КУРТ ГОЛЬДШТЕЙН (1878-1965 рр.), німецький лікар, перші роки своєї лікарської діяльності присвятив психіатрії та неврології. З 1908 по 1922 р. працював приват-доцентом у Кенігсберзькому університеті, потім до 1929 р. ординарним професором та директором інституту неврології у Франкфурті-на-Майні. 1929 р. Гольдштейн переїхав до Берліну, де очолив відділ неврології Моабітського шпиталю, водночас обіймаючи посаду почесного професора Берлінського університету. 1934 р. він емігрував до США. Тут він займався науково-дослідницькою діяльністю з неврології, нейрофізіології, фізіології та психології, працюючи в різних містах США.
До сфери його наукових інтересів належали такі напрямки, як неврологія, психіатрія, нормальна та патологічна анатомія, психологія та біологія. Стоячи на ідеалістичних позиціях, усі психічні та фізіологічні процеси, що відбувалися в організмі, він вважав рівнозначними і тому ігнорував фізіологічну основу психіки.
Гольдштейн був одним з перших, хто підтримував один з провідних напрямків західної психології- гештальтпсихологію.
КАРЛ ЯСПЕРС (1883-1969 рр.), німецький філософ, лікар-психіатр. Розпочав професійну діяльність 1908 р. асистентом психіатричної клініки в Гейдельберзі, потім обіймав посаду професора психології. З 1921 р. викладав філософію в Гейдельберзькому університеті. Він був прибічником екзистенціалізму (від лат. ехзізіеппа - існування), тобто філософії існування - відносно нового напрямку у філософії. Екзистенціалісти вважають, що тільки їхня філософія є "філософією людини". На думку Ясперса, філософія у всі часи була екзистенціальною, тому що центральним предметом філософської науки завжди була людина з її проблемами, взаємовідносинами з природою та суспільством.
У своїх працях Ясперс виступив, по суті, проти філософії як світоглядної науки, пояснюючи це тим, що в наші дні вона вже не має тієї духовної могутності, як за Платона, Спінози, Гегеля, яким вдавалося виводити чіткі філософські системи з первісних істин, чи, як говорив Ясперс, "із джерел". Сучасні філософи вимушені користуватися фрагментарними прозріннями. Але людина може освоїти сучасну суперечливу та кризову епоху, на думку екзистенціоналістів, шляхом переживання самої себе, через самосвідомість, через набуття "екзистенціального досвіду" окремою людиною, за їхнім визначенням - "філософствуючим" індивідом.
На основі цієї тези Яслерс робив висновок, що кожна людина, що філософськи мислить, має власну філософію. Отже, філософія становить лише тільки певну сукупність відомостей, які здобуваються тільки за допомогою власного розуму і тому позбавлені об'єктивного існування. На його думку, філософія відірвана від суспільної практики та зведена тільки до описання своїх суб'єктивних уявлень. Це позиція суб'єктивного ідеалізму.
ВІЛЬГЕЛЬМ РАЙХ (1897-1957 рр.), лікар і психолог. Народився, жив та працював в Австрії. Перед приєднанням Австрії до фашистської Німеччини 1937 р. переїхав до США. Він боявся переслідувань з боку фашистів за свою наукову працю "Масова психологія фашизму", написану ще 1933 р.
Райх був послідовником вчення З.Фрейда, його ліворадикального напрямку. На початку своєї наукової діяльності в кінці 20-х років, коли на одній шостій території планети володарювали марксистсько-ленінські ідеї, Райх спробував об'єднати фрейдизм з марксизмом та створити політичний гібрид - фрейдомарксизм. Водночас він проповідував сексуальну революцію як невід'ємну частину суспільних реформ, виступав за відміну всіх форм "репресивної" моралі, ратував за ліквідацію моногамної сім'ї.
Він вважав, що в авторитарній державі, тобто в антидемократичній системі, характерній для найбільш реакційних капіталістичних країн того часу (таких як Німеччина, Італія, Іспанія в період панування фашизму), характерною рисою соціального устрою є сексуальне пригнічення. Воно призводить до масових захворювань неврозами. Його праця "Масова психологія фашизму" підтверджувала цю ідею.
