Статистика
Онлайн всього: 16 Гостей: 16 Користувачів: 0
|
 |
Шпаргалки! - Гроші та Кредит |
|
Пошук по сайту
Пошук по сайту |
Головна » Шпаргалки! - Гроші та Кредит
Існує ринкова норма % - в даний момент на гр. ринку, середня норма % - на певний період. Чинники рівня норми %: норма прибутку; рівень нагромадження і заощадження; масштаб вир-ва; різниця між внутрішній та зовнішнім боргом держави; циклічність коливань вир-ва; сезонність вир-ва та реалізації продукції; темпи інфляції; повернення К; рівень % ставок ЦБанку; міжнар. переливи капіталу. Існують різні способи нарах. %: на євроринку вважається Лондонська міжбанківська ставка пропозиції (ЛІБОР), % на %, фіксована ставка та “плаваюча”. Функції позичкового %: 1) розподіл прибутку – раціональне тимчасове використання К. для отримання доходу та на сплату % і одержання власного прибутку. 2) збереження позичкового капіталу - повернення суми кредитору. Роль: 1) % сприяє ефективному використанню К., зміцнює комерційні та господарські розрах. 2) збільшення доходів банків, зміцнення їх стійкості. 3) ефективне використання суб’єктами власних коштів 4) стимулює заощадження в банки, зберігає гр. від знецінення, є додатковим доходом населення. Види %: 1) облігаційний – норма прибутковості по борговим ЦП, вище депозитних. Диференціація по рейтингу емітенту облігацій, по терміновості облігацій. 2) Банківський - а) депозитний - вкладникам, основа: термін депозиту (чим вище термін, тим вище %) б) % ставки по К, які видаються. Критерії: термін К., сума, якість забезпечення, хар-р відношень із клієнтом в) при встановленні базової - банки беруть до уваги рівень інфляції, ступінь ризику, розмір офіційного % НБУ. 3) офіційна ставка НБУ - вона є орієнтиром для визначення всіх інших ставок, виділяє кредити комбанкам, показує політику НБУ «дорогих» або «дешевих» грошей., встановлює облікову і ломбардну ставку.
38. Функції та роль кредиту.
Функція – вплив на зовнішнє середовище, який здійснюють усі форми і різновиди К, вони хар-ють призначення К., “роботу”, яку він виконує та його роль. Перерозподільна ф. – переміщення ресурсів між її окремими суб’єктами, секторами тощо на засадах повернення, тимчасово використовуються суб’єктами, не змінюючи їх первинного права власності. Значення: 1) переміщення гр. прискорює оборот капіталу, сприяє розширенню вир-ва 2) вільні кошти спрямовують через К. на продукцію з зростаючим попитом ? одержання вищих прибутків, технічного прогресу, ефективності вир-ва. Це ключова ф. Емісійна ф.- забезпечення потреб обороту в платіжних засобах, але ця ф. має багато сумнівів і сперечань, бо емісію гр. виконує банк. сис-ма. Ф. кредиту, що реалізується в гр. сфері, полягає в тому, що К. забезпечує найкращі передумови для ефективного регулювання обороту гр. в інтересах повного задоволення потреб ек. в платіжних засобах і підтриманні достатньої для ек. розвитку стабільності гр. К. розширює масу платіжн. засобів в обороті при виникненні потреби через комерційні векселі, банк. депозити, при прискоренні гр-кредитного мультиплікатора, рефінансування комбанків. Це забезпечують держ. органи монетарного управління. Контрольно-стимулююча ф – високий стимулюючий ефект і обмеженість адміністративного впливу на контрагента, глибокий ек. аналіз та його оцінка, його
держ. позики та невиконання Урядом своїх зобов’язань з боку банків інтерес та вклади ресурсів скоротились. 1996 – відновлення споживчого К., надавався К. населенню під заставу рухомого майна ломбардами, та нерухомого – комбанками, продаж товару в розстрочку. 2000 – К. талановитій молоді на навчання в вищих закладах. Комбанки надавали К. малим під-вам, які розвивались за рах. них, так і великим під-вам. НБУ підтримував їх, надавав К. комбанкам в розмірі статутного фонду. Держ. банки (Ощадбанки, АПБ “Україна”) теж допомагали кред. ресурсами. Але згодом вони почали відчувати фін труднощі через несвоєчасне повернення К. Але незважаючи на все під-ва, використовуючи власні кошти, кредити, нац. та ін. інвестиції поступово почали виходити з кризи, відновлювати вир-во і експортувати продукцію на зовнішній ринок. Поступово припинилось падіння обсягів вир-ва. З 2000 почалась його зростання, крива ВВП почала йти вгору.
