МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
Г. Й. Волкотруб
СТИЛІСТИКА ДІЛОВОЇ МОВИ
Навчальний посібник
Київ 2002
1
ББК 81.2УКР-5-923 В67
Рецензенти: Л. І. Мацько, д-р філол. наук, проф., академік АПН України Г. М. Наєнко, канд. філол. наук, доцент Н. П. Марченко, канд. іст. наук
Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 2 від 26.02.02)
В67
Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 208 с. — Бібліогр.: с. 203–204. ISBN 966-608-195-4
Посібник має на меті допомогти студентам правильно користуватися мовою у діловій сфері спілкування. Тут розглядаються особливості офіційноділового стилю, правила складання ділових паперів, аналізуються лексикограматичні норми сучасної української мови, володіння якими є основою мовної культури людини. Для студентів вищих навчальних закладів, викладачів, а також усіх, хто прагне вдосконалити свої знання з української мови. ББК 81.2УКР-5-923
ISBN 966-608-195-4 2
© ©
Г. Й. Волкотруб, 2002 Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2002
ПЕРЕДМОВА
Індивідуальна мовна культура — це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку, хто не користується виражальними мовними засобами, неспроможний дібрати лексичні вирази відповідно до конкретної ситуації. Існує багато шляхів удосконалення мовних знань і навичок. Серед них — читання класичної літератури, аналіз мовного стилю визначних діячів культури, робота з найрізноманітнішими словниками, довідниками, посібниками. Важливу роль у піднесенні мовної культури відіграє стилістика. Саме цей розділ лінгвістичної науки дає уявлення про функціональні стилі, розкриває лексико-граматичні норми літературної мови, унаочнює спосіб використання мовних одиниць у різних сферах комунікації. Пропонований посібник має на меті допомогти студентам правильно вживати мовні засоби, застерегти від найпоширеніших помилок, навчити оцінювати мовні варіанти і знаходити найдоцільніші лексико-граматичні засоби для кожної конкретної мовленнєвої ситуації, а також сформувати навички написання ділових паперів. Вступні параграфи присвячені питанням культури мови, лексикографічним джерелам української мови, системі функціональних стилів, а також основним нормам вимови. У першій частині посібника йдеться про лексико-граматичні норми української літературної мови, володіння якими є основою мовної культури людини в усіх сферах спілкування. Значну увагу 3
приділено особливостям використання різнорівневих мовних одиниць у функціональних стилях української мови. У другій частині посібника розглядаються правила складання ділових паперів. Основну увагу приділено документам низького рівня стандартизації, які передбачають мовленнєву творчість автора, а не просто заповнення бланка. Такими документами є, наприклад, автобіографія, характеристика, заява, службові записки, протокол, ділові листи, запрошення тощо.
4
§ 1. МІСЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У СУЧАСНОМУ ЖИТТІ
Статус державності потрібен нашій мові, щоб після згубних браконьєрських літ повернути їй природну роль, і силу, і престиж, повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях. О. Гончар
Українська мова є національною мовою українського народу. Вона належить до найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Про це свідчать такі її властивості, як багатство запасу слів, розвинена синоніміка, досконалість фонетичної і граматичної системи. Ще в 1834 р. російський академік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією з найбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка може дорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, мелодійна, мальовнича. Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латини, а сучасно окреслених рис вона набула у VІ–VІІ ст. Українська мова вперше зазнала літературного опрацювання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у творчості І. Котляревського. Започаткований ним процес формування української літературної мови був продовжений видатними поетами і письменниками — Г. Квіткою-Основ’яненком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, А. Метлинським, В. Забілою, М. Петренком та ін. І. Котляревський та його наступники орієнтувалися на середньонаддніпрянські говори і близькі до них слобожанські говірки, які й стали основою української літературної мови. Особливу роль у становленні нової української літературної мови відіграв Т. Шевченко. Своєю творчістю геніальний поет підніс українську літературну мову до загальнонародної. Саме Т. Шевченко розкрив багатства її словника, її структурно-семантичні та стилістичні можливості, створив чітко внормовану систему української літературної мови. Дальший розвиток української національної мови пов’язаний із творчістю видатних письменників і публіцис5
