Цікавим у концепції Гіппократа є те, що живим початком кожного організму він вважав природжену теплоту, яка підтримується/особливо тонкою ефірною речовиною - пневмою, що постійно циркулює в судинах організму. Він також намагався встановити залежність поведінки людини від пропорційного вмісту тієї чи іншої рідини в організмі.
На його думку, всі люди за своєю конституцією поділяються на чотири типи. Якщо в організмі переважає кров, то така людина відноситься до сангвініків. Надлишок жовтої жовчі характерний для холериків, а слизу - для флегматиків. Більша концентрація чорної жовчі - це ознака меланхоліків. Звичайно, з погляду сучасної медичної науки така концепція здається наївною. Проте слід зазначити, що Гіппократ на існуючому на той час рівні медицини, психології, філософії зробив важливу спробу пояснити наявність певних типів людей та їхню залежність від внутрішнього середовища. Цікаво зазначити, що його концепцію про походження темпераменту людини було розвинуто у працях інших мислителів Давньої Греції. Так, вчення Галена, як і Гіппократа, базувалося на гуморальній концепції- він вважав, що перемішування основних чотирьох "соків" зумовлює здоров'я чи хворобу тіла людини, а вже на цій основі виникають та формуються різні психічні властивості особистості, на його думку, це 13 темпераментів. Філософ Теофаст у своєму творі "Моральні характери" описав ЗО характерологічних типів, що відхиляються від загальноприйнятих норм поведінки людини (Ярошевський, 1976). Учення давньогрецьких мислителів було творчо розвинуто у працях німецького філософа І.Канта (1966), а також двох відомих психологів сучасності: швейцарця К.Юнга (їип§, 1921) та англійця Г.Айзенка (Еукепк, 1967). На рис. 1.1 наведено поєднану концепцію вчених Давньої Греції й теперішнього часу.
А
Меланхолік (чорна жовч) Холерик (більша кількість жовчі)
Чутливий
Легко засмучуваний Неспокійний
Тривожний Агресивний
Ригідний Збудливий
Схильний до розмірковувань Непостійний
Песимістичний Імпульсивний
Нетовариський Оптимістичний
„ Тихий 12 Активний 24
ІНТРОВЕРТ ЕКСТРАВЕРТ
Флегматик (слиз) Сангвінік (кров)
Пасивний Товариський
Обачливий Балакучий
Розсудливий Контактний
Доброзичливий Чуйний
Керований Невимушений
Такий, що викликає довіру Життєрадісний
Рівний Схильний до лідерства
Спокійний Схильний до занепокоєння
Рис.1.1. Поєднана концепція давньогрецьких і сучасних учених
Гіппократа цікавила також проблема старіння організму. Він вважав, що в літніх людей кількість природженої теплоти менша порівняно з молодими. Одним з його важливих спостережень було визначення залежності типологічних властивостей людини від зовнішніх умов її існування. У своєму творі "Про повітря, воду та місцевості" він відстоював думку про те, що географічні умови та клімат впливають на організм та риси характеру людини. Він стверджував, що кількісний склад різних рідин в організмі людини залежить від атмосферних та кліматичних умов. Несприятливі умови зовнішнього середовища можуть спричинювати розвиток захворювань.
В іншому трактаті "Про священну хворобу", під якою греки розуміли епілепсію, Гіппократ стверджував, що всі хвороби в людини виникають через природні чинники. Ця думка була значним досягненням матеріалістичної науки того часу. Крім того, він дійшов висновку про необхідність проведення профілактичних заходів для підтримання здоров'я людини через поліпшення умов побуту, раціоналізації режиму праці, відпочинку, харчування. Застосування гігієнічних заходів у боротьбі із хворобами стало суттєвим внеском у розвиток медицини.
Гіппократ разом зі своїми учнями розробив рекомендації щодо лікування багатьох хвороб. Особливу увагу він приділяв описанню захворювань, лікування яких потребує хірургічного втручання. Його науковій школі були відомі основні принципи лікування переломів, вивихів. Гіппократ був добре знайомий з натурфілософією своїх сучасників та попередників. Він є автором так званої "Клятви Гіппократа", яка містить положення професійної етики лікаря на всі часи.
Оцінюючи його місце в історії медицини, слід вказати на те, що за рівнем знань він значно піднявся над своїми попередниками. Йому вдалося перебороти містику, релігійність, ідеалістичне сприйняття навколишнього світу, що в цілому сприяло розширенню можливостей відповідного наукового підходу для вивчення стану здоров'я та хвороби людини.