Райх мав рацію в тому, що стверджував, нібито психічна установка людини залежить від пануючої соціальної системи. Це означає, що в капіталістичному суспільстві, наприклад, люди можуть сприймати тільки капіталістичну ідеологію.
Крім того, він вивчав характер людини та його визначальну роль у житті кожного індивіда. На його думку, характер - свого роду захисний засіб, його "панцир" як від зовнішнього впливу на нього, так і у плані управління своїми внутрішніми потягами, бажаннями та прагненнями. При цьому Райх природний потяг розглядав як первинну здорову основу та заперечував обов'язковість існування агресивних і деструктивних потягів. Характер ним тлумачився як своєрідний спосіб розв'язання виникаючих конфліктних ситуацій. Ці погляди були докорінно протилежними поглядам З.Фрейда. Він звільняв культуру від пригнічення та витіснення інстинктів.
1934 р. Райх відмежувався від ортодоксального фрейдизму й розірвав зв'язок з міжнародною психоаналітичною асоціацією. Він став на позиції "неомарксизму" в його "анархо-радикальному дусі", де "поєднувалася" соціально-політична революція з тотальною "сексуально-культурною революцією".
1.9. Медико-психологічні погляди лікарів-філософів американського континенту ХІХ-ХХ століть
ЯКОБ (ДЖЕКОБ) МОРЕНО (1892-1974 рр.), соціальний психолог, психіатр. Народився в Бухаресті, закінчив Віденський університет. Здобув медичну та філософську освіту. Його спеціальністю була психіатрія. Спочатку він працював у психіатричній лікарні в Австрії, а 1927 р. переїхав до США, де практикував у психіатричних клініках, інститутах. 1936 р. він організував перший терапевтичний театр, а потім клініку в містеч-ку Бікон-Хілл, яку й очолив. Тепер це "Санаторій Морено". Водночас він почав займатися соціальною психологією, створивши новий напрямок — соціометрію - й заснувавши журнал "Соціометрія". 1940 р. за його участі було відкрито Інститут соціометрії та психодрами, який зараз носить назву Інститут Морено. З 1951 р. він обіймав посаду професора Нью-Йоркського університету.
За визначенням Морено, "математичне вивчення психологічних властивостей населення, експериментальна техніка й результати, отримані при застосуванні кількісного та якісного методу, називається соціометрією" (Морено, 1958).
Предметом його дослідження були психологічні взаємини людей у невеликих групах, що певною мірою продовжувало і розвивало положення психоаналізу та гештальтпсихології. "Мікросоціологічна" школа, ідейним вождем якої був Морено, теорію "малих груп" поширює на всі соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. Сам Морено із цього приводу писав, що потрібно мати термін для "створення повної картини взаємодії всіх факторів, що діють на психосоціальному рівні, подібно до терміна "організм", який застосовується для загальної картини всіх факторів, що діють на біологічному рівні" (Морено, 1958).
Морено під поняттями "соціальний атом", чи "цілісність першого порядку", розглядав окремо взятого індивіда, що перебуває в емоційному зв'язку з іншими людьми. Цей зв'язок між людьми, на його думку, відбувається начебто через згустки емоційної енергії, які йдуть від людини до людини і сприймаються ними. Такі уявні згустки енергії він називав "теле".
Морено вважав, що людина великою мірою наділена здатністю до спонтанних рухів, поривів, прагнень, тому стверджував, що головною властивістю людей є їхня "спонтанність", що асоціюється із "життєвим поривом" А.Берсона.
Таким чином, у "мікросоціологічній" школі панувала фетишизація психічного фактора. Загалом, як і визнавав сам Морено, багато принципів його теорії було запозичено з гештальтпсихології. Він писав із цього приводу: "Психоаналіз та гештальттеорія природно зливаються в соціометрії, оскільки остання є синтезом обох". Його теорія відрізнялася тільки тим, що поняття "гештальт" було замінено в нього поняттям "соціальний атом", яке, по суті, зберегло основний зміст гештальта, передусім, його цілісність та неподільність.
