічних катаклізмів) знадобиться щонайменше 50 років, а по окремих регіонах навіть більше 60-70 років. На завершення відзначимо також існуючу статеву диспропорцію між міським і сільським населенням. Якщо у містах кількісне співвідношення між представниками різних статей дещо вирівнюється (при збереженні переваги жіноцтва), то у сільській місцевості перевага жіночого населення більш помітна. Вікова структура населення теж залишає бажати кращого. Україна вже давно перейшла до розряду “старіючих” країн. І хоч пересічний вік жителів держави становив у 2004р. 38 років, цей показник, починаючи з 70-х років неухильно збільшується. Процес “старіння” населення поширюється не тільки на жінок, про що згадувалося вище, але й на представників чоловічої статі. Для прикладу середній вік в Монако – 45 років, Японії – 42 роки, а Конго – 15,8 років, Уганда – 14,7 років (дані на липень 2006 року). При побудові статево-вікової піраміди (рис.3.6.) автори намагалися відійти від традиційного п’ятирічного діапазону, яким користувалася переважна більшість дослідників у попередні роки і який завуальовує рубежі основних вікових груп населення (дитячого, працездатного та пенсійного віку). Натомість зроблена спроба побудови піраміди у щорічному діапазоні з “прив’язкою” до конкретних років народження населення відповідних вікових сходинок.
Рис.3.6. Статево-вікова структура населення України (станом на 1995 р.)
На жаль, наявні статистичні матеріали не дозволили довершити піраміду інформацією про старші вікові групи. Тому ми графічну побудову доповнюємо порівняльною
табличною інформацією, яка наочно підтверджує висловлену вище тезу про загальне старіння населення України протягом 90-х рр. Разом з тим, навіть у межах винесеного на піраміду часового відрізку з віком населення від 0 до 64 років, простежуються окремі демографічні етапи новітньої історії України. Серед таких відзначимо “провали” піраміди на початку 30-х років (період голодомору), протягом кінця 30-х-40-х років (діти репресивного періоду і Другої світової війни) та на протязі 60-х років (діти дітей війни). На сумні роздуми наводить намічена у нижній (сучасній) частині піраміди тенденція до нової демографічної депресії, яка вже у 1992 р. за масштабами значно перевершила “провалля” 60-х років, а з урахуванням описаних вище негативних співвідношень народжуваності і смертності загрожує поглибитися до рівня 40-х років, а може й перевершити його. Отже, можна вести мову про те, що сучасні соціально-економічні негаразди за масштабами демографічних проблем співставні з скороченням населення у часи воєнного лихоліття. Сучасний регіональний розподіл вікової структури населення свідчить, що наймолодше населення зосереджується у межах західного регіону України, в той час як вікові рубежі мешканців центральних і північних областей помітно перевищують середні показники по державі. Такий висновок повністю корелюється з наведеними вище матеріалами по географії природного приросту населення та його основних елементів - народжуваності і смертності. Територіальний аналіз вікової структури населення показує, що основна диференціація спостерігається не стільки між окремими регіонами, скільки між містом і селом: міське населення домінує в усіх вікових групах, проте найбільш виразно простежується вікова диспропорція міського і сільського населення у працездатному віці, в той час як на старшому рівні (понад 70 років) ця різниця практично нівелюється. Такий розподіл пояснюється відомим процесом перетоку працездатного населення (переважно молоді) з сільської місцевості у міста, який в Україні особливо активізувався з початку 60-х років, коли під час хрущовської “епохи потепління” було ліквідоване напівкріпацьке закріплення селян за колгоспами. В той же час люди зрілого і старшого віку, що завжди відрізнялися меншою мобільністю і більшою прив’язаністю до родинного обійстя та спадкових традицій, залишалися переважно у сільській місцевості. Важливе місце при аналізах вікової структури населення посідає проблема тривалості життя. На протязі еволюції людського суспільства середня тривалість життя невпинно зростала. Якщо в античному світі вона становила 25 років, а у середні віки до 30 років, на рубежі ХІХ-ХХ сторіч - 32 роки, то вже у 1950 р. середня тривалість життя на Землі сягнула 50 років, а на 1990 р. - навіть 63 роки. За оцінками фахівців, теоретично видова тривалість людського життя може сягати 110-115 і навіть 120-140 років (В.Максаковський). Отже, можна стверджувати, що економічний розвиток суспільства, науково-технічний прогрес виступають наріжним каменем збільшення середньої тривалості життя. Разом з тим, на сучасному етапі виразно простежується різниця тривалості життя у розвинених країнах та у країнах, що розвиваються. За даними на червень 2003 року найбільша середня тривалість життя в Андоррі 83,49 років, а найменша в Мозамбік – 31,3 роки. Але слід враховувати чисельність населення Андори – 69,2 тис.