Шпаргалки! - Українська мова

23. ТИПИ СЛОВНИКІВ ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953-1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови. Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення. ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» — першого тлумачного словника нашої мови, найповнішого й найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник був виданий протягом 1970—1980 рр., містить близько 135 000 слів. Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників: «Словник мови Шевченка», «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка». Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова. Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. У 1974 р. побачив світ «Словник іншомовних слів» за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науко¬вому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. У 1985 р. вийшло друге видання цього словника. ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ Великим здобутком української лексикографії є створення «Етимологічного словника української мови». У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов. Він охоплює матеріали пам'яток української мови. СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв'язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразео¬логічних зворотах. У 1986 р. вийшов «Словник паронімів української мови». Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів — близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні. ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ ПРАВИЛЬНОСТІ МОВИ Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Відомий український лексикограф Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).
У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла погреба на нові словники. У 1994 році було видано. До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.
У 1984 р. вийшла праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Останнім часом з'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Широко представлені власні назви, абревіатури.
У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає й яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам — справжнім перлинам народної мудрості. 1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мови» в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками

24. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКОГРАФІЇ Словникова справа зародилася в Україні вже в XIII ст. Створювалися словнички незрозумілих слів, які вживалися у церков¬них книгах. У другій половині XVI ст. були укладені словники іншого типу двомовні перекладні, в яких церковнослов'янські слова передаються «простою мовою». Памво Беринда - видатний діяч української культури XVII ст., лексикограф, поет, перекладач, друкар, гравер. Укладений ним словник є важливим джерелом вивчення словникового складу української мови того часу. Такі словники мали на меті пояснити незрозумілі для читачів слова у творах українських письменників і в народних піснях. Лексикографічні праці відіграли й певну нормативну роль. Однак відчувалася Потреба в повнішому словнику, української мови. Тому один із відомих вітчизняних філологів М. Максимович закликав до створення такого словника. Словник П. Білецького-Носенка був першим, укладеним у XIX ст., великим словником української мови. Його обсяг 20 000 словникових статей, широко представлена в ньому лексика, фразеологія української мови. Створювався словник на основі літературних джерел і записів народної мови, фольклору. У словника П. Білецького-Носенка нещаслива доля — свого часу він не був надрукований, хоч про нього і знали вчені, ті, хто займався словниковою справою. Публікація словника була здійснена 1966 р. у серії «Пам'ятки української мови». XIX ст. відзначалося появою важливих праць з діалектологи та етнографії. Велося збирання діалектної, розмовної та етнографічної лексики, були спроби укладання словників з використанням переважно цих матеріалів. Одним із таких словників був «Словарь малорусскаго нарічя» О. Афанасьєва-Чужбинського (у межах А — 3), виданий у 1855 р. У порівнянні з усіма попередніми словниками праця О. Афанасьєва-Чужбинського мала значно більший реєстр українських слів. У 1893—1898 рр. у Львові вийшов друком «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки. У створенні цього словника брала участь велика група інтелігенції Києва, Умані, Одеси. Організатором словникової справи був М. Комаров (М. Уманець і А. Спілка - псевдоніми, перший - М. Комарова, другий — колективу його співавторів). Словник містить 37 000 заголовних слів у російській частині. Український матеріал зібрано на основі записів живої народної мови та опрацювання художніх, наукових, публіцистичних творів. Але ілюстрацій у словнику небагато, і в основному наводяться вони з етнографічного матеріалу (пісні, думи, приказки та ін.). Словник перевиданий у 1896—1898 рр. та в 1925 р. Наприкінці XIX ст. опубліковано «Русско-малороссийский словарь» Є. Тимченка.