тів — І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, Марка Вовчка, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, О. Кобилянської, С. Васильченка, В. Стефаника та ін. Історія української мови містить багато трагічних сторінок. Так на початку XVIII ст. указом Петра І було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва (1863 р.) заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Статус української мови у цьому документі визначався такими словами: “ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Емський указ 1876 р. (був підписаний Олександром ІІ у м. Емсі) заборонив друкувати та ввозити з-за кордону оригінальні твори українською мовою, ставити нею вистави. Утиски і заборони позбавили українську мову умов для нормального розвитку і функціонування, зумовили те, що у ХІХ ст. вона не використовувалася у державних установах і в освітніх закладах, її розвиток відбувався переважно в межах художнього стилю. Розбудова публіцистичного, наукового та офіційно-ділового стилів, які є атрибутом високорозвинених літературних мов, почалася лише на початку наступного століття. Нелегкою була доля нашої мови й у ХХ ст. У 20-х роках політика українізації розширила сферу вживання української мови, на неї було переведено законодавство, адміністративно-державне урядування, освіту, пресу, науку і культуру, що зумовило становлення наукового, публіцистичного, офіційно-ділового стилів. На жаль, державна підтримка української мови тривала недовго. Уже наприкінці 20-х років мовну політику українізації замінила політика русифікації, яка спричинила звуження сфери функціонування української мови, вироблення в масовій свідомості стереотипу її непрестижності й меншовартості порівняно з іншими мовами. Негативним явищем було втручання у внутрішні процеси розвитку української літературної мови — внесення змін в український правопис, виданий у 1946 р., знищення своєрідних фонетичних, лексичних і граматичних особливостей, зокрема скасування літери ґ, занедбання кличного відмінка, насильне введення російських слів і кальок та ін. Результатом антинаукової сталінсько-сусловської теорії злиття націй було зникнення українських шкіл, дошкільних закладів, театрів, витіснення української мови російською у вищих і середніх навчальних закладах, у засобах масової комунікації, в армії, у техніці, спорті та в інших сферах, важливих для повноцінного існування нації. 6
Представники творчої інтелігенції, освітяни, усі ті, кому боліла рідна мова і стан рідної культури, неодноразово порушували питання про загрозливу мовну ситуацію в Україні. У 1987 р. О. Гончар пише до М. Горбачова листа з вимогою захистити українську мову. У ньому, зокрема, зазначалося: “Стараннями тих, кому гласність і сьогодні явно не до вподоби, мова українського народу послідовно виганяється зі школи, їй більше не знаходиться місця в установах, у дитячих садках, у середніх і вищих навчальних закладах, де ще після війни викладання велося — як правило — українською мовою. Сьогодні ж користуватися мовою народу вважається “непрестижним”, навпаки — ігнорувати її, всіляко принижувати її вважається серед наших відповідальних, мабуть, чи не модою, ознакою добромисності. <…> Схема дискримінації національної мови на Україні є досить простою: спочатку роблено звужуємо сферу практичного застосування цієї мови, виганяємо її з пошти, державних установ (що суперечить Конституції), скасовуємо іспити з цієї мови при вступі до вузів, з презирливою міною витискуємо цю мову з офіційних зборів, пленумів (залишаючи — нібито на глум — право виступати рідною мовою лише двом учасникам: поетові і доярці), міністерським циркуляром дозволяємо у школі будь-якому шалапуту відмовитися від відвідування уроків рідної мови, а потім самовдоволено посміхаємося: “Бачите, самі не хочуть…”. Знущання з національної культури, з мови народу — лише так це можна назвати. У республіці діє порядок, згідно з яким від вивчення української мови у школі можна відмовитися. Зовні нібито все вирішує “воля батьків”, насправді цей порядок було нам нав’язано зверху, він наскрізь фальшивий, лицемірний, псевдодемократичний за своєю суттю. Вивчати чи не вивчати на уроці мову народу, хлібом якого ти годуєшся, — в якій цивілізованій країні може постати таке питання? <…> Мова народу — це його національне надбання, основа його культури, значення рідної мови у повсякденному нашому житті величезне, проте сьогодні українська мова потребує конституційного захисту”. Поворотним пунктом у долі української мови стало ухвалення 28 жовтня 1989 р. Верховною Радою України Закону “Про мови в Українській РСР”. Згідно з ним українська мова з 1 січня 1990 р. дістала державний захист, тобто була офіційно визнана державною мовою України. 7
