Інформація
У дніпровських водосховищах, порівняно з незарегульованими ділянками Дніпра, в результаті перегородження греблями міграційних шляхів прохідних видів, зміни гідрологічного режиму, заростання та заболочення нерестових і нагульних площ мілководь, зникнення прохідних і деяких напівпровідних та туводних реофільних видів риб їх загальна кількість скоротилася: в Каховському з 67 до 56 видів, у Запорізькому, Дніпродзержинському, Кременчуцькому, Канівському та Київському з 59 до 50–45 видів. При цьому середньорічна промислова рибопродуктивність дніпровських водосховищ постійно знижується: з 33,6 кг/га в 1966–1970 рр. до 23,5 кг/га в 1976–1980 рр. Питома вага найцінніших видів риб (ляща, судака та сазана) в загальних умовах за цей період скоротилася з 52,6 до 28,0 %, а тюльки, навпаки, збільшилася з 13,6 до 34,85 %.
Незважаючи на те що екосистеми та угруповання гирлових областей річок можуть знаходитися в різних кліматичних зонах і на великих відстанях від верховин цих самих річок, забруднення та зарегулювання останніх на них має неабиякий вплив. Наприклад, побудова Каховського водосховища спричинила зміну балансу прісної та морської води у всій Дніпровсько-Бузькій гирловій області, солонувата вода замінила в дельті та пониззі Дніпра прісну, внаслідок чого прісноводний комплекс зоопланктону та інших угруповань гідробіонтів загинув. У період заповнення Каховського та Кременчуцького водосховищ у Дніпровсько-Бузький лиман та дельту Дніпра проникли морські діатомові та ціанофітові водорості. У маловодні роки відбувається масове розмноження останніх, що призводить до появи “червоних припливів”. Відновлення лісів в Україні відбувається за рахунок створення лісових насаджень. Загалом майже кожен другий гектар лісу в Україні — рукотворний, особливо велика частка лісових насаджень штучного походження у степовій зоні (понад 60 %). Однак найбільшу цінність з огляду на біорізноманіття становлять природні лісові угруповання. Штучні лісові насадження здебільшого загущені, мають просту ярусну структуру, менш стійкі до шкідників і хвороб. Прикарпатський регіон вважається одним із своєрідних центрів біологічного різноманіття. В цій місцевості зосереджена значна частка популяції таких ссавців як ведмідь, рись, зубр, сліпаки, кажани, кабани, олені. Унікальні букові, ялицеві та грабові праліси є середовищем існування багатьох видів птахів, комах, вищих рослин, значна кількість яких занесена до Червоної книги, Європейського червоного списку, Європейської червоної книги хребетних, переліків міжнародних угод та конвенцій. Характерним для Карпат є високий ступінь ендемізму, особливо серед рослин. Інтенсивна антропогенна діяльність призвела до руйнування екосистем, втрати відповідних властивостей і розвитку ланцюгової реакції, яка веде до ширших, глобальніших змін. Прикладом цьому може бути Карпатський регіон. Упродовж багатьох десятиліть у Карпатах здійснюється інтенсивне господарювання без урахування специфіки гірських та передгірних умов. У великих обсягах, особливо у повоєнний час, велися суцільні вирубування лісу, безсистемне будівництво доріг та трелювання волоків, нафтопроводів, ліній електропередач. І нині проводиться розорювання крутосхилів, перевипас худоби. Істотні зміни вікової структури деревостану, трансформація мішаних лісів на монокультури на значних площах також впливають на порушення природоохоронного режиму регіону. Порушується технологія розроблення лісосік, допускається безсистемне трелювання деревини, внаслідок чого руйнується ґрунтовий покрив і знищується підріст, розвивається водна ерозія на крутосхилах. Трелювання деревини по гірських потоках та схилах призводить до забруднення русел відходами хвойних і листяних порід, що, в свою чергу, негативно впливає на іхтіофауну Карпатського регіону.
