86. Основні риси літератури та концепція героя Розповідь про молоду літературу варто розпочати із характеристики поетичних жанрів. Із ними у 20-х р. пов`язані імена П.Тичини, В.Сосюри, Є.Плужника, М.Бажана, поезію цих митців ріднить приступність твердження загальнолюдських ідеалів і проривна спрямованість у майбутнє. "Ще мить, - у місті і у селах, життя розквітне, загуде" - не дуже виразно, але натхненно стверджував у 1922 році П.Филипович. Марно було, звичайно сподіватися, що життя розквітне на якусь мить, але як вже хотілося людям голодним і знесиленим вірити, що це ось-ось станеться!…
Суспільно - духовна атмосфера епохи знайшла яскраве відображення у творчості всіх митців, однак проблема історичного поступу народу осмислювалися ними по-різному.
Ніжний і тривожний В.Сосюра змальовує візвольний похід народу в інтимно-щедрих тонах, звертаючи головну увагу на переживання своїх героїв, їхню духовну сутність.
Якщо особливості поезії авангардиста В.Поліщука визначаються тяжінням до технологічних новацій сучасності, то М.Драй-Хмарі притаманна традиційність. Якщо в О.Влизька домінує сонячний настрій, то у Є.Плужника - трагічний оптимізм.
Акцентуючи увагу на твори, які доносять правду не лише про велич, а й про трагізм цієї доби. Чи не першим серед українських письменників цей трагізм збагнув Є.Плужник.
За життя він зміг видати лише дві збірки "Дні" 1926 р. і "Рання осінь" 1927 р. Третя "Рівновага" завершена у 1933 р., побачила світ після смерті поета. Доля його як і багатьох українських інтелігентів склалася трагічно. Основоположником справжньої української прози назвав О.Білецький - Миколу Хвильового (1893-1933). Вплив його на літературне життя був колосальним. Одним з перших відчувши потребу в якісно новій літературі, він створив зразки, які й сьогодні вражають художньою майстерністю, касандрівською силою трагічних пророцтв. В оповіданні "Я (Романтика)" описані в ньому події сприймаються сьогодні як знамення, яке віщувало масові репресії 30-40 років. Автор розповідає про "діяльність" "чорного трибуналу" очолюванного чекістом - фанатиком. Уже на початку 20-х років М.Хвильовий спостеріг перші симптоми морального вродження певної категорії колишніх революционерів "Іван Іванович", "Сентиментальна історія" в цих творах автор не тільки викривав страшні потворні явища, а й застерігає нас від цього. Однако із центральних проблем пожовтневої прози залишилася споконвічна проблема -людини і землі. В нових умовах вона звучала насамперед у новелах Т.Косинки. Підмогильний прагнув охопити життя в усіх його суперечностях, змалювати людину у всій його неповторності та індівідуальності. На відміну від багатьох тогочасних авторів є процес дослідження морально-етичних проблем, відтворення складного процесу становлення особистості "Син". "Сонце сходить". У цих новелах тонко передається психологічний стан людини, зафіксовані найпотаємніші порухи її душі. Звідси велика сила емоційного впливу творів Підмогильного. Не буде повним, якщо оминути літературне життя. Західної України. А було воно навдивовижку багатогранне і цікаве. Самобутнім зразком філосовської лірики може слугувати творчість Богдана - Ігоря Антоновича (1909-1937). Як поет він визнався на поч.30-х р., коли в українській літературі почали вилучати все краще і найчистіше. Антонич поклав собі за мету в цей трагічний час не дати захлинутися. Стрімку еволюцію його таланту засвідчують збірки "Привітання життя" 1931р., "Три перстні" 1934р. Ідейно-тематичний спектр Антоничевської поезії багатобарвний: краса землі, прадавничій світ язичеських вірувань лелеків, незвичайність їх світогляду. Є в нього інтерпритації Шевченкових традицій і роздуми про роль митця в суспільстві, однак домінуючою залишилася тема єдності людини і природи. Злиття ліричного героя з навколишнім світом - природний стан його тіла й душі.
Без перебільшення можна впевнено сказати, що поезії Антонича формували в літературі першопочатки екологічного мислення. І через те вони такі близькі нам. Як альтернатива руйницькій психології.