Статус української мови визначає і Конституція України, ухвалена Верховною Радою 28 червня 1996 р. Стаття 10 Основного Закону держави проголошує: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”. Наша мова має посісти в Українській державі належне їй місце. Реальність утвердження української мови як державної мови України підкріплюється не лише законом, а й багатьма її якостями, насамперед соціально-комунікативними можливостями та високим духовним потенціалом. Незважаючи на невирішеність багатьох проблем у функціонуванні української мови, сьогодні є очевидними позитивні зрушення в мовній ситуації в Україні. Зростає кількість тих, хто спілкується українською мовою, причому не лише на робочому місці, а й у побуті. Дуже важливо, що нею заговорили соціально авторитетні верстви населення — політики, бізнесмени, журналісти, митці. На думку фахівців, для справжнього утвердження мови в державі нею повинні спілкуватися три чверті населення, які називають себе українцями. Додамо: українці повинні не просто говорити чи писати рідною мовою, а й робити це досконало, виявляючи лексико-граматичне багатство, комунікативні можливості національної мови свого народу. Саме про таке ставлення до рідної мови говорив О. Гончар: “Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну красу — це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною, вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров’я народу, його розвиненість, культурність. Все це також визначатиме образ і творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав”.
8
§ 2. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ТА КУЛЬТУРА МОВИ
Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертводекоративної. Маємо витворену протягом віків мову дивовижно багату, одну з найбагатших у світі, барвисту, запашну, розмаїту, здатну активно жити і розвиватись, придатну для найскладнішої художньої і наукової творчості. Злочином було б занедбати таке неоціненне духовне добро. О. Гончар
Свідоме ставлення до мовних явищ передбачає розуміння змісту багатьох лінгвістичних понять, зокрема таких, як “національна мова”, “українська літературна мова”, “сучасна українська мова”, “мовна норма”, “культура мови”, “кодифікація мови”. Розкриємо значення наведених термінів. Національна українська мова — це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови всіх людей, які говорять українською мовою. Українська мова у її сучасному стані містить літературну мову, територіальні діалекти, просторіччя, професійні діалекти і соціальні жаргони. Що означає: сучасна? Щодо української мови цей термін уживається у двох значеннях. У ширшому розумінні — це мова від доби І. Котляревського до наших днів (у цьому ж значенні використовується термін нова українська мова). У вузькому розумінні сучасною є українська мова, яку вживають три останні покоління мовців, тобто мова другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Літературна мова є вищою (зразковою), наддіалектною формою існування національної мови. О. Горький писав: “Поділ мови на літературну і народну означає лише те, що ми маємо, так би мовити, “сиру” мову і оброблену майстрами…” Літературною мовою створюються художні твори і наукові праці, це мова театру, школи, газет і журналів, радіо і телебачення, інакше кажучи, це мова загальнонародної культури і мова спілкування культурних людей. У той самий час нею розмовляють у родині, на роботі, у колі друзів, у громадських місцях. Літературна мова об’єднує представників нації незалежно від місця їх проживання чи соціального стану. До найважливіших ознак літературної мови належать: 1) нормативність; 2) багатий лексичний фонд; 3) розгалужена система стилів; 9
4) багатофункціональність (використання у всіх сферах комунікації); 5) наявність усної і писемної форм. Основною її ознакою є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від соціальної, професійної, територіальної належності. Отже, літературна мова — це внормована (або кодифікована) мова суспільного спілкування. Норми охоплюють усі рівні мови. Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до значення та його відтінків, а також правила сполучуваності слів у реченні. Граматичні норми (морфологічні й синтаксичні) встановлюють літературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій — словосполучень і речень. Стилістичні норми визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення, у тому чи тому функціональному стилі. Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови голосних і приголосних звуків. Орфографічні норми визначають правила написання слів. Пунктуаційні норми фіксують систему правил уживання розділових знаків — коми, тире, лапок, двокрапки тощо. Мовні норми можуть відрізнятися сферою застосування. Наприклад, орфографічні й пунктуаційні норми стосуються лише писемної мови, а орфоепічні — реалізуються тільки в усній. Пишучи, ми не виголошуємо слова, а розмовляючи, не ставимо розділових знаків і не припускаємося помилок у написанні слів. Частина норм є актуальною як для писемної, так і для усної мови; такими є норми, що стосуються лексичного складу і граматичної будови: за будь-яких умов спілкування необхідно вживати слово відповідно до його значення або утворювати форму чи будувати речення згідно з граматичними правилами. Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативної мови. Саме унормованістю літературна мова протистоїть іншим формам національної мови (діалектам, жаргонам, просторіччю), які становлять усну некодифіковану сферу загальнонаціональної комунікації — народнорозмовну мову. Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повноцінного функціонування в суспільстві. Вони забезпечують стабільність, уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для різних поколінь українців. Без обов’язковості норм неможливе здійснення ефективної комунікації. 10