Вирубки, які оголюють схили, сприяють тому, що стіна лісу не в змозі протистояти дії вітру. Утворюються вітровали, які завдають величезних збитків. В окремих районах площі звалених дерев займають сотні гектарів. У національному природному парку “Синевір”, що розміщений у високогірних Карпатах, відзначається зменшення рідкісних видів птахів і тварин. Так, беркутів зафіксовано всього 2 особини, а бурих ведмедів — 6. Причиною є порушення тиші природних екосистем, унаслідок розбирання вітровалів і буреломів. Для вивезення звалених і зрубаних дерев прокладаються нові дороги з порушенням усіх екологічних вимог, які не стримують ерозії, а сприяють їй. На оголених крутих схилах вода не затримується, а стікає вниз, чому сприяють і дороги. Масштабність цих процесів призводить до інтенсивного наростання поверхневого стоку, збільшення рівня води в гірських річках. Дані табл. 7 наглядно демонструють зміни, що відбулися в лісовому покриві Карпатського регіону.
Таблиця 7
Площа лісу до вирубки в доагрокультурний період, тис. га 96,0 470,0 118,2 393,0 0 0 0 0 94–95 94–95 Площа лісу після вирубки, тис. га 32,0 377,0 82,0 691,0 331,0 213,0 60,0 113,5 53,5 20,2
Тип рослинності
Наслідки змін, тис. га
Дубові ліси Букові ліси Ялицеві ліси Смерекові ліси Післялісові пасовища Післялісові сінокоси Антропогенні чагарники Неужитки Лісистість, % гірських районів Лісистість, % рівнинних районів
–64,0 –93,0 –36,2 +298,0 +331,0 +213,0 +60,0 +113,5 –41,5 –74,8
У недалекому минулому Канівські гори також були лісовим краєм. Ковилово-різнотравний степ займав, в основному, верхівки горбів і південні крутосхили. Проте вже наприкінці ХІХ ст. внаслідок людської діяльності лісовий покрив значно зменшився. Неодноразові вирубки лісу призвели до заміни головної лісоутворювальної породи дуба — супутнім грабом. Після знищення лісів крутосхили зазнали сильної ерозії, а яри, які виникли, сягають глибини 30–40 м.
Інформація
Кількість видів, занесених до Червоної книги України за період 1982–1994 рр., більше ніж подвоїлася. Частка рідкісних видів і тих, які зникають, становить 19 % від загальної кількості, що зустрічаються в нашій країні. Близько 20 видів птахів у найближчий час перестануть гніздитися в Україні. Серед них такі цінні декоративні, як беркут, орел могильник, орел курганник, сип білоголовий, гриф чорний, сапсан, шуліка рудий, савка, скопа, лунь степовий, дрофа, стрепет. Цей прогноз ґрунтується на тому, що перелічені птахи дуже малочисельні й не утворюють популяцій, а трапляються поодинокими парами або невеликими групами. А як відомо, лише популяції певної чисельності забезпечують повноцінне існування виду протягом багатьох поколінь.
Аналізуючи Червону книгу, зокрема частину, що стосується причин зникнення видів, з’ясувалося, що найбільша кількість видів рослин і тварин зникла або знаходиться під загрозою зникнення через знищення їх екологічних ніш (21,81 %), сільськогосподарської діяльності (17,01 %) та надмірного видобування корисних копалин (16,07 %) (див. рис. 8, а, б, в). а
навколишнього середовища; 2 — деградація ґрунтів; 3 — зміна режиму ґрунтових вод; 4 — знищення екологічних ніш; 5 — трансформування та руйнування ландшафтів; 6 — будівництво; 7 — добування корисних копалин; 8 — сільськогосподарська діяльність; 9 — рекреаційне навантаження; 10 — нераціональне добування ресурсів; 11 — природні чинники)
Рис. 8. Антропогенні чинники, які є причиною внесення видів до Червоної книги України (а — всіх видів, б — рослинного світу, в — тваринного світу; 1 — забруднення
Нераціональне ведення господарської діяльності: розорювання нових цілинних земель, осушування боліт і водоймищ, вирубування лісів або заміна первинних вторинними, штучне заліснення та інше веде до руйнування екологічних ніш, де мешкають види. Особливо небезпечним є зникнення ендемічних видів, які існують тільки в певному районі на планеті і при порушенні відповідних умов існування зникають назавжди. Велике значення для збереження рослинного і тваринного світу нашої країни має контроль за видобуванням ресурсів. Так, багато видів риб, ссавців, птахів зникають через надмірний вилов, полювання та браконьєрство. Стосовно рослин, то страждають види з лікарськими або декоративними властивостями, які добувають заготівельні організації та місцеве населення. Тварини досить чутливі до забруднення навколишнього середовища, тому процент видів (22 %), занесених до Червоної книги з цієї причини, досить високий, на відміну від рослин (5,33 %), які здатні накопичувати велику кількість хімічних речовин без видимих летальних наслідків. Найсильніше забруднюється