Ідея українських лексикографів укласти повний словник української мови значною мірою втілена у великому україн¬сько-російському словнику за редакцією Б. Грінченка, який був виданий у 1907—1909 рр. До кожного значення українського слова подаються російські відповідники. Словник уміщує також українську фразеологію, часто з поясненням її походження. У кінці четвертого тому вміщено словник імен. Словник перевидавався у 1924 р., 1925 р., 1928 р., а в 1958—1959 рр. був надрукований з видання 1907— 1909 рр. фотомеханічним способом. У 1918--1930 рр. з'явилося чимало словників термінологічних, потребу в яких особливо відчувала школа. Протягом 1924—1933 рр. надруковано три томи «Російсько-українського словника» Академії наук УРСР (у межах А—П). У 1937 р. Інститут мовознавства видав великий, однотомний «Російсько-український словник». Його реєстр поповнився новими на той час словами. У 1939 р. був знову створений колектив для укладання двомовного російсько-українського словника, однак наступні події, пов'язані з вій¬ною 1941—1945 рр., роботу над словником на певний час припинили. Наступний період, який почався в повоєнний час, позначений створенням справді сучасних словників — і за рівнем лексикографічного опрацювання і з погляду предметно-тематичної різноманітності', відповідності потребам, запитам життя. З'явилися тлумачні, фразеологічні, синонімічні словники, вже видано три томи етимологічного словника, словник іншомовних слів, орфографічні, орфоепічні словники, термінологічні, перекладні словники.
25. Щодо історії виникнення справочинства. Звичайне слово «документ» ми вважаємо рідним, українським. А на¬справді в основі слова документ лежить латинське слово dосео, що означає «пояснює, викладає справу». Латинське слово dосиment - це абстрактне поняття, яке означає «зразок», «взірець». До появи писемності і ділового мовлення засобом спілкування людей між собою була усна мова, живе слово. Живе, усне слово мало і має в житті людини велике значення. Воно фіксує те, що людина сприймає органами чуття, бачення, слухом, смаком тощо. Але усна мова мала і має свої обмеження. Перш за все, вона не на довго затримується в пам'яті. Таким засобом фіксації і збереження думок, а також передача їх на відстані стала писемність і писемна мова 3 моменту ви-никнення письма з'являлися письмові документи. Письмо - це система знаків, за допомогою яких фіксується звукова мова. Виникнення й розвиток письма тісно пов'язані із загальним розвитком суспільства і потребами спілкування між людьми на відстані, з необхідністю зафіксувати державні акти, результати наукових досліджень тощо. Найдавнішими повідомленнями на відстані були послання. Письмо у своєму розвитку пройшло ряд етапів: малюнкове, символічне, ієрогліфічне, складове, алфавітне (Давня Греція IX ст. до н.е.) Із середини ХІV ст. геометричний вигляд букв поступово спрощувався, писалися вони з нахилом, вживалися скорочення слів. Пізніше з'явився скоропис із заокругленими буквами. У 1708 р. Петро І провів реформу кирилівського письма - у гражданський шрифт. Писемне ділове мовлення на Русі виникло з необхідністю закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки між тодішніми громадянами, торгівельні й політичні договори з іншими державами. Щоб документ відповідав своєму призначенню, він мусив бути конкретним, зрозумілим, лаконічним. Найдавнішими пам'ятками руської юридично-ділової писемності, з яких починається її історія, слід вважати договори київських князів із греками 907, 911, 944 і 971 рр. На основі традиції східнослов'янського звичаєвого права з пережитками язичництва у 30-х рр. XI ст. при Ярославі Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів - «Руська правда». Найдавніші писані пам'ятки часів Київської Русі сягають середини XI ст. (Остромирове Євангеліє). Також велися ділові документи і складалися художні твори («Слово о полку Ігоревім»). Особливий різновид юридично-ділової писемності Київської Русі становили руські грамоти. Найдавніші з них, що збереглися до нашого часу, відносяться до початку XII ст. Без ділової писемності не могло існувати руське феодальне суспільство. Документи засвідчують про те, що було в минулому - вони справжня пам'ять людей. Сьогодні з документами ми зустрічаємося всюди. Ті моделі документів, що є сьогодні, почали з'являтися століття тому, а з 20-х рр. XX століття стали невід'ємним атрибутом державного життя. Документ має правове й господарське значення, є писемним доказом, джерелом різних відомостей довідкового характеру. Наявність документа є доказом того, що ми користуємося тими самими правилами, що й інші, маємо такі ж обов'язки, що й люди, які є власниками такого самого документа. Документ - засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності.