Норми складаються поступово. Із часом вони можуть змінюватись, утрачати силу. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні на місці колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в формує додаткові нюанси значення: “у самостійній”, “у суверенній” (державі). Іноді у мові співіснує кілька норм. Сучасна українська літературна мова має значну кількість варіантів на різних рівнях, наприклад, на ′ ′ ′ ′ ′ ′ ′ ′ ′ ′ ′ фонетичному (завжди, тисячі′, помилка, роки, нашвидкуруч, бажа′ ′ ний, жало), орфографічному (келех і келих, баклажка і боклажка), морфологічному (подарунок сину — подарунок синові, зі стола — зі столу, дверми — дверима, у рову — у рові, сильна дрож — сильний дрож, застряв — застрянув, у синьому пальті — у синім пальті, п’ятьма — п’ятьома, у тому будинку — у тім будинку), синтаксичному (перекладати українською мовою — перекладати на українську мову, прибути з села Мирне — прибути з села Мирного). Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки. Українська літературна мова має дві форми вираження — писемну і усну. У сукупності основних мовних засобів (у лексиці, фонетиці, граматиці) усна й писемна мова майже не відрізняються, але їм властиві й специфічні ознаки. Основна відмінність полягає у тому, що усна мова розрахована на слухове сприйняття, найчастіше скороминуче, неповторюване, а писемна мова розрахована на зорове сприйняття, яке може відтворюватись без змін скільки завгодно разів і допускає повільний аналіз. Писемна мова пов’язана з попереднім обдумуванням, для неї характерний свідомий добір фактів та їх мовне оформлення. Усна мова звичайно є імпровізованою, чітко індивідуалізованою, емоційною й експресивною. Писемна літературна мова відрізняється точнішим слововживанням, більшою кількістю абстрактної та термінологічної лексики, широким використанням складних конструкцій, відокремлених зворотів, вставних речень. В усній формі літературної мови часто поєднуються різностильові елементи (книжно-писемні звороти, просторічні слова, діалектизми, жаргонізми тощо). Для усної мови типовим є вживання простих синтаксичних конструкцій. 11
Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови. Кодифікація, пояснює словник, означає упорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові кодифікація — також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує. Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет, — талановитих письменників, учених, журналістів, артистів, дикторів. Кодифікатором, тобто оберігачем літературної мови, виступає вчений-мовознавець, письменник, журналіст, політик, диктор радіо і телебачення, артист, учитель, викладач вузу, редактор, коректор і будь-хто з нас. Кожний мовець, який володіє літературною мовою, є прикладом для інших. Але необхідно розуміти, що до деяких зразків хочеться наблизитися, а від інших — відійти. Свідомий громадянин України відповідає за долю української літературної мови, і цей обов’язок насамперед виявляється в роботі над удосконаленням особистої культури мови. Словосполучення “культура мови” (синонім — мовна культура) уживається в кількох значеннях. По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення. По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту. Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних якостей мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці якості докладніше. Правильність мовлення — це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних 12
і стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного — орфографічних і пунктуаційних. Точність — це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту). Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації. Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімів, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних. Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування. Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні. Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін. Чистота мовлення — це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належать також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик. 13