87. Проза в 20-30 р. ХХ ст. Не можливо не згадати про людину, яка в літературі та й історії України поч. ХХ ст. відіграла першорядне місце - Володимир Винниченко. М.Коцюбинський про Винниченка говорив: "Кого у нас читають? - Винниченка. Про кого йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? - Винниченка. Кого купують? - знов Винниченка!". Яка ж тоді роль В.Винниченка в розвитку літературного процесу? Чому його ім`я категорично замовчувалося в радянські часи? Один із зарубіжних істориків Григорій Кострюк стверджував, що Винниченко є одним із видатніших діячів українського національного державного відродження. Цю думку поділяють і українські літературознавці. "Справді, так судилося йому долею бути, як митцеві, розп`ятим на хресті політики і залишитися однією з найбільш трагічних постатей в історії України." Після Лютневої революції 1917р. Винниченко очолює перший уряд Української Народної Республіки - Генеральний Секретаріат Центральної Ради, одночасно займає посаду генерального секретаря внутрішніх справ. Намагається провести ідею суверенності України у Федеративному устрої майбутньої держави. Бере участь у переговорах із Тимчасовим урядом. Але чергова криза знову назріває, кульмінація якої припадає на 22 січня 1918 року. Соціал-демократична фракція виходить із уряду. Його очолила Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСД). Відповідно і В.Винниченко склав обов`язки прем`єр міністра. В той день було проголешено 4-й Універсал: "Україна вважалась самостійною, незалежною республікою". Не можна до кінця збагнути еволюцію творчості "розп`ятого на христі політики" В.Винниченка. Та й не лише цієї "однієї з найбільш трагічних постатей в історії України, а й всього літературного процесу. Успіх Винниченкові - прозаїсту принесла повість "Краса і сила" (1902). Його закріпили наступні твори: "Суд", "Раб краси", "Федько-халамидник", "Студент". Вершиною творчості Винниченка - художника літературознавці вважають науково-фантастично-філософський роман "Сонячна машина" (1924). Щодо революції, то з її приходом не всі кинулися захищати її інтереси, існували різні думки, часом навіть повністю протилежні. "Слово за тобою Сталіне" (драма)
Микола Хвильовий (Фітільов) Популярний на той час літературний критик Володимир Коряк говорив так: "Істинно Хвильовий. Сам Хвилюється і нас хвилює, п`янить, непокоїть, дратує знесилює і погонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом ніжний і сором`язливий, химерник і характерик, закоханий у слово і мрійник".
13 травня 1933 року Микола Хвильовий пострілом у скроню обірвав своє життя на 40 році. Перед смертю написав листа Президенту ВАПЛІТЕ Михайлу Яловому. Арешт Ялового - це розстріл цілої генералції… За що?
За те, що ми були найкращими комуністами? Нічого не розумію. За генерацією Ялового відповідаю преш за все я - Микола Хвильовий.
Під впливом новонарожденої тоталітарної системи М.Хвильовий проголошує гасло: "Геть від Москви!" - це стосується не тільки питань мистецтва, а й політики. Письменник поставив перед своїми побратимами по перу вимоги не копіювати російську літературу, беручи за зразок далеко не краще в ній, а шукати своє, йти своїм шляхом. Про письменника ніхто не скаже краще ніж його твори. Про себе Хвильовий писав: "Я - чекіст, але я й людина". Й цьму трагічному афоризмі - суть тих суперечностей, що краяли душу письменника. Відома, тема роздвоєння людської особистості в літературі не нова. Христос і Антихрист, Фауст и Мефістофель. Одначе у творчості Хвильового особливо в новеллі "Я (Романтика)", Я - і анти я - це не лише символ добра і зла, свободи і рабства, мудрості і групства. Автор не тільки показує, що людина, яка проміняла справжні цінності життя на фальшиві, приречена на здобуття, а й переконливо доводить, що така людина позбавляється людської моралі і навіть найпотаємнішого інстинкту - поважай батька-матір. М.Хвильовий писав як прозові твори так і поетичні. Прозові "Іван Іванович", "Кіт у чоботях", "Ревизор", Листи до М.Зерова, А.Любченка; Незакінчені твори - "Вольдшнепи", "Прелюдія". У кінці квітня 1925 року розпочалося так названа літературна дискусія, яка продовжувалась до 1928 року включно. Її відкрив своїми гострими статтями М.Хвильовий "Про Сатану в бочці, або графоманів, спекулянтів, та грішних просвітян", "Про Коперника з Флауенбургу, або аберка азіатського ренесансу в мистецтві", особливого розголосу набула стаття "Україна чи Малоросія?". Дискусія поставила митців перед трьома питаннями:
