80. Поезія 70 – 90 р. ХІХ ст. поч. ХХ ст. (основні тенденції). У роки революційного передгроззя в українській поезії демократичного напрямку відбувається активний процес революційного оновлення. Домінуючою стає політична лірика, що розвивається відповідно до потреб пролетарського етапу революційно – визвольної боротьби. Заспівувач у цій ліриці Л.Українка. У 1905 р. під впливом революційних подій яскраво виступає І.Франко (“Мойсей”). Творчість Лесі Українки та І.Франка була зразком для поетів, які прагнули своїм талантом служити народові. Їх поезія виховувала читачів у дусі патріотизму, інтернаціоналізму. В українську поезію дедалі частіше входить образ народу (часто він асоціюється з картиною розбурханого моря), символічний образ вогню, бурі, іскри, меча. Як антитетичні ряди виступають слова “цар” і “раб”, “воля і тюрма”, “тьма” і “блискавиця”, “царство тьми” і “влада світла”. Поезія к. ХІХ – поч. ХХ ст. надзвичайно багатопланова і різножанрова. Тут можна знайти навіть так звану космічну лірику, лірику з глибоким філософським підтекстом. Це, зокрема, цикл “Зоряне небо” в збірці Лесі Українки. “На крилах пісень” і подібний цикл у її “Відгуках”. Антологічне Поетичне сузір’я і є в творчості Миколи Вороного. Зоряне небо для ліричного героя – це неначе антисвіт його душі: у мерехтливості комічних світил відображено пульсацію думки й тремтіння серця поетів. Образ далекого чистого й безсмертного вогню асоціюється з чистотою високих ідей поезій.
Людина і світ – водночас тема людини і природи. Пейзажна лірика часто також стає філософською, не втрачаючи предметності зображення, колориту окремих “земних” закутків. Оспівано високу Говерлу, Ай – Петрі, Чорне море, і ліванські кедри, шовковий шелест трав українського степу, карпатські смереки, пальми Єгипту. “Право громадянства” виборюють збірки інтимної лірики, серед
них “Зів’яле листя” І. Франка, вірші Лесі Українки, присвячені Сергієві Мержинському, пейзажна лірика О. Олеся. Леся Українка і особливо А. Кримський внесли в українську поезію колорит Сходу – не тільки вогнисті барви пейзажів, п’янкі пахощі екзотичних квітів, а й повагу і подив до багатолітньої культури. Ця культура входила певними мотивами в структуру української лірики чи драматичних поем такою ж мірою, як шекспірівські, гетівські мотиви у цілком оригінальній авторській трансформації. Часто – густо в українській поезії, бринять італійські мотиви. Взагалі, географічний діапазон української поезії надзвичайно широкий – від якутів (“Одне слово” Лесі Україки) до Куби (“Матильда Аргаманте” Б. Грінченка). Початок ХХ ст. в українській літературі характеризується появою різних ідейно – естетичних напрямків і течій – реалістичних і антиреалістичних. Модернізм як сукупність антиреалістичних течій торкнувся укр. літератури надзвичайно детально. З’явились певні угрупування письменників, що протиставляли себе прогресивним реалістичним традиціям. У Галичині прихильники “чистого” мистецтва групувалися в 1906 році навколо журналу “Світ”, а пізніше - навколо видавництва “Молода муза”. До групи входили: Б.Лепкий, Василь Пачовський, Степан Чернецький. Український народ до сих пір співає пісню “Чуєш, брате мій,” текст якої належить Б. Лепкому, який написаний у 1910 році, і має глибоко соціальний генезис. Вірш у сконцентрованій формі виразив трагізм українських селян, що навіки розлучалися з еміграцією. Пісню Б. Лепкого за тематикою можна порівняти із твором В.Стефаника “Камінний хрест”.
