Можливі наслідки існування зовн. боргу для країни: 1. Держ. борг не є чимось загрозливим: - якщо його розміри не перевищують прийняті параметри макроек-ки, - якщо більшому чи меншому держ. боргу протистоїть більший чи менший борг ін. країн-дебіторів. 2. Коли умови сприятливі, держ. борг здатний навіть „працювати” на державу. 3. Якщо держ. борг зростає швидше, ніж ВВП, обслуговування держ. боргу може здійснюватися і за рахунок накопичення і споживання, тобто за рахунок зниження життєвого рівня населення. 4. Якщо держ. борг зростає в умовах припинення зростання ВВП або його падіння, то наслідки для країни-боржника можуть бути більш негативними: - коли борги накопичуються з року в рік, це може привести країну до боргової кабали, - призвести до втрати ек. незалежності і втрати політ. позицій у світ. співтоваристві.
18. Криза світової заборг-ті. Хар-ка стадій криз світової заборг-ті.
Крах Бреттон-Вудської системи (1971 р.) + 1-ий нафтовий шок (1973 р.) => бум міжнар. позик. Великі позичальники: 1) країни, що розвиваються; без нафти, для фінансування дефіциту, 2) розвинені країни, з нафтою, для фінансування програм розширення ек-ки. Росте попит на міжнар. кредит => падає % ставка. 1982 р. – Мексика заявила, що не в змозі обслуговувати свій зовн. борг => справжня боргова криза. Стадії:
1. 1980-1985 рр. + зміна обсягу і структури заборгованості країн, що розвиваються. + великі країни із сер. доходом мали заборг. перед осн. комерц. банками. + решта заборг. – офіційні кредитори. Причина (як думали) – короткострок. ліквідність. В центрі уваги – Бразилія і Мексика. „Банкірська криза” – 1-ий етап міжнар. процесу перегляду умов погашення боргу. Мета – скорочення поточних зобов’язань боржника з обслуговування боргу шляхом перенесення строків погашення осн. суми боргу. АЛЕ – росте заг. борг. зобов’язання боржника + значне зростання майбутніх зобов’язань з обслуговування боргу.
2. 85-89 рр. + проблема позичальників – структурний характер. + соц. і політ. фактори затримували здійснення внутр. реформ => погірш. платіж. балансу. + „План Бейкера” -> стимул. боржників через продовження виконання поточних зобов’язань з обслуговування боргу + найбільшим з кредиторів – надання нових кредитів у разі виконання ними умов своїх угод з міжнар. фінанс. орг-іями. Мета – надати країні-боржнику якомога більше часу для усунення причин її фінанс. проблем. Згодом – експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення борг. тягаря.
3. 89-до сьогодняш. дня. + „план Брейді” – проведення нової стратегії погашення боргу на основі принципу скорочення заборгованості. Стратегія застосовувалася відносно тих країн, які проводили політику ек. стабілізації, ухвалену міжнар. фінанс. установами. + пом’якшення умов угод про перегляд боргу. + ек. саміт Париз. клубу в Торонто 1988 р. -> „Торонтські умови” -> скорочення боргу чи його обслуговування чи продовження строків погашення офіційної двостор. заборг. + саміт у Хьюстоні в 1990 р. закликав Париз. клуб перевірити хід виконання Торонт. умов і розглянути питання про надання допомгои країнам із доходом нижче від середнього. + 97 р. – фінанс. криза в півден.азіат. регіоні.
