Головна » Бібліотека - Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності
Організовуючи колективний бізнес, потрібно вибирати одну з форм підприємства. Коло можливих варіантів у різних країнах не однакове. Проте всі можливі форми можна розділити на декілька логічних груп: - товариства; - підприємства з обмеженою відповідальністю; - інші об'єднання. 10.3.1. ТОВАРИСТВА Товариства створюються там, де дві або декілька осіб бажають діяти разом, але не бажають або не можуть мати велику організацію і коли вони самі хочуть брати участь у менеджменті. Питання, що порушуються при організації товариства, - про спільні відносини, а також про власність і про права кожного учасника на цю власність, про розподіл прибутку і про вирішення питань користування капіталом. Згідно з законодавством багатьох країн товариства поділяються на два види: - повні товариства; - командитні товариства (societe en commandite, Kommanditgesellschaft, societa in accomanditad). У повних товариствах усі учасники відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном і грошима. Повні товариства створюють, як правило, ті люди, що бажають безпосередньо управляти справами товариства. У командитних товариствах частина учасників робить внесок, але не бажає брати участі у роботі підприємства, їхня відповідальність обмежена тільки їхніми внесками. Інші ж відповідають за зобов'язаннями товариства всім майном і безпосередньо управляють його справами. Варто мати на увазі, що в багатьох країнах товариства не є самостійними особами, їхні справи учасники вирішують тільки разом і всі рішення приймаються від імені їх усіх. Капітал, переданий для ведення бізнесу, знаходиться в спільній власності його учасників, а не у власності товариства як самостійної особи. 10.3.2. ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ. АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА Підприємства з обмеженою відповідальністю почали розвиватися в Західній Європі, головним чином в Англії, у вісімнадцятому столітті, під впливом індустріальної революції. В цей час виникла потреба у великих обсягах капіталу. Поняття "спільний капітал" ("joint stock") з'явилося в торгових містах Італії в XV-XVI ст. Спільний капітал створювався, як правило, для реалізації одного проекту, наприклад торгового походу. Оскільки такі проекти завжди пов'язувалися з деяким ризиком, вкладники були зацікавлені в тому, щоб обмежити свою відповідальність на випадок невдачі. З розвитком промисловості цей спосіб використання спільного капіталу для підприємницької діяльності почав розвиватися значно швидше. Але для того, щоб це відбувалося ще успішніше, були потрібні більш сприятливі умови для інвесторів. Обмеження ризику інвесторів створило б такі умови. Інвестори бажали одержати всі переваги участі в підприємстві, але водночас обмежити свою відповідальність тільки тим капіталом, який вони передали для ведення цього підприємства. Щоб зробити це можливим і в такий спосіб залучити капітал до підприємницької діяльності, було необхідно юридичне "винайти" поняття обмеженої відповідальності. Цей юридичний винахід призвів до великого розвитку не тільки промисловості, але й торгівлі. Крім того, розвиток обмеженої відповідальності сприяв виникненню важливої відмінності між товариствами і підприємствами з обмеженою відповідальністю - останніми управляли спеціально найняті менеджери. Засновники лише зрідка (декілька разів на рік) збиралися і вирішували найбільш принципові питання управління підприємством. На таких підприємствах сам розвиток став залежати саме від здібностей і зусиль менеджерів. Згодом роль головних менеджерів все більш зростала. На сьогодні її порівнюють з роллю президентів держав, їхня діяльність може впливати на економічний розвиток країн і навіть усього світу (пригадаємо, наприклад, тепер уже колишнього головного менеджера корпорації "Майкрософт" Білла Гейтса). Сучасна система підприємств з обмеженою відповідальністю з її поділом на "пасивних" вкладників і менеджерів викликає колосальну кількість юридичних суперечок, насамперед у таких питаннях, як відносини між управляючим і учасниками підприємства, між учасниками, що мають більшість у підприємстві, і тими, що знаходяться в меншості. Ці труднощі в різних країнах вирішуються по-різному. Один спосіб - спробувати врегулювати всі питання в законодавстві. До нього схиляються в країнах "континентального" права (наприклад Німеччина, Франція). Проте практика довела, що врегулювати всі питання в законодавстві неможливо. В інших країнах (країни "англо-американського" права) з питань внутрішніх відносин на підприємствах з обмеженою