Шпора 3
1. Продуктивні сили та виробничі відносини. Діалектика взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин.
Продуктивні сили суспільства - це сукупність особистих і речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку.
Особистий фактор – робоча сила – здатність людини до праці.
Речові фактори: засоби виробництва: предмет праці – те, на що скерована діяльність людини, з чого вона виробляє необхідні матеріальні блага; засоби праці – інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці.
Продуктивні сили - це одне з основних понять політичної економії. Вони виникають в результаті взаємодії факторів виробництва.
Функціональна структура продуктивних сил:
Фактори виробництва
Робоча сила Предмет праці Засоби праці
Засоби виробництва
Особистий фактор
Речовий фактор
Продуктивні сили
Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробництвом, а точніше "суспільним виробництвом", економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе чотири ланки (стадії): безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання -тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.
Тому, коли ми говоримо про виробничі відносини, розуміємо під ними всю їх сукупність. А саме: відносини виробництва, розподілу, обміну й споживання.
Виробничі відносини виникають також і в процесі організації виробництва та управління ним.
Структура виробничих відносин суспільства неоднорідна і включає в себе: соціально-економічні (вир-во, розподіл, обмін, споживання) і організаційно-економічні відносини (поділ праці, спеціалізація, кооперування, комбінування, орг-ція і управління).
Продуктивні сили і виробничі відносини знаходяться у взаємозв’язку, взаємодії й суперечливій єдності. Це проявляється в тому, що виробничі відносини встановлюються не по волі людей. Той чи інший тип виробничих відносин – результат певного рівня розвитку і характеру продуктивних сил. В свою чергу, виробничі відносини утворюють суспільну форму, в якій розвиваються продуктивні сили, надають цьому розвиткові соціальної визначеності.
Єдність і взаємодія продукт сил і вир-их відносин утворюють спосіб вир-ва.
2. Економічні категорії та економічні закони.
Категорія політекономії - це найбільш загальне логічне поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Або інакше - це теоретичне відображення реально існуючих виробничих відносин людей. Наприклад: товар, гроші, вартість, капітал.
Категорія - це нижчий ступінь пізнання економічних явищ. Вищим, який дозволяє повною мірою розкрити суть явища, е економічний закон.
Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні (в т.ч. причинно-наслідкові) зв'язки й залежності, які характеризують головний магістральний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки.
Виробничі відносини між людьми є тим середовищем (умовами), в якому виникають і діють економічні закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні закони незалежні від свідомості, бажання людей, але не від їхньої діяльності.
Серед законів можна виділити три основних групи законів:
1) - утворюють загальні економічні закони - які діють у всіх без винятку способах виробництва. Вони відображають: внутрішні, сталі й суттєві зв'язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства. Серед них слід виділити закон зростання продуктивності праці або, як його ще називають, закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб.
2) - утворюють специфічні економічні закони - що діють лише в межах одного способу виробництва. Вони виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось конкретного суспільного ладу. Так, наприклад, феодалізм має свої специфічні економічні закони, капіталізм - свої, а соціалізм - інші. Виділяється один закон, який виражає найбільш глибинні зв'язки даного способу виробництва, його мету й засоби досягнення цієї мети. Цей закон називається основним економічним законом формації.
3) - належать закони, які не можна віднести ні до загальних, ні до специфічних. Вони виражають такі особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам виробництва, і тому діють лише в їхніх межах. До них відносяться, наприклад, закони товарного виробництва: закон вартості, закон попиту й пропозиції, закон грошового обігу. Ці закони отримали назву особливих законів.
ЕЗ спонукають людей до певних дій, диктують логіку їхної поведінки з допомогою ек інтересів. Тому саме інтереси разом з потребами і стимулами утворюють найважливішу ланку в дії і прояві ЕЗ.
Способи прояву законів: стихійний (коли люди ігнорують їх вимоги) та свідомий (вик-ня механізму дії з-ів).