19. Роль міжн. фін. орг. в регулюванні зовн. боргу. Паризький та Лондонський клуби. З початку 80-х років у процес вирішення кризи заборгованості залучаються міжн. фін. інститути. Роль МВФ та МБРР у цьому процесі змінилась. Вона стала складнішою та не такою чітко визначеною. Нині ці інститути керують багатостор. фін. операціями й політ. діалогами, що охоплюють усі аспекти розв. країн-учасниць. Всесвітній банк теж розширив свої традиційні інтереси. МВФ забезпечує фін. ресурсами боржників, що перебувають у тяжкому становищі, функціонує як каса взаємодопомоги, має право випускати спец. облігації та Генеральну угоду про позичання. Група всесвітнього банку створює додатк. фонди для своїх позичальників, веде переговори з іншими кредиторами, створює консультативні групи. Дві неформальні орг.— Паризький та Лондонський клуби — займаються реорганізацією офіційних та комерц. боргів. Реструктуризація боргу — це одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстроч. виплат заборгованостей за осн. сумою кредиту та за %, строк яких повинен настати у визначений час, а також про новий графік таких платежів. Паризький клуб (ПБ) не має юрид. статусу, штаб-квартири, секретаріату, статуту; був створений в 1956 р. Це збори представників суверен. держав-кредиторів під головуванням високопоставл. урядовця держ. казначейства Франції. ПБ не є постійно діючим органом; він займається вирішенням конкр. проблем і не має фіксованого членства. Принципи ПБ: наявність безпосеред. загрози припинення платежів з погаш. заборгованості, обумовленість реструктуризації боргу зобов'язанням боржника проводити визначену екон. політику, тобто виконання визначених умов, рівномірний розподіл тягаря несплачених боргів серед кредиторів. Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного): • Торонтські умови; • Х'юстонські; • Тринідатські; • Лондонські (посилені Торонтські); • Неапольські; • Ліонські; • Ініціатива НІРС; • Стандартні класичні умови. Категорії країн-боржників:1. Найбідніші країни — Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови. 2. Бідніші з країн із серед. рівнем доходу — Х'юстонські. 3. Багаті країни з сер. рівнем доходу - стандартні умови ПБ. 4. Винятки: в окремих випадках сума зовн. боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політ. та ін. причин. Лондонський клуб (ЛБ) — форум для перегляду строків погашення кредитів, наданих комерц. банками (без гарантії уряду кредитора), неофіційний орган, що охоплює комерц. банки, перед якими мають заборгованість країни «третього світу». Членський склад клубу нестабільний і не має офіц. мандату. Етапи реструктуризації боргу: 1. Боржник оголошує мораторій на платежі та складає Інформаційний меморандум. 2. Кредитори формують Банківський консультативний комітет. 3. Вибір посередників з обслуговування, адвокатів та юрид. консультантів. 4. Збори з вивчення стану. 5. Узгодження осн. умов. 6. Документальне оформлення угоди про перегляд боргу. 7. Підписання юрид. документів усіма сторонами.
20. Реструктуризація зовн. боргу та традиц. механізм реструктуризації. Реструктуризація боргу — одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстрочення виплат заборгованостей за осн. сумою кредиту та за %, сплата яких повинна настати у певний час, а також про новий графік таких платежів. З усвідомленням цієї думки в 1990-ті роки було розроблено цілу низку схем такої реструктуризації. Осн. шляхами конвертації проблемних боргових зобов'язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек'юритизація, конверсія боргу. Списання б. застосовується лише в крайньому випадку. Такий випадок виникає лише тоді, коли іноз. зобов'язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для нац. госп. розвитку, на погашення зовн. заборгованості, яка, по суті, стає додатковим податком на громадян даної країни. Наступним шляхом реструктуризації зовн. заборгованості є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргов. зобов'язань на відкр. ринку зі значним дисконтом. Тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рах. експорту, а борги цих країн відносяться кредиторами до числа сумнівних і продаються на відкр. ринку з великим дисконтом. Таким чином, зворотні закупівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості і має добру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов'язані зі зворотною закупівлею, погоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо ці програми існують. Третьою схемою регулювання проблеми іноз. боргу є сек'юритизація боргів. Сек'юритизація дозволяє долати 2 обмеження (розмір валют. резервів країни-дебітора і позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів), бо являє собою механізм емісії дебітором нових зобов'язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкр. ринку. Нарешті, четверта схема — конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення боргових зобов'язань, за якими або не виплачуються %, або занадто обтяжливі боргові зобов'язання у нові зобов'язання, які поліпшують стан позичальника у фін. плані або з точки зору перспективи. Технічно такі операції не призводять до зміни структури існуючих зобов'язань чи до отримання нових позик. За своїм функціонал. змістом конверсія поділяється на 3 типи: • переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/ борг, борг/ресурси на цілі розвитку); • прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація); • прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт). Конверсія боргу виконує такі функції: управління заборгованістю та стимулювання інвестицій.