навколишнє середовище внаслідок неправильного або надмірного застосування пестицидів. При забрудненні насамперед страждають мешканці водойм: риби, земноводні та безхребетні. Істотну частку в несприятливому антропогенному впливі становить сільськогосподарська діяльність, зокрема нераціональне використання сільськогосподарських угідь. Для рослинного світу ця частка становить 23,44 %, а для тваринного — 8,8 %, що, можливо, пов’язано зі здатністю тварин до міграції в менш сприятливі, але подібні місця існування. Певну роль відіграють і природні чинники (для рослин — 10,89 %, для тварин — 7,7 %), серед яких можна виокремити умовно природні. До них належать ті, що опосередковано пов'язані з діяльністю людини: зміна природних умов зростання виду, витіснення інтродукованими видами, обмеженість ареалу, ізольованість популяцій, обмежена кормова база, епізоотії. Отже, найбільш значущими видами впливу на рослини є: сільськогосподарська діяльність — 23,44 %, нераціональне видобування ресурсів — 18,33 %, знищення еконіш — 18,22 %. Для тварин на першому місці знаходиться знищення еконіш — 26,4 %, далі забруднення навколишнього середовища — 22 % та нераціональне добування ресурсів — 13,2 %.
Усі інші види антропогенної діяльності мають менший вплив, зокрема частка надмірного рекреаційного навантаження в антропогенному чиннику становить для рослин — 8,22 %, для тварин — 9,48 %, але все одно є несприятливою для живого. У деяких випадках причини зменшення чисельності видів досі не з’ясовані, це зумовлено тим, що вид недостатньо вивчений і може зникнути перш, ніж буде досконало вивчений. Для стабілізації ситуації вживаються певні заходи. Так, для збереження природних багатств нашої країни в сучасному вигляді, державою прийнято Національну концепцію з питань збереження біологічного різноманіття. Робота ведеться також у напрямі збереження екосистем, видів і популяцій, оздоровлення агроландшафтів та інших територій інтенсивного ведення господарської діяльності і створення національної екологічної мережі та заповідних територій. З метою охорони, невиснажливого використання та відтворення біологічних ресурсів в Україні створена відповідна законодавча база. Насамперед це Закони України “Про охорону навколишнього природного середовища” (1991), “Про тваринний світ” (1993), “Про рослинний світ” (1999), “Про природно-заповідний фонд України” (1992), “Про приєднання України до Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі” (1996), “Про приєднання України до Конвенції про збереження мігруючих видів диких тварин” (1999), “Про приєднання України до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення” (1999) та ін. За 10 років в Україні сформовано правову базу розвитку заповідної справи. Підготовлено і прийнято двадцять Указів Президента України, якими створено один біосферний заповідник, п’ять природних, шість національних природних парків, значно розширено територію восьми інших існуючих об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення. В Україні створена і функціонує Національна мережа біосферних заповідників UNESCO. Сьогодні вона складається з чотирьох національних та трьох транскордонних міжнародних заповідників. До мережі входять такі національні заповідники: Чорноморський та “Асканія-Нова”, що функціонують на території Українського Причорномор’я, Карпатський — у регіоні Українських Карпат і Дунайський — у регіоні дельти Дунаю. Транскордонні міжнародні заповідники представлені польсько-словацько-українським “Східні Карпати”, румунсько-українським “Дельта Дунаю” та польсько-українським “Західне Полісся”. Позитивний результат стане можливим лише за умови усвідомлення цієї глобальної проблеми на всіх рівнях організації суспільства. На сучасному етапі розвитку природоохоронної діяльності важливу роль відіграють біосферні заповідники. Це великі за площею природно-територіальні комплекси, що включають типові та рідкісні для певних регіонів наземні, прибережні та морські екосистеми, охорона яких забезпечується у законодавчому порядку державою. В біосферні заповідники мають включати: • типові для окремих біомів екосистеми (ландшафти); • біотопи рідкісних видів флори і фауни, рідкісні фітоценози, зооценози, рідкісні екосистеми (ландшафти), які сприяють збереженню біологічного різноманіття; • приклади гармонійних господарських екосистем (ландшафтів), що збереглися в результаті раціональних традиційних форм природокористування; • у разі наявності і за потреби — приклади модифікованих і навіть деватсованих екосистем (ландшафтів), які можуть бути оптимізовані за зразком природних