Морено вважав, що людське суспільство у своєму розвитку досягло такої стадії, коли йому загрожує "небезпечна хвороба", але від смертельного фіналу його може застерегти тільки "соціальна психологія". "Оскільки людське суспільство хворе, - писав він, - ми можемо очікувати, що поступово виникає та розповсюджується по всій земній кулі психіатричний стан. Соціальні вчені, психіатри та соціометрично орієнтовані фахівці посядуть перше місце. Мине ще одне століття, та ментором у Білому Домі, майбутнім президентом Сполучених Штатів, має стати психіатр. Чи не стане весь космос усе більше й більше схожим на великий божевільний дім з богом - головним лікарем?" (Морено, 1958).
ГАНС СЕЛЬЄ (1907-1982 рр.), відомий канадський учений у галузі патофізіології та ендокринології. Проте його наукові праці мають безпосереднє відношення й до філософії. З 1924 по 1929 р. він навчався на медичних факультетах університетах Праги, Парижу та Риму, був асистентом у відділенні експериментальної патології в Німецькому університеті Праги. 1931 р. він емігрував до США, де працював спочатку у Балтиморському університеті, а потім викладав гістологію та біохімію в університеті Макгілла. Після Другої світової війни він переїхав до Канади, де очолив у місті Монреалі Інститут експериментальної медицини й хірургії. Ним опубліковано більше 900 праць, що свідчить про його продуктивну наукову роботу. Особливо широкої популярності в багатьох країнах світу набула запропоновані ним концепція адаптаційного синдрому та теорія стрес-реакції.
Головна ідея концепції Сельє про "стрес", чи про "загальний адаптаційний синдром", полягає в розшифруванні загальних гормональних закономірностей реагування організму на впливи різних подразників. Великого значення для життєдіяльності кожної людини він надавав нервовій системі: "І світова література, й експерименти, наведені в цій книжці, містять численні свідоцтва надзвичайно важливої ролі, яку відіграють психологічні та нервові фактори в реакції організму на стрес" (Селье, 1960).
Разом з тим, у його теорії загальної патології цій проблемі не приділено достатньої уваги.
Як особливу групу хвороб Сельє виділяв так звані "хвороби адаптації". До них він відносив гіпертонічну хворобу, виразку шлунку, усі серцево-судинні захворювання, онкологічні, шизофренію та багато інших.
1.10. Медико-психологічні погляди російських і вітчизняних лікарів-філософів ХІХ-ХХ століть
Для Росії середини XIX ст. характерним було панування революційної громадської думки та провідних філософських теорій.
ІВАН МИХАЙЛОВИЧ СЄЧЕНОВ (1829-1905), видатний лікар, вчений-матеріаліст, основоположник російської фізіологічної школи. Цікавився проблемами філософії. Його наукова діяльність розпочалася у 60-х роках XIX ст. під впливом тогочасних демократичних ідей. Уже в одній з перших праць "Дві заключні лекції про значення так званих рослинних актів у тваринному житті" (1961) він висловив сміливу на той час думку про єдність організмів та умов їхнього життя, зазначивши, що визначення "організму без зовнішнього середовища, яке підтримує його існування, не можливе, тому що до наукового визначення організму має входити і середовище, яке впливає на нього... Суперечки щодо того, що є важливішим - середовище чи саме ті-ло, не мають ніякого значення" (Сеченов, 1953).
Учення Сєченова про психічні акти було глибоко матеріалістичним. Аналізуючи психічні акти, він дійшов висновку про те, що всі свідомі рухи, що слідують із цих актів, рухи, які зазвичай звуться довільними, "у строгому значенні є відображеними" (Сеченов, 1953). Таким чином, Сєченов пояснив функції мозку як органу, що пов'язує людину з навколишнім середовищем.