21. Валютна система та її види. Валютна сист. — форма організації та регулювання валютних відносин, яка закріплена нац. законодавством або міжн. угодами. Валютну сист. можна розглядати з екон. та орг.-прав. погляду. З екон. погляду валютна сист. — це сукупність валютно-екон. відносин, що історично склалися на основі інтернаціоналізації госп. зв'язків. З орг.-прав. погляду — держ.-правова форма організації валютних відносин країни, що склалася історично на осн. інтернаціоналізації госп. зв'язків і закріплена нац. законодавством з урахуванням норм міжн. права. Розрізняють національну, регіональну і світову валютні системи. Раніше виникла нац. валютна сист. Нац. валютна сист. — сукупність валютно-екон. відносин, за допом. яких здійснюється міжн. платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси країни. Регіональна валютна сист. — це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн (наприклад, Європейська валютна система об'єднує 12 країн Європи). Регіональна валютна сист. відображає особливості функціонування екон. відносин в окремих регіонах світу. Світова та міжнародна валютні сист. — це форми організації міжн. валютних (грошових) відносин, що історично склалися та закріплені міждерж. домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів, міждерж. органів, за допом. яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світ. госп.
22. Світова валютна система, її функції та головне завдання. Світова валютна сист. — це форма організації та регулювання валютних відносин, які закріплені в міжн. угодах та обслуговують міжн. рух товарів і факторів виробництва. Світова валютна сист. виникла в середині XIX ст. одночасно з. розвитком міжн. екон. відносин. Функції світової валютної системи: 1) сприяння розвитку товарообмінних операцій; 2) установлення правил та механізмів для забезпечення оптимального співвідношення між національними грошов. відносинами; 3) сприяння у здійсненні розрахунків через систему фінансово-посередницьких закладів.
23. Порівняння основних елементів національної і світової (міжнародної) валютних систем. Національна валютна система (Н), а Світова валютна система (С).Елементи: Н – нац. валюта, а в С - резервні валюти, міжн. рахункові валютні одиниці. Н - умови конвертування нац. валюти, а в С - умови взаємного конвертування валют. Н - паритет нац. валюти, а в С - уніфікований режим валютних паритетів. Н - режим курсу нац. валюти, а в С - регламентація режимів валютних курсів. Н - наявність чи відсутність валютних обмежень, валютний контроль, а в С – міждерж. регулювання валютних обмежень. Н – нац. регулювання міжн. валютної ліквідності країни, а в С – міждерж. регулювання міжн. валютної ліквідності. Н - регламентація використання міжн. кредитних засобів обігу, а в С - уніфікація правил використання міжн. кредитних засобів обігу.
24. Основні складові світової валютної системи та їх характеристика. До осн. елементів світової валютної сист. належать: — міжн. валютна ліквідність — це здатність певної країни забезпечити своєчасне погашення своїх міжн. зобов'язань. Міжн. ліквідні ресурси включають такі елементи, як золотовалютні резерви, резервні кредити в МВФ і розрахунки в СПЗ та євро; — резервні валюти (золото й нац. валюти провідних розвинутих країн світу, євро та СПЗ), міжн. розрахункові одиниці (євро та СПЗ); — уніфікований режим валютних паритетів; — регламентація режимів валютних курсів; — світовий грошовий товар (приймається кожною державою самостійно як еквівалент вивезеного з неї багатства та для обслуговування МЕВ; міжнародним грош. товаром можуть бути резервні валюти); — міждержавне регулювання валютних обмежень; — уніфікація правил використання міжн. кредитних засобів обігу; — режим світових валютних ринків і ринків золота; — міжн. орг., які здійснюють міждерж. валютне регулювання.