81. Проза. Багатство та розмаїтість талантів. Ніколи ще українська проза не була такою багатою та різнобарвною на таланти, як у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Під подихом нових прогресивних ідей та подій, зокрема революції 1905 року, пише свої кращі оповідання і новели Панас Мирний. На нову потужність працює Іван Франко. У 90 – 900 – х роках з – під його пера виходять повість “Основи суспільності”, роман “Перехресні стежки”, новела “Сойчине крило”, філософські гуцульські оповідання – твори, що стали вагомим здобутком української прози. Франко постійно шукає нових тем та оригінального їх оформлення, однак на деяких його творах того часу відбиваються й певні ідейні вагання автора. Відгукуються на події життя Олена Пчілка та Борис Грінченко, суперечності світогляду яких позначаються і на прозі, хоч меншою мірою, як в інших сферах їхньої діяльності. Одночасно у 80 – 90 роках ХІХ ст. з’являються нові прозаїки, які за характером своєї творчостіі будуть належати ХХ ст. Їх доповнює плеяда авторів, що дебютують після 1900 року. До найбільших талантів серед письменників “нової генерації” Іван Франко зарахував В. Стефаника та О. Кобилянську. Творчу індивідуальність характеризує возвеличення Людини. Вона виводила типи нової жінки. В. Стефаник відзначається суворим лаконізмом трагедійного стилю, вишуканістю архітектоніки новел. Так звану “селянську новелу” він підносить до верховин світового мистецтва. Літературні побратими Стефаника разом із ним складають “блискучій тріумфат”. Погляду талановитих митців доповнюють наддніпрянці– Архип Тесленко, Степан Васильченко. А. Тесленко – пробудженої людської гідності. Творчість Степана Васильченка вражає мрійливим гумором і оптимістичним мажорним настроєм: він свідомо писав так, щоб його твори були “стимулом до боротьби за світ, за сонце, за красу і радощі в житті”.
82.Тематичні обрії прози. Тема села. Традиційна в українській літературі сільська тематика опрацьовується у прозі на грані століть по-новому. Різні фактори впливають на її оновлення. Це, першу чергу, важливі соціальні й політичні процеси, характерні для доби імперіалізму і пролетарських революцій: поглиблення класового розшарування в українському селі, пролетаризація селянства, його переселення та еміграція, з одного боку, а з другого – ріст класової і політичної свідомості розбудженого революцією 1905 р. селянина, його активізація у громадському житті. Оновлення проблематики сільської прози йшло паралельно з пошуками в галузі форми, з оновленням реалізму взагалі. Не очима етнографа, народника дивляться на село прогресивні письменники. Відбувається чіткіша диференціація між стилем мови персонажа та авторською мовою. У мову прози більшою мірою, ніж раніше, проникає суспільно – політична лексика. Урізноманітнюються засоби психологічного аналізу. Дедалі частіше зображується класове розшарування на селі, класова боротьба. Вершиною цієї теми, шедевром світового значення є повість про революційне селянство “Fata morgana” Коцюбинського. Увагу прозаїків привертають переживання людини, що опинилася на розпутті між селом і містом. На такому роздоріжжі стоїть героїня повісті Л. Яновської “Городянка”. З нескінченних поневірянь наймичка виносить переконання, що світ поділений на ситих і голодних: “Робоча людина там, у тому городі, де навколо така розкіш, де люди розкидають стільки грошей на примхи, не може здобути зайвої копійки про хворобу, не може забезпечити себе найсуттєвішою працею від голодної смерті під тином.” На початку ХХ ст. ставало ясно, що старий етнографізм пережив себе. Виникло навіть гасло: “Смерть побуту!” А подекуди за ним ховалася й тенденція відірватись від народу. Частина модерністів почала нехтувати народною творчістю. Водночас прогресивні письменники прагнуть по – новому використати скарби народної творчості. Прикладом цього є повість О.Кобилянської “В неділю рано зілля копала”, Лесі Українки “Лісова пісня”, новели М. Черемшини. У цих творах великі майстри слова підпорядковують етнографічно - фольклорний матеріал глибинно – філософському осмисленню життя, міфологічні образи підносять до ступеня великих символів, до поезії широких узагальнень. Посилюється увага до життя маловідомих досі в літературі місцевостей України, а також інших країн. Зокрема, чарівна природа Полісся і Гуцульщини, життя, побут, звичаї, художня культура мешканців цих країв стають предметом літературного вивчення. Леся Українка пише повість “Приязнь” з життя волинського Полісся. Гуцульщину зображують Марко Черемшина, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич. Гуцульщину Хоткевич зобразив у повісті “Камінна душа”. В його творах постають прекрасно змальовані казково гарна Чорногора, запашні полонини, дзвінкі потоки, земні смереки, а на тлі барвистої природи – колоритні постаті гуцулів – мужніх, гордих, поетичних. Але й тут відбуваються страшні драми, породжені соціальними умовами, сваволею тих , хто має владу. У цікавих оригінальних акварелях та образках Хоткевич розробляє жанр літературного етюда. Це – зарисовки природи та побутових сценок, роздуми про боротьбу добра і зла, бруду і чистоти, про могутність природи і велику потенціальну сілу народу.