ДІОКЛ (IV ст. до н.е.), давньогрецький лікар з міста Каріста, проживав в основному в Афінах. Відомо, що Діокл написав на "античномзг діалекті 16 творів. До сучасників дійшли тільки окремі уривки.
Діокл першим почав вивчати анатомію справжніми науковими методами - через розтин останків тварин. Як і багато лікарів античних часів, він цікавився широким колом медичних питань. Він, наприклад, вивчав процес травлення. Проте через дуже низький рівень розвитку хімії, фізіології та багатьох інших дисциплін Діокл спирався тільки на описання функцій окремих органів і перш за все шлунково-кишкового тракту. Процес травлення, на його думку, відбувається завдяки внутрішньому теплу, яке викликає процес гниття та бродіння їжі. Перетравлена їжа розподіляється по судинах, і таким чином відбувається жив-лення всіх частин організму.
Діокл вивчав лікувальні властивості рослин і був фундатором цього напрямку. Будучи відомим представником "догматичної школи", він поділяв позицію свого попередника Емпедокла. У практичній діяльності він надавав великого значення "пневмі" (повітрю). Па його думку, повітря потрапляло в організм не тільки через рот, а і через пори шкіри. Діокл вважав, що повітря бере участь не тільки в дихальному процесі, але є також і початком "душі", яку він поміщав у серці.
Вивчаючи циркуляцію крові в організмі, Діокл дійшов висновку, що вона рухається в основному по венах. Тобто він ще був далеким від істинного розуміння процесів кровообігу та зв'язку з ним дихальної системи. Причину виникнення хвороб Діокл пояснював як порушення циркуляції соків, перш за все, пневми в організмі,
Вивчаючи стан пропасниці (гострої інфекційної хвороби, можливо, малярії), він першим висловив думку про те, що такий стан є не самою хворобою, а її виявом. Значним внеском Діокла в розвиток тогочасної науки слід вважати розробку принципів дієтетики (правильне харчування), особистої гігієни та гімнастики.
АРІСТОТЕЛЬ СТАГІРАТ (384-322 рр. до н.е.), вчений-енциклопедист, який зробив значний внесок у розвиток усіх галузей знань. Він був сином лікаря і з дитинства знайомився з медициною, потім закінчив медичну школу в Північній Греції. Близько 20 років навчався у школі Платона і тільки після його смерті залишив її. Цікавим є факт, що Арістотель деякий час працював вихователем Олександра Македонського. 335 р. до н.е., коли йому було близько 50 років, він повернувся до Афін та відкрив свою філософську школу, яка в історію науки увійшла як школа "перипатетиків" (за переказом, Арістотель викладав учням філософію під час прогулянок) і проіснувала багато віків. Філософія для нього, незважаючи на його вагання між матеріалізмом та ідеалізмом, була джерелом натхнення і, на його думку, сприяла розвитку всіх наук.
Це був філософ, вчення якого панувало протягом майже 15 століть аж до епохи Середньовіччя, до того часу, коли тодішні наукові відкриття почали вступати у протиріччя з його висновками. Так, його концепція "про стихію" проіснувала до Г. Галілея, а обґрунтування основ механіки примусило сумніватися у правильності поглядів Арістотеля.
На початку наукової діяльності сферою інтересів ученого були логіка, етика та психологія. Важливим є те, що ще тоді він розглядав вплив соматичних (тілесних) явищ і процесів, які відбувалися в організмі людини, на її психічну діяльність.
Поняття здоров'я в Арістотеля відрізняється від платонівської ідеї здоров'я та сутність його визначається лікарським мистецтвом. Він писав, що "лікарське мистецтво - це знання про сприяння здоров'ю, а також про те, якого способу життя слід дотримуватися людині, щоб бути здоровою". Розвиваючи цю думку, він додав: "...Для того, щоб мистецтво лікаря було досить високим, йому необхідно пізнавати як здоров'я, так і жовч, флегму, з якими здоров'я пов'язане".
Арістотеля найбільше цікавили контагіозні (заразні) хвороби, меншою мірою - вагітність та пологи. Починаючи досліджувати проблему, він ставив запитання "Чому?" Так, щодо заразних хвороб: "Чому від деяких хвороб захворюють при доторканні до хворого, а від контакту зі здоровою людиною не одужують. Це відбувається, мабуть, тому, що хвороба є рух, а здоров'я - нерухомість, спокій" (цит. за Чикин, 1990).
Продовжуючи свої роздуми, він ставить запитання: "Чому, коли контактують з людьми, хворими на сухоту, що страждали на офтальмію або коросту, то хвороба передається контактуючому, а від контакту з хворим на водянку чи апоплексію ніхто ніколи не захворює?".
Разом з тим, у цих роздумах Арістотеля не слід вбачати спробу мислителя давнини пояснити причини інфекційних хвороб, а сприймати як виключно геніальні здогадки про їхнє існування.
У книзі "Про душу" Арістотель розглядав процес старіння як результат ослаблення тіла, порівнюючи його з наслідками сп'яніння чи хвороби організму, відхиляючи метафізичне тлумачення старіння як ослаблення душі. Найбільш виразно в цій книзі постає його матеріалістичне розуміння різних психологічних станів організму: радості чи суму, проявів кохання чи ненависті, які він пояснював різним станом тіла людини. Будь-який психічний стан організму людини має своє матеріальне підґрунтя.
Арістотель заперечував думку тих філософів, котрі душу розглядали як деяку гармонію. Він так пояснював: "Говорити про гармонію краще щодо стану здоров'я та загалом щодо гарних тілесних властивостей, ніж щодо душі". Арістотель стверджує, що душа та тіло складають єдину живу цілісність, тобто "душа не відокремлена від тіла". Як лікар-психолог він першим класифікував психічні стани людини.
Звичайно, уявлення про анатомію та фізіологію в Арістотеля були досить примітивними. Він не розумів, наприклад, функцій м'язів людини, називаючи їх просто м'ясом, йому були невідомі й функції нервової системи, тим більше головного мозку. Будучи відомим мислителем, Арістотель не знав, що людина мислить за допомогою мозку, а відводив йому роль органу, що охолоджує "душевну функцію серця". На його думку, розумові здібності людей визначаються відчуттям дотику. У своєму трактаті "Про душу" він писав, що саме завдяки дотику людина є найрозумнішою серед усіх живих істот. Це видно також з того, що серед людей обдарованість чи не обдарованість залежать тільки від цього органу відчутгя. Тому Арістотель дійшов висновку, що люди з твердою тілобудовою не обдаровані розумом, і навпаки, люди з м'яким тілом наділені ним. Йому також не були відомі функції системи кровообігу та інших органів.
Задовго до К.ЛІнея Арістотель класифікував тварин, розподіливши їх на види та роди. Він є основоположником порівняльної анатомії. Арістотель висловив думку про роль відчуттів та роздумів у процесі пізнання: "відчуттям слід довіряти більше, ніж роздумам, а роздумам --тільки в тому разі, якщо вони перебуватимуть у злагоді з явищами" (Аристотель, 1976). Таким чином, ми зустрічаємо в нього відоме положення матеріалістичної філософії про чуттєве споглядання, абстрактне мислення та перевірку здобутих результатів на практиці. Таким чином, наведені погляди античного вченого, хоч і у примітивній формі, але все ж таки характеризують основні рівні пізнання явищ та законів природи. Головним його надбанням є те, що він ясно розумів, що діяльність людини є живою єдністю теорії та практики.
У своїх працях лікар-філософ Арістотель неодноразово підкреслював, що основним призначенням людини є її розумова діяльність. Разом з тим, він підкреслював, що розумом слід вміти правильно користуватися, в іншому разі людина може втратити свою людську сутність: "Природа наділила людину зброєю - інтелектуальною моральною силою, але вона може користуватися цією зброєю у протилежному напрямку, тому людина без моральних норм може виявити себе як найнечестивіша та найдикіша істота, найнизькіша у своїх статевих та харчових інстинктах". "Панує над пристрастями не той, хто утримується від них, а той, хто користується ними розумно, коли йому це потрібно та корисно" (Аристотель, 1976).
Арістотель високо цінив моральність людини, зазначаючи, що навіть успіхи в науці за відсутності або відставання моралі ведуть її не вперед, а назад. Давньогрецького мислителя цікавила також проблема виховання підростаючого покоління. Основною ідеєю виховання було те положення, що людина народжується з обмеженими природними можливостями, які у процесі виховання можуть розвиватися. Він вважав, що організм людини несе в собі три складові, кожна з яких у процесі розвитку вимагає свого підходу та особливостей виховання.