Визначити роль України в світі. З`ясувати напрям орієнтації українського світогляду: захід чи схід. Обстоювати справжнє, а не графоманське мистецтво. Однак ці часткові проблеми були складовими частинами проблеми суттєвою, що полягала у відстоюванні цілі національної свідомості, у протидії поневолення людського розуму під впливом новородженної тоталітарної системи. Самогубство М.Хвильового повинно було, як він передбачав, застерегти партію , уряд країни, літературних оппонентів від подальшого загрозливого для розвитку літератури і мистецтва реформування засад і принципів творення і функціонування культурних цінностей. Процес роздвоєння "Я" М.Хвильового неминуче катострофічне. Як людина він хоче жити, а як художник, творець і духовний проповідник своєї регенерації він не може існувати, бо задихається. Він мусить піти з життя. Передусім він говорить від імені генерації саме з неї він індефікує своє творче "я" , і знищення генерації, сигналом до якого став арешт першого президента ВАПЛІТЕ М.Ялового. Тому Хвильовий зізнається , що "нічого не розуміє" - бо загибель, знищення "найсвідоміше комунистів здійснюється від імені і в ім`я тих ідей які вони одстоювали, в які свято вірили, в ім`я яких творили нову літературу і мистецтво". Микола Зеров У післявоєнні часи 1918-1923 рр.; Зеров виявив себе як високообдарований поет, витончений майстер сонета, довершений перекладач, вмілий редактор, тонкий критик, оригінальний історик літератури. Уже із середини 20-х років до Зерова починають застосовувати політику ущімлень, зокрема після двох збірок оригінальних і перекладних поезій "Камени", "Антології". Збірка "Сонеторію" - збірка поезій над якою Зеров працював 15 років.
Літературна дискусія 1925-1927 р. - це дисуксія навколо Зерова в основному. Програма, виголошена Зеровим складалася із двух частин : "культури і європеїзму". Він прокламував: "освойюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишится назвжди провінціалом." З кінцем літературної дискусії він пише передмову до творів українських письменників. Зерова оголошено місцевим націоналістом. У 1934 році помер син Зерова. Захворівши на шкарлетину. Невдовзі Зерова було звільнено з універсітета. З-під ніг було вибито матеріальну базу. Розтріляли Косенко і Влизька… Зеров переїздить до Москви, шукає роботу. На 45 році його було заарештовано і відправлено в Київ. У 1936 році Зерова було засуджено на 10 років позбавлення волі.
Підстава : керівництво української контрреволюційної націоналістичної організації.
Прибув на Соловки. Справу Зерова було переглянуто: вирок - вища міра покарання. Розтріляли Миколу Костянтиновича з листопада 1937 року разом із Павлом Филиповичем, Миколою Вороним, Миколою Кулішем.
31 березня 1958 року всіх реабілітовано - посмертно. Зеров відомий як дослідник літератури, перекладач із англійстької, французької, бельгійської. Шлях Зерова не був його особистим шляхом. Це була типова путь, що нею пройшла переважно, якщо не виключно більшість українських письменників за радянських часів. Крок за кроком - повільно або швидше люди проходили свій страденський шлях, утрат, злиднів, вигнанства, глоду і смерті.
Григорій Михайлович Стрілець ( Косинка )
(1899-1939) Він був одним із перших, хто започаткував літопис революційних подій і в кого культівська своволля вирвало перо із рук.
Г.Косинка письменником не збирався бути, але в 1919 році київська газета надрукувала згадку дитячих літ "На бурки" із цього все почалось.
Невдовзі після виходу збірки "На золотих богів" (1922 р.) журнал "Нова громада" характерізує Г.Косинку "як одного із найкращих теперішніх українських письменників - белитристів. Г.Косинка це здобуток і гордість нової україни."