83.Психологізм і ліризм прози Нова українська література на початку ХХ ст. мала всі ознаки літератури зрілої, тобто для неї були характерні всі ті новітні тенденції, що й для інших високорозвинених європейських літератур. Реалізм кінця ХІХ - поч. ХХ ст. зазнає дальшого розвитку та оновлення. Цю його стадію іноді називають “психологічним реалізмом”. Цій не зовсім точний термін вказує, однак, на одну з істотних особливостей еволюції літератури - на її психологічне поглиблення. Літературна техніка зображення психіки людини розвивається. Сучасне літературознавство розрізняє два основні способи психологічного аналізу у художньому творі : так звану зовнішню мову (мова героя, його вчинки, вираз обличчя, жести),тощо. І внутрішню (внутрішній монолог, роздуми, плинність свідомості тощо). Поділ цей умовний, але перший із згаданих способів більш характерний для давнішніх стадій розвитку літератури, другий починає владно про себе заявляти про себе з середини ХІХ ст. Техніку психологічного аналізу успішно почали застосовувати П. Мирний, І.Франко, готуючи, своєю творчістю ґрунт для прозаїків “нової генерації “- Стефаника, Коцюбинського, Кобилянської та ін. Новаторство яких було теоретично осмислено передовою українською критикою. Для цих письменників, писав І.Франко, “... головна річ – людська душа, її стан , її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження”. Ця зміна акценту в психологічному аналізі не означала нехтування соціальними чинниками у реалістичних творах. І тут нам треба розмежовувати поняття психологізму у реалізмі і в модернізмі. Модерністи, по суті, тікали від соціальних проблем. Франко розкрив вплив психологізму нового типу на структуру твору - жанр, композицію, стиль. Переміщення уваги автора з обставин життя героя на його внутрішній світ змінило співвідношення між сюжетними і поза сюжетними елементами в композиції, між персонажем і тлом, оточенням, збурило епічний спокій і послідовність подій . Якщо раніше описи оточення героя переважали над зображенням його психічних станів, то тепер тло існує здебільшого в рамках свідомості персонажа. Отака психологізація прози йшла в парі з її ліризацією. Сюжет стає внутрішнім, тобто він побудований не на зміні переживань. Автор неначе зливається з героєм. Франко зауважує ,що коли письменники ХІХ ст. були великими епіками, то прозаїків нашого часу можна назвати ліриками. Ліризм виявляється і в так званій настроєвості прози, тобто у такій організації художнього тексту, яка навіює настрої героя чи автора читачеві, примушує його пройнятися ними.
84. Драматургія. Загальній огляд. Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв’язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в ХІХ ст. - урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени - спричинились до гальмування розвитку драматургічних жанрів у сучасній літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв - унікального явища в національному мистецтві - сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства (Корифеї-найвизначніші діячі у якій - небудь галузі науки, мистецтва) Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем. У кінці ХІХ - на поч. ХХ ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі І. Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським акторам аплодували у Москві, Тбілісі, Варшаві, Севастополі. Засновник МХАТу Станіславський в 1911 році писав: “Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”. Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість із них у ті часи були неписьменними. Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х – на початку 900 років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично – побутова театральна система, яка переживала в театрі М.Старицького – М. Кропивницького, поступово відживала. Її місце заступала естетика реалістично – побутового театру на чолі з І. Карпенком – Карим . Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково – злагоджені ансамблі. На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро – Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва була дещо скромнішими. Руський театр заснований при товаристві “Руська бесіда” в 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і на початку ХХ ст. І.Франко у статтях “Наш театр” “Руський театр” з гіркотою зазначав, що в Галичині “панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки”. Актуальні морально – етичні проблеми порушив І. Тобілевич в задуманій трилогії “Батьки і діти”. Письменник встиг завершити дві перші частини комедії “Суєта”(1903) “Житейське море” (1904). Остання написана на матеріалі життя українських акторів, відзначається новаторським характером змісту і форми. Проблематикою, пошуками сутності людського буття, поглибленим психологізмом. На 90 - ті роки припадає майже вся творчість Франка – драматурга. Саме це десятиліття письменник, за власним свідченням, “задумав кинутись головою на поле драматургічне “. З – під його пера з’ являються ”Украдене щастя” (1893), “Учитель” (1894), “ Кам’яна душа” (1895), “Сон князя Святослава”. Визначальним для подальшого розвитку національної драматургії був приплив у літературу творчої молоді. Її інтерес до театру стимулювало відчуття прискореного історичного процесу, особливе напруження і драматизм життєвих суперечностей, суспільних борінь, бажання виразити їх у формах, що мають безпосередній вплив на маси. Особливої ваги набирала соціальна драма. Драматичну творчість починають молоді сучасники поетеси, які вже раніше заявили про себе, як про талановитих поетів, прозаїків, перекладачів, критиків. Серед них – Володимир Cамійленко , Гнат Хоткевич. Олександр Олесь, Любов Яновські, Степан Васильченко, Людмила Старицькі – Черняхівська. Це переважно письменники реалістичної орієнтації, хоч і різних ідейно – естетичних принципів. У виборі матеріалу, жанрових форм, стилі письма кожен з них по – своєму виявляв творчу індивідуальність. Поруч з Лесею Українкою у жанрі драматичної поеми працює О. Олесь, водночас він написав низку психологічних драматичних етюдів у стилі тогочасної символістської драми. З модерністською течією в український літературі була пов’язана драматургія В.Винниченка. У складних історичних умовах суспільного життя, літературних гострих протиборств, ідеологічної і творчої полеміки, українська драматургія і театр переживали період інтенсивних пошуків правди і краси, прагнули якісного оновлення, збагачення як змісту так і форми, всієї художньої системи театрального мистецтва. Розширення тематики, художні знахідки у сфері поетики драми й естетики театру, жанрово – стильова розмаїтість, взаємозбагачення творчих методів примножували досвід української драматургії, прокладали шлях новому театрові ХХ ст.
85. Літературні течії та літературні угрупування (20-30 рр. ХХ ст) Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій. Природне бажання літераторів і митців об`єднатися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів. У роки революції та післяреволюційні часи групувалися й перегрупувалися навколо "своїх" (недовготривалих) часописів та альманахів. Потім почали виникати організаційні осередки та більш-менш сталі об`єднання. Цей процес розміщувався в міру нормалізації побуту й стабілізації раданського режиму. Одним із перших осередків буа символіська, створена в 1918 р. Представники цієї групи оглосили себе співуями "вселюдської краси", "надкласових ідеалів" (П.Тичина, М.Семенко, Л.Курбас).
Український футуризм визрівав у надрах символізму і не зразу виокремився організаційно. Організаційне оформлення футуризму відбулося вже після революції. Футуристи відкидали традиції літератури, ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу "заумну" мову, любіли чудернацькі словосполучення позбавлені загальноприйнятого змісту.Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо остало квальо мало льо о.
(М.Семенко) Ще в роки революції склалося навколо М.Зерова група поетів и літераторів, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі літератури - неокласики, вони не дбали про своє організаційне оформлення і виступали з ідейно - естетичними маніфестами. Справді масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників "Плуч" (1922) та спілка пролетарських письменників "Гарт".
Заслугою "Плугу" було те, що він орієнтував письменників на глибинний драматичний матеріал життя українського села. З літературною дискусією 1925-1927 рр. Пов`язані виникнення, існування і доля видатної літературної організації 20-х років ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М.Хвильового як альтернатива масовим. Неокласики захопилися високохудожніми взіруями античної літератури, загально людськими цінностями у мистецтві.
ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських письменників) була організована в січні 1927 р. з наміром об`єднати всіх лояльних режимові у протидії тим, що партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки. Однак при всій своїй строкатості ідейно-естетичних тенденцій та угруповань вирішальним було визначеня Жовтневої революції як початку нового стану у розвитку літератури. "Наше відродження, - писав у 1926 році М.Хвильовий, - іде під прапором пролетарських революцій і кожен своїм нервом спрямовано туди, де маячать і горять під осіннім димком прекрасні озера загірної комуни". Радянська література народилася насамперед як літопис пролетарської революції. Молоді автори, діти своєї епохи, возвели революцію в абсолют. Тепер, здобувши у своїй трагічності досвід, ми розуміємо, що революція не лише давала трудящим виміряну, вистраждану свободу, а й часто-густо спричиняла масове насильство, яке у відповідь могло теж породити теж насильство на руйницькі настрої. Засліплення в оцінці наслідків і перспектив революції було притамане багатьом митцям. І в цьому теж трагізм пожовтневого відродження.