Суть закону – зміст. Напр., для закону вартості – вартість.
Явища законів – конкретні форми прояву суті ек законів. Напр., ціни, зарплата..
3. Еволюція товарного виробництва. Властивості товару. Двоїстий характер праці, втіленої в товар.
ТВ – фаза економічного розвитку, при якій продукти виготовляються не лише для задоволення потреб вир-ів, але й з метою обміну, тобто виготовляються в якості товарів, а не споживних вартостей.
ТВ зароджується ще у первісній общині й певного розвитку досягає в рабовласницькому суспільстві. Розвиток суспільства розкривав кордони натурального господарства, втягуючи його в нові економічні зв'язки, які набирали товарної форми. І, в першу чергу, такою умовою було поглиблення суспільного поділу праці, яке вело до зростання ефективності виробництва. Перший МПП – поділ між тваринництвом і землеробством. Другий – відокремлення ремесла від землеробства. Саме 2 ПП привів до виникнення товарного вир-ва.
В рабовласницькому суспільстві виникає таке поняття, як ринок (спочатку як місце, де здійснюються акти купівлі-продажу). Суб’єкти тов відносин – дрібні власники, рабовласники.
З появою класу купців, які займалися лише торгівлею, відбувся третій великий суспільний поділ праці. Товарне виробництво та породжені ним купецький і лихварський капітали виступали лише придатками, обслуговували натуральне в своїй основі рабовласницьке виробництво. Тобто, товарне виробництво було лише придатком до натура-льного, носило підпорядкований, обмежений характер. І причиною того були особливості рабовласницького ладу; а)відносно низький рівень розвитку суспільного поділу праці; б)панування сільського господарства; в)рабовласницька форма власності.
Розпад рабовласницького ладу й перехід суспільства до феодалізму на перших порах дещо загальмували процес витіснення натурального господарства. Воно продовжувало посідати панівне становище. Проте об'єктивні процеси розвитку товарних відносин вже зупинити було неможливо. Подальшого розвитку набувають торговий і лихварський капітали, характерною особливістю яких було те, що вони не були пов'язані безпосередньо з виробництвом (бо виконували лише посередницькі функції), а джерелом свого прибутку мали додатковий, іноді необхідний продукт, створений селянами та ремісниками. Значного розвитку при феодалізмі набуває й міжнародна торгівля.
Процеси розвитку продуктивних сил прийшли в протиріччя з існуючим натуральним вир-вом. Виникла суспільна потреба в ліквідації феодальних вир-их відносин і заміні їх новими.
В міру розвитку прод сил, товарне вир-во починає набувати підприємницького характеру. Просте товарне вир-во трансформується в капіталістичне, рисами якого є: велика приватна власність на засоби вир-ва, наймана праця та мета – збагачення. Просте ТВ, розвиваючись в умовах приватної власності, неминуче приводить до виникнення капіталістичного виробництва.
Продукт, вироблений для продажу отримав назву товару. Товар задовольняє будь-яку потребу людини, це має назву споживна вартість. Вона ділиться на 3 види:
Предмети споживання – речі, які задовольняють потреби людей безпосередньо як життєві матеріальні та духовні блага (книги, одяг, взуття).
Засоби виробництва – речі, які задовольняють потреби людей опосередковано, шляхом вик-ня їх для виготовлення необхідних предметів споживання або послуг (будівлі та споруди, машини та обладнання, сировина, паливо).
Послуги – споживна вартість, яка не має речової форми, а має корисний ефект діяльності живої праці.
Властивості товару:
- здатність задовольнити певну потребу людини (споживна вартість).
- Придатність для обміну на інші товари (мінова вартість).
Товар має двоїсту природу: являє собою єдність споживної вартості і вартості. Це обумовлено -
Двоїстим характером праці:
З одного боку, праця – це процес створення певного корисного продукту, що пов’язана з спеціалізацією виробника. Має назву конкретна праця.