Дуже гарна мова Косинчиних творів, вона відрізняється своєю емоційністю, змістом, духовністю. Для творчості Г.Косинки притаманний художній психологізм, як і для літератури 20-х р. Своїми попередниками він вважав В.Стефаника, О.Кобелянстьу, М.Коцюбинського . Новели Г.Косинки будуються переважно на матеріалі переживань і роздумів героїв. У 1934 р. Косинку забрали насильно. Дружина говорить : По нього прийшли 5 листопада 1934 р. І ось уже понад 50 років перед очима постає той ранок… У газеті "Правда" був надрукований вирок Військовоїколегі ї"Верховного Суду СРСР у справі про "терористів - білогвардійців". Через 2-3 дні почалася конфіскація майна розтріляних. Пришадую, як одна жінка в розпочі кричала : Викинули дитину з ліжка, забрали ліжко, простирадло.5 листопада 1937 року Косинку було реабілитовано - посмертно. Богдан Сельвестрович Лепкий (1872-1941 р.) Без творчості Б.Лепкого українська література буде не повною, збіднена, як і без творчості багатьох сучасників, що були штучно викреслині з нашої духовної спадщини. Людина це була розумна, високодуховна. Збірки віршів "Стрічки" (1901), "Осінь" (1902). Його твори починають перкладатись на інші мови. На кожному кроці він бачить соціальну не справедливість, він з болем говорить про голод - сіл, він дачить разючі контрасти. У поезії Б.Липкого немає гасел до революції, закликів до бою. Він вважав своїм громадьським обов`язком розповісти про народний біль, як про свій. У 20-30 роках автор переважно виступає в жанрі історичної прози. До поезії лише звертається час від часу, продовжуючи перед усім мотиви довоєнної лірики. Окремо слід сказати про цикл повістей, що складають трилогію "Мазепа". Повістей - 5 "Мотря", "Невбивай" , "Бутерин", "Полтава", "З під Полтави до Бендер". В усіх повістях головний герой І.Мазепа.
88. Поезія (20-30р.) ХХ ст. Михаль Семенко (1892-1937) 24 жовтня 1937 року насильно відібрали життя у людини, ім`я якої було нерозривно пов`язане з мистецтвом. На цьому український літературний авангардизм припинив своє існування. Все життя хвилює Семенка проблема людської особистості. Футуризм М.Сименко розробив власну теорію яка грунтується на філосовському вченні, де говориться , що лише мистецтво і філософія наближають нас до пізнання сутності речей. Цій теорії він дає назву кверофутуризм. Письменник подає новий тип ліричного гроя, його поезія розбавлена в червоний колір " Ревфутпоема", "Тов.сонце". У 1927 році під проводом Сименка організується група "Нова генерація", яка засновує свій альманах. Прикметно, що М.Сименко пророчив свою смерть - "Патагонія Майк Йогансен Михайло Геврасійович Йогансен, походив родом із Латвії. Закінчив Харківський універсітет. Захоплюється філософією. Перебував у літературних організайіях "Гарт", ВАПЛІТЕ, а згодом став членом спілки письменників України.
Йогансена вважають типовим ювелиром словосполучень, талановитим копачем словесних надр, філолог поезії. Майстерність його в царині алітерації - безперечна. Майстром слова. Ювелір форми. Майк творив поезію ньюансів, акварелі натяків і настроїв. Йогансен любив природу, оспівув її , обожнював, творив химерні видива. Своїми творами Йогансен провів глибоку борону у творенні нової української поезії її романтичного крила - в темах ідеях, образах, жанрах, ритмамелодиці, ремуванні. Олексанр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) -(на 1/2 - діасп.)Сьгодні ми причетні до третього повернення із забуття Олеся. Автор почав писати рано з 9 років. У ранній творчості О.Олеся бачимо алегоричні образи Сокола, Орла, Лебедя, що були притаманні поетам - симолістам. У 1919 р. несприйнявши тиск революції і режиму, що складався виїхав за кордон не надовго, а вийшло назавжди. Еміграція стала для нього векликою трагедією життя. Умераючи поет благав :
Принесить як не надію, то крихту рідної землі:
Я притулю до уст її і так застигну, так зомлію…
До О.Олеся ставилися по-різному одні говорили, що найбільший наш поет, а інші згасли. Більше 80 композиторів працювали над текстом О.Олеся йому приталанні також тексти драматичні, прозові. Євген Малинюк (діасп.)
(1897-1968) Еміграція, вигнання, звучать у поезії Малинюка з гіркотою. Але Малинюк чи не єдиний з усіх еміграційних поетів - пройшов крізь залізну заслону. Що розкраває на двоє українську літературу. На еміграції він переживав Розтріляне Відродження, з цього і починається книжка - есе "Буряне поліття" (1917-1927р.) Думка Малонюка найбільш зосередженна на філософії історії, головне - української історії. Він найстарший поет еміграції. У 1920 році разом з Армією Симона Петлюри відбув за кордон і з того часу не повертався. Книга "Серпень" - надзвичайно багатопланова в соїх думках, почуттях, стильових шуканнях. Її написала вільна людина, над якою не тяжіє залізна рука партії, диктатури і цензури. Рильський і Сосюра до самої смерті почували на собі тяжку залізну руку і не могли в свої зрілі роки дати свій повносилий вражайний серпень. 16 лютого 1968 року Є.М. помер на удар серця в своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли на день пізнише на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери як раз на вечір його смерті. Помер на ходу