відповідальністю є дуже велика судова практика. Безумовно, існують не тільки великі, але й маленькі підприємства з обмеженою відповідальністю. Вони становлять, по суті, ще один вид товариств, але всі їхні учасники мають обмежену відповідальність. Крім того, форма підприємства з обмеженою відповідальністю краще пристосована для розподілу прибутку між учасниками, особливо в тих випадках, коли частки вкладників нерівні. З цієї причини в країнах континентальної Європи (за винятком Нідерландів і Скандинавських країн) підприємства з обмеженою відповідальністю поділяють на два види. Наприклад, у Німеччині підприємство з обмеженою відповідальністю може бути: - "Aktiengesellschaft" (акціонерним товариством), або - "Gesellschaft тіt beschrankter Haftung [G.m.b.H.]" (товариством з обмеженою відповідальністю). Норми, що регламентують порядок створення і внутрішні відносини між учасниками підприємств різних видів, відрізняються. До акціонерних товариств ставляться більш жорсткі вимоги. У Великій Британії є розбіжності між "private company" і "public company". Перші не можуть мати більше 50 засновників і не можуть поширювати акції серед осіб, коло яких визначити заздалегідь нереально. У США, Нідерландах, Скандинавських країнах усі підприємства з обмеженою відповідальністю створюються і функціонують однаково. Правда, відмінності між "private company" і "public company" все-таки існують, але вони не стосуються порядку створення підприємств і внутрішніх відносин у них. На практиці всі види підприємств з обмеженою відповідальністю працюють однаково. "Public companies" створюються тоді, коли потрібно залучити значні кошти, які неможливо одержати від декількох засновників. Спільні підприємства. Для створення юридичної особи необхідна участь, як мінімум, двох осіб (принаймні на початку). Коли ці особи походять з різних країн (наприклад громадяни різних країн або підприємства, зареєстровані в різних країнах), така організація підпадає під спеціальні норми, що встановлюють: - особливі вимоги до таких юридичних осіб. Наприклад, у багатьох державах, що розвиваються, іноземці не можуть мати більше визначеного відсотка акцій (зазвичай - 49 %) у місцевих підприємствах; - додаткові права таких юридичних осіб. Це часто відбувається в країнах із перехідною економікою, щоб залучити іноземні інвестиції. 10.3.3. ІНШІ ОБ'ЄДНАННЯ Світовій практиці відомі й інші форми поєднання зусиль людей і підприємств. У одних об'єднаннях відносини мають лише договірний характер, в інших - частина майна переходить у спільну власність учасників. Не всі з цих об'єднань є юридичними особами. Іноді підприємства просто укладають договір про координацію своїх зусиль у тій або іншій сфері. Вклад у спільну діяльність може бути не тільки у вигляді майна, але й в інших формах - наприклад, передача ліцензії на технологію, франчайзинг (про це більш докладно див. п. 2.7). Прикладом об'єднань зусиль людей можуть бути кооперативи для придбання квартир. Деякі підприємства з обмеженою відповідальністю і товариства створюються для благодійних цілей, і їхня діяльність регулюється спеціальним законодавством. Раніше могли створюватися і такі об'єднання, як картелі - договірні асоціації підприємств, що регулюють поведінку своїх учасників на ринку, але на сьогодні їх створення заборонено. Прикладом об'єднання є також і консорціум - тимчасова угода між декількома банками або промисловими підприємствами для спільного розміщення позики або здійснення єдиного капіталомісткого промислового проекту. Відносини в консорціумах будуються на договірних основах, майно або кошти не передаються у спільну власність. 10.4. ДЕРЖАВНІ ТОРГОВІ ПІДПРИЄМСТВА У більшості країн держава займається торгівлею тільки у виняткових випадках. Державні підприємства стали виникати внаслідок бажання держав взяти на себе відповідальність за розвиток деяких важливих галузей економіки, що мають суспільне необхідний характер (наприклад, електроенергетика, дороги, пошта). З іншого боку, характер цих галузей такий, що приватні особи не зацікавлені ними займатися. Тому держави почали створювати підприємства, майно яких, як і самі підприємства, є власністю держави. На відміну від приватних об'єднань, одержання прибутку для державних організацій не головне. Тому їхні менеджери не завжди прагнуть працювати з найменшими витратами і з найбільшим прибутком. Через це державні підприємства нерідко збиткові, і їх необхідно субсидіювати. Все це спотворює економічну діяльність у країні. У двадцятому столітті під впливом марксистських і соціалістичних ідей роль держави в економіці багатьох країн значно зросла. Мова йде, насамперед, про так звані соціалістичні держави, але не тільки. В багатьох країнах були націоналізовані деякі галузі промисловості. На сьогодні існує зворотна тенденція - до денаціоналізації. У будь-якому випадку, щоб займатися торгівлею, необхідно залучати спеціалістів, які мають знання і досвід у торгівлі. Чиновники, що працюють у міністерстві, мерії і т.