25. Валюта та її класифікація. Валюта в широкому розумінні означ. будь-який товар, який здатен виконувати грош. функцію засобу обміну на міжн. ринку, а у вузькому — це наявність грош. маси, яка циркулює від одних рук до інших у формі грош. банкнот або монет. Валюта поділ. залежно від її належності на: • нац. валюту (узаконений платіж. засіб на терит. певної країни); • іноз. валюту (платіж. засіб ін. держав, який на підставі закону або без таких підстав використовується на терит. певної країни); • кред. та платіж. засоби (виражаються в іноз. грош. одиницях і використовуються в міжн. розрахунках); • регіональна грош. одиниця та платіж. засіб. Класифікація валют здійснюється за певними ознаками, а саме: • за статусом валюти — нац. та іноз. валюти; • за сферою застосування: нац., міжн., регіональна, СПЗ (спеціальні права запозичення) і євро; • за ступенем обігу на світ. валютному ринку: головна, другорядна і екзотична; • за режимом застос.: вільно конвертована валюта (широко викор. для здійснення платежів за міжн. операціями та продається на голов. валютних ринках світу (австралійські $, англійські фунти стерлінгів, датські крони та ін.); частково конвертована або вільно конвертована валюта ( широко не викор. для здійснення платежів за міжн. операціями та не продається на гол. валютних ринках світу); неконвертована валюта (це така нац. валюта, яка функціонує тільки в межах країни та не обмінюється на іноз. валюти); • відносно курсів ін. валют: сильна (тверда)(валюта, яка характеризується стабільним вал. курсом, що відповідає осн. макроекон. закономірностям) і слаба (м'яка); • за матер.-речовою формою: готівкова і безготівкова; • відносно валютних запасів країни: резервна (нац. валюта провідних країн світу, що накопичується центр. банками ін. країн як резерв коштів для міжн. розрахунків) та ін.; • за видами валютних операцій: валюта ціни контракту, валюта платежу, валюта кредиту, валюта клірингу, валюта векселя; • за принципом побудови: «кошикового» типу (екю) та звичайна.
26. Конвертованість валюти. Види конвертованості валют. Конвертованість вал. — це здатність резидентів та нерезидентів вільно, без обмежень здійсн. обмін нац. валюти на іноз. та використ. іноз. валюту в угодах з реал. і фін. активами. Різниця між ступенем конвертованості вал. залежить від обмежень уряду на валют. ринку. З погляду типів міжн. операцій, які відбиваються в платіж. балансі країни (ПБ за поточ. операціями або за операціями з капіталом), валюта може бути конвертованою за поточ. операціями чи за операціями з капіталом або повністю конвертованою. Конвертованість за поточ. операціями — це відсутність обмежень на платежі та трансфери за поточ. міжн. операціями, які пов'язані з торгівлею тов. та посл., міждерж. переказами тощо. Такі обмеження можуть набувати різних форм у різних країнах: від розподілу іноз. валюти між імпортерами у формі індивідуал. квот для кожної окремої фірми або генерал. квот, що визначають макс. обсяг іноз. валюти, який уряд готовий виділити для сплати імпорту в поточ. періоді, до різних адміністр. вимог. Тому залежно від чинного режиму вал. курсу конвертованість за поточ. операціями буває жорсткою, коли нац. валюта має фікс. курс відносно іноз. валюти, та м'якою, коли нац. валюта має плаваючий курс відносно іноз. валюти. Конвертованість за капітал. операціями — відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжн. операціями, які пов'язані з рухом капіталу (прямі й портф. інвест., кредити та капітал. гранти). Осн. такими обмеженнями можуть бути: обмеження об'єктів прям. іноз. інвестицій окремими галузями екон., заборона на купівлю резидентами іноз. цін. пап. тощо. Повна конвертованість — це відсутність будь-якого контролю та обмежень за поточ. і капітал. операціями. Повна конвертованість передбачає також відсутність обмежень на експ. та імп. тов. і посл., які можуть впл. на їх ціну. Внутр. конвертованість — право резидентів здійснювати операції в країні з активами, які деноміновані в іноз. валюті. Внутр. конвертованість охоплює як поточ., так і капітал. операції, але не передбачає паралельного обігу кількох валют. Зовн. конвертованість — право резидентів здійснювати операції з іноз. валютою з нерезидентами.