чол і для порівняння можливо краще взяти Японію (при населенні 127,2 млн.чол – 80,93 роки) або Австралію (відповідно 19,7 млн.чол. та 80,13 років). В Україні найвищі показники тривалості життя були зафіксовані у 1980-1990 рр. і становили пересічно 71 рік (66 років у чоловіків і 75 років у жінок). Проте, починаючи з 1992 р, ці показники почали поступово зменшуватися до 1995 року (67 років, 62 та 73 роки відповідно у чоловіків і жінок), у 1998-му році отримали найвищого, за останні 10 років значення (68, 53 і 74) і поступово почали зменшуватися до 66,5 в 2003 році. Процес зменшення середньої тривалості життя протягом останнього часу пов’язується як з активізацією серцево-судинних захворювань та збільшенням травматизму (особливо у чоловіків), так і з наслідками Чорнобильської катастрофи.
ТРУДОВІ РЕСУРСИ
До трудових ресурсів певної території (країни, регіону) відносять ту частину населення, “яка має необхідний для трудової діяльності освітній, професійнокваліфікаційний рівень, фізичний розвиток і стан здоров’я” (В.Оникієнко, ГЕУ, т.3., с.309). Одним з основних критеріїв визначення трудоресурсного потенціалу виступає віковий ценз, за яким все населення території поділяється на три групи: до працездатного віку (діти, юнаки та дівчата віком до 16 років), працездатного віку (чоловіки у віці до 59 років і жінки у віці до 54 років включно - !!! та після працездатного віку (пенсіонери). Особливу групу непрацездатного населення становлять інваліди І та ІІ груп. Основу трудових ресурсів будь-якої території становить населення у працездатному віці. В Україні на його долю припадає пересічно до 91,22% загальних трудових ресурсів, решту становлять працюючі підлітки (0,01%), пенсіонери (8,77%) та інваліди. Особливо висока частка населення працездатного віку відмічається у Житомирській, Херсонській, Волинській, Черкаській областях (понад 95%), а найнижча (82-83%) - у Хмельницькій та Чернігівській областях. Дещо інша картина вимальовується при територіальному аналізі частки людей працездатного віку у загальному населенні регіонів: тут, станом на 1999 рік виділяються АР Крим, Харківська та Одеська області (понад 58%) при найнижчих показниках у Чернігівській та Вінницькій областях (52-53%). На практиці для економічних оцінок окремих територій найбільш доцільним видається не визначення частки працездатного населення у загальній масі трудових ресурсів або у загальній чисельності населення регіону, а розрахунок питомого “навантаження” на населення працездатного віку, тобто визначення кількості непрацездатного населення, що припадає на 1000 працездатних. За цим показником найкраща ситуація складається у Криму, в Харківській, Одеській і Закарпатській областях, де згадане “навантаження” нижче середнього по Україні. В той самий час у Чернігівській та Вінницькій областях (головним чином через інтенсивне “старіння” населення) кількість непрацездатного населення наближається до чисельності населення працездатного віку. Загальні оцінки трудових ресурсів дають уяву лише про потенційні можливості окремих територій і повинні розглядатися як одна з категорій якісної характеристики населення. З позицій економічних на передній план виступає аналіз зайнятості населення у народному господарстві. Людські ресурси поділяють на економічно активне та економічно неактивне населення. До економічно активного населення належать особи, зайняті суспільно корисною працею, що приносить їм прибуток (А.Голіков та ін.,1996), тобто населення, що зайняте в усіх сферах економічної діяльності. За існуючими в Україні статистичними нормами, до економічно активного населення (синонім - робоча сила) відносяться особи працездатного віку і старші та підлітки, які протягом року були зайняті економічною діяльністю, тобто працювали за наймом на умовах повного чи неповного робочого дня (тижня), роботодавці, ті, що самостійно забезпечували себе роботою, включаючи підприємців, безкоштовно працюючих членів їх сімей, служителів релігійних культів та ін. Іншими словами, до цієї групи належать як особи найманої праці (робітники службовці) та самостійні працівники (разом з неоплачуваними членами сім’ї), так і сезонні та випадкові працівники, особи, які тимчасово не працюють з об’єктивних причин (хвороба, відпустка тощо), а також учні, які суміщають навчання з роботою на режимах неповного робочого часу, та особи, що проходять підготовку на виробництві, одержуючи при цьому стипендію або заробітну платню. Зазначимо, що за рекомендаціями ООН до цієї категорії відносяться також безробітні, які шукають роботи. За даними Міжнародної організації праці, економічно активне населення (робоча сила) становить близько 3/4 усіх трудових ресурсів світу.