екосистем, що охороняються. Згідно з екологічною стратегією, схваленою на Севільській конференції біосферних заповідників (1995), вони мають виконувати такі функції: резерватну, тобто сприяти збереженню біологічного екосистемного і ландшафтного різноманіття; логістичну (наукову) — здійснення наукових досліджень за природними й антропогенними процесами, за функціонуванням екосистем, організація моніторингу; підтримання сталого розвитку — екологічного, економічного, культурного, екодидактичну та екоосвітню функції — сприяти екологічній освіті та екологічному вихованню населення. На тлі загальноекологічних негараздів варто відзначити і деякі позитивні зміни. Так, останнім часом у структурі острівних орнітокомплексів видовий склад поповнився чотирма новими видами. З 1989 р. на островах Ягорлицької затоки почав гніздитися великий баклан, а з 1991 вперше в історії заповідника — чорноголовий реготун, рідкісний вид фауни України. У 1994 р. на Кінських островах вперше відмічено наземне гніздування білої чаплі. З 1995 р. після багаторічної (близько 88 років) перерви на островах Тендрівської затоки почав гніздитися рожевий пелікан.
Упродовж 1992–2000 рр. лісистість території України зросла з 14,3 до 15,6 %. Зменшення в означений період обсягів заготівлі сприяло збільшенню запасів деревини в 1,3 рази. Загальна площа заповідників та національних парків зросла більше ніж у 2 рази і становила у 2000 р. 1,47 % загальної площі території країни. Сьогодні ще важко визначити, що саме домінує у нашій господарській діяльності: позитив чи негатив. У якому напрямі рухається Україна — покаже час.
2.9. Концепція стійкого розвитку
Спостерігаючи за життям людей, аналізуючи взаємозв’язки довкілля і здоров’я людини, порівнюючи бажання людини з її можливостями, слід звернути увагу на певні суперечності. Людина прагне щодалі вищого рівня комфорту і зручності у повсякденному житті. Водночас забезпечення комфорту провокує збільшення техногенного тиску на осередки природного середовища, які збереглися на Землі у незміненому вигляді. Час покаже, чого людина досягне раніше: виснаження природних ресурсів або катастрофічного рівня впливу на довкілля, після якого процеси самовідновлення стануть неможливими. Обов’язок людини розумної (Homo sapiens) — уникнути фатального випадку або принаймні віддалити його. І саме тому свого часу відбулася зустріч у Ріоде-Жанейро, де обговорювалися нагальні проблеми сьогодення і було визначено напрями виживання цивілізації на Землі. Стійкий розвиток означає гармонізацію продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людства. Основою стійкого розвитку є паритетність відносин у тріаді “людина — господарство — природа”. Стійкий розвиток узагальнює процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище і гармонізацію розвитку людини і природи.
Україна може забезпечити перехід до стійкого розвитку тільки в разі ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічної модернізації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства з метою розбудови і процвітання держави. Основна мета стійкого розвитку — економічний розвиток, охорона навколишнього середовища, соціальна справедливість, ефективне використання природних ресурсів, стабілізація чисельності населення, забезпечення високого рівня освіти, активна співпраця з країнами світу та міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, сприяння розвитку безпечного майбутнього. У центрі стійкого розвитку перебуває людина, яка має конституційне право на здорове і повноцінне життя в гармонії з природою. Реалізація Концепції стійкого розвитку забезпечується за допомогою цілеспрямованої політики, яка охоплює державний, регіональний і місцеві рівні розв’язання відповідних питань, правові, фінансові та організаційні засоби. Задекларовані завдання стійкого розвитку є складовими багатьох інших законодавчих і нормативно-правових документів, державних і місцевих програм. Цілком природно постає запитання: чому такі зрозумілі для всіх і вкрай потрібні для розвитку цивілізації заходи не виконуються? Основна причина, мабуть, полягає у відсутності розуміння проблеми з боку кожної людини, у низькому рівні екологічного виховання. Більшість людей не відчувають щоденно, як вичерпуються природні ресурси, як забруднюється довкілля, як погіршується стан таких звичних складових їх життя, як повітря, вода, продукти харчування. Люди адаптуються до повсякденних проблем і лише аномальна ситуація змушує їх замислитися над буттям. Перехід до принципів стійкого розвитку відбудеться тоді, коли його необхідність усвідомить кожна людина.
