Шпаргалки! - Українська мова

1.УКРАЇНСЬКА МОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Мовні проблеми є актуальними в будь-якому суспільстві. Особливо гостро вони відчуваються в полі етнічних об’єднаннях, де переплітаються з економічними, соціально-політичними, національними, релігійними інтересами націй, народностей, племен. ХІХ-ХХ століття-епоха великого пробудження і самоусвідомлення народів. Новітня історія свідчить, що фундаментальні, доленосні проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини не можуть бути вирішені без уладнання мовних проблем. Більше того-саме з боротьби за мову здебільшого починається боротьба народів за свої права. Поняття "українська мова" означає назву засобу спілкування, об’єкта наукових досліджень, навчальної дисципліни. Крім того, українська мова — засіб об'єднання українців, що проживають у багатьох країнах світу. Учені досліджують українську мову у різних аспектах. Розкривають зв'язки між мовою та історією народу, суспільства, оскільки мова як засіб спілкування між людьми розвивається у тісному зв'язку із суспільством, відображаючи усі ті зміни, що відбуваються у його житті; з'ясовують зв'язки між мовою і мисленням, що існують у безпосередньому контакті: пізнаючи світ, людина передає результати пізнання у мові за допомогою слів, речень. У мові відображено всі надбання народу в процесі його розвитку, завдяки чому сучасники активно використовують досягнення наших предків, а створене в наш час і закріплене у мові залишиться здобутком для нащадків. Визначають зв'язки між українською мовою та іншими мовами народів світу, насамперед із мовами близькоспорідненими. Досліджуються різні аспекти мови: діалекти, звукова система, словниковий склад, граматична будова, стилістика. Наслідком досліджень учених є низка фундаментальних праць із українського мовознавства.
2. ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЇЇ ЗВ'ЯЗКИ З ІНШИМИ СЛОВ'ЯНСЬКИМИ МОВАМИ Українська мова належить до індоєвропейської сім'ї мов, які є найбільш вивченими і найбільш поширеними: цими мовами розмовляє близько 52 % населення земної кулі. У цій сім'ї мов українська мова належить до слов'янської групи і разом з російською та білоруською мовами утворює східнослов'янську підгрупу; до західнослов'янської підгрупи належать польська, чеська, словацька, лужицька, кашубська і полабська (мертва) мови; до південнослов'янської — болгарська, сербохорватська, македонська, словенська й старослов'янська (мертва). Не слід ототожнювати поняття "мова" і "мовлення". Мова є об'єктивно існуючим засобом спілкування між людьми і виявляється у "сукупності довільно відтворюваних загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок"'. Мовлення—індивідуальне використання мови окремим мовцем, спілкування людей між собою за допомогою мови; мовна діяльність окремого члена суспільства. Початковим етапом існування української мови — літературної мови, як і загальнонародної розмовної мови, є XIV століття (окремі фонетичні та граматичні риси, які згодом узвичаїлися в українській мові, спостерігаються ще в пам'ятках ХІ-ХІІІ ст.). На той же час припадає й початок російської та білоруської літературних мов. Зародившись десь на світанні суспільного Слов'янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і, проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов'янською мовою...