Виразність мовлення — це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін. Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів. Багатство мовлення — це використання мовцями великої кількості мовних одиниць — слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами. Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6–9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес — близько 17 тис. слів, М. Гоголь — близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко — понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971–1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики. На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові — батьку, на вечірньому — на вечірнім, п’яти — п’ятьох, квартира професора — професорова квартира, обрати суддею — обирати на суддю, починатися прес-конференцією — починатися з прес-конференції, згідно з рішенням — відповідно до рішення). Можна говорити також і про 14
інтонаційне багатство мовлення — використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної). У пошуку оригінальних засобів висловлення думки завжди необхідно орієнтуватися на ті, що забезпечують чіткість і зрозумілість висловленої думки. М. Рильський зазначав: “…Бідність лексики, штампованість фразеологічних зворотів і синтаксичних структур — біда, з якою треба боротися так само рішуче, як і з усяким трюкацтвом і штукарством у мові, з усякою вишуканістю, що веде до малозрозумілості, з усяким милуванням словом, як самоціллю”. Доречність мовлення — це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів — науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціалістів, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу. Отже, поняття “культура мови” містить чимало вимог, як-от: багатство словника, уміння говорити точно, уживаючи слова у властивому їм значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи змістових зв’язків між частинами висловлювання, вміле використання виражальних і зображувальних засобів, емоційність, вміння впливати на почуття, доречність, добирання засобів залежно від мети і сфери спілкування. Але, зрештою, усі ці комунікативні якості мовлення визначаються відповідністю до норм — лексичних, граматичних, стилістичних та ін.
§ 3. СЛОВНИКИ І СЛОВНИКОВІ ВИДАННЯ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Для того щоб засвоїти норми української літературної мови, оволодіти українською лексикою, вміти користуватися стилістичним багатством мови, потрібно систематично читати найрізноманітнішу літературу — художню, публіцистичну, соціально-економічну, наукову тощо. Крім цього, необхідно звертатися до словників, які дають певну інформацію щодо особливостей та правил використання мовних засобів. Словники відіграють величезну роль у піднесенні культури мови, адже вони радять мовцеві, як правиль15
но, як краще висловити свою думку. М. Рильський слушно зауважував: “Неможливо уявити собі культурну людину, яка б не мала потреби в словнику, ніколи не заглядала до нього, ніколи ним не користувалась”. Теорія і практика укладання словників називається лексикографією (від грецьк. lexis — слово, вираз і grapho — пишу), а щодо словників може вживатися синонімічна назва — лексикографічні джерела. Розрізняють словники понятійно-довідкового характеру — енциклопедичні й власне мовні — лінгвістичні (або філологічні). Енциклопедичний словник містить найважливіші відомості про ту чи іншу галузь людських знань, про найважливіші події, явища, про найвідоміших осіб. У такому словнику розкриваються не значення й особливості вживання слів, а поняття. Тому до енциклопедичного словника входять, як правило, іменники (власні та загальні назви). Енциклопедичні словники можуть містити ілюстрації, карти, схеми, таблиці. Чітке уявлення про відмінність між енциклопедичним і лінгвістичним словником дає зіставлення двох статей з однаковим заголовним словом — преамбула, рубін. В “Українській радянській енциклопедії” ці слова пояснюються так: ′ Преамбула (від лат. praeambulus — той, що передує) — вступна частина законодавчого акта, декларації, договору міжнародного та ін. важливих актів, у якій викладено обставини та мотиви, що були приводом для видання чи укладення даного акта, його цілі і завдання, а також ін. дані заг. характеру. Рубі′н (від лат. rubeus — червоний) — мінерал класу оксидів і гідрооксидів, прозора відміна корунду червоного кольору. Осн. родовища Р. — в Бірмі, Таїланді, Шрі-Ланці. Р. одержують і штучно. Використовують як дорогоцінне каміння, в лазерній техніці, при виготовленні точних приладів, годинникових каменів тощо. “Словник української мови” інформує нас про ці слова по-іншому: ′ Преамбула, и, ж. 1. Вступна частина якого-небудь важливого документа — законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій викладено обставини та підстави його проголошення, укладення і т. ін. 2. жарт. Вступ до чого-небудь. Куди там! Старий тільки договорював преамбулу. Він аж тремтів, знайшовши вдячного слухача (Ю. Янов., І, 1954, 132); Оцю преамбулу, сказать, Ми пишемо свідо-