41. Поняття кредитної системи та її побудова.
К. сис-ма – сукупність фін. посередників гр. ринку та сам гр. ринок, тобто фін. посередництво. Гр. ринок за хар-ром зв’язку між кредиторами та позичальниками поділяється на сектор прямого та непрямого фінансування. Саме у секторі непрямого фін-ня з’являється третій ек. суб’єкт. Вони називаються фін. посередниками, а їх дія-ть з акумуляції вільного гр. капіталу та розміщення його серед позичальників-витратників наз. фінансовим посередництвом. Вони базуються на одному фін. ринку з одним суб’єктом – вільними гр. коштами. Основні фін посередники – банки та небанківські фін-кред. установи. Загальне для них: 1) всі фін посередники працюють в секторі непрямого фін-ня, 2) вони акумулюють гр. кошти та розміщають їх в доходні активи від свого ім’я. При цьому вони створюють власні зобов’язання та вимоги. Банк, як позичальник створює свої зобов’язання перед вкладниками. 3) прибуток фін. посередн. формується, як різниця між доходами від розміщення акумулюючих гр. коштів та витратами, які пов’язані з їх залученням. Відмінність: 1) банки не тільки акумулюють тимчасово вільні кошти, а й самі створюють гр. в процесі депозитно-кредитн. дія-ті. А установи – тільки акумулюють. 2) банки здійснюють розрах-кас. обслуговування всіх інших фін-кредитн. посередників, тому можуть використовувати їх вільні гр. Класифікація груп: 1) Банки – від цільового призначення: центральні та комерційні. Небанківські – 2 критерії: 1) хар-р залучення вільних коштів: на договірній основі (страхування, ПФ); емісія та розміщення власних ЦП (інвестиційні компанії розміщують свої ЦП). 2) хар-р наданих послуг: страх Ко, ПФ, К. товариства, лізингові Ко, інвестиційні Ко. Економічне призначення посередників: забезпечення суб’єктів гр. ринку максимально сприятливими умовами для їх успішного функціонування, на підвищення ефективності їх дія-ті. Переваги: 1) оперативне розміщення вільних коштів в доходні активи для кредиторів, мобілізування додаткових коштів для вир-ва та повернення їх для позичальника. 2) скорочення витрат суб’єктів на формування вільних коштів, розміщення їх та запозичення податкових. 3) послаблення фін. ризиків для суб’єктів, вона перекладається на посередників ? збільшення дохідності позичкового капіталу, скорочення витрат на фін. операції. 4) надання додаткових послуг посередниками, як страхування, пенсійне забезпечення, права власності. Посередники позитивно впливають на кругообіг капіталу в
призначені Радою, 7- Президентом Укр на 7 років) . Вона розробляє основні засади гр-кредитн політики та контроль за ними, її методи та інструменти, дохід та витрати банку. 2) Правління НБУ – реалізація монетарної політики, організація дія-ті банку, склад формується Головою НБУ при затвердженні Ради НБУ. Голова визначається ВР на 5 років. Голова Ради обирається на 3 роки. Принципи НБУ: 1) незалежність банку – органи виконавч. та держ. влади не мають право втручатися. 2) контроль парламенту та президента за дія-тю банку 3) економічна самостійність – видатки за рах. власних доходів 4) централізація сис-м – реалізація єдиної держ. монетарної політики в усім регіоні. 5) єдність сис-ми – спільність цілей та завдань. 6) Вертикальна структура управління банком - посади за наказами управлінь НБУ. Функції: 1) емісійний центр – організація і регулювання гр. обігу, прогнозує його, зберігання гр. та інкасація. 1992 – гр. реформа укр. крб., емісія грн. 2) визначає дизайн, номінал, сис-му захисту, ознаки 3) забезпечує комбанки готівкою, розрах і кредитне обслуговування. 4) банк банків – СЕП при міжбанк розрах. З 1994 – кредитні аукціони, 1996 – ломбардне кредитування комбанків під облігації внутрішньої держ. позики. 1997 – рефінансування через ЦП на управління ліквідністю гр. ринку та кредитування уряду для вирішення бюджетних проблем. 5) банк. регулювання та нагляд через службу банк. нагляду у складі центрального апарату. 6) кредитування та розрах-касове обслуговування уряду, 7) платіжний агент уряду стосовно зовнішнього боргу – розпорядник кредитів від МВФ, складає платіжн. баланс та звітність про борг України. 8) провідник монетарної політики – управління гр. обігом, забезпечування ек. та фін стабільності нац валюти. 1994 – НБУ встановив офіційну % ставку, розмір обов’язкового резервування. 1999 – скасування валютн. обмежень, отримання кредитів від МВФ. Політика НБУ повинна бути направленою на: 1) внутрішня та зовнішня стабільність грн. 2) стійкість банк. с-ми 3) стимулювання кредитно-інвестиційної дія-ті комбанків.