ін., не завжди володіють достатніми знаннями і досвідом в комерційній діяльності. Крім того, багато питань у діловому житті потрібно вирішувати оперативно, що неможливо, якщо підприємством безпосередньо керує державний чиновник, у якого є ще й інші обов'язки. Основні юридичні питання, що можуть виникнути в роботі з державними підприємствами, такі. 1. Чи може держава відповідати за своїми зобов'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках? 2. Чи може державне підприємство посилатися як на форс-мажорні обставини на рішення держави, що цілком контролює це підприємство? 3. Чи можна піддавати сумніву законність акту іноземної держави, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичаєвого міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт)? Чи може держава відповідати за своїми зобов 'язаннями в іноземному суді? Якщо так, то в яких випадках? Історично держава не могла бути відповідачем у суді. Так було зручніше - суд все одно не міг би здійснити юрисдикцію над іноземною державою. З іншого боку, у визнанні такої юрисдикції просто не було необхідності, оскільки держава дуже рідко брала участь у комерційній діяльності. Вона збирала данину, змушувала відбувати військову повинність і т.ін. Іншими словами, вона виконувала тільки функції суверена. Держава майже ніколи не діяла як приватне підприємство. Держава не займалася будівництвом, постачанням електроенергії, не купувала і не продавала товарів. Питання про імунітет держави виникло у міжнародному торговому обігу невдовзі після того, як держава почала брати участь у комерційній діяльності нарівні з іншими торговцями. Коли підприємства беруть участь у торговому обіг, вони хочуть мати гарантії того, що їхній контрагент, навіть якщо це іноземна суверенна держава, виконає усі свої зобов'язання. Такою є сутність торгового обігу. Саме потреби торгового обігу призвели до того, що з'явилася концепція обмеження імунітету від іноземної юрисдикції. Відповідно до цієї концепції, коли держава вступає в комерційну діяльність (наприклад, укладає контракт з іноземною особою), вона позбавляє себе імунітету від юрисдикції з питань, пов'язаних з цією діяльністю. Не у всіх випадках держава, чиї інтереси порушені, погоджується з такою концепцією. Щоб уникнути можливих ускладнень, багато торговців домагаються включення в договір із державою спеціального застереження про те, що держава відмовляється від державного імунітету для цілей виконання цього договору. Цікаво, що в країнах континентальної Європи питання про імунітет держави від іноземної юрисдикції теж не закріплені в законодавчих актах, і суди керуються в цих питаннях як допоміжними джерелами доктриною і рішеннями судів. Проте таке положення, можливо, незабаром зміниться, після прийняття європейської конвенції з цього питання. Так вже історично склалося, що саме в країнах англосаксонського права норми про імунітет держави були закріплені в законодавчих актах. Зрозуміло, ще до їхнього прийняття існували судові прецеденти з тих або інших питань. Але багато з цих юридичних норм суперечили одна одній, або були прогалиною в праві. У США був прийнятий Акт про іноземний суверенітет 1976 р. У Великій Британії питання про іноземний суверенітет було врегульовано у 1978 р. Чи може державне підприємство посилатися як на обставини непереборної сили на рішення держави, яка повністю контролює це підприємство? У процес торгівлі нерідко втручається держава. При цьому не виключається, що своїми діями вона унеможливить виконання міжнародного комерційного контракту. Наприклад, фірма "А" має зобов'язання перед фірмою "Б" виплатити за товар 10 000 дол. США. Після укладення договору, країна У - країна місцезнаходження фірми "А", приймає закон, що забороняє переведення іноземної валюти за кордон. Швидше за все, фірма "А" зможе посилатися на цей факт як на "обставини непереборної сили" (force majeure), що звільняють її від відповідальності за невиконання договору. А якщо фірма "А" - державне підприємство? Адже в цьому випадку держава сама собі створює force majeure. В законодавстві і практиці більшості країн ще не вироблено єдиного підходу до цієї проблеми. Є приклади визнання таких актів держави як force majeure, навіть якщо мова йде про державне підприємство. Чи можна