27. Купівельна спроможність валюти. Золотий та валютний паритет. Зол. паритет – співвідношення валют за їх офіц. зол. вмістом. Валютний паритет — співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавч. порядку на підставі офіц. вмісту золота в 1-ці валюти, або СПЗ, або однієї зі світ. твердих валют (чи кошика валют). Валютний паритет є підставою для визнач. вал. курсу. Базою вал. курсу до середини 70-х років був офіц. зол. паритет валют. Унаслідок Ямайської валютної реформи 1976- 1978рр. юридично була оформлена відмова країн від зол. паритетів як основи вал. курсів. З 1975р. МВФ не публікує даних про зол. вміст валют. Це пов'язано з тим, що офіц. зол. паритет утратив реальне екон. значення. Нині основою визначення вал. курсів є співвіднош. купівел. спроможн. нац. валют. Купівельна спроможність (сила валюти) – виражається як сума тов. та посл. які можна придбати за певну грош. одиницю і визначається у порівнянні з баз. періодом. Паритет купівел. спроможності (ПКС) – співвідношення купівел. спроможностей 2 чи більше валют відносно певного набору (кошика) тов. і посл. Теорія паритету КС валюти – швед. економіст Густав Кассель (1866-1944) - сьогодні відбувається її 2-ге народження – Кассель запропонував викор. ПКС у міжн. валютній політиці. Цей показник мав розраховуватись на базі середньо зваж. товарних цін і використовуватись у валютному обміні, зовн. тор., при наданні кредитів. Сьогодні перерахунок нац. показн. вир-цтва продуктів на душу насел., продуктивності праці, рівнів з/п в різних країнах і регіонах світу у $ ($ – загал. еквівалент) здійснюється на базі паритетів ПКС. Визначено відносно стабільний набір споживчих благ, їх вага в купівельному кошику (хоча він потребує періоди. перегляду). Цей набір оцінюється спочатку в нац. валютах відпов. до внутр. цін, потім ці вартості зіставляються і на цій основі вираховується доларова ціна фунта стерлінгів, євро та інших валют. Так складається натурал., або природний, курс валют. Сьогодні, за даними МВФ і СБ, розраховуються на основі натурал. курсів, переведених у $, валові продукти країн світу.
28. Валютний курс: сутність, види, функції, багатофакторність. Валютний курс — “ціна” грош. одиниці однієї країни, виражена в іноз. грош. одиницях чи міжн. валют. одиницях, коефіцієнт перерахунку однієї валюти в ін., що визначається співвідношенням поп. та пропоз. на валют. ринку. Розрізняють такі види валют. курсів: 1) за способом регулюв.: фікс. вал. курс, мінливий вал. курс (коливається в межах коридору) і плаваючий курс (змінюється залежно від ринкового поп. та пропоз.); 2) за видами ринку: поточ. курс SРОТ (ТОD і ТОМ), форвардний курс, ф'ючерсний курс і ринковий та розрахунковий (фіксінг центр. банку) середньо зваж. курс по торгах. Валют. курс виконує осн. функцію і додат. Осн. функція валют. курсу — це оцінювання порівняльної вартості валюти. Додат. функція валют. курсу полягає в тому, що формування на постійній основі звітних даних щодо валют. курсу дає уявлення про співвідношення поп. та пропоз. на валюту (якщо курс формується на ринкових засадах) на валют. ринку. А також він забезпечує взаємний обмін валютами під час торгівлі тов., посл. та під час руху капіталів і кредитів і використовується для періодичної переоцінки рахунків компаній та банків в іноз. валюті. Валют. курс виступає інструментом аналізу й прогнозу, але тоді, коли існує певний набір історик. даних. Багатофакторність вал. курсу — відображає зв'язок вал. курсу з ін. екон. категоріями: вартістю, ціною, грошима, %, платіж. балансом і т. д. При цьому вони тісно переплітаються, а вирішальними стають певні фактори: ♦ темп інфляції; ♦ стан платіж. балансу; ♦ різниця % ставок у різних країнах; ♦ діял. валютних ринків та спекулятивні валютні операції; ♦ ступінь використання визначеної валюти на євроринку та і міжн. розрахунках; ♦ прискорення чи затримка міжн. платежів; ♦ ступінь довіри до валюти на нац. та світ. ринках; ♦ валютна політика.