45. Банки 2-го рівня, їх походження, види, правові основи організації, операції.
Комбанки – кредитн. установи, що здійснюють універсальні банк. операції для під-в, установ і населення головним чином за рах. гр. коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Вони здійснюють розрах-кас. обслуговування юр та фіз осіб, приймають вклади, ведуть рах. банків- кореспондентів тощо. Їм забороняється займатися дія-тю в сфері матер. вир-ва і торгівлі матер. цінностями, страхуванням, монополізувати ринок банк. посл. Класифікація: 1) за формою власності: унітарні – власник держава чи приватна особа (Ощадбанк, Ексімбанк), Стат. Фонд за рах. бюджетн. коштів і кошт. бюджетн установ. Колективні – комбанки з колективн. формою власності: 1) АКБ – відкрита (124 б.) та закритий (49 б.) тип власності за рах. капіталу засновників (Промінвест) 2) пайові (28, ТОВ) – внески у статутн. фонд, кожний учасник зберігає право власності. 2) від розміру активів – малі – активи менше 50 млн.грн (57 б), середні –більше 50 млн (37), найбільші – більше 100% (53), 7 б – крупні (Аваль, Укрєксімбанк, Ощадбанк, Укрсоц, ПУМБ) 3) від наявності філій комбанки – багатофілійни, малофілійні, безфілійни. 4) від діапазону операцій і сектору ринку – універсальні – широкий спектр дія-ті, з клієнтською спеціалізацію – основні засновники кооперативи (1990-1993р. на Україні),
та на інвестиційні фін. посередник, які залучають кошти через продаж своїх ЦП (акцій, облігацій тощо): інвест. фонди, фін. компанії тощо. Страх. компанії – фін. посередники, надають страх посл., формують спеціальні страх. фонди на підставі дог. з фіз та юр особами, виплачують гр. у обумовлених розмірах у разі настання страхов. випадків. Методи роботи страх компаній: продають страх поліси, мобілізують певні кошти, розміщують їх у дохідні активи, з яких покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів створюють резерви для виплати відшкодувань при страхових випадках. Пенсійні фонди – фін. посередники, які акумулюють кошти юр. та фіз осіб у цільові фонди, з яких виплачуються кошти після певного віку. Внески до ПФ постійні і прогнозовані. Тому розміщення вільних коштів в довгострокові доходні активи (облігації, державні ЦП), чим покривають свої операційні витрати, та виплачують пенсії понад суми пенс. внесків. ПФ бувають державні (створення центральних та місцевих органів, відрах. з з\пл, тому розміщення коштів переважно в держ ЦП) та приватні (створення певними фірмами для виплати пенсій та допомог своїм працівникам, розміщення коштів в ЦП фірм, які їх створили) Ломбарди – фін посередник, видає позички населенню під заставу рухомого майна. Лізингові компанії – фін. посередники, які придбають предмети тривалого користування та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для їх дія-ті, які поступово сплачують їх вартість по строку. Особливість: кредитування в товарн. формі, має довгостроковий хар-р. Інвестиц. фонди (банки, компанії) – фін. посередники, управляють вільними коштами інвест. призначення. Вони акумулюють гр. дрібних інвесторів шляхом випуску власних ЦП, а потім розміщують їх в акції корпорацій та держ. ЦП. Доходи їх з дивідендів та % з ЦП, та курсов. різниці. Вони бувають відкриті - власники мають право продати акції самому фонду, який повинен їх купувати, закриті – акції продаються на вторинному ринку, взаємні фонди гр. ринку – акції як чековий та високодохідний депозит, які виписуються на рах фонду в банку, які приваблюють інвесторів. Фінансові компанії – через продаж своїх ЦП кошти направляють у позички фіз та юр особам, як короткострокові і невеликі кредити. Лізингові та факторингові Ко належать до цієї групи, так як теж кредитують клієнтів.
48. Стійкість банківської системи, її значення та механізм забезпечення.