Особливе місце у системі економічно активного населення посідає група людей, які безпосередньо зайняті в галузях економіки. Сюди належать робітники та службовці державних, кооперативних і громадських установ і організацій, колгоспники, зайняті у громадському господарстві колгоспів, колгоспники та члени сімей робітників і службовців у працездатному віці, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також особи, зайняті у спільних приватних підприємствах, міжнародних організаціях та у фермерських господарствах. Одним з найважливіших показників при статистичних оцінках населення, зайнятого в економіці, виступає середньорічна кількість робітників і службовців, яка розраховується на підставі середньооблікової кількості працюючих за наймом на підприємствах, в установах, організаціях і громадських об’єднаннях (без урахування сумісників та тих, хто працює за підрядними угодами). До економічно неактивного населення, за існуючими міжнародними нормами, відносяться усі ті, хто, незалежно від віку, не входить до описаної вище категорії робочої сили. Сюди, зокрема, належать учні та студенти працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, військовослужбовці строкової служби, жінки, що перебувають у так званій “декретній” відпустці та по догляду за дитиною протягом встановлених законодавством термінів, іноземні громадяни тощо. В Україні, де зайнятість людей визначається у відповідності з прийнятим Верховною Радою Законом України “Про зайнятість населення”, загальна кількість зайнятого в галузях економіки населення становила у 2004 р. понад 20 млн.чол. Особливості територіального розподілу чисельності населення та його вікової структури знаходять відображення і в регіональній диференціації робочої сили. На протязі останнього десятиріччя простежується виразна тенденція до зниження зайнятості населення в економіці країни, що відображає загальну картину економічної депресії в державі. За період з 1990 р. по 2004 р. кількість населення, зайнятого в галузях економіки, скоротилася вцілому по Україні майже на 5 млн.чол., тобто практично кожен п’ятий активний мешканець країни з тих чи інших причин, у тій чи іншій формі втратив зв’язок з економічним життям країни. У регіональному плані процес цей відбувається з різними темпами, відбиваючи як специфіку місцевої економіки, спеціалізації основних галузей народного господарства в області, що склалася в рамках соціалістичної системи, так і внутрішні соціальні та демографічні особливості окремих регіонів. З позицій економічного аналізу трудоресурсного потенціалу і в першу чергу економічно активного населення, важливе місце посідає розподіл робочої сили за окремими сферами економічного життя. Саме цей розподіл відбиває структуру народного господарства і рівень розвитку окремих галузей, служить опосередкованим показником ефективності використання трудових ресурсів. Наприклад, перерозподіл робочої сили між сільським господарством і промисловістю, що припадає на другу половину 60-х років, став однією з найважливіших ознак (поряд із суто економічними показниками: вартістю валової продукції тощо) загальної індустріалізації і знаменував перехід України з розряду аграрно-індустріальних до індустріально-аграрних країн. Серед основних тенденцій у перерозподілі зайнятого населення протягом новітнього часу відзначимо зростання кількості працівників сільського господарства, чисельності органів управління та людей, зайнятих у інших сферах економічної діяльності, що відбувалося головним чином за рахунок “перетікання” робочої сили з промисловості, будівництва, громадського харчування, установ освіти, науки, культури та житловокомунального господарства і побутового обслуговування населення. Ці тенденції виглядають вкрай небезпечними, оскільки вони відображають не тільки відчутну втрату кваліфікованої робочої сили у промисловості, на відродження якої потрібні десятиріччя, але й фактичну втрату