піддавати сумніву законність акта іноземної країни, наприклад, якщо, на думку іноземного суду, він порушує вимоги міжнародного права (норми звичайного міжнародного права або норми, закріплені в міжнародному договорі, обов'язковому для держави, яка видала акт) ? Припустимо, що законодавство країни А вимагає, щоб законодавчі акти публікувалися не пізніше, ніж за 10 днів до набуття ними чинності, і передбачає, що всі акти, які не були своєчасно опубліковані, не мають юридичної сили. Фірма "1" подає в суд у країні Б і вимагає визнати акт держави А, що не був своєчасно опублікований, недійсним. Скоріше за все, суд країни Б не розглядатиме такий позов, оскільки в багатьох країнах існує концепція "акта держави", що забороняє оспорювати в суді однієї країни акти іншої країни. Причина появи такої концепції дуже проста - якби суди мали право визнавати недійсними акти інших держав, це могло б призвести до ускладнень у міждержавних відносинах. Останнім часом з'явилися законодавчі акти і судові рішення, що до певної міри обмежують концепцію "акта держави". Насамперед іноземна держава може сама відмовитися від права на використання концепції "акта держави". Хоча чекати такого від держави можна тільки в рідкісних випадках, але таке право існує. Інше запитання, що виникає в таких випадках і відповідь на яке не зовсім зрозуміла, - чи може держава, яка відмовилася від використання концепції "акта держави", потім знову заявити про використання цієї концепції? Крім того, чи можна вважати, що держава-відповідач відмовиться від використання концепції "акта держави", якщо вона в ході судового розгляду не заявила про це прямо, але висунула зустрічний позов, визнавши, таким чином, допустимість розгляду в суді свого акта? На це запитання в більшості держав також немає відповіді. Важко також із певністю.сказати, чи залишається концепція "акта держави" в силі, якщо питання виникло у зв'язку з комерційною діяльністю відповідної держави. В законодавстві і практиці більшості країн ще не було вироблено єдиного підходу до цього питання. Безпосереднє втручання держави в економіку - виняток? У будь-якому випадку, пряме втручання держави в економічну діяльність - явище виняткове і незвичне. 10.5. ПРЕДСТАВНИЦТВА І АГЕНТСТВА ПІДПРИЄМСТВ У міжнародній економічній діяльності дуже велика кількість угод здійснюється не прямо, а за допомогою посередників, представників. За оцінками спеціалістів, більше половини світової торгівлі здійснюється за допомогою представників або посередників, без яких неможливо було б вирішити багато питань у підприємництві. Допомога посередників може використовуватися для: - пошуку закордонного контрагента; - підготовки і укладення угоди; - супроводження товару в дорозі (транспортно-експедиційні послуги); - страхування товарів при транспортуванні; - виконання митних формальностей; - проведення рекламних і інших заходів для просування товару на ринки інших країн; - технічного обслуговування. Право представництва - дуже складне. Особливо багато питань виникає про права представника і наслідки його дій (наприклад, коли його дії створюють права або обов'язки для довірителя). Для того, щоб звести ці труднощі до мінімуму, потрібно якомога детальніше передбачити всі питання в угоді про представництво. Багато країн навіть встановили в законодавстві умови договору представництва, що будуть діяти, якщо тільки сторони не домовляться про інше. Так складається, що довіритель знаходиться в більш сильному економічному положенні, порівняно з представником, і нерідко може диктувати представнику умови угоди, які можуть бути невигідними для представника. Багато держав, намагаючись захистити представників, обмежують свободу договору про представництво. До таких обмежень належать, наприклад: - обмеження права сторін вибирати право, застосовуване до угоди. Такі обмеження існують у Бельгії і у державах Латинської Америки; - встановлення обов'язкових правил припинення відносин представництва, від яких сторони договору не можуть відійти. В міжнародній практиці є багато видів представників. Найбільш типові - це незалежні агенти та незалежні дистриб'ютори. Незалежні агенти. Агент, як правило, може своїми діями створювати права й обов'язки для довірителя. До незалежного агента, зазвичай, не переходить право власності на товар довірителя. Агенту виплачують комісійні, як правило, у відсотках від сум угод, здійснених з його допомогою. Якщо агент продає товар довірителя, то відсотки він одержує вже після того, як покупець заплатить за товар. Довіритель може також гарантувати агенту регулярну виплату мінімальних комісійних, а також відшкодовувати витрати агента на виконання доручень довірителя. Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на довірителі, а не на агенті. Незалежні дистриб'ютори. Незалежний дистриб'ютор продає товари від свого імені і за свій рахунок. Як правило, за отриманий товар він виплачує довірителю оговорену суму. Після цього дистриб'ютор має право продати товар за будь-якою ціною. Якщо дистриб'ютор не зуміє продати товар, гроші експортер йому не повертає. Ризик того, що покупець не заплатить за товар, лежить на дистриб'юторі, а не на експортерові. Довіритель, як правило, надає дистриб'ютору виняткові або переважні права на розповсюдження своєї продукції на визначеній території. Законодавство багатьох країн забороняє іноземним підприємствам або громадянам бути дистриб'юторами на своїй території. Таким чином, агенти і дистриб'ютори - дві "крайні форми" представництва. Між ними існують проміжні види, у яких тією чи іншою мірою поєднуються ознаки агентів або дистриб'юторів. Англо-американський і континентальний підхід до представництва. Історично склалися два основних підходи до тлумачення відносин представництва: - англо-американський; - континентальний. Різниця в цих підходах полягає в тому, що: - у країнах із континентальним підходом (насамперед, країни континентальної Європи) існує більше обмежень свободи договору про представництво, ніж у країнах з англо-американським підходом; - ці обмеження в країнах із континентальним підходом встановлені в законодавстві, у той час як у країнах з англо-американським підходом вони розвинулися в судовій практиці. Як вибрати представника. Приймаючи рішення про те, якому виду представництва віддати перевагу, необхідно враховувати: - особливості ринку відповідного товару; - той факт, що торгівля через представників на зовнішньому ринку дуже часто пов'язана з додатковими труднощами і перешкодами. В багатьох країнах, наприклад у Бельгії і країнах Латинської Америки, свобода договору між довірителем і представником обмежена. Наприклад, якщо представник діє на їхній території, сторони не можуть самі обирати право, застосоване до договору. Таким правом у всіх випадках буде право Бельгії (або країн Латинської Америки, відповідно). Дуже часто експортери укладають торгові угоди через представника або посередника, щоб уникнути податкових зобов'язань у країні імпорту. Податкові зобов'язання виникають, як правило, тільки в таких випадках: - коли експортер здійснює діяльність на території країни імпорту через дочірню компанію; - якщо агент знаходиться в трудових відносинах із своїм довірителем; - коли експортер діє на території країни імпорту через постійне представництво. Визначення "постійного представництва" відрізняються в різних країнах. Це викликає додаткові труднощі. Щоб уникнути плутанини і зайвих непорозумінь у процесі торгівлі, щоб торговці могли заздалегідь знати, які податки і де доведеться сплачувати, багато країн уклали спеціальні двосторонні угоди (угоди про уникнення подвійного оподаткування). Наприклад, така угода між країною А і країною Б передбачає, що особи з країни А, які одержують прибутки в країні Б, сплачують податки тільки в країні А. Проте якщо особа з країни А одержує всі або частину прибутків у країні Б через постійне представництво, то ці прибутки або їхня відповідна частина оподатковуються тільки в країні Б. При цьому багато міжнародних угод у цій галузі передбачають, що особа однієї країни (довіритель) "має постійне представництво" в іншій країні, навіть якщо діяльність довірителя здійснюється через представника, якщо особа, що діє від імені довірителя, має право своїми діями створювати договірні зобов'язання для свого довірителя. Така особа "не має постійного представництва", якщо вона діє через брокерів, комісіонерів та інших незалежних агентів у рамках звичайного процесу торгівлі. Українському підприємству, перед тим як починати експортувати товар, бажано вивчити положення відповідної міжнародної угоди про уникнення подвійного оподаткування, якщо така угода існує і діє. Контрольні запитання і завдання 1. Які питання є найважливішими при організації колективного бізнесу? 2. Яка різниця між юридичними і фізичними особами ? Чи відрізняються права юридичних і фізичних осіб стосовно зовнішньої торгівлі? 3. Чому можна сказати, що державні торгові підприємства - виняток? 4. Які ви можете назвати важливі юридичні питання, що можуть виникнути, якщо держава безпосередньо втручається в підприємництво ? 5. Для чого можуть знадобитися представники? 6. Які найтиповіші форми представництва ? 7. Що таке договори про уникнення подвійного оподаткування? Література 1. Грачев Ю.