29. Характеристика основних теорій регулювання валютного курсу. Теорії регулюв. вал. курсу виконують 2 функції: ідеологічну (спрям. на обґрунтув. життєздатності ринкової екон.) і практичну (розроблення методів регулюв. вал. курсу як складової валютної політ.). Загал. рисами усіх теорій є заперечення теорії труд. вартості, вартісної основи вал. курсу, товарної природи грошей. Є такі осн. теорії регулюв. вал. курсу: Теорія ключових валют відображала політику гегемонії $ на противагу золота. Вона баз. на золоті та на двох резервних валютах і зобов'язувала країни-члени МВФ проводити валютну інтервенцію з метою підтримання $. Ця теорія всі валюти поділяла на ключові ($, ₤), тверді та м'які, а також утверджувала лідируючу роль $ (на противагу золоту) та орієнтувала валют. політику всіх країн на $ і підтримування його як резервної валюти. Теорія регульованої валюти виникла під впл. світ. екон. кризи 1929—1933 рр. Є 2 напрями теорії. 1 — це теорія рухливих паритетів, ідея - стабілізувати споживну вартість грошей шляхом маневрування золотим паритетом грош. одиниці і зниж. курс нац. валюти з метою впл. на ціни, експорт, вир-тво та зайнятість у країні, для боротьби за зовн. ринки. 2 — теорія курсів рівноваги, яка підміняє паритет купівел. спроможності поняттям «рівноваги курсів». Ідея - нейтральним є такий вал. курс, який відповідає стану рівноваги нац. екон. Західні економісти розглядали вал. курс як втілення менових пропорцій, які залежать від поп. на валюту та її пропоз. Теорія фікс. паритетів та курсів віддавала перевагу режиму фікс. паритетів та передбачала їх зміни лише в тому разі, коли існує стан нерівноваги платіж. балансу. Вважали, що фікс. паритет не може бути засобом регулюв. платіж. балансу, оск. зміна вал. курсу не є визначальним фактором регулюв. зовн. торгівлі країни. Теорія плаваючих вал. курсів базувалася на монетар. поглядах, згідно з якими вал. курс повинен вільно коливатися під впл. ринкових регуляторів, обґрунтовувала режим плаваючих вал. курсів та окреслювала його осн. позит. моменти: вал. ринок визначає курсове співвіднош. валют, режим плаваючих вал. курсів, стимулює розв. світ. торгівлі, сприяє автомати. вирівнюванню платіж. балансу та вільному вибору країною моделі нац. екон. устрою без зовн. втручання. Нормативна теорія пояснює дію вал. курсу як допоміж. інструменту регулюв. екон. поряд з адміністр. втручанням держави у валютну політ. Вал. курс повинен базуватися на угодах та паритетах, які встановлюються міжн. орг. Теорія паритету купівельної сили: курси будь-яких 2 валют мають пристос. один до одного відпов. до зміни рівнів цін у цих 2 країнах. Теорія має досить обмежені прогностичні можливості, дає уявл. про передумови довгостр. поведінки вал. курсів, але не може пояснити мінливості курсів протягом коротких термінів. Теорія попиту на активи наголош. на тому, що найважл. чинником, що впл. на попит на внутр. (нац.) та іноз. грош. кошти (розглядається безготівк. форма грош. коштів), є очікуваний дохід на ці активи стосовно один одного. Очікув. дохід на депозит певн. валюти у переведенні на іноз. валюту склад. з % ставки цієї валюти та її очікуваної ціни (+) або знецінення (-). Теорія %-го паритету: %-ний арбітраж мусить пристос. до різниці % ставок обох країн доти, доки він не досягне значення рівноваги, за якої вже не буде вигідно змінювати форму активу (конвертувати $ в євро, і навпаки).