3. УКРАЇНСЬКА МОВА—НАЦІОНАЛЬНА МОВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Лінгвістичне поняття «національна мова» визначається поняттям «нація». Нація як історична форма спільності людей, продукт тривалого розвитку суспільства. Тривалий історичний шлях пройшла українська мова: перший її суспільно-історичний тип-мова української народності або староукраїнська мова (ХІУ-ХУІІ ст.), другий-мова української нації, що почала складатись на межі ХУІІ-ХУІІІ ст. і остаточно сформувалась у другій половині ХІХ ст. мова української народності. За генеалогічною класифікацією мов світу українська мова належить до слов’янської групи індоєвропейських мов і разом з російською та білоруською складає східнослов’янську мовну підгрупу. Східнослов’янські мови дуже близькі між собою за словниковим складом та звуковою системою, що пояснюється спільністю походження на шляху історичного розвитку. Спільною основою сучасних східнослов’янських мов є мова давньоруська, яка до ХІІІ ст. на всій території Київської Русі була єдиною мовою східнослов’янської народності. Однак у ХІІ - ХІІІ ст. у давньоруській мові значно посилюється роз’єднувальний процес. Це призвело до розподілу її на три споріднені народності, до утворення на основі давньоруських територіальних діалектів трьох окремих мов-української, білоруської, російської. Україна довгий час не мала своєї власної державності (близько 800 років), різні її частини входили до складу різних держав-Великого Литовського князівства, Польщі, Австро-Угорщини, Росії, Румунії, і це гальмувало процес утворення єдиної загальноукраїнської мови. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалось, що "никакого малорусского наречия не було, нет й быть не может". У 1876 р. вийшов указ Юзефовича (Емський), який забороняв друкувати українською мовою книжки, тексти пісень під нотами і ввозити з-за кордону будь-яку літературу, друковану українською мовою; заборонялись також українською мовою і сценічні вистави. Верховна Рада УРСР у 1989 р. ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР". І статтею 2 цього Закону за українською мовою було закріплено статус державної. Водночас Закон визнавав рівність (юридичну і практичну) усіх мов, якими користується населення держави. У ХУІ ст. відновлюється об’єднуюча для українських земель роль Києва і всього середнього Подніпров’я, де розгортаються поворотні в історії України події-активна боротьба українського народу за свою етнокультурну самобутність і національну незалежність. Важливу роль у формуванні національно свідомості та консолідації українського народу відіграла національно-визвольна війна 1648- 1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького.

4. ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Провідною тенденцією у розвитку національної мови є прагнення її до єдиної, уніфікованої, універсальної форми, тобто спільної і єдиної для всіх літературної форми, поширеної в усному і писемному різновидах по всій території держави. Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Відмінності виявляються на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, лексичному і т. д. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території проживання їх, утворює д і а л е к т, у межах якого виділяються менші єдності — говірки. Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя). північний, південно-західний, південно-східний. Північний діалект поширений на території сучасних областей Чернігівської, Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської. Фонетичні особливості Північним говорам характерне вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі) у закритих складах відповідно до звука [і] літературної мови: стуол, стуел. Морфологічні особливості: вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати. Л е к с и ч н і особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: кукуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля (курча). Південно-західний діалект Поширений на території сучасних областей Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської. Фонетичні особливості. Переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу°лу°вік, ку°рова; у закритих складах замість давнього [о] в словах книжного походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, порідний. Морфологічні особливості. Іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -су замість -ою, -.рукоу, ногоу.
Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрець (потік). Південно-східний діалект
Поширений на території сучасних Полтавської, Харківської, Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської областей. Особливості південно-східного діалекту більше відповідають нормам літературної мови, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови. Фонетичні особливості. В цьому діалекті відсутні африкати [дж], [дз], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, сйжу.хджу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; ствердіння [р'] на початку складу: радок, радно, ражанка; пом'якшена вимова шиплячих: спі[ш'а]ть, кри[ч'а]ти, [ч'о]го.
Морфологічні особливості. Відсутність чергування приголосних у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни: просю, носю, возю, платю. Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), ярчак (зграя), пшеничка (кукурудза), слабий (хворий), пакіл (кілок), гасник, гасниця (гасова лампа).