Н. Внешнеэкономическая деятельность. Организация и техника внешнеторговых операций: Учеб.-практ. пособие. - М., 2001. 2. Солошенко Л. Внешнеэкономическая деятельность: организация и документальное оформление. - X., 2001. Глава 11 Види міжнародних угод торгового характеру Купівля-продаж товару. Укладання договору. Виконання зобов'язань за договором. Наслідки невиконання договору. Неможливість виконання. Міжнародні транспортні перевезення. Страхування. Платіж. Правові основи здійснення платежу. Гарантії і фінансування купівлі-продажу. Зберігання товару на складі. Товарообмін. Бартер. Передача технології. Захист інтелектуальної власності. Торгівля послугами. Фінансові і банківські відносини. Страхові підприємства. Юридичні й бухгалтерські послуги. Транспортні послуги. Телекомунікації. Будівництво. Гірнича справа. Інвестиції. 11.1. КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТОВАРУ Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну. В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим. Головні відмінності "внутрішньодержавної" купівлі-продажу від міжнародної купівлі-продажу: - внутрішня купівля-продаж, як правило, регулюється однією державою, в той час як міжнародна купівля-продаж регулюється двома (або більше) державами; - при міжнародній купівлі-продажу вартість товару розраховується двома (або більше) сторонами; - при міжнародній купівлі-продажу варто враховувати, які міждержавні угоди можуть впливати на права й обов'язки сторін. При укладанні договору міжнародної купівлі-продажу бажано пам'ятати такі положення: 1) найменування (прізвища, імена) й інша інформація про сторони (телефон, факс, адреса електронної пошти); 2) опис товарів; 3) кількість товару (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - кількість товару на кожному етапі); 4) час поставки (у договорах, що передбачають поставку товару в декілька етапів, - час поставки на кожному етапі); 5) метод і місце поставки, а також, якщо це потрібно, перелік документів до товару, що повинен мати продавець; 6) ціна; 7) час платежу; 8) засіб і місце платежу (включаючи валюту платежу, а також поправку суми на рівень інфляції); 9) вимоги про страхування; 10) гарантія виконання продавцем (резервний акредитив); 11) гарантія платежу покупцем (документарний акредитив); 12) митне оформлення товарів у країні продавця; 13) митне оформлення товарів у країні покупця (включаючи сплату мита, зборів, податків і т.ін.); 14) права покупця у випадку порушення договору продавцем: - непоставка товарів; - неповна поставка товарів; - невчасна поставка товарів; - поставка ушкоджених, неякісних товарів або не тих товарів, що були оговорені в договорі; 15) ризик випадкової втрати речі; 16) права продавця у випадку порушення договору покупцем: - відмова прийняти товар; - неплатіж або затримка платежу; 17) припинення або розірвання договору: - коли або за яких обставин; - які передумови припускають припинення або розірвання договору. 18) порядок розрахунку збитків; 19) виконання зобов'язань за договором у натуральному вигляді (тобто поставка саме таких товарів, що були зазначені в договорі); 20) інші засоби захисту; 21) неможливість виконання (форс-мажор, комерційна нездійсненність, інші причини); 22) права третіх сторін, зобов'язання третіх сторін; 23) наслідки банкрутства продавця; 24) наслідки банкрутства покупця; 25) вибір застосовуваного права; 26) вирішення спорів: - третейський суд; - вибір суду (який суд повинен вирішувати спір); 27) повідомлення: - у якій формі; - коли і де повинні передаватися; 28) поправки або одностороннє припинення договору; 29) мова договору; 30) які документи і якою мовою складають офіційний текст договору. Як видно з цього переліку, при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу може виникнути багато запитань, у тому числі: - що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною; - коли переходить право власності на товар; - коли переходить ризик випадкової втрати товару; - хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку; - хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування; - хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори; - коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору; - наслідки невиконання договору; - неможливість виконання. В різних країнах існує різне законодавство з питань, що можуть виникнути при укладанні і виконанні договору міжнародної купівлі-продажу. Такі розбіжності тільки шкодять міжнародній торгівлі - вони створюють зайві ускладнення. Торговці завжди зацікавлені заздалегідь знати, як саме будуть розглядати їхні дії у випадку виникнення спору.
|