Цінними є думки Сєченова, які він висловив у статті "Кому та як розробляти психологію?": "Людина є певна одиниця в потоці явищ, що становить нашу планету, та все її душевне життя, наскільки воно може бути предметом наукового дослідження, є явище земне. У думках ми можемо відділяти своє тіло та своє духовне життя від навколишнього середовища, подібно до того, як відділяємо думкою колір, форму чи величину від цілого предмета, але чи відповідає цьому відділенню справжня відокремленість. Очевидно, що ні, тому що це означало б відірвати людину від умов його земного існування... Світ дійсно існує поза людиною та живе самобутнім життям, але пізнання його людиною крім як через органи чуття неможливо, тому що продукти діяльності органів суть джерела всього психічного життя" (Сеченов, 1947).
ПЕТРО ФРАНЦЕВИЧ ЛЕЗГАФТ (1837-1909 рр.) закінчив Медико-хірургічну академію в Петербурзі 1861 р. Спочатку захоплювався хімією, а потім повністю присвятив себе вивченню анатомії. 1865 р. побачила світ його докторська дисертація, присвячена вивченню м'язових волокон прямої кишки.
Перебуваючи закордоном, Лезгафт детально вивчав досвід фізичного виховання. Повернувшись додому, він став енергійно пропагувати фізичне виховання: готував тренерів, викладачів гімнастики. Головними його працями стали "Керівництво з фізичного виховання дітей шкільного віку", "Відношення анатомії до фізичного виховання" та декілька інших, які для багатьох поколінь, що займалися фізичним вихованням, стали настільними книгами.
Теорія фізичного виховання Лезгафта Грунтувалася на ідеях Ж.Ламарка про те, що орган змінюється під впливом вправ, у результаті активної діяльності. Форма ж органу, на думку Лезгафта, визначалась та залежала від його функції. За його теорією фізичного виховання, людина мала набути здатність контролювати свої дії, вміти володіти власним тілом.
Організувавши на пожертвування відомого багатія біологічну лабораторію, він намагався експериментально дослідити деякі явища, пов'язані із фізичним розвитком людини, але постійне переслідування за вільнодумство й виселення з Петербурга не дозволили реалізувати ці плани. Намагання Лезгафта організувати курси чи вищу школу з проблем фізичного виховання теж закінчилися невдачею. Не знайшовши підтримки в Росії, він поїхав до Італії, потім до Єгипту і 1909 р. закінчив життя у м.Гелуані.
На думку Лезгафта, характер людини не є природженою властивістю. Спадковість виявляється тільки в темпераменті, тобто в силі та швидкості психофізіологічних реакцій, чому у процесі фізичного виховання не надавалося великого значення. Моральні якості людини та рівень її фізичного розвитку визначаються перш за все впливом середовища та її власною волею. Він наводив конкретні приклади природного чи безпосереднього зв'язку між особистістю, що розвивається, та середовищем. Лезгафт дав кла-сифікацію характерів дітей, хоч і зазначав, що вона не є науковою, а має тільки практичне значення у процесі виховання.
ФЕДІР ФЕДОРОВИЧ ЕРІСМАН (1842-1915 рр.), один з основоположників наукової соціальної гігієни та суспільної медицини. Швейцарець за походженням, з 1869 р. жив у Росії, був доктором медицини. У своїх працях велику увагу приділяв санітарно-гігієнічним проблемам, пов'язаним із соціальними умовами. Він обстежив значний контингент школярів Петербурга, мешканців підвалів та нічліжок, умови життя та праці робітників Московської губернії. За шість років разом з двома відомими лікарями Пожеговим і Дементьєвим він обстежив 114 тисяч робітників.
ІЛЛЯ ІЛЛІЧ МЕЧНИКОВ (1845-1916 р.) закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, присвятив свою наукову діяльність зоології та порівняльній анатомії. Вивчаючи ембріологію, твердо став на еволюційній позиції. Ним було розроблено теорію розвитку багатоклітинних організмів, а також теорію фагоцитозу. Багато часу він приділяв проблемі імунітету, вивчаючи при цьому збудників особливо небезпечних інфекцій - чуми, холери, правця (стовбняка).
Через переслідування царського уряду Мечников був вимушений емігрувати до Парижу, де і працював до кінця свого життя в Інституті Л.Пастера. Його лабораторія стала на той час центром світової медичної науки. Тут він поглибив еволюційне вчення на основі ембріології.
ІВАН РОМАНОВИЧ ТАРХАНОВ (ТАРХНІШВІЛІ) (1846-1908 рр.) був одним з послідовників І.Сєченова. У 1869 р. він закінчив Меди-ко-хірургічну академію і присвятив свою діяльність вивченню фізіології та психології. Через вісім років він став професором цієї академії та пропрацював на цій посаді 18 років. Потім він читав лекції в Петербурзькому університеті.
Досліджуючи функції центральної нервової системи, проблеми психічних процесів, він в основному стояв на матеріалістичних позиціях. У цілому наукові праці Тарханова відіграли важливу роль у розвитку матеріалістичного розуміння свідомості.
Основним напрямком його наукових праць була електрофізіологія. Його цікавили також явища сну та гіпнозу. Він був одним з тих фізіологів, які надавали великого значення зовнішнім факторам, що впливають на організм людини, від яких залежать не тільки їхнє здоров'я, але й різні фізіологічні реакції. За умов наукового співробітництва з Т.Фере йому вдалося відкрити психогальванічиий рефлекс. Деякі роботи Тарханова присвячено вивченню подразливості. Його цікавили питання біологічної дії рентгенівських промінів, які на той час вже було відкрито. Ним було детально описано шкірно-гальвакічну реакцію, яка й досі називається його іменем.
У своїх наукових дослідах він ураховував вік людей, розуміючи, що в різному віці фізіологічні реакції на одні й ті самі подразники не можуть бути однаковими. Його праці з вікової фізіології мали велике наукове та практичне значення.
ІВАН ПЕТРОВИЧ ПАВЛОВ (1849-1936 рр.), видатний вчений-фізіолог. 1875 р. закінчив Петербурзький університет, а 1879 - Медико-хірургічну академію. Почавши з досліджень фізіології серцево-судинної системи, він поступово заглибився у вивчення центральної нервової системи. Його основна наукова діяльність припадає на кінець XIX та два перші десятиліття XX ст.
Значний внесок Павлова в експериментальну науку полягає в тому, що свої наукові досліди він проводив у "чистому вигляді", вивчаючи фізіологію того чи іншого органу в умовах нормального функціонування організму. Ним було розроблено методики - знамениті фістули, які не калічили організму тварин і надавали можливість вилучати слину та шлунковий сік у натуральному вигляді під час акту харчування: "...Оцінити значення кожного органу з його істинного та життєвого боку, вказати його місце та відповідну міру" (Павлов, 1951). Ці досліди водночас дозволили йому зрозуміти сутність так званого душевного життя, в основі якого лежить феномен психічної секреції. І все це було пов'язано з новим словом у науці про умовні рефлекси. їх формування Павлов пов'язував з впливом на організм зовнішнього середовища: "Після настирливого обдумування предмета, після нелегкої розумової боротьби я вирішив, нарешті, і перед так званим психічним збудженням залишитися в ролі чистого фізіолога, тобто об'єктивного зовнішнього спостерігача та експериментатора, що мав справу виключно із зовнішніми явищами та їх відношеннями" (Павлов, 1951).
Павлов дав теоретичне обгрунтування рефлексів: "Теорія рефлексу, тепер, як і з самого початку її появи, безмежно збільшує кількість явищ в організмі, пов'язаних з визначаючими їх умовами, тобто таких, які все більше детермінують цілісну діяльність організму". Він закликав до того, щоб у всіх фізіологічних явищах обов'язково відшукувати причину будь-якого патологічного процесу: "Наше об'єктивне пояснення є істинно науковим, тобто завжди звернене до причини, завжди шукає причину" (Павлов, 1951).