2.10. Розвиток соціально-економічних систем
Формування сучасної соціально-економічної системи налічує кілька тисячоліть. Цей період залежно від технологічного, інтелектуального та природно-ресурсного озброєння, а також від пріоритетів умовно можливо поділити на чотири етапи: первісний, доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний.
Первісний етап охоплює період із часів виникнення перших державних форм (Стародавній Єгипет, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим та ін.) до V ст. н. е. Головним пріоритетом розвитку на цьому етапі були освоєння чи оволодіння територіальними ресурсами. Доіндустріальний етап (V–XV ст.) охоплює феодальну епоху з початковим формуванням зовнішнього і внутрішнього ринків. Це держави, що територіально належали до Європи: Візантія, Священна Римська імперія, Англія, Іспанія, Португалія, Київська Русь. Головним пріоритетом розвитку стають, крім територіальних ресурсів, також окремі природні ресурси, в тому числі й копалини. Індустріальний етап (ХV — початок ХХ ст.) характеризується становленням і підйомом ринкових відносин. Починається етап з великих географічних відкриттів, що сприяло розширенню і розвитку міжнародних господарських зв'язків. Наявність мінерально-сировинних, трудових та природних ресурсів починає визначати перспективу розвитку держави, а технологічна озброєність її місце серед інших держав Світу. Постіндустріальний етап. Перша стадія (після закінчення Першої світової війни) почалася з розпаду колоніальної системи і пов'язаною з цим трансформацією соціально-економічних відносин у світі. Вона протікала при бурхливому розвиткові окремих технологій і становленні промислово-технологічних комплексів. На цьому етапі відзначалося посилення ринкових відносин і структуризація навколо промислово-технологічних і військово-політичних центрів (США, Європа, СРСР). Друга стадія постіндустріального етапу (або п’ята ПТЕ) зароджувалася в 50-х роках ХХ ст. Саме тоді в основу економічного розвитку були закладені технології, які сприяли створенню потужного механізму добування копалин. На його основі піднялися високопродуктивні енергетична (в тому числі її ядерна складова), машинобудівна, аграрна, будівельна і транспортна галузі. Грандіозного розвитку набув військово-промисловий комплекс. Крім того, на сучасному етапі створені передумови для входження людства у початкову стадію інформаційного суспільства. Широка інформатизація вплинула не тільки на суто технологічний устрій сучасної економіки, а й стала тією найважливішою соціально-економічною і політичною складовою сили, яка “відімкнула закриті” (тоталітарні) соціально-економічні системи. Інформатизація також створює передумови для регулювання еволюційних процесів у країнах, що розвиваються, сприяє поширенню екологічного світогляду та обізнаності широких прошарків населення планети щодо глобальних екологічних проблем. Тому світова спільнота під тиском цих проблем змушена була розробити і прийняти Рамкову конвенцію про зміни клімату (1992), а також Кіотський протокол (1996), що обмежує рівні негативного впливу господарської діяльності людини на природне середовище, що її оточує, і раціональне використання світових природних ресурсів.
2.11. Світові природні ресурси
Людство для своєї життєдіяльності використовує природні ресурси як у виробничій, так і невиробничій сферах. Природні ресурси можуть бути поділені на такі групи: • мінеральні суходолу (паливні, рудні й нерудні, у тому числі мінерально-будівельна сировина), мінеральні Світового океану, що перебувають у розчиненому стані, а також на дні й під ним у товщі земної кори; • земельні (рілля, сінокоси, пасовища, ліси, чагарники тощо); • водні, що складаються з вод Світового океану, поверхневих вод суходолу (річки, озера, ставки, водосховища, болота) та підземних вод (ґрунтових і артезіанських); • біологічні (рослинний і тваринний світ); • генетичні (сукупність генів, що є в біологічних ресурсах); • територіальні (частина суходолу з його природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і матеріально-