національного генофонду, оновлення якого взагалі може стати проблематичним. Описана вище тенденція до скорочення зайнятості населення (насамперед населення, зайнятого у сфері економіки) породила в Україні безробіття. Масове безробіття, як соціальне явище, в Україні фіксується лише з початку 90-х років і пов’язується з переходом на рейки ринкової економіки. Разом з тим ми не повністю звільнилися від менталітету епохи авторитаризму. Яскравим свідченням цього є суттєві відмінності у підходах до визначення безробіття в Україні та у світовому співтоваристві. Так, у відповідності Законом України “Про зайнятість населення”, безробітними вважаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших не передбачених чинним законодавством доходів, через відсутність належної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. В той же час за методологією Міжнародної організації праці (МОП) безробітними вважаються особи, які (на обстежуваному тижні) відповідали одночасно трьом критеріям: не мали роботи (прибуткового заняття); шукали роботу, тобто намагались знайти оплачувану роботу чи організувати власну справу; готові приступити до роботи протягом найближчих двох тижнів. В усіх випадках кількісним показником цього явища виступає рівень безробіття, тобто виражене у відсотках відношення числа безробітних до кількості економічно активного населення (або до працездатного населення працездатного віку). Саме цей критерій дозволяє наочно переконатися в існуванні істотної відмінності між згаданими вище підходами до оцінки безробіття за українською і міжнародною методиками: якщо за першою рівень безробіття вцілому по Україні у 1995 р. не перевищував 0,5%, то за другою він у цьому ж році становив 4,7% (в обох випадках кількість безробітних порівнювалася з чисельністю економічно активного населення працездатного віку). Рівень зареєстрованого безробіття в Україні скоротився за 2004 рік на 0,3% і до 1 січня 2005 року склав 4,7%. З них проходять профнавчання – 184,4 тис. осіб, беруть участь у громадських роботах - 414,4 тис. осіб, одержують допомогу по безробіттю - 680 тис. осіб. Офіційний статус безробітних мають 98,5% незайнятих громадян України. Найбільший рівень безробіття на початок 2004 року зафіксований у Тернопільській (6,9%), Чернівецькій (5,9%), Херсонській (5,8%) і Рівненській (5,8%) областях, найменший - у Києві (0,4%), Севастополі (0,8%) і Одеської області (2,2%) Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значною мірою сприяло розміщенню на її території цілої низки виробництв, які вимагають підвищеної кваліфікації кадрів, а також формуванню потужної наукової бази, що давно здобула світове визнання. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення, зайнятого в економіці країни. За даними ЮНЕСКО, світовий рівень неписьменності дорослого населення після 15 років, що співставлено з прийнятою у нас нижньою межею працездатності, у 1990 р. становив 26,9%. Навіть у економічно розвинених країнах рівень неписьменності сягав 4,4% (В.Максаковський). В той же час, як свідчить перепис 1989 р., в Україні пересічно 99,1% зайнятого населення мали той чи інший рівень освіти, причому диференціація між окремими регіонами не перевищує 2%: від 97,9% на Рівненщині до 99,4% у Полтавській і Харківській областях (лише м.Київ має понад 99,7%). Якщо при цьому врахувати, що понад 15% зайнятого населення має вищу або незакінчену вищу освіту (у м.Києві навіть 31,3%), а 23,6% закінчили середні спеціальні навчальні заклади, то можна з впевненістю говорити про лідируючі позиції України за рівнем фахової підготовки трудових ресурсів серед усього світового співтовариства. Реорганізація системи освіти, розпочата в Україні після проголошення незалежності (у тому числі й підготовка бакалаврів та магістрів у навчальних закладах вищого рівня акредитації), спрямована на подальше підвищення загальноосвітньої підготовки і професійного рівня населення.