Учення Павлова підтвердило зв'язок відчуттів людини й матеріального світу. Свідомість, мислення є продуктами діяльності живої матерії, яка у своєму еволюційному розвитку досягла найвищого рівня досконалості. Павлова можна вважати засновником матеріатістичної психології.
СЕРГІЙ АНДРІЙОВИЧ ПОДОЛИНСЬКИЙ (1850-1891 рр), син відомого українського поета А.Подолинського, прожив коротке, але яскраве життя. Закінчивши фізико-математичний факультет, 1871 р. поїхав до Швейцарії, де вирішив здобути медичну освіту. 1879 р. він успішно захистив дисертацію, присвячену вивченню ролі білків у процесі травлення.
1879 р. у Женеві побачила світ його брошура "Життя та здоров'я людей на Україні", в якій знайшли своє відображення всі соціальні чинники, що впливають на здоров'я населення: тяжкі умови праці, незадовільне харчування, погані життєві умови на роботі та вдома тощо. Особливу увагу він приділяв тяжкій долі жінок, серед яких рівень захворюваності був найзначнішим і які передчасно старіли. "Не шукайте на Україні здорових жінок 30-35 років, - писав він. - Можливо те, що на десять не знайдеш одну". Вихід з такого становища Подолинський вбачав тільки в соціальній перебудові суспільства, "коли вже не буде у світі робітників та хазяїв, а всі господарства відійдуть у суспільну власність" (Подолинський, 1880).
ЄВСТАФШ МИХАЙЛОВИЧ ДЕМЕНТЬЄВ (1850-1918 рр), відомий громадський діяч дореволюційної Росії, доктор медицини, висококваліфікований спеціаліст у галузі санітарної статистики та гігієни. 1876 р. закінчив медичний факультет Київського університету св. Володимира.
Після закінчення університету, працюючи в Петербурзі, брав участь у санітарному обстеженні деяких підприємств, узагальнюючи досвід для подальших більш глибоких досліджень соціально-гігієнічного характеру. З 1882 р. він обіймав посаду санітарного лікаря Московського губернського земства, де пропрацював 12 років. За це час він здійснив санітарне обстеження стану фабрик і заводів Московської губернії. Ці дослідження проводилися, як зазначалося вище, під керівництвом відомого вченого Ерісмана та спільно із санітарним лікарем Погожевим, а в чотирьох промислових повітах (Броницькому, Коломенському, Подільському та Серпухівському) - самостійно. По суті це було глибоке наукове комплексне соціально-гігієнічне вивчення умов праці та побуту працівників промислових підприємств. Розроблена ним програма передбачала обстеження багатьох факторів життя та праці робітників на тлі їхнього економічного становища. Результати дослідження свідчили про тяжкі умови праці, нещадну експлуатацію робітників з боку підприємців, що спричинювало повне виснаження та руйнування їхнього здоров'я, а також членів їхніх сімей.
Результати Дементьєв узагальнив в офіційних звітах, а також використав при написанні книги "Фабрика, що вона дає населенню і що вона в нього відбирає" (1893). Ця праця мала політичне забарвлення, оскільки була спрямована проти жорстокої експлуатації робочих, і тому широко
залучалася соціал-демократичними організаціями у пропагандистській та агітаційній роботі.
ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ ДАНИЛЕВСЬКИЙ (1852-1939 рр.), професор Харківського університету, зробив багато для поширення науково-матеріалістичного світогляду, вів боротьбу проти ідеалізму.
Своїми експериментами над тваринами він підтвердив закон збереження енергії та тим самим довів можливість його застосування до фізіологічних процесів. У серії дослідів з енергетики м'язового скорочення йому вдалося встановити залежність теплоутворення в м'язі від сили його скорочення. Він послідовно виступав проти віталістів та стверджував, що прогрес науки очищує її від ідеалістичних нашарувань: "Відмовляючись від вчення віталістів, від різних "життєвих духів",