З другого – це процес затрат людської робочої сили, фізичної і розумової. Абстрактна праця.
4. Величина вартості товару. Вартість товару і продуктивність праці.
Величина вартості товару вимірюється кількістю робочого часу, затраченого на його виготовлення. Вона вимірюється суспільно-необхідним робочим часом (СНРЧ). Це такий час, який є необхідним для виготовлення певної споживної вартості за наявних суспільно-нормальних умов вир-ва та при середньому в даному суспільстві рівні вмілості й інтенсивності праці. Це своєрідний суспільний норматив, якого товаровиробники повинні дотримуватися.
Вартість товару залежить також від її продуктивності праці, яка включає в себе 2 елементи: продуктивну силу та інтенсивність праці. При зростанні продуктивної сили праці величина вартості одиниці продукції зменшується. Вартість товару формується під впливом 2 видів праці - минулої (затрати засобі вир-ва) і живої (затрати робочої сили). Якщо продуктивна сила праці зростає, це означє, що затрати минулої праці збільшуються (через застосування технологій, знарядь праці), а живої – зменшуються. Тому вартість зменшується.
Підвищення інтенсивності праці приводить до збільшення затрат живої праці на одиницю часу, при цьому затрати праці на одиницю продукції не змінюються. Отже, вартість не змінюється.
5. Поняття ринку, ознаки сучасного ринку.
Ринок - це місце, де відбувається процес купівлі-продажу результатів людської діяльності, а отже, як сфера підприємницької діяльності - бізнесу.
Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської діяльності.
По-третє, ринок - це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.
Ринок виступає як момент, що опосередковує виробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім впливом, а також сам впливає на них. На ринку можуть з'явитися лише ті результати людської діяльності, які задовольняють потреби суспільства в особі покупців. На ринку з'ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок показує виробникам, що виробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку визначається вартість результатів людської діяльності, в тому числі й товарів.
Ознаки:
По-перше, сучасний ринок є ринком купців – пропозиція товарів перевищує попит на них. Це визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців.
Другою обов'язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі під-ва кожний суб’єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб’єктів.
Третя ознака сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб’єктів економіки (наприклад, покупців); кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження його конкурентоспроможності. А це можливо тільки при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції суб'єктів ринкових відносин.
6. Види ринків, суб’єкти і об’єкти ринку. Інфраструктура ринкової економіки.
Суб’єкти – всі учасники суспільного вир-ва: держава; державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання; іноземні фірми та громадяни; громадяни України; різні установи та організації.
Об’єктами стають усі результати суспільної діяльності. Ними можуть бути матеріальні продукти праці (засоби вир-ва, предмети споживання, послуги, житло); інтелектуальні продукти праці (інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції, облігації); валюта, позичкові капітали.
З точки зору об’єктів обміну, ринки бувають: ринок засобів вир-ва, ринок товарів народного споживання, ринок послуг, ринок позичкового капіталу, ринок цп, р валюти, р інформації, р науково-технічних розробок, ринок робочої сили, ринок житла.
З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішній може бути національним – весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів, регіональним – ринок окремого територіального підрозділу, локальним – ринок якоїсь місцевості, яка включає певну сук-сть населених пунктів.
Всі види ринків можуть бути зведені до 4 утворень: ринок товарів і послуг, ринок грошей, ринок цп, ринок робочої силою.
Інфраструктура – сук-ть організаційно-правових форм, за допомогою яких здійснюється функціонування й поєднання в єдине ціле ринкових відносин.
Елементи І – це форми, які допомагають суб’єктам ринку реалізувати свої ділові інтереси. Це: під-ва роздрібної та оптової торгівлі, кредитна система й комерційні банки; емісійна система й емісійні банки; організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення й центри сприяння зайнятості; інформаційні технології й засоби ділової комунікації; податкова система й податкові інспекції; система страхування комерційного, господарського ризику й страхові компанії; спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової інформації; торгові палати, державно-громадські об'єднання ділових кіл; митна система; професійні спілки працюючих за наймом; комерційно-виставочні комплекси; система вищої і середньої економічної освіти; консалтингові компанії; аудиторські компанії; громадські і державно-громадські фонди, призначенні для стимулювання ділової активності;
спеціальні зони вільного підприємництва тощо.
І виступає як механізм функціонування підприємництва, заповнює величезний простір від вир-ва до споживання.
Функції: організаційне оформлення ринкових відносин, полегшення учасникам ринкових відносин реалізації своїх інтересів, спеціалізація різних суб’єктів економіки, полегшення форм юридичного й ек-ого контролю, держ й громадського рег-ня ринкових відносин.
Існує спеціалізована (яка обслуговує окремі ринки – товарів, цп, послуг) та загальна (обслуговує всю економічну систему - грошову, фінансову, кредитну, податкову).
7. Механізм функціонування ринку. Вільний ринок.
Механізм функціонування ринку має 4 елементи:
Попит - це форма вираження потреби. На ринку ми маємо справу не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним, тобто забезпеченим відповідною сумою грошей. Тому попит включає в себе два елементи: а)потреби, тобто бажання придбати той чи інший товар або послугу; б)грошові засоби, які має суспільство для придбання даних товарів або послуг. Має грошову форму.
Пропозиція - це сукупність товарів і послуг, які є або в кожний даний момент можуть бути доставлені на ринок. Вона включає в себе два моменти: а)готовність виробників до продажу того чи іншого виду товару або послуги; б)умови, на яких виробник згідний продати їх. Пропозиція, як правило, має натуральне вираження: штуки, тонни, метри.
Ціна – це грошовий вираз вартості. На ринку розрізняють три види цін: ціну попиту, ціну пропозиції і ціну рівноваги. Ціна попиту - це гранично максимальна ціна, яку покупці ще згідні платити за товар. Ціна пропозиції - це гранично мінімальна ціна, яку продавці ще згідні взяти за свій товар. Ціна рівноваги - це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.
Конкуренція - це процес суперництва між суб'єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.
Взаємодія названих елементів і являє собою ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Сам ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульована система. Така саморегульована система отримала назву "вільного ринку". Ідея "вільного ринку" належить класику політичної економії А.Сміту, який роботі стверджував, що “вільна гра ринкових сил” створює гармонійний устрій, в якому індивідуум, прагнучи задовольнити свої егоїстичні інтереси, завдяки "невидимій руці" ринку, навіть не бажаючи того, сприяє інтересам суспільства більш ефективно, ніж у тому випадку, коли б він бажав це зробити. Щось повинно стримувати економічний суб'єкт, який прагне безмежно задовольняти свою жадобу до прибутку. Таким регулятором є конкуренція, яка зводить егоїстичні інтереси діючих у ринковій економіці суб'єктів до певної гармонії, до ринкової рівноваги. Зроблений А.Смітом аналіз ринкового господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди і її регулятора - конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.
Основною властивістю вільного ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, - найсуворішим наглядачем.
Економічна свобода - це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається напочатку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє всупереч його законам, то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.
8 Закон грошового обігу. Інфляція.
Кількість грошей, необхідна для обігу, тобто форми грошей, підпорядковуються своїм особливим законам.
Загальний закон кількості грошей в обігу з урахуванням перших двох функцій грошей (міра вартості і засіб обігу) виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів і швидкості обігу однойменної грошової одиниці:
К=Ц/О,
Де К – кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц – сума цін товарів, що реалізується у певному періоді; О – середне число оборотів за рік грошової одиниці. З розвитком функцій грошей, формула набула складнішого вигляду:
Кп=(СЦ-К+П-ВВ)/Шо,
Де СЦ – сума товарних цін; К – сума цін товарів, проданих у кредит; П – сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВВ – сума взаємопогашуваних безготівкових платежів; Шо – середня кількість оборотів грошової одиниці.
