Зростання складності програм навчання вимагає від студента не тільки раціональної організації праці й відпочинку, але й уміння використовувати конкретні заходи для відновлення загального стану працездатності, а також ліквідації локальних відхилень у самопочутті. Із цією метою вивчаються найбільш ефективні нетрадиційні засоби поліпшення загального стану здоров'я: шіацу (японська терапія надавлювання пальцями), йога, китайська цигун-терапія. Студенти знайомляться з комплексними системами оздоровлення організму П.Брега, Г.Малахова та ін. Нетрадиційні системи оздоровлення в більшості своїй розглядають людину інтегрально - як єдине ціле, як частину природи. В усіх нетрадиційних методиках оздоровлення організму підкреслюється головна роль самосвідомості особистості, її активності у ставленні до власного здоров'я.
Знання особливостей санологічного діагнозу, прогнозу, використовуваних методик дозволяє визначити рівень здоров'я людини. Предметом уваги санологічної діагностики є здоров'я як хворої, так і здорової людини. Сучасна медицина не має ще великого досвіду роботи із здоровими людьми. Медицині ще важко відповісти на запитання, що треба робити здоровій людині, щоб залишатися здоровою (Алфимов и др., 1993;Щепинидр. 1985).
Згідно з дослідженнями Г.Кривошеєвої (1999) анкетування 180 вчителів Донецької області (34 % сільських, 66 % міських), ніхто з них не ставив перед собою такої важливої проблеми, як підвищення культури здоров'я учнів у процесі викладання свого предмета. Водночас 92 % з них вважають за необхідне починати виховання валеологічного світогляду з наймолодшого віку і протягом усіх років навчання у школі і вищому навчальному закладі. 97 % учителів було важко дати відповідь на запитання, яким чином можна підвищити культуру здоров'я учнів через викладання їхнього предмета і що у принципі сприяє її формуванню.
Медикогігієнічна підготовка має стати одним з головних завдань навчання майбутніх педагогів у педагогічних інститутах та університетах (Бондарев, 1996; Програма і методичні вказівки..., 1995). Як вважає американський дослідник Р.Граінгер (1993), фізичне та психічне здоров'я людини становить єдине ціле. Він визначає "психічне здоров'я" (тепіаі Ііеаїш) як адаптивний контроль способу мислення, почування й поведінки. Майбутнім педагогам досить часто не вистачає знань про особливості психофізіологічного розвитку дітей, підлітків, юнаків. Відомий психолог І.Кон (1989) зазначає, що до 19 років образ "Я" в людини стабілізується. Тому дуже важливо, щоб у студентів (учорашніх учнів) до цього часу сформувалася позитивна "Я-концепція" - саме вона пов'язана із значимим переважанням позитивних емоцій.
Дуже важливим компонентом самосвідомості в житті молодої людини є самоповага. Під цим поняттям слід розуміти і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого наявного та ідеального "Я". І.Кон (1989) зазначав, що людина з високою самоповагою вважає себе не гіршою за інших, вірить у себе і в те, що може подолати свої вади. Низька самоповага, навпаки, передбачає усталене почуття неповноцінності, ущербності, що надто негативно впливає на емоційне самопочуття й соціальну поведінку особистості. Це, в першу чергу, відбивається на психічному здоров'ї людини і створює передумови для розвитку багатьох соматичних і психічних захворювань. Тому підтримання стабільного ставлення до себе, адекватної самооцінки забезпечує можливість вироблення постійної стратегії відносно себе, власного розвитку, що виявляється як у зовнішній соціально-предметній діяльності, так і у внутрішньоособистісній активності (Психология личности, 1995; Кириченко, 1998).
На думку деяких дослідників, причини виникнення стресу характеризуються як зовнішніми ситуаційними умовами, так і станом психоемоційних характеристик людини (Киколов, 1985; Леви, 1988, 1991). У студентів стресовий стан виникає через непідготовленість до навчальної діяльності, невпевненість у власних силах, розумове перевантаження, пов'язане з низькою культурою розумової праці. Його можуть зумовлювати деякі риси характеру, які збільшують імовірність розвитку стресу.
Психофізіологічне напруження зараз є не тільки головним фактором захворювання нервової системи, але й однією з основних причин серцево-судинних хвороб, бронхіальної астми, виразок шлунково-кишкового тракту, порушень гормональної рівноваги і т.п. (Апанасенко, 1998; Во-ложин и др.,1989; Довженко, 1990; Матюшкин та ін., 1980)
На думку дослідників/Брехман, 1987; Голобородько, 1997), проблема дефіциту рухової активності студентів усе більше загострюється. Починаючи з третього Курсу, заняття з фізичної культури не проводяться; студенти неохоче відвідують спортивні секції, гуртки, басейн. Інтенсивне навчання і відсутність чергування розумової праці з фізичною призводять до гіподинамії. Унаслідок цього у студентів знижується увага, погіршуються процеси запам'ятовування і відтворення, швидше відчувається втома, з'являються неврологічні скарги. "...Без певного обсягу постійної рухової активності людина не може бути здоровою й щасливою". "Багато хто з людей... нерозумно довго і вперто випробовують стійкість свого організму неправильним способом життя, алкоголем, нікотином, і нерідко тільки через десятиліття стають очевидними неминучі згубні наслідки. Повільність і довга неочевидність зворотних зв'язків - одна з головних причин негігієнічної поведінки людей, нехтування здоровим способом життя" (Войтенко, 1991).
За останні роки розвиваються нові напрямки валеології (Буліч, Муравов, 1995; Зорій, 1997; Колбанов, Зайцев, 1992; Коновалов, 1992; Ланкова, Кузнецов, 1996; Торохова, 1999; Царенко, Яцук, 1998; Шкільний курс..., 1994), педагогічної валеології (Солдатова, 1997; Татарникова, 1995), педагогіки здоров'я (Педагогика здоровья, 1990), розробляються методи активізації пізнавальної діяпьності студентів, їх самостійної роботи, що формують творчі вміння щодо самооздоровлення у процесі професійного навчання (Гречкина, 1985; Никитина, Романенко, 1992; Психолого-педагогические основи..., 1990) та нові технології навчання (Новые технологии..., 1991; Эксперименты по внедрению..., 1991).
Разом з тим, безпека життєдіяльності як навчальна дисципліна не розв'язує спеціальні проблеми безпеки. Це справа інших дисциплін -охорони праці, цивільної оборони, промислової екології, комунальної гігієни тощо. Але вона забезпечує здобуття загальної освіти в цій галузі, що є науково-методичним фундаментом для всіх без винятку спеціальних дисциплін безпеки.
Безпека життєдіяльності - не засіб особистого захисту, а дисципліна, що вивчає основи захисту особистості, суспільства, держави, людства. Спеціаліст, що досконало засвоїв предмет "Безпека життєдіяльності", здатен грамотно діяти в умовах небезпеки, захищаючи таким чином як власне здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ДОСЛІДЖЕННЯ МЕДИКО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСНОВ
БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
ТА ПІДТРИМАННЯ ЗДОРОВ'Я В КУЛЬТУРАХ НАРОДІВ СВІТУ
1.1. Медико-психологічні погляди давньогрецьких мислителів
щодо безпеки життєдіяльності як основи лікування, профілактики,
підтримання психосоматичного здоров'я
Як свідчать історичні знахідки, філософія зародилася у Давній Греції. її першими філософами були Фалес, який жив наприкінці VII -у першій половині VI ст. до н.е., Анаксімандр, наукова діяльність якого припадала на першу половину VI ст., Анаксімен (середина VI ст. до н.е.), Піфагор із Самоа (друга половина VI ст. до н.е.), Геракліт (перша половина V ст. до н.е.).
Першими лікарями, відомими історії, і такими, що зробили суттєвий внесок у розвиток філософії, в розуміння навколишнього світу та сутності самої людини, були філософи Алкмеон та Емпедокл.
АЛКМЕОН (приблизно кінець VI - початок V ст. до н.е.), лікар з Кротону, вважається одним з перших лікарів, котрі цікавилися і філософськими проблеми. Точні дати його життя не відомі. На думку істориків, коли Піфагор був уже старою людиною, Алкмеон тільки починав свою діяльність, слухаючи його "лекції". Алкмеон написав книгу, справжня назва якої невідома, тв/Пер її умовно називають "Про природу". Як лікар він вивчав анатомію людини, а також ембріологію, фізіологію, досліджував відчуття, цікавився питаннями психології, багато займався лікарською діяльністю. За свідченням античного письменника Халкидія, Алкмеон був "особою, здібною у природничих науках, першим, хто ризикнув розрізати тіло людини". У результаті лікарських спостережень та хірургічних операцій він прийшов до висновку, що розумову діяльність забезпечує головний мозок. Алкмеон встановив, що з півкуль мозку "йдуть до очних западин дві вузькі доріжки" (Маковельский, 1914). Він також відкрив нерви, які пов'язані з органами чуття. Вважаючи, що відчуття виникають на периферії тіла людини, він встановив, що між органами чуття та мозком існує прямий зв'язок. Алкмеон поклав початок дослідженню здатності людини до пізнання. Свого часу він писав: "Мозок доставляє (нам) відчуття слуху, зору та нюху, з останніх виникають пам'ять та уява (думка), а з пам'яті та уяви, які досягли міцності, народжуються знання". Таким чином, він відкрив залежність між відчуттям та мозком.
Алкмеон так само, як і піфагорійці, вважав, що на людину впливають протилежні сили і тому завдання лікаря - підтримувати складові елементи тіла в рівновазі. Він зазначав, посилаючись на думку Арістотеля (1976), що більшість властивостей, з якими стикаються люди, формують пари, наприклад: біле-чорне, солодке-гірке, гарне-погане, велике-мале.
Алкмеон вважав, що душа є безсмертною, поділяючи думку Арістотеля про безсмертя, яке притаманне душі тому, що вона перебуває в постійному русі, як і всі небесні тіла - місяць, зірки, увесь космос.
Лікар-філософ висловив думку про те, що головний мозок є місцем виникнення багатьох хвороб, що він, крім функції утворення думок, як залоза несе функцію виділення слизу та в разі зайвого його виділення подразнює розташовані поряд тканини: опускаючись у ніс, викликає нежить, потрапляючи у шлунок, призводить до його запалення, в кишечник - до його розладу. Ці відомості узято з коментарів Гіппократа (Гіппократ, 1936). Крім цього, Алкмеон вважав, що місцем виникнення хвороб є також спинний мозок та кров.
Таким чином було закладено донаукове підґрунтя вчення про причини хвороб (патогенез хвороб).
Лікар Алкмеон, узявши за основу вчення Анаксімена про повітря, переніс його на медицину. Ним було запропоновано пневматичну систему медицини (пневматику), згідно з якою людський організм, як і вся природа, складається з повітря. Повітря виступає в даному разі першоматерією. Оскільки матерії притаманний рух, завдяки якому з неї постійно "формуються" протилежності, людина, за Алкмеоном, також складається із суцільних протилежностей. Отже, за основу він брав живу матерію, наділяючи її діалектичними протилежностями. Думки Анаксімена про повітря, що спираються на здатність останнього згущуватися та розріджуватися, переходячи при цьому з одного стану в інший (наприклад, з повітря виникає туман, далі хмара, дощ, сніг, крига і т.д.), Алкмеон пристосував до людини. Він наділив її можливими протилежностями "вологого та сухого, холодного та теплого, гіркого та солодкого та інших" (Маковельский, 1914). Незважаючи на донаукову форму пояснення даних процесів, підхід до вивчення людини в Алкмеона був діалектичним - організм людини розглядається ним як єдність протилежностей.
Прогресивні погляди Алкмеона відбилися й на його розумінні поняття здоров'я та хвороби. Порівнюючи організм з державою, він писав: "Зберігає здоров'я рівновагу (іпзопотіа) (в тілі) сил вологого, сухого, холодного, теплого, гіркого, солодкого та інших компонентів; домінування (іпопагсЬіа) одного з них є причина хвороби. Оскільки домінування того чи іншого є шкідливим... Напади хвороби виникають через зайву кількість теплоти чи холоду, через перебільшення чи нестачу в харчуванні (порушуючи спинний чи головний мозок...). Здоров'я це є відповідне змішування (зуітнпегтга кгазії) таких сил" (цит. за Богомолов, 1982).
Він одним з перших висловив думку про те, що в результаті змішання всіх стихій виникла гармонія. Це було вираженням діалектичного розуміння сутності хвороби та здоров'я людини.
За Алкмеоном, здоровою людина може вважатися доти, поки її органи функціонують гармонійно, але якщо один з них починає переважати, то виникає хвороба. У продовження думки Алкмеона - той орган людини, який пригноблює функціонування всіх інших, виводить організм зі стану рівноваги, він примушує працювати понад силу всі інші органи заради тільки своїх інтересів та тим самим спричинює загибель організму. Представники пневматичної медицини вважали, що якщо один чинник зашкоджує організму, то "протилежне є ліками для протилежного" (Гіппократ, 1936).
Через низький рівень наукових знань, про природу Алкмеон, так само як і Геракліт, вважав, що знання людини обмежені. Людина може висловлювати деякі "здогадки", але точні дані чи знання є прерогативою богів. На цих позиціях стояв ще Ксенофан.
Алкмеон першим висловив сумнів про безсмертя душі, чи "псюхе". Починаючи з VI ст. до н.е., "псюхе" вважали "демоном" та безсмертною істотою божественного походження. Як представник давньогрецької медицини, він виступав подібно до натурфілософів проти такого твердження. 1 на відміну від тих філософів, які оцінювали "псюхе" як гармонію тіла, він під гармонією розумів "здоров'я", розглядаючи її як збалансовану рівновагу протилежностей.
Таким чином, ще задовго до "батька медицини" Гіппократа активно працював видатний лікар-філософ Алкмеон.
ЕМПЕДОКЛ (приблизно 490—430 рр. до н.е.) був майже сучасником Гіппократа. Як більшість античних учених, він займався не тільки лікарською діяльністю, але й філософією, політикою, поезією, був гарним оратором. Основними його творами є високохудожні поеми: "Про природу", "Очищення". До нас дійшло 450 віршів. Світогляд Емпедокла є суперечливим. У поемі "Про природу" він висловлював думки про космогонію та космологію. Він намагався знайти початок матеріального світу, продовжуючи розвивати матеріалістичні погляди у грецькій філософії, збагачуючи її деякими принципами, запозиченими з філософії Парменіда Елейського (друга половина VI - початок V ст. до н.е.), який проголошував тотожність сутнісного та мислимого, доводячи при цьому, що буття єдине та нерухоме, що істинні знання дає тільки розум. Його натурфілософія включала в себе іонійську фізику, елейську метафізику та піфагорійське вчення про пропорції.
Через примітивність тодішніх знань з анатомії та фізіології людини Емпедокл вважав, що субстратом свідомості є кров. Свою теорію про два ворожі начала (любов та ненависть) та чотири стихії, що асоціювалися з міфологічним персонажами: Зевс (вогонь), Айдоній (повітря), Нестида (вода), Гера (земля) - він застосував в анатомії, пояснюючи, що кожна частина людського тіла складається зі стихій, з'єднаних не абияк, а в певному співвідношенні. Наприклад, м'язи тіла та кров людини уявляв собі як поєднання чотирьох стихій у рівних пропорціях. Кістки - це результат змішання двох частин води, двох частин землі та чотирьох частин вогню. Це вже були витоки фізіології.
Незважаючи на обмеженість поглядів Емпедокла в питаннях пізнання навколишнього світу, його теорія значно вплинула на таких значних філософів античності, як Платон. Арістотель, Епікур - представників теорії атомізму. Як лікар Емпедокл був чудотворцем шамансько-знахарського типу, оскільки рівень медицини того часу був дуже низьким. Проте він вважається засновником сицилійської медичної школи. За легендою, він знав чаклунство, інколи намагався показати себе магом, творячи дива на очах у натовпу. Для більшого враження він одягався у вбрання жерця, на голові мав дельфійську корону і в супроводі великої свити виходив до людей. Як і інші лікарі того часу, він багато мандрував по різних містах Еллади (Давньої Греції). Його авторитет був дуже високим. Це пояснювалося тим, що, як правило, він приносив людям одужання та благополуччя. їм Емпедокл розповідав не тільки про своє вчення, а інколи й "творив дива", полегшуючи страждання хворих. Цілком можливо, він мав навички гіпнотизера, і тимчасове одужання в результаті психологічного впливу на хворого вражало присутніх. Про Емпедокла складено легенди як про повелителя дощів та вітрів. Цьому сприяла його активна діяльність для поліпшення довкілля. За деякими джерелами, він був ініціатором осушення боліт, що позитивно відбивалося на здоров'ї жителів цього регіону.
За свідоцтвом давніх істориків, а саме, Аеція, Емпедокла цікавили питання генетики. Народження людей різної статі він пов'язував з впливом тепла та холоду. Він вважав, що хлопчики народжуються на сході чи півдні, а дівчата - на півночі. На його думку, син народжується в тому випадку, якщо сім'я обох батьків було "однаково гарячим", і тоді схожим він буває на батька. Коли ж сім'я обох батьків "однаково холодне", то в такому разі народжується дівчинка, схожа на матір. Далі йде низка комбінацій: якщо гарячим є сім'я батька і холодним матері, то буде син, схожий на матір; якщо навпаки - гаряче сім'я матері і холодне сім'я батька, то народжується донька, схожа на батька.
Емпедокл пояснював причини появи на світ двійнят, трійнят, калік.
Каліцтво він пов'язував з більшою чи меншою кількістю сім'я, виділеного на формування зародка чи неправильним рухом сім'я. Двійня, трійня народжувалися, на його думку, через те, що "сім'я розпадалося на частини". Від давав пояснення, чому в таких випадках народжуються діти чоловічої та жіночої статі. Його докази були дуже прости ми і якоюсь мірою пов'язувалися з концепцією щодо народження чоловіка чи жінки. "Якщо під час розпаду сім'я обидві його частини
займають теплі місця, то народжуються хлопчики, та навпаки, коли розділені частини займають холодні місця, то народжуються дівчата. Через те, що одне місце жаркіше, а інше холодніше, то двійні бувають різної статі" (цит. за Лункевич, 1936). /
Фантазія Емпедокла була безмежною. На його думку, схожість немовляти залежить від фантазії жінки, "тому що жінки нерідко закохуються у статуї та портрети і народжують дітей, схожих на них" (цит. за Таннери, 1902).
ГІППОКРАТ (460-377 рр. до н.е.). Жив в епоху розквіту давньогрецької культури. Він був одним з тих, хто започаткував науковий підхід до вивчення багатьох хвороб. Гіппократ систематизував медичні знання минулої епохи та підняв рівень лікування на до того недосяжну давнім грекам висоту. За свій великий внесок у розвиток медицини Гіппократа було названо "батьком медицини".
Народився на острові Кос. Першим учителем у галузі медицини для Гіппократа був його батько. Після смерті батьків він став мандруючим лікарем (періодевтом), побував у багатьох грецьких містах, а також у Малій Азії.