Наприклад, рослинна складова організму людини вимагає фізичного виховання, тваринна, яка асоціюється з вольовою, - морального, розумова - розумового виховання. Ці теоретичні роздуми в подальшому лягли в основу теорії педагогіки XVII—XVIII ст. Він писав, що вихованням слід займатися до 21 року. До семи років діти мають виховуватися у своїй сім'ї, від семи до 14, коли вже починає формуватися статева зрілість, - у державних школах, а не у приватних, як це було в Афінах, оскільки Арістотель вважав, що "турбота про виховання має бути справою державною, а не приватною ініціативою".
Процес виховання, на його думку, повинен включати в себе три компоненти: розумове виховання (вивчення основних наук - граматики та математики, розвиток навичок письма, читання), моральне (формування в людини вольових якостей, здатності до активної діяльності), естетичне (малювання, музика) та фізичне (гімнастика). Арістотель також рекомендував під час навчання використовувати ігри.
Метою фізичного виховання, на думку вченого, був розвиток сили, кмітливості та краси. Метод виховання Арістотеля відрізнявся від методів Сократа та Платона — споглядання та самозаглиблення у природжені знання.
ГЕРОФІЛ (нар. приблизно 330 рр. до н.е., дата смерті невідома), давньогрецький лікар і філософ, один з основоположників Олександрійської медичної школи. Він першим розпочав проводити розтин останків людей, що допомогло йому зробити багато відкриттів у розумінні організму людини та його зв'язків з довкіллям. Ним було описано анатомічну будову багатьох людських органів.
Герофіл працював разом з Еразістратом. Під час розтину останків злочинців (останки інших людей розтинати заборонялося) в багатьох питаннях їхні погляди досить часто збігалися, але існували й розбіжності щодо визначення функцій окремих органів. І це пояснювалося тим, що вони спиралися на різні філософські вчення. Наприклад, якщо Еразістрат вів боротьбу проти філософських поглядів Платона, то Герофіл був його прибічником. Вивчаючи анатомію, роблячи розтини, він намагався підтвердити правильність поглядів Платона про "три душі", які регулюють усі функції організму. І якщо Платон довільно розміщував їх у головному мозку, серці та печінці, то Герофіл шукав їх саме в цих місцях.
Він звернув увагу на "шлуночки мозку", особливо на четвертий як найбільш значний, намагаючись знайти в них місце розташування душі. Вивчаючи цей шлуночок, на його дні він виявив утворення, якому дав назву "писального пера" (саіаітшз зсгіріогіиз). Після цього Герофіл остаточно дійшов висновку, що саме в четвертому шлуночку міститься "мисляча душа". Точні місця розташування двох інших душ він не встановив, проте намагався це зробити. Ним були визначено три стадії роботи серця, пояснено причини пульсації, виявлено кишку, що за довжиною становила 12 пальців, яку й було названо дванадцятипалою.
Герофіл не відкрив нічого нового в етіології та патогенезі хвороб, стоячи на позиціях Платона. Щодо практичної медицини, то він не погоджувався з думкою Платона, Емпедокла та Піфагора про те, що хвороби не лікуються. Більше того, як він вважав, немає такої хвороби, проти якої не можна б було знайти ліки. Для потреб практичної медицини він залучав велику кількість лікарських засобів, частину з яких запозичив із східної медицини. Захопившись цією проблемою, Герофіл пропонував виготовляти порошки з коштовного каміння. Його рецепти були складними, включали багато різних інгредієнтів. Він написав працю з анатомії, де було детально висвітлено питання будови нервової системи та внутрішніх органів людини. Працюючи в цьому напрямку, він встановив відмінність між нервами та зв'язками, проаналізував зв'язок головного та спинного мозку з нервами, які розміщалися на периферії тіла людини. Герофіл не тільки вивчив будову головного мозку, але і його оболонки - кори. Його здобутком є те, що він встановив відмінність між венами та артеріями.
Ним було написано також роботу "Про очі". Герофіл ретельно вивчав будову ока, встановивши наявність у них склистого тіла, оболонки та сітківки. У наступній праці "Про пульс" він виявив також залежність артеріального пульсу від частоти скорочень серця. Крім цього, він цікавився працями із хірургії, акушерства, проте ні одна з них повністю не збереглася. Існують окремі відомості про праці цього відомого вченого античності тільки з творів тих, хто жив та активно працював вже після нього - Галена, Цельса та ін.
Герофіл дуже високо цінував здоров'я людини, стверджуючи, що воно є основою благополуччя. Секст Емпірик із цього приводу писав у своєму творі "Дієтетик": "...Герофіл говорить, що без здоров'я і мудрість незавидна, і живопис блідий, і сила в'яла, і багатство непотрібне, і слово безсильне" (Емпірик Секст, 1976).
ЕРАЗІСТРАТ (приблизно 304-250 рр. до н.е). Великий інтерес становлять природничі та філософські погляди Еразістрата, котрий на відміну від його попередників більшою мірою спирався на позиції матеріалізму. Про його життя відомо дуже мало, проте висловлені ним думки дійшли до наших днів у перекладах Цельса. Галена та ін.
Отримавши дозвіл на розтин останків злочинців, Еразістрат детально вивчав мозок та його оболонки. Він перший описав м'яку та тверду оболонки головного мозку, звивисту будову його поверхні, зовнішній вигляд мозочка, шлуночків мозку, які називалися щілинами. Головним результатом його дослідження було виявлення декількох нервових стовбурів, що виходили з мозку. Еразістрат встановив, що деякі із цих стовбурів виконують функцію чутливості, інші - руху. Це дозволило йому зробити висновок, що мозок є тим органом, який виробляє імпульси, команди для рухової активності людини, і це суперечило припущенню Платона про те, що причиною рухової активності людини є "тваринна душа, розташована в серці та крові". Таким чином, раз і назавжди було спростовано ідеалістичне твердження Платона, що на той час мало принципове значення.
Досліджуючи шляхи переміщення нервових стовбурів від мозку до м'язів, легенів, серця та шлунка, Еразістрат водночас встановив наявність у серці перетинок - двостулкової, тристулкової та аортальної, що підвело його до здогадки щодо існування зв'язку між артеріями та венами, а також те, що серце в організмі перебуває не у стані спокою, а в русі. Його м'яз постійно скорочується. Таку саме думку він висловив стосовно функції шлунка, його постійного "скорочення" - перистальтики, що і дозволило зробити висновок про механічне перетирання їжі завдяки їй. При дослідженні внутрішніх органів ним було введено термін "паренхіма" (основна тканина будь-якого органу), який використовується і в сучасній біології.
Заслугою Еразістрата є суттєва корекція вчення Гіппократа про роль вологи в організмі - крові, слизу та жовчі. Якщо в Гіппократа всі ці три компоненти несуть надприродні функції, то в Еразістрата вони ближчі до дійсності. Так, кров переносить в організмі людини поживні речовини, і до циркуляції її спонукають не душа, а серце. Відносно жовчі він висловив скептичну думку, сумніваючись у тому, що вона виконує в організмі якусь роль. На думку Еразістрата, жовч - таке саме виділення, що і сеча, піт. З позиції сучасної фізіології це не відповідає дійсності. Проте слід зазначити, що погляди Еразістрата були більш реалістичними, ніж Гіппократа. Він та працюючий разом з ним лікар Герофіл уперше відкрили нерви, тоді як до них дослідники не відрізняли їх від зв'язок та сухожилля. Працюючи в Олександрійському музеї, ці лікарі в результаті ретельних дослідів прийшли до висновку, що повітря, яке рухається від легенів до серця, формує життєві духи - "вітальні духи", які розносяться артеріями по всьому організму.
Заслуга Еразістрата полягала в тому, що він звернув увагу на те, що в корі головного мозку людини кількість звивин є більшою, ніж у тварин, пов'язавши цю особливість з розумовою перевагою людини над тваринами. Йому належить пріоритет у розрізненні чуттєвих та рухових нервів, чому раніше не приділялося уваги.
Таким чином, Еразістрат, без сумніву, належить до тих лікарів-мислителів, котрі своїми глибокими філософськими узагальненнями сприяли розвитку не тільки медицини, але і психологічної думки в античну епоху.
1.2. Медико-психологічні погляди давньоримських мислителів щодо основ безпеки життєдіяльності
Після давньогрецьких учених значний внесок у розвиток знань про природу, навколишній світ та місце людини в ньому зробили вчені Давнього Риму на межі старої і нової ери.
АВЛ КОРНЕЛІЙ ЦЕЛЬС (І ст. до н.е.), римський лікар і мислитель, був всебічно розвиненою людиною, добре розбирався в різних галузях знань: філософії, медицині, юриспруденції, риториці, військовій справі тощо. Цельса, без сумніву, можна віднести до енциклопедистів, про це свідчить його багатогранна праця "Мистецтва", в якій спеціальний розділ присвячено медицині. Цей розділ він написав у віці майже 50 років.