Для стабільної дія-ті банків створена с-ма ек. нормативів НБУ, яка є обов’язковою для всіх комбанків. Найважливіші нормативи: статутного капіталу (не менше 1 млн евро), платоспроможності (співвідношення між капіталом і активами банку, з урахуванням ризиків. Не нижче 8%) і достатності капіталу (відношення капіталу до активів, зменшених на резерви. Не менше 4%). Нормативи ліквідності – вкладання гр. у ліквідні активи: 1) миттєвої ліквідності – відношення сум на коррах.та в касі до поточних зобов’язань банку, не менше 20% 2) загальної лік-ті – відношення загальн. активів до загальн. зобов’язань банку, не менший 100%, тобто збалансовані активи та пасиви. 3) співвідношення між високолік-ними і робочими активами – не менше 20%. Нормативи ризику – змінюваність фін становища та підвищений ризик операцій, тому мета – недопущення збитків: 1) MAX ризик на 1 постачальника – ділення сукупної заборгованості та 100% виданих
збільшення статутного фонду; для бюджетних платежів; для банкрутних під-в; при простроченій заборгованості при позиках та несплачених %. При банк Кр. використовують прості, спеціальні та контокорентні рах. Простий – активне сальдо, кожна проводка по кр. оформлюється док-ми (плат доручен), найбільш поширена форма. Спеціальний – в окремих випадках (при кр-нні векселями), виникає кредитове сальдо, яке зараховується відразу на рах. позичальника. Погашення кр. за плат. дорученнями, та за надходжен. коштами за векселями на спец рах. Контокорентний рах – активно-пас. рах., на якому обліковуються всі операції банку з клієнтом, платежі за дорученням клієнта та надходження в вигляді вкладів, повернення позик тощо. Він як позичковий рах з дебет. або кредит. сальдо.
Для запобігання ризиків повинно встановити потенціал позичальника, його обґрунтування кр., оцінити його якості (репутація, порядність, забезпечення в минулому), фін. стан, його ліквідність , ефективність вир-ва, використання капіталу. В банку використовуються 2 джерела погашення позичок: первинний та вторинний. Первинні – для стабільних, першокласних клієнтів, які погашають позички у вигляді доходів постачальника. Вторинні – забезпечення позичальника під кредит в формі: застави, гарантії, рах від 3-ї особи, іпотека, страхова угода. Банк контролює використання кр, своєчасне його повернення і сплату %%. При порушенні умов контракту банк може довгостроково стягнути кр. та % по ньому з позичальника, застосувати штрафні санкції.
58. Інвестиційні операції комбанків. Мета проведення операцій та їх класифікація. Методи управління ризиками.
Інвестиційні операції – вкладання кошт. в ЦП під-в (держ, колективних, приватних) на тривалий період часу. Вони відносяться до активних операцій банку. Активні операції банків – дія-ть із використанням власного капіталу, залучених коштів для одержання прибутку при розподілі ризиків і підтриманні ліквідності. Інвестиційні ЦП – боргові зобов’язання у вигляді акцій, облігацій, векселів тощо. Вони створюють вторинний резерв для задоволення потреб у додаткових коштах при вилученні вкладів клієнтами, що перевищують ресурси. Мета інвест. операц: безпека гр. коштів, їх диверсифікація, дохід та ліквідність. Існують такі фактори ризику: кредитний – емітент не в змозі сплачувати свої фін. зобов’язання (опл доходів в формі дивідендів, %%); фінансовий – непередбачені зміни на ринку ЦП призводять до втрат із-за продажу їх зі знижкою. Процентний – коливання ринкових ставок при фіксованому % на облігації. Інвестиційна дія-ть повинна систематизовано контролюватися через стан ринку ЦП, захищатися від ризику збитків та втрат ліквідності. Метод зменшення ризику – формування інвест. портфеля за рах. ЦБ, які мають різний рівень якості та різні строки погашення. Вони поділяються на інвестиційні (розрах. на тривалий строк) та на вторинні ліквідні резерви, які можна перетворити в гр. через продаж на ринку ЦП, строки встановлює керівництво банку. Вони відрізняються ступенем ліквідності.
59. Сутність, призначення та види фін. посередників гр. ринку.
К. сис-ма – совокупність фін. посередників гр. ринку та сам гр. ринок, тобто фін. посередництво. Гр. ринок за хар-ром зв’язку між кредиторами та
взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.
В.р. має всі атрибути звичайного ринку: об’єкти і суб’єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.
Об’єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні – для резидентів, коли вони купують чи продають їх за нац. Валюту, та національні – для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Об’єктом купівлі-продажу одночасно виступають національні і іноземні валютні цінності.
Суб’єктами валютного ринку можуть бути будь-які еконмічні агенти та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.
Попит і пропозиція на в.р. мають ту особливість, що об’єктом і інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією нац. Валюти, і навпаки.