5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА ЇЇ НОРМИ. Українська мова - національна мова українського народу. Вона належить до слов'янських груп мов. Українська мова має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна. На думку багатьох учених, українська мова за ступенем поширення перебуває у другому десятку мов, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов'янських народів. Сьогодні близько 38 млн. українців проживають в Україні, становлять у ній корінну націю. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України. Ця частина українців тепер складає українську діаспору (діаспора - розсіяння). Проте трьохсотсорокарічна колонізація і русифікація України дала свої наслідки. В усіх великих і малих містах, у столиці України люди спілкуються між собою переважно російською мовою. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави. Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У ст. 10 Конституції України записано: «Державною в Україні є українська мова». Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньо наддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком перші частини "Енеїди" І.П. Котляревського. І.П.Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу українську мову. Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилістичну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи подальшого розвитку. Літературна мова - це унормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Лексична норма - це відбір словесних засобів, які сприяють встановленню певного мовного стилю. Орфографічна - це орієнтація в написанні на останнє видання "Українського правопису" та на нормативні словники. Граматична — це вибір правильних словоформ, а також правні побудови речень та словосполучень, орфоепічна й акцентна - це правила вимови і наголосу. Літературна мова має дві форми вживання: 1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. Норми літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються в усному й писемному мовленні. Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу. Літературній мові властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. За функціональним призначенням - це мова державного законодавства, засіб спілкування у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації.
6. СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Вона поділяється на стилі. Стиль - різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики). Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби. Змінюється ситуація змінюється мовний стиль. Отже, мовний стиль - сукупність засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Залежно від практичної мети, місця та предмета висловлювання ми вибираємо із національної мовної системи слова, прийоми їх уживання, поєднання і застосування в мовній практиці. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної мови: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, розмовний, епістолярний та конфесійний. Кожний стиль має: - сферу поширення і вживання (коло мовців); - функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування); - систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень); - характерні ознаки (форма та спосіб викладу). - підстилі, тобто різновиди. Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки наукового стилю: - ясність (зрозумілість) і предметність тлумачень; - логічна послідовність і доказовість викладу; - об'єктивний аналіз; - точність і лаконічність висловлювань; - аргументація і переконливість тверджень; - детальні висновки. Форма реалізації наукового стилю - монолог. Публіцистичний стиль. Сфера використання публіцистичного стилю -громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання. Основні мовні засоби публіцистичного стилю: - поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів; - лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація); - наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів (політична еліта, епохальний вибір); експресивних сталих словосполучень (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети—ліси); - уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, правофлангові змагання); - короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання. Художній стиль реалізується в художній літературі. Він є всеосяжним, оскільки може поєднувати і узагальнювати всі стилі мови. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті. Крім інформаційної, художній стиль виконує найсуттєвішу - естетичну функцію. Основні мовні засоби художнього стилю: - лексика найрізноманітна; емоційно-експресивна (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми); - запровадження авторських новотворів; - уведення до творів із стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів); - широке використання різноманітних типів речень. Розмовний стиль обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета і характер визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, регламентоване за формою і змістом. Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (синоніми, порівняння, метафори); прості, переважно короткі речення; часте використання займенників; фразеологізми, діалектизми, професійні та просторічні слова. Епістолярний стиль - приватне листування. Основні ознаки епістолярного стилю - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; остання частина, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р.S. - приписка до закінченого листа після підпису). Основні мовні засоби епістолярного стилю - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль. Сфера використання - релігія і церква. Призначення конфесійного стилю - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Основні мовні засоби конфесійного стилю:- суто церковна термінологія і слова-символи; - непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); - значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зрушую цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний); - наявність архаїзмів (рече, воістину). Конфесійний від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність виражальних засобів. Офіційно-діловий стиль — це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, заяв, автобіографій, протоколів, наказів, розписок та ін. Найважливіші риси, які визначають діловий стиль: 1. Виклад інформації в діловому тексті робиться відповідно до таких принципів: а) об'єктивність змісту. б) повнота інформації у стислій формі. в) логічність і послідовність. г) обґрунтованість. д) нейтральний тон. Останній принцип дотримується завдяки використанню слів, позбавлених емоційних відтінків. 2. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень речень (у зв'язку з, відповідно до, згідно з, ми, що підписалися нижче; винести догану, у зв'язку з тим, що, зважаючи на те, що, зважаючи на викладене вище та ін.). Стандарт потрібний для того, щоб досягти однозначності і достовірності інформації. 3. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту