від походження м'язової (і нервової) сили з абстрактних начал, ...ми твердо стаємо на основу точних наукових методів та положень, у твердій упевненості, що явища органічного життя цілком підпорядковуються загальним космічним законам" (Данилевский, 1880).
Як і І.Сєченов, він стверджував матеріалістичне розуміння фізіологічних процесів. Про це свідчить одна з його ранніх праць "Дослідження над впливом головного мозку на дихання та кровообіг" (1875).
Данилевський заперечував ідеалістичні погляди на психічну діяльність людини та погоджувався з висновками Сєченова, що вони становлять сутність фізіологічних процесів у вищих відділах нервової системи. Механізмом їх прояву є рефлекси. Рух у духовному житті ним пояснювався, як і будь-який інший, законом причинності (Данилевский, 1897). На його думку, психічна реакція чи психічний рух самі по собі, без будь-якої причини, виникнути не можуть, і тому при вивченні психічних явищ слід "...відмовлятися від суб'єктивного критерію та спиратися на об'єктивне спостереження".
При вивченні всіх функцій людського організму як цілісної структури вчений звертав увагу на те, що головна роль належить нервовій системі. Він писав: "Не тільки в онтогенезі, але й у філогенезі ми повинні визнавати за центральною нервовою системою надзвичайно важливе значення одного з факторів прогресивного розвитку" (Данилевский, 1895).
Данилевський не тільки відстоював матеріалістичні положення І.Сєченова, але й продовжував розвивати його вчення, доводячи, що свідомість не можна відділити від матерії, передусім від людського мозку, а джерелом психічної діяльності людини та тварини є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Проте він припускався й помилкових тлумачень деяких явищ. Так, під впливом Г.Гельмгольца він вважав, що відчуття "...є умовне позначення, символ певного нервового процесу", що не відповідало його загалом матеріалістичному уявленню про природу та її вплив на свідомість людини (История философии, 1961).
СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ КОРСАКОВ (1854-1900 рр.), незважаючи на досить коротке життя, зробив помітний внесок як у психіатрію, так і у філософію. Він був не тільки відомим психіатром, але й громадським діячем, що спонукало його на серйозні соціальні узагальнення. Пройшовши шлях від пересічного лікаря-психіатра зразу ж після закінчення медичного факультету (1875 р.) до професора та директора психіатричної клініки, Корсаков зробив багато для розвитку психіатрії. Його наукові праці мають гуманістичне спрямування. З матеріалістичних позицій він намагався пояснити всі явища у психіатрії вченням І.Сєченова (праці якого оцінював дуже висок) про рефлекси головного мозку,
1891 р. організував Московське товариство невропатологів і психіатрів, а також був одним із засновників "Журналу невропатології та психіатрії", який став видаватися з 1901 р. і дотепер носити його ім'я.
Корсаков визнавав матеріальність світу та всі явища у природі пов'язував з впливом різних модифікацій, як він їх називав, світової сили, чи енергії. Його трактування інколи мають ідеалістичні відтінки. За його визначенням, свідомість - це особливе відчуття, для якого характерна постійна зміна психічних станів. Він слушно вказував, що свідомість є не ізольованим від зовнішнього світу процесом, а взаємопов'язаним та взаємообумовленим. Ця детермінація визначалася функціонуванням периферичної нервової системи, що отримувала сигнали від зовнішнього світу. За Корсаковим, невід'ємними атрибутами процесу свідомості є також довільна увага, чи воля, та "...вища спрямовуюча функція розуму" (Корсаков, 1954). На його думку, вища спрямовуюча функція розуму є основою єдності логічної структури мислення, а також проявів психічної діяльності людей усіх історичних епох і країн.
Будучи психіатром і водночас філософом, він розцінював психічні акти як "дуже складні рефлекси". їх пояснення він знаходив у функціонуванні нервової системи, відводячи при цьому головну роль великим півкулям головного мозку. Вивчаючи психози, Корсаков шукав їхні причини у фізіологічних процесах і вважав, що їхня сутність полягає у специфічності цих процесів. Він описав і дав визначення деяким психічним захворюванням, які до нього не розпізнавались. Ці захворювання, наприклад синдром Корсакова, і сьогодні пов'язуються з його іменем.
ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ БЕХТЕРЕВ (1857-1927 рр.) після закінчення Медико-хірургічної академії 1878 р. залишився працювати на кафедрі нервових і психічних захворювань. Маючи неабиякі здібності, він швидко став один з найвідоміших вчених Росії другої половини XIX ст. У 28 років він став професором медичного факультету Казанського університету. Пізніше працював у Петербурзі у Військо-медичній академії, Жіночому медичному інституті, а з 1908 по 1918 р. очолював створений за його ініціативою Інститут психоневрології.
Бехтерев був талановитим дослідником у багатьох галузях і залишив великий науковий спадок у галузі невропатології, психіатрії, психології, морфології та фізіології нервової системи.
Його доробок становить інтерес і для філософії. Ще 1893 р. він узагальнив свої морфологічні дослідження у фундаментальній праці "Провідні шляхи спинного та головного мозку", яка в подальшому неодноразово перевидавалась. Він наводить результати вивчення будови всіх відділів центральної нервової системи, описує архітектоніку спинного, довгастого, проміжного мозку та великих півкуль головного мозку, і це не тільки підсумок напрацювань його попередників - його наукові праці відрізнялися новизною щодо провідних шляхів і будови нервових центрів.
Бехтерев, вивчаючи центральну нервову систему, встановив, що кожна із систем організму має свої центри в корі головного мозку. Крім того, якщо якийсь із центрів мозку зазнає подразнення, то водночас в антагоністичному центрі починається гальмування, тобто між антагоністичними центрами існує тісна взаємозалежність.
Результати дослідження Бехтеревим центральної нервової системи, викладені у книзі "Основи вчення про функції мозку", дозволили по-новому поглянути на багато важливих нервових процесів.
Бехтерев запропонував ефективні методи лікування психічно хворих, матеріалістично обґрунтовуючи, що психічні розлади прямо залежать від порушень в організмі. Його висновки в галузі психології ґрунтуються на дослідженнях рухових зон кори. Своїми експериментами він підтвердив матеріальну основу психологічних реакцій, спростовуючи панівні на той час теорії, які спиралися на суб'єктивну психологію, замість якої він висував об'єктивну психологію, котру він називав "наукою про поведінку". Це був суттєвий крок уперед у боротьбі з ідеалізмом у психології, оскільки його висновки ґрунтувалися на даних експериментів.
Досить цікавим є те, що він виступив проти психології як такої, пропонуючи замінити її новим науковим напрямком - рефлексологією. Головну роль у рефлексології він відводив ученню про сполучні рефлекси, які набуваються твариною чи людиною у процесі їхнього індивідуального життя (І.Павлова називав їх умовними рефлексами). На думку Бехте-рева, вони мають поєднуватися чи збігатися з вродженими реакціями ор-ганізму. Крім того, індивідуальні реакції окремих особистостей вчений переносив на цілі колективи. Свої погляди щодо цього він виклав у праці "Колективна рефлексологія" (1921).
ГРИГОРІЙ ІВАНОВИЧ РОЗСОЛІМО (1860-1928 рр.), відомий невропатолог. 1884 р. закінчив медичний факультет Московського університету, залишився працювати у клініці, що належала університету.
Розсолімо багато займався проблемами невропатології, першим застосував хірургічні методи лікування при деяких захворюваннях нервової системи, винайшов кілька приладів для дослідження хворих даного профілю. Багато часу приділяв вивченню дитячої психології та дефектології. Основним методом його досліджень психологічних проблем був принцип механіцизму. Побудова "психологічного профілю" як частина досліджень свідчить про те, що метод об'єктивного психологічного дослідження особистості був хибним, що фактично не відображав об'єктивної істини.
ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ВЕРНАДСЬКИЙ (1863-1945 рр), вчений, мислитель, засновник вчення про ноосферу, перший президент Академії наук України.
В основі вчення Вернадського лежить поняття "живої речовини", до якої входять усі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на малий обсяг - 0,25% маси всієї біосфери - завдяки геохімічній активності та здатності до розмноження, жива речовина, використовуючи і перетворюючи світлову енергію, виділяє величезну вільну енергію, через що функції її виявляються у планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський включив також і людину, розглядаючи природу і людське суспільство як одне ціле. Учений обґрунтував положення про те, що обрис сучасної Землі сформовано людиною, і показав, що її діяльність спричинює кругообіг основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадського, людина стала наимогутнішою геологічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ.
ЗІНОВІЙ ПЕТРОВИЧ СОЛОВЙОВ (1876-1928 рр.) був не тільки лікарем, одним з перших організаторів вітчизняної служби охорони здоров'я, але й теоретиком з питань соціальної гігієни та соціологічних проблем, що мають важливе значення для практичної життєдіяльності населення. Він пройшов увесь шлях від лікаря загону Червоного Хреста під час російсько-японської війни до заступника Наркому охорони здоров'я Російської федерації.
За 24 роки лікарської діяльності Соловйов зробив багатий внесок у наукову теорію охорони здоров'я, а саме, в дореволюційний період ним було написано праці про залежність стану здоров'я населення, перш за все робітників і селян, та його збереження від економіки, соціальної політики й особливостей державного устрою в різних країнах світу.
Розглядаючи стан охорони здоров'я трудящих Росії, він підкреслював убогість народу, що зазнавав нещадної експлуатації. Такі праці мали соціологічне спрямування, служили матеріалом для революційної пропаганди серед трудящих.
Одним із шляхів поліпшення здоров'я населення Соловйов вважав контроль за станом довкілля, постійні заходи для його поліпшення. Саме цьому було присвячено його роботи "П'ятдесятиліття земської медицини", "Як не треба боротися з холерою", "Шляхи та роздоріжжя сучасної медицини".
ІПОЛИТ ВАСИЛЬОВИЧ ДАВИДОВСЬКИЙ (1887-1968 рр), відомий вітчизняний патологоанатом, академік. Багато років був віце-президентом Академії медичних наук. Перш ніж розпочати наукову діяльність, працював лікарем у різних губерніях дореволюційної Росії. З 1912 р. Давидовський викладав паталогічну анатомію в Московському університеті. З 1930 р. і до кінця свого життя він завідував кафедрою латалогічної анатомії у II Московському медичному інституті ім. Н.І.Пирогова.
Значну увагу вчений приділяв світоглядним проблемам. Про це свідчить його монографія "Проблема причинності в медицині (етіологія)" та робота "Філософські основи патології". Дослідження здорової чи хворої людини має проводитися з урахуванням впливу середовища. При цьому він розглядав організм як ціле, де відбуваються процеси саморегуляції, саморозвитку залежно від біологічної доцільності.
У своїй книзі він зробив спробу "означити шляхи виходу етіологічних уявлень на широку дорогу детермінізму та каузальності в їхньому діалектичному розумінні" (Давыдовский, 1962). Він вказував на "необхідність розгляду питань етіології з позиції діалектичного методу".
Розглядаючи організм людини та патологічні процеси, що відбуваються в ньому, з біологічних позицій, Давидовський сконцентровував увагу на процесі пристосування організму, що, на його думку, є "найуніверсальнішим та найважливішим законом життя". Будучи відданим власній концепції, він намагався "збудити в дослідників інтерес до біологічного аспекту нозологічних форм" та рекомендував їм "вивчати біологічну сутність патологічних явищ, закони їхнього становлення, тобто справжні причинно-наслідкові відношення речей".
Давидовський розглядав усі хвороби як результат адаптації до навколишнього середовища. Він писав: "Фактично хвороби людини (та тварини) - це хвороби адаптації, вони пов'язані з всезагальним законом пристосування, та якщо ми хочемо уникнути прикрих розчарувань у медичній практиці, то всю нашу увагу слід приділити цьому закону у всіх окремих випадках".
Таким чином, хворобу та всі зміни, що відбуваються в організмі, він пояснює пристосувальними реакціями: "Реальне значення пристосувальної мінливості, добору та виживання найбільш пристосованих має на увазі реальне існування хворобливих форм пристосування, а також пристосування через хворобу" (Давыдовский, 1962).
ПЕТРО КУЗЬМИЧ АНОХІН (1898-1974 рр.), відомий вітчизняний вчений, академік, послідовник В.Бехтерева та Т.Павлова, праці якого високо цінуються прогресивними вченими багатьох країн.
Основну наукову діяльність присвятив подальшому вивченню будови та функцій мозку. Ще за життя Павлова розробив теорію функціональних систем організму із замкненим циклом, відповідно до якої інформація надходить не тільки від центру, але й існує зворотний зв'язок, за яким інформація про дії, що відбуваються у всіх відділах функціональної системи, йде до центру. Спираючись на цю теорію, Анохін досліджував багато різних фізіологічних процесів, перш за все саморегуляції організму, компенсації порушених функцій, а також механізми пристосування та опору в екстремальних умовах. 1971 р. побачила світ його монографія "Принципові питання загальної теорії функціональних систем".
Академіка Анохіна цікавили й загальнобіологічні проблеми. Він намагався осягнути джерела життя на Землі та вслід за академіком В.Вернадським та російським вченим О.Чижевським висловив думку, що воно зародилося під впливом космосу, з якого Земля отримувала цілюще тепло, невичерпну життєву енергію. "Перед біологами та фізіологами постає нова й цікава проблема, яку можна було б охарактеризувати як проблему "вписуваності" живого у фундаментальні закони неорганічного світу. Можна виділити досить велику кількість процесів та явищ неорганічного світу, до яких живі організми прилаштувались у ході еволюції за принципом УОІЄПЗ поіепз" (Анохин, 1973).
Анохін стверджував, що здоров'я людини перш за все підтримується захисними механізмами організму. У постійному взаємозв'язку захисних механізмів та механізмів відхилення переважають перші. Але це є справедливим для здорового організму. У здоровому стані, на його думку, "...захист завжди сильніше факторів, що відхиляються. Це, по суті, і є основним правилом нормального стану організму, коли механізми відхилення переважають механізми захисту" (Анохин, 1962).
ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ КЕБРИКОВ (1907-1965 рр.), відомий вітчизняний психіатр, академік. Приділяв увагу актуальним проблемам медицини, вивчав шизофренію, психопатію та інші психічні розлади. Його також цікавили проблеми зовнішнього та внутрішнього в етіології та патогенезі захворювань.
Великого значення він надавав теоретичним проблемам здоров'я та хвороби, виступав проти релятивістських понять про те, що здоров'я -це безперервна зміна кількісних станів: "Діалектичний матеріалізм визнає багатоманітність форм переходу від одного кількісного стану до іншого. Існують такі кількісні зрушення, за яких не втрачається можливість повернення до попереднього кількісного стану. Бувають кількісні зміни, що відбуваються раптово, не як "вибухи", а повільно шляхом поступового накопичення елементів нової якості" (Кебриков, 1965). Розглядаючи можливість зворотних процесів в організмі, він стверджував, що вони залежить від темпу кількісних перетворень, а також від їхньої специфіки, і у зв'язку із цим висловлював думку про те, що "...перехідний стан, характерний для поступового розвитку хвороби, для ступеневого чи стадійного становлення нової якості може мати більші потенції повної зворотності, може включати в себе можливості тільки часткової зворотності і може бути повністю позбавлений цих можливостей. Усе залежить від природи тих процесів, які розгортаються шляхом кількісних зрушень." (Кебриков, 1965).
Учений чітко розумів, що фізіологічні процеси, що відбуваються в організмі людини, не є однозначними. Якщо для здорового організму найбільш характерні механізми захисту, то для хворого найбільш важливими є механізми ушкодження, й організм має витрачати більшу частку своєї функціональної діяльності на зворотність кількісних змін у ньому. Із цього приводу він писав, що розуміння здоров'я та хвороби як протилежних напрямків функціональних систем, як взаємодії ушкодження та захисту дозволяє повніше зрозуміти зворотність кількісного зрушення та можливість парціальних кількісних зрушень. Подолання механізмами захисту факторів, що відхиляються, забезпечує повернення до вихідного кількісного стану.
Виступаючи як лікар-психіатр, Кебриков зробив значний внесок у розв'язання теоретичних проблем медицини, що потребують філософського обгрунтування.
АНДРІЙ ДМИТРОВИЧ АДО (1909-1997 рр.), академік, заслужений діяч науки, лауреат державної премії, зробив значний внесок у розвиток філософських проблем медицини. Упродовж тривалої науково-педагогічної діяльності приділяв багато уваги методологічним питанням загального вчення про хвороби.
Він першим порушив, а в подальшому розробляв питання про кількісні особливості та прояви хвороби в людей. У роботі "Проблема якості патології" (1962) дано детальний опис хвороб на прикладі героїв творів видатних російських письменників Л.Толстого, І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, О.Горького та ін.
Він спеціально вивчав питання взаємовідносин та взаємозв'язків якісних та кількісних змін у здоровому та хворому організмі. У кількох його працях розкрито глибинні проблеми зумовленості біологічного соціальним у житті здорової та хворої людини. Адо критикував біологізаторство, тобто теорію, відповідно до якої соціальна природа людини начебто повністю визначається його життєвою організацією, біологічними та фізіологічними особливостями.
Адо розглядав процеси пристосування та механізми розвитку хвороб, питання причинності в медицині, системного підходу в патології. Він справедливо критикував уявлення деяких зарубіжних патологів (Г.Сельє, Я.Офенберга та ін.), які розуміють сутність хвороби виключно як процес пристосування. Він довів, що кожна хвороба починається обов'язково з якогось ушкодження і саме воно є провідним процесом у патогенезі будь-якої хвороби. Реактивні процеси завжди є вторинними і далеко не завжди відбивають процеси пристосування.
ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ СИМОНОВ (нар. 1926 р), видатний вчений, директор Інституту вищої нервової діяльності та нейрофізіології. Його наукові праці присвячено проблемі свідомості людини.
В очолюваній ним лабораторії проводилися експериментальні дослідження нейрофізіологічних механізмів мотивації та емоцій, а також їхньої ролі у вищій нервовій діяльності тварин і психофізіології емоцій людини. За тривалий час ним розроблено, теоретично обгрунтовано та експериментально підтверджено "потребнісно-інформаційну теорію емоцій" (Симонов, 1970). За його теорією, емоції людини та вищих тварин є не що інше, як відображення якоїсь актуальної потреби індивідуума та вірогідності її задоволення, що мимоволі оцінюється суб'єктом на основі вродженого та онтогенетичного досвіду. Встановлення залежності емоцій від потреб дозволило уточнити класифікацію всіх потреб людини (Симонов, 1973). При цьому як самостійну було виділено потребу подолання труднощів на шляху до досягнення мети, що звичайно зветься волею.
Особливий інтерес для Симонова становили емоційні стани у процесі творчої діяльності людини. У сфері неусвідомлюваного психічного він виділив дві суттєво різні групи явищ, що відносяться автором до категорій підсвідомості та "надсвідомості" (термін К.Станіславського) - творчої інтуїції (Симонов, 1962). Автор дійшов висновку, що через неповне усвідомлення людиною потреб виникає суб'єктивне уявлення про свободу вибору, соціальна цінність якого полягає в почутті особистої відповідальності, що спонукає суб'єкта зіставляти можливі наслідки своїх вчинків з існуючою в нього ієрархією потреб, із системою його ціннісних орієнтацій.
Праці Симонова мають не тільки науково-теоретичне значення, оскільки містять новий методологічний підхід до вивчення діяльності вищої нервової системи, але й практичне. Вони стали підґрунтям для розробки методів об'єктивного контролю за допомогою приладів емоційного напруження, яке виникає за необхідності оперативного прийняття рішень певними групами фахівців (космонавт, льотчик, авіадиспетчер, оператор пульта управління та ін.). Глибоке знання лікарями, психологами, соціальними працівниками процесів, що відбуваються в центральній нервовій системі таких працівників, дозволяє вживати заходів для запобігання та профілактики неврозів.
АЛЬФРЕД ФРЩЕВИЧ ПОЛІС (нар. 1932 р.) 1956 р. закінчив лікувальний факультет Ризького медичного інституту. Після навчання в аспірантурі з філософії при Латвійському державному університеті ім. П. Стучки захистив дисертацію "Соціальне та біологічне здоров'я та хвороби", присвячену світоглядним проблемам соціальної гігієни та соціальні аспекти охорони здоров'я людини. Першою його публікацією була монографія "Соціальні проблеми медицини" (1968), написана у співавторстві з Г.Царегородцевим.
1984 р. захистив докторську дисертацію "Взаємодія соціального, психологічного та біологічного в гармонічному розвитку особистості".
У його роботах останніх років розглянуто такі важливі проблеми, як єдність соціального та біологічного в гармонійному розвитку особистості, співвідношення соціопсихічної та біопсихічної детермінації поведінки людини, норма поведінки людини.
Теоретичні дослідження вченого пов'язані із соціальними та філософськими проблемами медицини, з розробкою методологічних засад міждисциплінарного вивчення особистості, з комплексним розглядом норм свідомості та поведінки, вивченням соціальних проблем душевного здоров'я.