Ціною на в.р. є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти.
Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв’язок між усіма суб’єктами ринку не тільки в межах окремих країн, а й у світовому масштабі. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному «майданчику», який називається валютною біржою. Хоч біржі звичайно не є комерційними підприємствами, проте за свої послуги вони стягують вагомі комісійні. Тому суб’єкти валютного ринку все менше звертаються до послуг традиційних бірж, і вони поступово згортають свою діяльність.
Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.
Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються скоріше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку.
Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок, який здатний функціонувати практично цілодобово. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські – Франкфурта, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту – Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб’єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв’язавшись з відповідним міжнародним центром
валютних біржах; подальша лібералізація доступу до валютного ринку юридичних і фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями; приєднання України (у травні 1997 р.) до VIII Статті Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.
Надзвичайні заходи у валютній сфері кінця 1998 р. помітно загальмували подальшу ринкову
трансформацію валютної системи України. Разом з тим їх висока ефективність (за 1999 р. гривня девальвувала відносно долара США лише на 35%) підтвердила значні успіхи України у формуванні дійового механізму валютного регулювання, який дав змогу утримати гривню навіть у надзвичайно складних умовах, які склалися на валютному і фондовому ринках України в кінці 1998 – на початку 2000 рр.
52. Механізм валютного регулювання, його особливості в Україні.
Валютне регулювання – діяльність держави та уповноважених нею органів регламентувати вал.відносини економ.суб’єктів та їх діяльність на вал.ринку. Регламентується: процес курсоутворення, діяльність комбанків, здійснення міжнародних платежів, ввезення та вивезення вал.цінностей, формування та використання золотовалютних резервів тощо. Через введення чи скасування певних обмежень органи вал.регулювання мають можливість скеровувати вал.потоки в найвигідніших для націон.економіки напрямах. Цей інструмент має переважно адміністративний х-ер і суперечить тенденції лібералізації вал.відносин. Зараз в Укр. це один із ключових валютних інструментів. Методи, які забезпечують переважно економічний вплив на валютні відносини: курсова політика (цілеспрямоване проведення комплексу заходів з
девальвації - зниження обмінного курсу: підвищення конкурентоспроможності націон.виробника, стимулювання експорту, але зростання цін на імпортн товари; політика ревальвації – підвищення обмінного курсу: стимулює розвиток імпорту, збільшується пропозиція на товарних ринках, але експортери зазнаватимуть втрат); облікова (дисконтна) політика ЦБ – зниження чи підвищення облікової ставки, ставки депозитного та позичкового %. Збільшення %ї ставки сприяє зростанню курсу нац.валюти; валютна інтервенція – оперативне підтримання вал.ринку в стані рівноваги шляхом збільшення чи зменшення купівлі чи продажу ЦБ іноземної валюти за національну. НБУ активно застосовує валютні інтервенції. Стерилізована інтервенція – у разі продажу іноземної валюти на валют.ринку на таку ж суму на відкритомі ринку купують ЦП, а при купівлі іноземної валюти продають ЦП.
До практичної розбудови власної валютної системи Україна приступила у листопаді 1992р. Першому етапу формування вал.системи , який співпав з періодом високої інфляції, був характерний суто адміністративний порядок вал.регулювання (обвальне падіння курсу укр.валюти). Другий етап з 1994 по 1996 роки - повернення до ринкових методів організації вал.відносин, в 1995р. офіційна заборона обігу іноземної валюти, децентралізація вал.ринку, визначення офіційного курсу на підставі результатів торгів на УМВБ, зменшення до 40% частки вал.виручки експортерів, яка підлягала обов’язковому продажу. З 1996 р. після випуску в обіг гривні – третій етап –ринкові засади набули подальшого розвитку: плаваючий валютний курс,
матеріалізацією загального суспільно-необхідного робочого часу, укладеного в товарі. Гр в процесі обігу набули особливу вартість, яка створила основу для відокремлення грошей від конкретного товарного носія, та виникнення Гр, не пов’язаних з матеріально-речовою формою (депозитн. Гр, електронні). Гр. відрізняються від товарів: мають загальну споживчу варт., тобто здатні задовольнити б-яку потребу людей, Гр –мірило варт. товару і втілення багатства. 2 поняття визначають сутність Гр: 1)гроші як гроші – використов. для оплаті товарів, послуг, погашення боргових зобов’язань, Гр-посередник при оплаті. 2) Гр як капітал – Гр використов. для накопичення вартості та для виробничого використання. Мета - отримання доходу в формі %, дивідендів.
|
|
|