Гіппократ і його учні поверховому підходу до хворого на основі абстрактних висновків протиставляли уважне спостереження за ним, ґрунтовне обстеження та вивчення його результатів з урахуванням раніше накопиченого практичного досвіду. Вони розуміли, що одна й та сама хвороба в різних людей може проходити неоднаково, оскільки кожен організм має свої особливості. Виходячи із цього, вони керувались принципом, що необхідно лікувати не хворобу, а хворого. Отже, у процесі лікування необхідний індивідуальний підхід. Дієта, ліки, дози, режим, тривалість лікування - усе має бути в кожному конкретному випадку особливим, специфічним для даного пацієнта.
У своїх творах Гіппократ писав про визначальну роль гімнастики у справі збереження здоров'я: "Гімнастика, фізичні вправи, ходьба мають увійти в щоденний побут кожного, хто бажає зберегти працездатність, здоров'я, повноцінне та радісне життя". "Як сукнороби, котрі чистять сукно, вибиваючи його від пилу, так гімнастика очищує організм" (цит. за Воронов, 1977). Велике значення він також приділяв трудовій діяльності людини та підкреслював при цьому, що "особи, звиклі до щоденної праці, виконують її, незважаючи на свою слабкість та старість, легше, ніж люди сильні та молоді без відповідних навичок". Давньогрецький філософ критично ставився до неробства, що, на його думку, призводить до нездоров'я, та навпаки - прагнення людини до певної діяльності дає відчуття бадьорості, що забезпечує зміцнення здоров'я та продовження життя. У працях відомих сучасних філософів та психологів (Франкл, 1990; Фрейд, 1989; Ніцше, 1990; Швейцер, 1992) зустрічаються подібні погляди -"парадоксальна інтенція", "мета життя", "сенс життя", "спрямованість на сенс життя". Гіппократ засуджував п'янство, вважаючи, що воно є причиною слабкості та хворобливості. Слід зазначити, це не втратило своєї значущості й на сьогоднішній день.
Лікар-філософ і його послідовники стверджували, що тіло людини складається з твердих та рідких частин. Головну роль у життєдіяльності організму відіграють чотири рідини (кров, слиз, жовта жовч іа чорна жовч). Ці рідини, на думку Гіппократа, є животворною силою, яка й визначає здоров'я людини: "з них складається природа тіла, і через них воно і хворіє, і є здоровим" (Гіппократ, 1936). Це примітивні погляди на принципи функціонування організму, але в них вже жевріли початкові знання про фізіологію людини. Організм людини Гіппократ уявляв собі як стан, який постійно змінюється і залежить від певного співвідношення вищезгаданих рідин. Якщо їх співвідношення змінюється й порушується пропорція їх гармонічного сполученії», то настає хвороба. Якщо ж усі рідини в організмі перебувають у стані рівноваги та "підтримується їх пропорційне змішування з урахуванням сили та кількості рідини", то людина є здоровою. Таким чином, Гіппократ встановив залежність типологічних відмінностей між людьми (темпераменту) від гуморальних факторів. Ці положення були реалізовані в науці фізіогноміці - про розпізнавання природних задатків людини за її фізичними якостями. Теорія Гіппократа про залежність тілесного та психічного складу окремих людей та цілих народностей від кліматичних умов їх проживання, а також вчення про темперамент мають до неї пряме відношення.
Заслуга Гіппократа полягає в тому, що він вивчав організм людини як складну систему, складові якої певним чином взаємопов'язані та при цьому несуть певні функції. На його думку, серце продукує кров, печінка - жовч, мозок є джерелом слизу, селезінка - чорної жовчі. Усі ці рідини виконують певну роль в організмі. Вони сприяють збереженню міри сухості чи вологості, регулюють температуру тіла, тобто, на думку Гіппократа, викликають різні стани, наприклад жару чи ознобу. При порівнянні сучасної класифікації основних типів вищої нервової діяльності з античними поглядами про наявність "соків" та "темпераментів" доречними є слова І.Павлова: "Тепер можна чітко бачити, як грецький геній Гіппократ зміг об'єднати у великій кількості численних варіантів основні фундаментальні риси людини" (Павлов, 1951).