26. Ознаки та групи класифікації документів Класифікація документів - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напрямку діяльності. Види документів визначаються за кількома ознаками. 1. За змістом інформації: документи з адміністративних питань, бухга¬лтерського обліку, кадрових питань, фінансово-кредитних операцій, комер¬ційні документи, документи зовнішньо-економічної діяльності. 2. За походженням: офіційні (службові) — ті, що створюються організацією чи службовою особою та особисті - засвідчують особу або її права, обов'язки, службовий або соціальний стан. 3. За призначенням: організаційні, розпорядчі, інформаційні, колегіальних органів. 4. За місцем виготовлення: внутрішні (створюються всередині організації, підприємства і тут же функціонують) і зовнішні (що надійшли від інших установ, надіслані в інші установи). 5. За напрямом проходження: вхідні (що надійшли ззовні для розгляду й виконання) і вихідні (що надсилаються в інші установи, організації). 6. За способом (формою) виготовлення: типові (складаються завчасно і є текстом-зразком для індивідуальних: типові правила, інструкції); трафаретні (частина тексту видрукувана на бланку, частина вписується при його заповненні); індивідуальні (створюються щоразу наново за довільною формою). 7. За ступенем складності: прості (містять одне питання) і складні (містять два або більше питань). 8. За ступенем гласності: звичайні, для службового користування, таємні (секретні). 9. За терміном виконання: звичайні (документи, термін розгляду яких визначено чинним законодавством, адміністрацією) і термінові (виконуються терміново або у строк, спеціально визначений керівником). 10. За стадіями виготовлення: чорнові (робота автора над текстом), оригінали (належним чином оформлений перший примірник документа), копії (точне відтворення оригіналу; різновиди копій: відпуск — повна копія відправленого оригіналу; витяг - копія, що відтворює частину документа; дублікат — другий примірник документа, виданий у зв'язку з втратою оригіналу). 11. За строками зберігання: постійні, тимчасові (до 10 років), тривалі (понад 10 років). 12. За структурними ознаками: стандартні (документи, в яких може бути передбачено не лише формуляр, а навіть слова, словосполучення й речення, за винятком цілком конкретних відомостей) і нестандартні (документи, в яких можна заздалегідь передбачити й сформулювати окремі найзагальніші відомості, а спосіб викладу залежить від конкретного змісту, ситуації та обставин ділового спілкування). 13. За способом фіксації: письмові, графічні (малюнки, графіки, схеми, плани), фото-, кіно-, фонодокументи. 14. За юридичною силою: справжні (документи видані в установленому законом порядку; розрізняють: дійсні - що мають на даний момент юридичну силу) і недійсні - що з якихось причин утратили її (наприклад, через закінчення строку договору) і підроблені (у зміст документа вносять неправильні відомості, роблять виправлення тощо).
27. Правила оформлення документів Кожний документ складається з окремих елементів реквізитів (складові частини будь-якого документа). Розрізняють постійні і змінні реквізити документів. Постійні друкуються при виготовленні бланка; змінні - фіксуються на бланку в процесі заповнення. ГОСТ 6.38-90 встановлює максимальний склад реквізитів і певний порядок їх розміщення в організаційно-розпорядчих документах. 1. Державний Герб України (порядок використання визначається законом) - розташовують посередині бланка або у кутовій частині над серединою рядка назви організації. 2. Емблема організації, підприємства, установи - при кутовому розміщенні реквізитів розташовується у верхньому лівому куті аркуша, а при поздовжньому - посередині верхньої частини сторінки. 3. Зображення нагород -у верхньому лівому кутку або посередині документа 4. Код підприємства, установи, організації - у верхньому правому кутку. 5. Код форми документа - у верхньому правому кутку. 6. Назва міністерства, відомства, якому підпорядковується установа -у верхньому лівому кутку або посередині. 7. Назва організації,